Формування ідентичності на українських землях від ранньомодерного суспільства до сучасної української нації.

 

Згідно з твердженням Сергія Плохія, не існує народу без окремої ідентичності, а знайти коріння такої ідентичності означає показати коріння самого народу чи нації[29]. Ідентичність – це феномен, що оприявнюється в колективній та індивідуальній свідомості і діях. Кожна етнічна або національна спільнота, що претендує на статус етносу або нації, мусить мати концепцію спільної ідентичності[30]. Ідентичність українського населення з часів Київської Русі до сьогодні пройшла тривалу еволюцію, адже в різний час по різному люди сприймали свій етнос, народ, державу та своє місце в цих категоріях. Люди XI-XVI ст. жили в іншому вимірі вартостей, цінностей, уявлень ніж ті, в яких живе сьогоднішня людина ХХІ ст. Тому помилково переносити наші сучасні уявлення про політичні і моральні цінності на людей пізнього Середньовіччя та Раннього модерну.

З огляду на цю специфіку і сьогодні в наукових колах ведуться дискусії, як же себе сприймали мешканці Київської Русі та їх нащадки. Російські історики ХІХ поч. ХХ ст., а в слід за ними частина сучасних російських політиків дотримувалась і далі дотримуються погляду, що історія Київської Русі належить єдиній неподільній російській нації, українці і білоруси є її підгрупами, їхня культура і мова – це, відповідно, варіанти російської культури та діалекти російської мови, а не окремі мовні і культурні феномени. Радянські історики писали про Київську Русь як про колиску трьох братніх народів. Українська національна історіографія розглядає Київську Русь як засадничо українську державу і стверджує, що відмінності між росіянами і українцями були ще тоді. Сьогодні напевно можемо сказати, що Київська Русь була домодерною нацією, якій була притаманна колективна самоназва, спільний міф про походження, спільна історія, окрема культура, зв'язок із певною територією та відчуття солідарності[31].

Процес еволюції ідентичностей продовжився і в наступні століття. Входження українських земель до таких державних організмів як Польська Корона, Велике князівство Литовське, Річ Посполита традиційно висвітлюється в українській історіографії в негативному контексті. Адже дійсно – це час бездержавності, поступової полонізації української еліти, поширення впливу чужих релігій і культурних моделей, запровадження системи панщизняного визиску сільського населення. Тим не менше, українці вже у XIV-XVI ст. безперечно усвідомлювали свою окремішність. Більше того, розвиток освіти, книгодрукування на українських землях у XVI ст., який співпав із добою Ренесансу, призвів до переосмислення освіченими колами українців себе та своєї історії. У творах видатних мислителів того часу з’являється апеляція до давньоруської минувшини, полякам і литовцям українськими інтелектуалами протиставляється «старожитній народ руський», генеалогія якого виводиться від міфічного племені роксоланів, а згодом могутньої держави Володимира Великого. Серед інших ознак ідентичності, окремішність українців підкреслювала релігія. Православна віра ще довго залишатиметься одним із основних маркерів, який визначав етнічну приналежність особи.

Ранньомодерна нація XVI-XVIІ ст. уособлювала тип спільноти, яка переважно обмежувалася лише елітою, але вибудовувала вже ідентичність, окрему, від концепцій лояльності правителю чи династії (або альтернативну їй). Водночас розуміючи свою етнічну окремішність, українська еліта з числа шляхти і духовенства переважно підтримувала існуючий лад, який гарантував станові привілеї та особисті свободи. Асоціюючи середньовічну державу з особою монарха, українські еліти маніфестували лояльність до особи короля і до державного устрою, який забезпечував їм гарантоване правом привілейоване суспільне становище. В середньовічній уяві політичну незалежність країни, на відміну від теперішнього стереотипу мислення, не ототожнювано з державною суверенністю, бо тодішня правосвідомість не знала безпосереднього панування держави над собою підданого: людина в Середньовіччі підкорялася іншій людині, а не державі. Як приклад, українські хроністи, ретельно нотуючи безліч другорядних дрібниць із близького їм життя, «не помітили» епохального, на сучасний погляд акта про передачу, згідно з Люблінською унією, українських земель від ВКЛ до Корони Польської^[32]. Однак поряд з цим завжди існувало почуття власної окремішності, яке вирізняло українців від поляків чи литовців і яке ними за відповідної нагоди завжди маніфестувалося.

