Розвиток культури в незалежній Україні

Ще за часів перебудови у 1989 р. після демократичних виборів Верховної Ради УРСР, з величезними ускладненнями було прийнято Закон УРСР ″Про мови в Українській РСР″, спрямований на захист національної мови, забезпечення її всебічного розвитку та функціонування в усіх сферах суспільного життя.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації ″білих плям історії″ відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета ″Літературна Україна″. Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О. Гончара, Б. Олійника, В. Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В. Винниченка, М. Грушевського, М. Зерова, М. Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім. В історичній науці відбулися суттєві зрушення. По-новому було розглянуто й досліджено події Визвольної війни українського народу середини XVII ст., діяльність І. Мазепи, С. Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

Значною подією в культурному житті України стало проведення Першого фестивалю ″Червона Рута″ (Чернівці, 1989 р.), що відбив зацікавленість значної частини української молоді в процесах відродження й самобутнього розвитку української популярної музики.

Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні відразу після проголошення незалежності. За останні роки було зроблено чимало для адаптації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів для сприяння розвитку окремих сфер культури: ″Про музеї й музейну справу″, ″Про бібліотеки й бібліотечну справу″, ″Про кінематографію″, ″Про охорону культурної спадщини″, ″Про вивіз, ввіз і повернення культурних цінностей″, ″Про добродійність і благодійні організації″.

Державне фінансування української культури здійснюється за ″залишковим принципом″. Тому особливо цінною є допомога благодійних фондів і меценатів, що виділяють засоби на проведення широкомасштабних акцій, фестивалів, культурно-художніх проектів, на розвиток тих або інших областей культури. З 1994 року діють Фонд сприяння розвитку мистецтва й фонд ″Відродження″. У 1995 році почав діяти Міжнародний благодійний фонд ″Українська ліга меценатів″.

Національна культура розвивається в декількох напрямках. Держава насамперед приділяє увагу розвитку культурних зв’язків України з іншими країнами світу. Основною формою таких контактів стали Дні культури України й різні художні фестивалі. За роки незалежності проведені Дні української культури в Болгарії, Словаччині, Росії, Казахстані, Узбекистані, Німеччині та інших країнах. Наймасштабнішим заходом такого роду стали Дні культури України у Франції, де понад 500 представників усіх напрямків української культури протягом майже трьох місяців провели близько 200 культурно-художніх акцій.

Розвиток культури в регіонах, окрім великих обласних центрів, довгий час перебував у деякому застої. Тому на сьогодні кожна українська культурна або художня акція стає подією державного значення. Донецька область славиться міжнародними й регіональними фестивалями мистецтва ″Прокоф’євська весна″, що проводяться з 1991 року. У Севастополі на базі міського театру танцю проходить Міжнародний фестиваль бального танцю ″Севастопольський вальс″. У Львові щорічно проходять фестивалі ″Віртуози″ й ″Контрасти″. Визнаним центром фестивального життя став Луцьк, де проводяться поетичний фестиваль ″Оберіг″, фестиваль дитячої творчості ″Солом’яний дзвін″, фольклорні фестивалі ″Берегиня″ й ″Поліське літо з фольклором″. Одержали визнання у публіки одеський музичний фестиваль ″Два дні й дві ночі нової музики″, полтавський ″Сорочинський ярмарок″ і щорічний фестиваль дитячої творчості ″Золотий лелека″ у Миколаєві.

