Роль права у галузі регулювання інформаційних відносин і розвиток законодавства України про інформатизацію та інформаційні процеси 1 страница

Зростання ролі права у процесі регулювання суспільних відносин у галузі використання інформаційних систем обумовлено, перш за все, загальною тенденцією зростання ролі й ефективності розвитку ринкових відносин в Україні.

Глибина та динамізм змін, що відбуваються в суспільному виробництві, обумовлюють посилення ролі права в цих процесах, викликають необхідність інтенсифікації використання його засобів, які б мали забезпечувати високий рівень і якість цих змін.

Критерієм. що уможливлює висновок про значення права в регулюванні суспільних відносин, є розширення меж правового опосередкування тих чи інших суспільних відносин, глибина проникнення права в соціально-економічну дійсність. Виявляється це, перш за все, в змінах предметної характеристики діяльності суб’єктів суспільних відносин, включених до правового обігу.

Союзне законодавство, присвячене інформації, було подане кількома постановами Ради Міністрів СРСР і актами тимчасового характеру, прийнятими на відомчому рівні. Воно не забезпечувало цілеспрямованої, комплексної регламентації цих стосунків, враховуючи необхідність випереджувальних темпів розвитку нормативної бази в даній галузі суспільних відносин.

Сьогодні можна стверджувати, що в Україні існує законодавство про інформацію, інформаційні процеси та спроби регулювання відносин у галузі інформаційних систем (ІС). Неоднаковою є глибина регулювання суспільних відносин, які складаються на різних етапах процесу інформатизації, вона пояснюється переважно часом їх включення до галузі впливу права, ступенем відповідності прийомів і правового регулювання, що застосовують, природі цих відносин.

Уважний аналіз законодавства в цій галузі, динаміка його розвитку забезпечують можливість виявити також і інші риси, що свідчать про підвищення активної ролі права.

Регулятивна функція права має різні форми виявлення. Сьогодні крім визначення суб’єктів і об’єктів, характеру відносин між ними, функцій, прав, обов’язків, мету правового впливу переносять на функціонування всієї структури.

Необхідно враховувати, що навіть у країнах з розвинутою економікою в умовах широкого застосування ІС і накопиченого практичного досвіду у цій галузі, ефективного механізму розроблення, обговорення та прийняття законодавчих актів, постійної суспільної увага до цих процесів, значних інтелектуальних зусиль юристів, спеціалістів у галузі комп’ютерної техніки, не завжди вдається одразу встановити ефективне правове регулювання тих чи інших відносин, пов’язаних з використанням ІС.

Не можна не враховувати ту обставину, що формування законодавства пов’язаного з ІС, змушені були починати практично з нуля. До середини 80-х років в СРСР було прийнято мінімальну кількість нормативних актів, які мали відношення до інформаційних процесів. Слід зазначити, що об’єктивні та суб’єктивні передумови для початку процесу активного розвитку ІС і становлення правового регулювання цих питань склались в Україні на початку 90-х р. Сьогодні інформаційне законодавство потребує розв’язання ряду нагальних проблем як теоретичного, так і практичного характеру. Питання місцезнаходження відповідного нормативного масиву в системі законодавства України, а також його внутрішня будова серед найважливіших теоретичних проблем.

Ефективність дії нормативних регуляторів поведінки людини визначають своєчасністю їх появи. Йдеться, по-перше, про ступінь зрілості, внутрішньої підготовленості суспільства, окремих індивідів і їх об’єднань до сприймання таких регуляторів, по-друге, про об’єктивну обумовленість виникнення саме цих регуляторів і наявність саме такої їх взаємодії.