Водночас, попри появу української ранньомодерної ідентичності, слід ствердити, що до кінця XVIІІ ст. етнонаціональні ідентичності посідали другорядне місце супроти ідентичностей і лояльностей інших типів: родинних, кланових, групових, регіональних і династичних[33].

Тектонічні зрушення у формуванні української ідентичності збіглися із вибухом Національно-Визвольної війни під проводом Б. Хмельницького. Загалом, початковим моментом державотворення на запорозьких землях слід вважати утворення Запорозької Січі, яка по суті являла собою федерацію автономних куренів, що шляхом створення єдиного центру для всієї території Запорожжя намагалися узгодити свої інтереси та унормувати стосунки. Своєрідність суспільно-політичної організації Запорожжя полягала в цілковитій мілітаризації усіх сфер життя цього політичного утворення. Такий стан речей був об’єктивно зумовлений постійною військовою напругою, яка існувала на кордонах Запорозької держави, особливо на їх південному відтинку[34].

Козацтво стало новою і вкрай змілітаризованою провідною суспільною верствою, яка змінила стару шляхетську еліту і стала біля керма Руської держави, відновленої Богданом Хмельницьким. Однак лише за гетьманування Івана Самойловича та Івана Мазепи, коли сталася певна стабілізація як у внутрішньому житті країни, так і в зовнішньополітичній сфері, вималювалися усталені обриси нової еліти – її склад і соціальні ознаки[35].

У XVIІІ ст. бракує усвідомлених маніфестацій української ідентичності на Правобережній Україні. Шляхта, яка ще недавно спільно з козаками боролася за незалежність, опинившись перед дилемою «Росія чи Польща», масово обрала для себе звичний польський світ, інтегруючись у нього тим швидше, чим агресивнішою ставала політика Російської імперії щодо Речі Посполитої. Одночасно звужувалась до конфесійної диференціації між католиком (поляком) та людиною «грецької віри» (русином) ідентичність городян, уже не підсичувана вітрами з Києва та козацької України. Тож принципових утрат руська спільнота не зазнала тільки на рівні «німої», хоч і не найчисельнішої селянської верстви, де залишалися незмінними традиційні вірування, мова, побутові навички[36].

Російські імператори, а передусім Петро І і Катерина ІІ, здійснили заходи з метою ліквідації Гетьманщини і Запоріжжя й інтеграції української аристократії та шляхти в російський імперський істеблішмент. Результатом всіх цих складних процесів стало виникнення своєрідної дихотомічної самосвідомості української еліти, яка коливалася між участю у творенні російської імперії і збереженням традиційних автономічних рис України-Малоросії в її складі. Ця свідомість отримала назву ― малоросійської ідентичності. Водночас, ще у ХVIII ст. козацько-шляхетська еліта розпочала творення українського історичного міфу, який виокремлював український історичний процес з великоросійського, апелюючи як до давньоруської старовини, так і до козацької України. У низці козацьких літописів та компілятивних історичних творів XVIII ст. (Г. Граб‘янки, С. Величка, П. Симоновського, С. Лукомського, В. Рубана, О. Рігельмана та ін.) минуле України, що виступала під різними назвами (Мала Русь, Малоросія, Південна Русь, Україна тощо), представлялося як історія одного народу ―козацько-руського. Цей міф, сформульований наприкінці XVIII ст., вчинив значний вплив на українське суспільство. В його основу було покладено козацьку автономістську, героїчно-патріотичну модель історії України, в якій зроблено наголос на військових подвигах та особливих правах і вільностях козацтва й створеної ним держави при одночасному підкресленні політичної лояльності до російського престолу[37]. Для прикладу, історико-географічна візія автора «Історії Русів» ґрунтується на переконанні про давню і традиційну самостійність «малоруських земель» з їх станово-демократичними правами і привілеями. Разом з тим він постійно вживав також історичні назви земель – Волинь, Галичина, Полісся, Бессарабія, Червона і Біла Русь, Кубань, Померанія тощо, але не ототожнював географічної території з етнічним складом населення. Для нього ланцюг Русь – Мала Русь – Малоросія – це назви одного народу, представленого його князівськими родами, лицарством, православним духовенством і «поспольством» (селянами і міщанами). Ще одна риса, на яку традиційно звертала увагу українська еліта першої половини ХІХ ст. - демократичний характер суспільного життя «Русів», що протиставлялось як Москві, так Варшаві і Стамбулу[38].