У рамках державної програми ″Повернуті імена″ на батьківщину повернулися архіви В. і М. Кричевських, О. Олеся, О. Ольжича, І. Багряного, І. Стравінського й багатьох інших всесвітньо відомих художників, літераторів і діячів науки. На знак доброї волі й дружби братніх народів за рішенням Міністерства культури Росії Санкт-Петербург повернув Києву сім фресок Михайлівського Золотоверхого монастиря. Під час Другої світової війни вони були вивезені до Німеччини, а після перемоги опинилися в Ермітажі. Уряд Німеччини передав нашій країні коштовну ікону XVI століття ″Вхід Господень до Єрусалиму. З Нью-Йорка до України повернулися вісім відомих художніх творів, серед яких портрети українських гетьманів XVII-XVIII століть, а також бронзовий барельєф гетьмана Павла Скоропадського. Радісною подією в культурному житті стала й передача Венесуелою 300 робіт видатного українського художника Василя Кричевського, серед яких картини, написані маслом, акварелі, замальовки, ескізи (у тому числі архітектурні проекти музею Шевченка в Каневі), графіка, орнаменти, зразки книжкових обкладинок і предмети із сімейного музею. Відповідно до бажання доньки художника Галини Кричевської де Лінди, ці безцінні скарби розмістять у музеях Києва, Харкова, Полтави й Канева – міст, із якими тісно зв’язаний творчий шлях її батька.

Книговидання. Демократизація суспільства, впровадження ринкових відносин у видавничу справу відкрили перед видавцями практично необмежені можливості. ″Дефіцит″ різних видів книжкової продукції був швидко переборений. Але разом із цим постраждала якість книг. З’явилася безліч низькопробних видань із неймовірною кількістю помилок. Нові видавництва швидко виникали й так само швидко зникали із книжкового ринку. ″Перебудова″ докорінно порушила звичний режим діяльності друкарень, бібліотек і книготорговельної мережі. Роздержавлення видавничої справи болісно відбилося на бібліотеках. Надходження книг до бібліотечних фондів різко скоротилося, стали закриватися невеликі районні бібліотеки. Замість звичайних книгарень з’явилися книжкові вуличні ″розвали″ і ринки.

У більшості міст України були відкриті як книжкові супермаркети, так і спеціалізовані книжкові магазини. Так, у Дніпропетровську функціонує магазин ″Біла книга″, присвячений виключно виданням українською мовою.

Економічні проблеми, що переживає незалежна Україна останнім часом, негативно відбилися на видавничій справі.

Характерною ознакою сучасної видавничої справи й книжкової торгівлі стало проведення великої кількості щорічних книжкових ярмарків і фестивалів. Міжнародний книжковий ярмарок ″Кримська весна″ проходить у Ялті, міжнародну книжкову виставку-ярмарок ″Зелена хвиля″ приймає Одеса, щорічний Форум видавців Асоціація українських письменників організовує у Львові, на виставку-ярмарок ″Книжковий салон″ запрошує Херсон. А в Києві постійно проводиться міжнародний ярмарок ″Книжковий світ″.

У Концепції Державної цільової програми популяризації вітчизняної книговидавничої продукції на 2009 – 2012 роки, затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 28 травня 2008 р. сказано, що: ″Сучасна ситуація в Україні характеризується як криза читацької культури. Це зумовлено, з одного боку, втратою у суспільстві інтересу до читання, з іншого – комплексом проблем вітчизняної книговидавничої галузі″. І перше, і друге є наслідком державної політики в галузі протягом останніх двох десятиліть. Якщо наприкінці 1980-х років на одного українця випускалося 3,2 книжки, то в 2010 році лише 0,9 книжки (з урахуванням шкільних підручників та іншої спеціалізованої літератури). Для порівняння: в Росії цей показник становить понад 5 книжок, а в країнах Європейського Союзу – 10-15 книжок.

З 1997 року в українському законодавстві існує чітка норма щодо реалізації державної політики у видавничій справі у вигляді державної підтримки підприємств галузі шляхом податкового та митного регулювання й за умови випуску або розповсюдження ними не менше 50 відсотків продукції державною мовою. Законом ″Про податок на додану вартість″ (1997) звільняються від ПДВ операції з продажу книжкової продукції вітчизняного виробництва з метою її здешевлення, щоб сприяти поліпшенню її купівельної спроможності. Закон України ″Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні″ (2003) розширив податкові пільги видавничій галузі, включивши сюди й імпортовану продукцію. Найдешевшу книжкову продукцію (вартість одного кг) імпортують в Україну з Польщі (2,9 дол. США), Китаю (3,3 дол. США), Росії (4,3 дол. США), а найдорожчу – із Франції (50,9 дол. США)., Фінляндії (41,2 дол. США). При цьому найбільшу питому вагу в книжковому імпорті займають Росія (73%), Китай (10,7%), Польща (6,56%) і Білорусь (1,8%). Якщо три країни (Росія, Китай та Польща) завозять понад 90% всієї імпортованої продукції й вона є найдешевшою, можна сказати, що ці країни формують ціну на книжковому ринку ввезеної продукції й впливають на загальну ринкову ціну книги. Таким чином, українська книжка, попри податкові преференції, не стає доступнішою українському читачеві чи бібліотечній мережі.