Право, будучи діючим засобом вирішення завдань розвитку ІС і ІКТ, повинно являти собою об’єктивне відображення глибинних процесів, які характеризують сучасний етан соціально-економічного розвитку суспільства. Якщо до середини 80-х р. економіка в основному розвивалась на екстенсивній основі, то право було зорієнтовано на відповідні методи управління нею. Вирішення завдань створення цілісної системи ринкових відносин орієнтовано на інтенсивний розвиток економіки, потребує не лише впорядкування й оновлення, а й створення нової нормативної основи правового регулювання відносин у галузі інформатизації, а, відповідно, й у галузі використання ІС

Саме під цим кутом зору слід підходити сьогодні до оцінювання ефективності дії права в даній галузі. При цьому необхідно пам’ятати, що будь-яка реконструкція передбачає збереження та врахування елементів всього прогресивного, що характеризує якісно новий рівень розвитку того чи іншого явища, враховуючи досвід інших країн. Говорячи про створення ефективної правової системи, слід, перш за все, мати на увазі необхідність збереження в ній того, що відповідає закономірностям розвитку об’єкту правового впливу та розвитку того, що не отримало свого завершеного оформлення та широкого використання. Створення правової системи передбачає винаходження нових методів впливу на об’єкт, які б максимально враховували особливості, мету, завдання, напрям розвитку, причини й умови його існування.

В теорії права поняття ефективності пов’язують з результативністю правового впливу та характеризують, перш за все, як відношення між фактичним результатом дії юридичних норм і тією соціальною метою, для досягнення яких ці норми створюють.

Визначення цільової спрямованості законодавства, її програмування передбачає, перш за все, чітке визначення предмету правового регулювання, його меж і методів впливу. Відповідь на це питання слід шукати у з’ясуванні та розкритті змісту суспільних відносин, що регулюють нормами цивільного права в заданій галузі. Визначення ж кола цих відносин, у свою чергу, уможливить окреслення та предмет регулювання.

4. Система правового регулювання соціальних інформаційних відносин (Гуцу)

Відповідно до основних положень, поданих вище, розглянемо систему правового регулювання суспільних інформаційних відносин. Ця система умовно поділяється (за суб’єктами регулювання та виникнення норм права) на дві частини:

1) приватно-правове регулювання (на рівні правочинів, звичаїв, угод, традицій, норм суспільної моралі, корпоративної (ділової) етики);

2) публічно-правове (державне) регулювання знаходить місце у законодавстві: законах, нормативно-правових актах, прирівняних до законів і підзаконних нормативно-правових актах.

Під категорією «інформаційне законодавство України» розуміють множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів і постанов нормативного змісту, які регулюють суспільні відносини щодо інформації. За правовою доктриною нашої країни основні положення інформаційного права базуються на юридичних нормах, визначених у Конституції України, тобто основоположним законодавчим актом у галузі регулювання інформаційних відносин у нашій країні є Конституція України. У публічному праві України вже створено велику кількість нормативних актів, які прямо або опосередковано регулюють інформаційні відносини у різних галузях суспільного буття. Зазначені у Конституції України положення набувають розвитку в 260 Законах України та у 290 Постановах Верховної Ради.

Окремі положення правового регулювання суспільних інформаційних відносин відображено: в Указах (370) та розпорядженнях Президента України (87); постановах (1160) та розпорядженнях (210) Кабінету Міністрів України; нормативних актах міністерств і відомств (близько 1095).

Системоутворюючим інформаційного законодавства є Закон України «Про інформацію» (від 2 жовтня 1992 p.). Цей Закон закріплює конституційні засади щодо права громадян України на інформацію, закладає правові основи ІД. На підставі Декларації про державний суверенітет України й Акта проголошення незалежності України Закон визначає правові форми міжнародної співпраці в галузі інформації.

Мету та завдання Закону викладено у ст. 2: «Закон встановлює загальні правові основи отримання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх галузях суспільного та державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від неправдивої інформації». Ст. З Закону визначає галузь його дії. Вона поширюється на інформаційні відносини, які виникають в усіх галузях життя та діяльності суспільства і держави при отриманні, використанні, поширенні та зберіганні інформації. Законодавство України про інформацію утворюють: Конституція України; Закон України «Про інформацію»; законодавчі акти про окремі галузі, види, форми та засоби інформації; міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною; принципи та норми міжнародного права.