До 30-х років ХІХ ст. ― малоросійський патріотизм, зважаючи на нагромаджений розлогий історичний й етнографічний матеріал, фактично вичерпав себе, а українська аристократія і шляхта виявилася інтегрованою у російський імперський державний і культурний механізм[39].

Ідеї Просвітництва і Романтизму з кінця XVIII – протягом першої половини ХІХ ст. змусили українських інтелектуалів звернути увагу на свідомісно-культурну природу суспільної взаємодії, спричинили винайдення народного, національного духу і, як наслідок, етнокультурну спільноту – народ-націю. Уявлення про простір Східної Європи і, передусім простір формування української модерної нації, відбивали сконструйовані знання про географічне розташування України та українців серед інших народів континенту, закорінені в ментальних мапах. Вихідні позиції перших українських інтелектуалів кінця ХVIII і початку ХІХ ст., які за спонукою Просвітництва і Романтизму відкрили для себе новий русько-козацький народ, спиралися на призабуту літературу XVI – XVIII ст. і ще більш давню, щойно впроваджувану на той час до обігу літописну традицію давнього князівського періоду. Фактично все розпочалося з публікації у 1798 р. поеми-травесті І. Котляревського Енеїда[40].

В першій половині ХІХ ст. було досягнуто значних успіхів у вивченні етнографії, фольклору та історії ширших верств українського народу, що дозволило утвердити думку про відмінність його народної мови і культури від великоросійських. Для поширення цієї ідеї були підготовлені сприятливі умови працями численних романтиків. Водночас термін Малоросія втрачає свою привабливість і все частіше заміняється терміном Україна з метою відокремити Росію від Малоросії і показати самостійний характер малоросійського/українського народу та його минулого. Але й надалі національна назва і самоназва народу залишалася неусталеною; паралельно вживалися терміни Україна, Малоросія, Південна Русь, Південно-Західна Росія тощо[41].

Демократизація інтелігенції і нові романтичні віяння вивели на історичну арену нове покоління українських культурних діячів, яке черпало натхнення не стільки у давніх козацьких міфах, скільки в етнокультурній спільноті, що складалася з населення з однією мовою, культурними традиціями й історичною пам‘яттю. Це покоління, представлене іменами Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка та багатьох інших культурних діячів, спромоглося в середині і другій половині ХІХ ст. сформувати ідею нової української національної ідентичності з опорою на «простий народ» – передусім селянство і міщан. Вони перейняли від малоросійської аристократії і шляхти естафету формування нового бачення політичної нації, яка би включала в себе майнові верстви, духовенство, селянство, міщан, інтелігенцію[42].

Ідея єдиного українського народу, який проживає від давнини на різних історичних землях Східної Європи і повинен стати рівноправним серед інших європейських народів, ставила на перший план не державний чинник і не територію, а етнокультурні, соціальні та релігійні прикмети, апелюючи передусім до романтичного образу особливого «народного духу». На середину ХІХ ст. ця народна/національна ідея опанувала нечисленну нову, патріотичну «малоросійську» інтелігенцію, котра змінила «малоросійську» орієнтацію на українську. Особливо яскраво це відбилося в житті та творчості поета і національного пророка Тараса Шевченка, де національні, соціальні і релігійні мотиви переплавилися в оригінальну романтичну ідеологію новочасного українства[43].