Можна сказати, що українське законодавство в частині надання пільг суб’єктам господарювання у книговидавничій сфері носить несистемний та розбалансований характер, органи державної влади не проводили узагальнення практики застосування податкового та митного законодавства з метою її удосконалення під час розробки Податкового кодексу України. Галузь залишається практично збитковою й за 10 років надання податкових пільг ситуація тільки погіршувалася: технічна база поліграфічних підприємств переважно застаріла, ринок книжкової продукції наповнений імпортом, більшість державних видавництв, типографій та українська мережа книгорозповсюдження опинилися на межі зникнення.

В Україні українською мовою виходить понад 4084 періодичні видання, 2620 – російською, 10 – угорською, 2 – болгарською, 4 – польською, 6 – румунською, 4 – кримсько-татарською, 27 – англійською, 2 – німецькою й одне – китайською. Крім цього, з різних країн, насамперед з Росії, до України надходить безліч різноманітних періодичних видань. Деяким журнально-газетним видавництвам держава надає фінансову допомогу. В основному це дитячі видання, такі як газети ″Зірка″, ″Ліхтарик″, ″Казковий вечір″ і журнали ″Країна знань″, ″Однокласник″, ″Веселочка″, ″Дзвіночок″. Відповідно до бюджетної програми ″Фінансова підтримка друку″ ця допомога розширює свою географію й обсяг.

Значний вплив на формування художнього смаку й світогляду людини сьогодні робить телебачення. Початком становлення в Україні недержавних (комерційних) телерадіокомпаній став 1990 рік. Першим було творчо-виробниче об’єднання ″Тб-Старт″. До лютого 1994 року, коли почав діяти Закон України ″Про телебачення й радіомовлення″, Держтелерадіо та його обласні керівництва видали близько двохсот реєстраційних свідчень на право діяльності у сфері телебачення й радіомовлення недержавним телерадіокомпаніям (студіям, редакціям).

За цей же період було відкрито й десять нових державних телестудій (Вінниця, Полтава, Тернопіль, Хмельницький, Черкаси, Севастополь та ін.). Їхню діяльність спрямовує Державний комітет телебачення й радіомовлення України.

Сьогодні в системі Держтелерадіо України функціонують 24 обласні державні телерадіокомпанії, державна телерадіокомпанія ″Крим″, а також регіональні телерадіокомпанії в містах Києві та Севастополі. Частка недержавного сектора телебачення й радіомовлення в інформаційному просторі України перевищує 96%, і тільки близько 4% належить державі. Майже половина обласних (регіональних) державних телерадіокомпаній веде всі свої передачі українською мовою, що є рідною для переважної більшості місцевого населення. Усього на 1 січня 2004 року Національною радою України з питань телебачення й радіомовлення зареєстровано 1100 телерадіоорганізацій всіх форм власності, з яких 30 – державних. Середньодобовий обсяг телемовлення становить близько 350 годин.

За останній рік нова влада демонструє практику стабільного обмеження журналістів в офіційній інформації, що виражається у недопуску їх на публічні заходи (зокрема за прямими розпорядженнями глав обласних та районних державних адміністрацій), відбору запитань, що можуть публічно поставити журналісти представникам влади, порушень правил акредитації.

Ухвалення Закону ″Про доступ до публічної інформації″ стало важливим позитивним кроком до зміни ситуації. Закону вступив у силу 10 травня 2011 р.

Література. Літературу 90-х рр. називають літературою постмодерної епохи, у якій простежуються три стильові течії: традиційна, модерна й авангардна.