Окремі підінститути інформаційного законодавства формуються на основі системоутворюючих законів України. Наприклад, Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» (від 22 жовтня 1989 р. № 8312-ХІІ) визначає такі принципові положення щодо мови в інформаційних відносинах. Україна визнає життєдайність і суспільну цінність усіх національних мов і беззастережно гарантує своїм громадянам національно-культурні та мовні права, виходячи з того, що тільки вільний розвиток і рівноправність національних мов, висока мовна культура є основою духовного взаєморозуміння, культурного взаємозбагачення та зміцнення дружби народів. Україна забезпечує українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних, творчих сил українського народу, гарантування його суверенної національно-державної майбутності. Виховувати у громадян незалежно від їхньої національної належності розуміння соціального призначення української мови як державної в Україні, а російської — як мови міжнаціонального спілкування народів — обов’язок державних, партійних, громадських органів і ЗМІ. Вибір мови міжособового спілкування громадян України є невід’ємним правом самих громадян.

Законодавство України про мови має своїм завданням регулювання суспільних відносин у галузі всебічного розвитку та використання української й інших мов, якими користується населення республіки, в державному, економічному, політичному та громадському житті, охорону конституційних прав громадян у цій галузі, виховання шанобливого ставлення до національної гідності людини, її культури та мови, подальшого зміцнення дружби і співпраці народів. Декларуючи плюралізм мовної політики, законодавець добре розуміє необхідність стандартизації інформаційних відносин, зокрема у галузі діловодства та документації.

5. Інформація у правовідносинах (Гуцу)

Право громадян на інформацію гарантовано положеннями Конституції України, які закріплені в ст. 24, 32, 34, 57. Без реалізації права на інформацію здійснення всього комплексу конституційних прав, свобод і обов’язків було б принаймні обмеженим, а то й просто неможливим. Гарантоване Конституцією право на інформацію стає дедалі важливим елементом існування демократичного суспільства. Адже процес розбудови правової держави в Україні безпосередньо пов’язано з дотриманням і належною реалізацією гарантованих Конституцією України прав і свобод людини, громадянина, зокрема їхнього права на інформацію. Отримання документованих або публічно оголошених відомостей про події і явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі, є засобом участі фізичних і юридичних осіб у суспільних і державних справах.

Сучасний рівень планетарної цивілізації визначено стрімким зростанням ролі інформації в суспільних відносинах. У науці інформаційного права провідні дослідники аналізують питання змісту й ознак поняття «право на інформацію», практичної реалізації суб’єктивних інформаційних прав різними категоріями суб’єктів тощо. Розподілене у різноманітних формах і видах правозастосування право на інформацію є предметом інтересу як пересічного громадянина, так і широкого кола науковців. Для простих громадян право на інформацію, зокрема його складова – доступ до інформації – є важливим чинником реалізації особистих майнових і немайнових прав, участі у громадському житті, управлінні державними справами тощо. Для державних службовців розуміння особливостей права на доступ до інформації – це можливість реалізувати передбачені законом владні повноваження. В усі часи інформація (відомості, дані, знання) відігравали велику роль у будь-якому суспільстві. На сучасному етапі розвитку людства інформація починає займати провідне місце як виробничий фактор, особливо як галузь послуг. Таким чином, і сама інформація, і відносини, пов’язані з нею, дедалі все більше підпадають під вплив правового регулювання з боку держави та договірних відносин між суб’єктами права.

Поняття «інформація» визначено у деяких нормативних актах України, основним з яких є ЗУ «Про інформацію». Під інформацією розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі (ст.1).

У Цивільному кодексі України (ЦКУ) дещо по-іншому охарактеризовано зазначене поняття, а саме: документовані або публічно оголошені відомості про події і явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Отже, поняття «інформація» містить:

1. відомості про події і явища, що відбуваються у суспільстві, державі, навколишньому природному середовищі;

2. дані, які можна зберігати в будь-якій формі та вигляді.

Однак для набуття певного правового статусу ці дані мають відповідати вимогам і ознакам, передбаченим правовими нормами;

1. документовані або публічно оголошені відомості;

2. повідомлення як об’єкт цивільних прав і які відносяться до категорії нематеріальних благ;

3. передбачені або встановлені законом носії інформації як джерела відомостей, які являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію, повідомлення ЗМІ, публічні виступи.