У той же час в Галичині члени Руської Трійці прийшли до висновку про єдність галицьких русинів з «малоросами» в Російській імперії та їх глибоке закорінення в Київській державі. Це знайшло відображення в появі першого політичного маніфесту українців-русинів Галичини під час революційних подій 1848 р. у Львові – «Відозви до руського народу», проголошеного Головною Руською Радою. У відозві говорилося, що «Русини» належать до великого руського народу, який розмовляє однією мовою і налічує 15 мільйонів, з яких «полтретя мільона землю Галіцкую замешкує». Далі йшлося про бажання русинів жити в Австрії не під владою «поляків», а під владою австрійського монарха, який повинен забезпечити рівноправні культурні і політичні права русинів. Таким чином і в документах ГРР «Русини» не ототожнювались з росіянами-московитами, які трактувались як «інший» народ. Разом з тим дещо туманні, засновані переважно на історичних асоціаціях уявлення галицьких українців про себе і своїх побратимів у Наддніпрянщині свідчили про несформованість поглядів і переконань національного характеру. Як слушно зауважував І. Вагилевич під час революції 1848 р., «Русь ще не стала повноцінним народом, бо народність руськую поняло лише дуже мале число русинів, тому необхідно просвічувати та інформувати їх, щоб впроваджувати на ту степень [розуміння] життя політического»[44].

Ментнальна особливість українця ХІХ ст., яка залишилася в нас і по сьогодні – це індивідуалізм, прагнення бути господарем на своїй землі. Саме ця риса стала на перешкоді будівництва комунізму в Україні і впровадженню радянських комуністичних експериментів. З огляду на це голод був добре спланованою акцією, спрямованою на знищення українського села і перетворення селянина господаря на найманого робітника, який буде цілком залежним і підконтрольним державі. Ще одна особливість українців ХІХ ст. – ця нація була сільською, адже більш ніж 90 % їх мешкало у селі та займалося сільським господарством. Соціальний дисбаланс також наклав свій слід на формування української ідентичності. Помітними рисами українців того часу були відсутність соціальної апатії (активність у освоєнні нових земель), схильність до непослуху і соціального протесту (селянські виступи і повстання ХІХ ст.).

Процес активного формування української національної ідентичності продовжувався впродовж всього ХІХ і ХХ ст. Становище українців у Російській імперії на початку ХХ ст. на перший погляд могло здатися не надто оптимістичним, адже український національний рух містив порівняно нечисленну групу міських інтелектуалів, які тривалий час були відрізані від своєї потенційної соціальної бази – українського селянства. Українська мова після заборон 1863 і 1876 рр. ледве животіла як мова літератури, театру і науки, вона стала мовою неосвічених селян, або освічених, але дуже нечисельних національних діячів. Тим не менше мобілізаційна здатність українського руху та відчуття своєї окремішності яскраво проявилася під час революційних подій 1905-1907 рр. Навіть українські селяни, які стали депутатами у І Думі демонстрували почуття національної свідомості і солідарності. На перші засідання вони прийшли у вишиваних сорочках і розмістилися поруч українських «міських» інтелектуалів і дуже легко перейняли ідею національно-територіальної автономії українських земель. Під впливом пробудження села українські діячі, які перед тим діяли під крилом російських партій, укріпились в думці про потребу повернення до національних форм організації. Тоді українці у своєму загалі ще не диспонували тим, що можна було б назвати національною свідомістю у модерному значенні цього слова. Та все ж українські селяни мали певні її «підсвідомі» зародки, що могли стати політичним капіталом на майбутнє. Український рух на початку ХХ ст. стояв перед потребою національного самоусвідомлення селянства, тим не менше перед подібними завданнями наприкінці ХІХ ст. стояв і французький уряд. Національно свідомими жителі сільської Франції стали лише після того, як французьке суспільство перетворилося з переважно сільського, аграрного, неписьменного на переважно урбанізоване, промислове і писемне[45].