Авангардизм відродився в українській літературі як ″третя хвиля″ у кінці 80-х – початку 90-х рр., представниками якого були угруповання ″Бу-Ба-Бу″ (Ю. Андрухович, В. Неборак, О. Ірванець), ″Пропала грамота″ (Ю. Позаяк, С. Либонь, В. Недоступ), ″Лу-Го-Сад″ (І. Лучук, Н. Гончар, Р. Садловський).

Однією з основних рис поетики неоавангардистів була карнавалізація, метою якої було відтворити дійсність в іронічно-ігровій тональності, аби показати порожнечу, безвартісність деяких цінностей, що в радянському суспільстві були предметом ″оспівування″. Ілюзія іншої реальності в авангардних поетичних текстах створюється за допомогою таких засобів:

– бурлеску (жартівливого, пародійно зниженого тону, мета якого вказати на невідповідність застарілих літературних цінностей у нових суспільних умовах);

– буфонади (жартів, засобів надмірного комізму, окарикатурення персонажів);

– балагану (карнавалу – тяжіння до рольової персонажної лірики, у якій виступають різні маски).

Поетика неоавангардизму надзвичайно різноманітна; спільним для всіх митців є прагнення до найсміливішого і найхимернішого експериментування. Молоді поети порушують усі раніше прийняті норми щодо тем, стилю і мови, не визначаючи ніяких канонів чи обмежень. Поезія часто не має рими, розміру, пунктуації. Особливо шокувала непідготовленого читача засилля в ній суржику й сленгу.

У 90-ті роки співіснувало три генерації письменників:

1) письменники-шістдесятники (Л. Костенко, Вал. Шевчук, Д. Павличко, В. Дрозд, Ю. Мушкетик) і дисиденти (М. Руденко, І. Калинець);

2) письменники схилку радянської імперії (І. Римарук, В. Герасим’юк, О. Забужко, Н. Білоцерківець, Ю. Андрухович, К. Москалець, В. Неборак), яких прийнято називати ″вісімдесятниками″;

3) покоління ″дев’яностників″, якому властивий естетичний плюралізм – від класицизму до авангарду. Лідером його є С. Жадан. Літератори як правило цікавляться українським бароко, Відродженням 20-х рр. ХХ ст., модернізмом, авангардизмом.

Складовими літератури 90-х років є: неонародництво, неомодернізм, постмодернізм, феміністичний дискурс і неоавангард.

Неопозитивізм ставить у центр уваги народ і його потреби, декларуючи свою залежність від нього. Неопозитивізм пов’язаний із традицією і раціональним, емпіричним типом мислення. Письменники-неопозитивісти: В. Дрозд, Ю. Мушкетик, Є. Гуцало, Н. Бічуя, Р. Іваничук та ін.

Неонародництво декларує категоричне неприйняття Заходу. Зокрема Є. Пашковський у романі ″Щоденний жезл″ (1999), критикує Захід за його бездуховність і неоколоніалізм.

Найхарактернішою ознакою дискурсу постмодернізму в українській літературі є його культивування гри, іронії, а також виразне ″західництво″ і різке неприйняття традиційних цінностей – література перетворюється на карнавал (у ній переважає іронія, гра, а не сатира, сарказм чи гротеск), і апелює вона до жанрів масової літератури – детективу, трилеру, анекдоту, інтерв’ю, – проте постмодерна література не стала масовою у прямому сенсі цього слова. У масових жанрах ця література намагається говорити про складні речі доступною мовою. До українських постмодерністів належать: Ю. Андрухович, Ю. Іздрик, Т. Прохасько, А. Середа, В. Єшкілєв та ін.

На відміну від постмодерністів неомодерністи продовжують створювати ″високу літературу″. Вони надають українській традиції суб’єктивності, міфологізують її. Тому асоціюються не із ″західництвом″ постмодерністів, а із ″ґрунтівством″, тобто культом різної традиції. І перші, і другі відкидають соцреалістичний канон. Неомодерністи відкидають іронію та гру, апелюючи до серйозності, усталеної ієрархії цінностей, в якій нація, література, традиція пишуться з великої літери. До українських неомодерністів належать: В. Медвідь, Є. Пашковський, О. Ульяненко, С. Процюк.