У ЗУ «Про інформацію» наведено такі основні види інформації (даних):

Ø статистична;

Ø адміністративна;

Ø масова;

Ø інформація про діяльність державних органів влади й органів місцевого та регіонального самоврядування;

Ø правова;

Ø інформація про особу;

Ø соціологічна;

Ø інформація довідково-енциклопедичного характеру.

Розглянемо характеристики кожного виду інформації.

Статистична – офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ і процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній і інших галузях життя.

Державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, наукових установ, організацій, зацікавлених неопублікованими статистичними даними, які не підпадають під дію обмежень, установлених Законом, а також ЗУ «Про державну статистику». Система статистичної інформації, її джерела та режим визначають ЗУ «Про державну статистику» й іншими правовими актами в цій галузі.

Адміністративна інформація – це офіційні документовані дані, що містять кількісну характеристику явищ і процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших галузях життя та збирають, використовують, поширюють і зберігають органи державної влади (за винятком органів державної статистики), органи місцевого самоврядування, юридичні особи відповідно до законодавства з метою виконання адміністративних обов’язків і завдань, що належать до їх компетенції.

Система адміністративної інформації (даних), повноваження органів, які займаються діяльністю, пов’язаною із збиранням і використанням адміністративних даних, їх джерела та режим встановлюють відповідно до законодавства.

Масова інформація – це публічно поширювані друковані й аудіовізуальні відомості.

Друкованими ЗМІ є періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені тощо та разові видання з визначеним тиражем. Аудіовізуальними ЗМІ є: радіомовлення, телебачення, кіно, звукозапис, відеозапис тощо. Порядок створення (заснування) й організації діяльності окремих ЗМІ визначають законодавчими актами про ці засоби.

Інформація державних органів і органів місцевого та регіонального самоврядування – це офіційна документована інформація, яку створюють у процесі поточної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого та регіонального самоврядування.

Основними джерелами цієї інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймає Верховна Рада і її органи, акти Президента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти державних органів, акти органів місцевого та регіонального самоврядування.

Інформація державних органів та органів місцевого та регіонального самоврядування доводиться до відома зацікавлених у ній осіб шляхом:

Ø опублікування в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних державних органів і організацій;

Ø опублікування в друкованих ЗМІ або публічного оголошення через аудіо- й аудіовізуальні ЗМІ;

Ø безпосереднього доведення її до зацікавлених осіб (усно, письмово тощо);

Ø надання можливості ознайомлення з архівними матеріалами;

Ø оголошення її під час публічних виступів посадових осіб.

Джерела та порядок отримання, використання, поширення та зберігання офіційної інформації державних органів і органів місцевого та регіонального самоврядування визначають законодавчими актами про ці органи.

Законодавчі й інші нормативні акти, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян, не доведені до публічного відома, не мають юридичної сили.

Правова інформація – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення та боротьбу з ними та їх профілактику.

Джерелами правової інформації є Конституція України, інші законодавчі та підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори й угоди, норми та принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення ЗМІ, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.

З метою забезпечення всім громадянам доступу до законодавчих і інших нормативних актів держава забезпечує видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після набрання ними чинності.

Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата та місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім’я, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади й органами місцевого та регіонального самоврядування у межах повноважень.

Заборонено збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраною про неї. Інформація про особу охороняється Законом.

Інформація довідково-енциклопедичного характеру – це систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про суспільне, державне життя та навколишнє природне середовище. Основними джерелами цієї інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення й оголошення, путівники, картографічні матеріали тощо, а також довідки, що дають уповноважені на те державні органи й органи місцевого та регіонального самоврядування, об’єднання громадян, організації, їх працівники й автоматизовані інформаційні системи. Система цієї інформації, доступ до неї регулюють бібліотечним, архівним і іншим галузевим законодавством.