Культурно-просвітницька діяльність інтелігенції, спадщина староукраїнської козацької нації, ментальні особливості українства спричинилися до того, що напередодні 1917 р. визріла модерна українська ідентичність. Свідченням цьому є реалізація проекту української державності у ході Національної революції 1917-1921 рр.

Каталізатором цих процесів стала Перша світова війна, яка справила глибокий вплив на українське суспільство. Зокрема вона сильно зактивізувала українське національне питання і спричинилася до зростання української національної свідомості. У складі імперських армій мобілізовані вчорашні селяни завойовували території, населення яких говорило тією самою мовою, співало схожі пісні і мало подібні традиції[46].

Із включенням України до складу СРСР, країна та її населення пережили ряд жахливих соціально-економічних експериментів та трансформацій, метою яких стало творення абсолютного нового типу людини – людини радянської. Найжахливішим було те, що основним методом реалізації цієї мети став терор, державний примус та ліквідація тих етнічних та соціальних груп, які на думку вищого партійного керівництва неможливо було перевиховати і які були ворожі системі. Ідеальною рисою нової, радянської людини було підпорядкування своїх інтересів інтересам колективу. Загалом це була колективна істота, яка не виділялась нічим серед інших, свято вірила в політику партії і правильність її курсу. Облаштування умов для культивації нової суспільної свідомості радянського типу швидко набрало рис осібного релігійного культу. Його впровадження здійснювалося через потужну, добре продуману і з часом відшліфовану машину радянської пропаганди. Творенню нової ідентичності сприяло також радянське виховання, котре супроводжувало людину скрізь – від народження – аж до смерті. Так обряд хрещення замінив обряд звіздин, а далі людина проходила усі етапи ініціації на шляху до повноцінного члена радянського соціуму – спершу як жовтеня, потім піонер, комсомолець і врешті як член комуністичної партії. Працівники, які спеціально відповідали за ідеологічну роботу з масами були скрізь – на заводах, держустановах, закладах торгівлі та культури.

Суспільству активно, особливо у 30-х роках, прищеплювалась думка, що довкола держави і навіть всередині вороги комунізму та радянської влади. Тому радянська людина завжди мала бути напоготові, бо ворог постійно десь поруч, він неявно намагається зривати поставлені плани, саботувати завдання керівництва та партії, створювати браковану продукцію на заводах і фабриках, завдавати шкоду виробничому процесу. Слід було бути пильним і за найменшої підозри обов’язково повідомляти компетентні органи. Навіть родич або близький друг міг бути ворогом народу, тому новим героєм та прикладом для наслідування стає юний Павлик Морозов, який доніс на власного батька. У 30-х роках особливого вжитку набирає слово «боротьба», адже з ворогом боролися скрізь та різними методами: боролися за більший видобуток вугілля чи виплавку металу і навіть за кращу успішність у школі. Все це подавалося як боротьба із ворогами держави і комуністичної ідеології.

За творенням радянської людини стояла цілком конкретна мета: сталінська система терору, пропаганди та культурної революції, поєднаних в одне ціле, докладала всіх зусиль, щоби натовпи не стали народами, а маніпульовані владою індивіди – самодостатніми особистостями. Тому радянську державу називаємо тоталітарною, тобто такою, що тотально намагалася контролювати діяльність і навіть свідомість своїх громадян у всіх сферах їхнього життя – як публічних, так і приватних.