Соціологічна інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих громадян і соціальних груп до суспільних подій і явищ, процесів, фактів. Основними джерелами соціологічної інформації є документовані або публічно оголошені відомості, в яких відображено результати соціологічних опитувань, спостережень і інших соціологічних досліджень. Соціологічні дослідження здійснюють державні органи, об’єднання громадян, зареєстровані у встановленому порядку.

Однак закріплені в Законі види інформації не є вичерпними. Науковці виділяють ще кілька її видів, які отримали окреме правове регулювання. Так, наприклад, іноді визначають комп’ютерну інформацію: «відомості про об’єктивний світ і процеси, що відбуваються в ньому, цілісність, конфіденційність і доступність яких забезпечено за допомогою комп’ютерної техніки та які мають власника і ціну». Існує також екологічна інформація, доступ до якої забезпечується окремими міжнародно-правовими актами.

З метою визначення інформації як самостійного об’єкта цивільного права, її товарності та типу зобов’язальних відносин у науковій літературі запропонована така класифікація інформації:

1. приватноправова й публічно-правова;

2. облігоздатна й необлігоздатна;

3. загальнодоступна й нерозкрита (тобто з обмеженим доступом);

4. приватна й офіційна;

5. для комерційного використання або для вільного, звичайного, наукового, освітнього використання.

Окрім цього, залежно від суб’єкта досліджують аналітичну, прогнозну, довідкову, ознайомлювальну та рекомендаційну інформацію.

Джерелами інформації є передбачені або встановлені Законом носії інформації: документи й інші носії, які являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають різні відомості, а також повідомлення ЗМІ, публічні виступи. Законодавство України про інформацію складають Конституція України, ЗУ «Про інформацію», законодавчі акти про окремі галузі, види, форми та засоби інформації, міжнародні договори й угоди, ратифіковані Україною, принципи та норми міжнародного права.

6. Міжнародні договори в галузі інформаційних правовідносин (Гуцу)

Законодавством України передбачено низку норм щодо дії міжнародних договорів на території держави. У галузі реалізації Національної програми інформатизації законодавством передбачено, якщо міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в Законі «Про Національну програму інформатизації», то застосовують правила міжнародних договорів (ст. 28 ЗУ «Про Національну програму інформатизації»). Щодо міжнародних договорів у галузі зв’язку, якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про зв’язок, то застосовують правила міжнародного договору (ст. 32 ЗУ «Про зв’язок»).

Щодо застосування норм міжнародних правових актів у галузі Національного архівного фонду й архівних установ передбачено, якщо в міжнародних правових актах, у яких бере участь Україна, встановлено інші норми, ніж ті, що містяться в ЗУ «Про Національний архівний фонд і архівні установи», то діє норма міжнародного правового акта (ст. 4 ЗУ «Про Національний архівний фонд і архівні установи»). Щодо застосування правил міжнародного договору у галузі авторського права та суміжних прав передбачено, якщо міжнародним договором, учасником якого є Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право та суміжні права, то застосовують правила міжнародного договору (ст. 3 ЗУ «Про авторське право і суміжні права»). У галузі міжнародних відносин щодо державної таємниці законодавством України визначено, що передані Україні відомості, які становлять таємницю іноземної держави чи міжнародної організації, охороняють у порядку, передбаченому ЗУ «Про державну таємницю». У разі, якщо міжнародним договором, згоду на обов’язковість якого надано Верховною Радою України, установлено інші, ніж передбачені цим Законом, правила охорони таємниці іноземної держави чи міжнародної організації, то застосовують правила міжнародного договору України (ст. 3 ЗУ «Про державну таємницю» (нова редакція)).

Щодо формування українського сегмента глобальної інформаційної інфраструктури, у тому числі мережі Інтернет, ЗУ «Про захист інформації в ІТС» передбачено, що іноземні держави, іноземні фізичні й юридичні особи можуть бути власниками ІТС в Україні, власниками інформації, яку поширюють і опрацьовують в ІТС України, або засновувати спільні з українськими юридичними та фізичними особами підприємства з метою створення ІТС, постачання інформації до ІТС України, обміну інформацією між ІТС України й ІТС інших держав. Окремі види такої діяльності здійснюють на підставі спеціального дозволу (ліцензії), що видає уповноважений на це орган. В окремих галузях інформаційних відносин на міжнародному рівні прийнято спеціальні нормативні акти, які є міжнародними стандартами суспільних інформаційних відносин.

 

Цимбалюк 2.3. Система правового регулювання соціальних інформаційних відносин

5.2.3. Культура поведінки у галузі інформаційних відносин

7.3.1. Правові підходи щодо регулювання інформаційних правовідносин

Тема 4. Джерела правового забезпечення документно-інформаційної діяльності

1. Джерела інформації (Марущак)

Визначення поняття «джерела інформації» безпосередньо пов’язане зі змістом поняття «інформація». Основна характеристика поняття «інформація», пов’язана з розкриттям джерел інформації, — це документовані або публічно оголошені відомості.

Т.А. Костецька зазначає, що «оскільки інформація має нематеріальний характер, матеріальною формою її існування як об’єкта правових відносин в інформаційній галузі є документ у вигляді творів, статей, банку даних, бібліотечних фондів і інших носіїв. Інформація в документованій формі є складовою інформаційних ресурсів. Отже, до джерел інформації доцільно віднести лише документи у будь-якому вигляді (твори, статті, банки даних, бібліотечні фонди, інші носії). Однак з визначення поняття «інформація» випливає, що публічно оголошені відомості також визнають інформацією у правовому сенсі. Тому документи не є єдиним видом джерел інформації.

М.В. Карчевський співвідносить поняття «інформація» і «носій» таким чином: інформація є нематеріальним об’єктом, який включають у систему суспільних відносин через матеріальний об’єкт — носій інформації.

Загалом ЗУ «Про інформацію» визначає джерелами інформації передбачені або встановлені законом носії інформації:

Ø документи,

Ø носії інформації (являють собою матеріальні об’єкти, що зберігають інформацію),

Ø повідомлення ЗМІ,

Ø публічні виступи.

Залежно від виду інформації українське законодавства визначає різні джерела відповідних відомостей. Так, ЗУ «Про охорону навколишнього природного середовища» визначає основними джерелами екологічної інформації:

Ø данімоніторингу довкілля,

Ø кадастрів природних ресурсів,

Ø реєстри,

Ø автоматизовані базиданих,

Ø архіви,

Ø довідки, що видають уповноважені органи державної влади, місцевого самоврядування, громадські організації, окремі посадові особи.

ЗУ «Про державну статистику» визначає такі джерела статистичної інформації, які з метою складання статистичної інформації можуть використовувати органи державної статистики:

Ø первинні та статистичні дані щодо респондентів, які підлягають статистичним спостереженням;

Ø адміністративні дані органів державної влади (за винятком органів державної статистики), органів місцевого самоврядування, інших юридичних осіб;

Ø дані банківської та фінансової статистики, статистики платіжного балансу;

Ø статистичну інформацію міжнародних організацій і статистичних служб інших країн тощо;

Ø оцінки та розрахунки, що здійснюють на основі зазначених вище даних.

При цьому рішення щодо добору джерела статистичної інформації приймає орган державної статистики самостійно, з урахуванням якості та своєчасності подання інформації, витрат, а також обов’язків, які виникають у зв’язку з цим у респондентів.

ЗУ «Про інформаційні агентства» визначає продукцію інформаційного агентства як матеріалізований результат його діяльності, призначений для поширення з метою задоволення ІП громадян, юридичних осіб, держави. Основними видами продукції ІА є: електронна, друкована, фото-, кіно-, аудіо- та відеопродукція.

Інформаційні агентства мають право на випуск продукції, яка передбачена їх статутними документами, й іншої інформаційної продукції, не забороненої чинним законодавством України. Зазначену продукцію ІА можна вважати джерелами інформації.

ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» визначає електронний документ як документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов’язкові реквізити документа. ЕД може бути створений, переданий, збережений і перетворений електронними засобами у візуальну форму. Візуальною формою подання є відображення даних, які містить, електронними засобами або на папері у формі, придатній для приймання його змісту людиною.