Сучасна ідентичність українця – це не стала, а динамічна константа, свідченням чому є ті події, які сколихали і сколихають новітню українську історію. Це продукт кількасот літньої еволюції і ми увібрали та успадкували ті цінності, які культивувалися не лише останню сотню років, але й в XVII і попередніх століттях. Завдяки цьому ми є унікальною нацією на світовій арені, ми не подібні ні на росіян ні на поляків, хоча спільні риси в нас безперечно є. Формування сучасної української ідентичності характеризується внутрішнім конфліктом між радянським і європейським. Поки що в більшості українців перемагає друге. Свідченням цьому є революції 2004 і 2013-2014 рр. Якщо межа підтримки майдану 2004 р. проходила десь по Дніпру, то вже в ході революції Гідності підтримку цінностей Майдану висловило більшість населення центральної і південної України, а в перші місяці російської агресії справжнім форпостом українства на сході став Дніпропетровськ. Політологи як маркер пробудження національної свідомості означили термін «ленінопад». Якщо на початку 90-х пам’ятники Леніну падали лише у західноукраїнських областях, то підчас і після революції Гідності вони попадали в Центральній і, частково, Східній Україні.

Свідченням успіхів на шляху творення модерної української європейської ідентичності є той факт, що модель «Руского міра», яка заперечує право українців на існування як окремого етносу та нації і трактує їх як частину російського цілого, пропагована і поширювана теперішньою російською владою, не була реалізованою, адже більшість українського суспільства об’єдналося навколо загальноєвропейських цінностей і поліетнічної та багатокультурної моделі української ідентичності[47].

Конфлікт на сході України це також наслідки проблеми переважання регіональної, територіальної ідентичності над загальнонаціональною серед певної групи населення. Територіальна ідентифікація більш складна та багатопланова порівняно з національною ідентифікацією, основою якої є громадянський патріотизм населення країни. І якщо в Росії цей феномен властивий майже всім видам і типам ідентичності й дуже могутньо присутній як орієнтир, точка опори масової свідомості, то для свідомості значної частини українського суспільства до 1914 р. державний патріотизм залишався побічним, вторинним. У Росії символічний образ «радянської людини» трансформувався у символіку «росіянин»[48].

Теперішні труднощі в українсько-російських стосунках пояснюються тим, що від’єднання України росіяни сприймають як втрату ключового аспекту їхньої національної ідентичності. Україна («Малоросія»), згідно з їхніми уявленнями, становила первісне ядро російської держави, а Київ був «матір’ю руських міст». Без України (як і без Білорусі) позбавлена сенсу головна визначальна риса російської нації – її «общерускость». Без них Росія втрачає свою національно-історичну легітимність і виглядає штучним зліпком різних племен і народів, зменшеною копією СРСР. Окрім того, Україна і Білорусія, як західні території Російської і Радянської імперій, надавали російській ідентичності «європейського» характеру[49].

Радянський спадок не дав можливості швидко збудувати сильну країну і свідому націю. Зокрема український істеблішмент уклався головним чином з представників старої партійної номенклатури, який ототожнював свої інтереси з українською самостійністю не стільки з високопатріотичних, скільки з прагматичних міркувань. Після краху марксистсько-ленінської ідеології національна ідея забезпечила нову легітимацію їхньої влади. Сил українських демократів й опозиціонерів виявилось надто мало, щоб створити певну рівновагу між вчорашніми політичними функціонерами і тими, хто був готовий проводити в країні глибинні реформи[50].

Російське вторгнення в Україну стало каталізатором кристалізації української ідентичності, адже в тих не простих подіях останніх років мабуть кожен задав собі питання чи є він українцем, чи кимось іншим.

З тих історичних спадщин, на яких базується сучасна українська ідентичність, не всі працюють на досягнення модернізації способу мислення та суспільного життя українців. Великим консервативним чинником є традиційна спадщина українського села. Значні перешкоди справляє спадщина радянської доби, що змодернізувала українське суспільство, але у великій мірі – в неправильний спосіб. Помітно, що набирає більшої ваги інша спадщина, представлена традиціями прозахідно мислячої політичної та господарської еліти[51].

Формування загальноукраїнської ідентичності є визначальним чинником економічного поступу держави, становлення власної соціокультурної та цивілізаційної окремішності країни. Протягом своєї історії Україна була місцем зустрічі, перетину та взаємовпливу множини культурно-цивілізаційних і геополітичних впливів, що визначили наявний амбівалентний стан ідентичності більшості її громадян та цілу низку етнополітичних проблем сьогодення. Проте вже зараз у країні є певний мінімум національного консенсусу, що уможливлює її поступ як відносно стабільної та демократичної спільноти[52].

[1] Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – С. 17.

[2] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 53.

[3] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 55-57.

[4] Бойко О. Історія України. – К., 2012. – С. 49.

[5] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 88-89.

[6] Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – С. 17-18.

[7] Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – С. 18.

[8] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 169.

[9] Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. – К., 2011. – С. 275-276.

[10] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 167.

[11] Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – С. 18.

[12] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 159-161.

[13] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 181-183.

[14] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 187-188.

[15] Зашкільняк Л. Уявлення українських інтелектуальних еліт першої половини ХІХ ст. про Східну Європу та її історичні поділи // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2013. – Вип. 7. – С. 12.

[16] Зашкільняк Л. Уявлення українських інтелектуальних еліт першої половини ХІХ ст. про Східну Європу та її історичні поділи // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2013. – Вип. 7. – С. 15.

[17] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 228-231.

[18] Бойко О. Історія України. – К., 2012. – С. 318.

[19] Гай-Нижник П. «Самостійна» УСРР: хронологія виникнення маріонеткової псевдодержави та її «добровільного» вступу до СРСР. // День. - [Eлектронний ресурс]. – Режим доступу: http://incognita.day.kiev.ua/xronologiya-viniknennya-marionetkovoyi-psevdoderzhavi.html

[20] Бойко О. Історія України. – К., 2012. – С. 353.

[21] Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – С. 19.

[22] Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – С. 19.

[23] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 378-380.

[24] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 380-381.

[25] Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – С. 19.

[26] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 381.

[27] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 382.

[28] Магочій П. Ілюстрована історія України. – К., 2012. – С. 389, 393

[29] Плохій С. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. – К., 2015. – С. 2.

[30] Плохій С. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. – К., 2015. – С. 4.

[31] Плохій С. Походження слов’янських націй... – К., 2015. – С. 2-3.

[32] Яковенко. Н. Українська шляхта з кінця XVІ до середини XVІІ століття. Волинь і Центральна Україна. – К., 2008. – 84-85.

[33] Плохій С. Походження слов’янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі. – К., 2015. – С. 6.

[34] Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. – К., 2011. – С. 262-263.

[35] Однороженко О. Українська (руська) еліта доби Середньовіччя і раннього Модерну: структура та влада. – К., 2011. – С. 315.

[36] Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2006. – С. 466.

[37] Зашкільняк Л. Уявлення українських інтелектуальних еліт першої половини ХІХ ст. про Східну Європу та її історичні поділи // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2013. – Вип. 7. – С. 10.

[38] Зашкільняк Л. Уявлення українських інтелектуальних еліт першої половини ХІХ ст. про Східну Європу та її історичні поділи // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2013. – Вип. 7. – С. 11-13.

[39] Там само. – С. 10.

[40] Там само. – С. 7-9.

[41] Зашкільняк Л. Уявлення українських інтелектуальних еліт першої половини ХІХ ст. про Східну Європу та її історичні поділи // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2013. – Вип. 7. – С. 13.

[42] Там само. – С. 19.

[43] Зашкільняк Л. Уявлення українських інтелектуальних еліт першої половини ХІХ ст. про Східну Європу та її історичні поділи // Ейдос. Альманах теорії та історії історичної науки. – К., 2013. – Вип. 7. – С. 15.

[44] Там само. – С. 15-16.

[45] Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 2000. – С. 97-99.

[46] Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 2000. – С. 105.

[47] Плохій С. Походження слов’янських націй... – К., 2015. – С. ІХ.

[48] Степико М. Українська ідентичність: феномен і засади формування. – К., 2011. – С. 332.

[49] Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 2000. – С. 313.

[50] Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 2000. – С. 314-315.

[51] Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – К., 2000. – С. 327.

[52] Степико М. Українська ідентичність: феномен і засади формування. – К., 2011. – С. 331.