Для феміністичного дискурсу в сучасній українській прозі характерні не тільки увага до жінки й жіночих проблем, внутрішнього світу жінки, а й виразно жіночий погляд на світ, його розвиток і важливі проблеми сучасності: суспільна роль жінки, місце жінки в родинному контексті як матері, коханої митця тощо. Представники феміністичної прози: О. Забужко (авторка першого українського бестселера), Є. Кононенко, Л. Пономаренко.

Отже, сучасний літературний процес – процес без штучних чи ідеологічних обмежень. Це література різножанрова й різностильова.

Мистецтво. В Україні здавна склалися багаті традиції плетива художніх виробів і предметів побуту з різноманітної рослинної сировини – лози, кори, соломи, верболозу, очерету. У лісостеповій зоні було широко поширене плетиво з листів кукурудзи, вівсяної, житньої або пшеничної соломи. Ці матеріали мали приємний золотавий колір. З них плели найпоширеніші в Україні чоловічі головні убори. Із соломи також виготовлялися плетенки для зберігання зерна й інших продуктів, одягу. Кошики й сумки плелися й з рогоза. Ремісники також виготовляли з лози дорожні кошики й валізи, легкі дачні меблі, дитячі коляски й колиски, іграшки. У Карпатах і на Полісся було поширене плетиво з вузьких смужок шкіри (упряж, пояси). З пофарбованих ниток плелися різнобарвним, прикрашеним орнаментом пояса. Загальновизнаним є внесок у відродження, розвиток і популяризацію плетива з лози заслуженого майстра народної творчості України Галини Кучер з міста Обухів Київської області.

Багатством орнаменту й колориту, розмаїтістю форм відрізняються жіночі шийні прикраси з бісеру. Крім того, бісер використовувався для виготовлення поясів, браслетів, гаманців, краваток та ін. Цей вид мистецтва був розповсюджений особливо в Західній Україні. Не забуто воно й понині. Так, в одній зі шкіл в Івано-Франківській області діти під керівництвом досвідчених майстрів не тільки вивчають і виготовляють різноманітні предмети й навіть картину з бісеру, але й відкрили спеціалізований магазин для продажу своїх виробів. І хоча добутки ці коштують недешево, робиться все це не заради прибутку, а щоб діти зрозуміли, що кожна творча робота має свою ціну.

У художній палітрі українського народу присутнє й мистецтво створення паперового мережива, так званої витинанки. З білого й кольорового паперу звичайними ножицями вирізьблюється легке, мов павутина, мереживо. Наші предки прикрашали витинанками інтер’єр своїх жител. На Всеукраїнському святі паперового мережива й у Музеї паперового мережива (Могилів-Подільський) відвідувачі можуть познайомитися з роботами К. Гуржий-Крахмаленко з Донецька, Н. Авдієнко із Дніпропетровської області, луганських умільців О. Паталахи й О. Авдієнко, Л. Волкової з Херсона, Ж. Баркар з Одеси, Н. Критович із Івано-Франківська, М. Гоцуляк з Вінницької й Д. Мимрика з Тернопільської областей.

Орнаменти композиції народного розпису стін збереглися в так званих ″малюванках″ – малюнках на папері. Рослинні мотиви вирізалися за контуром й наклеювалися на печі, стіни, навколо вікон. У будинках заможних селян набір малюванок мінявся кілька разів на рік; у бідняцьких житлах їх вивішували на свята. Окрім цього, паперові мальовані рушники й невеликі килими заміняли декоративну тканину. Саме від малюванок і пішло мистецтво українського декоративного розпису.

Здавна славиться своїм декоративним розписом сіло Петриківка Дніпропетровської області. Петриківські майстри створювали витончені й вигадливі візерунки на лакованих скриньках, блюдах, вишитих рушниках і прикрашали ними житла.

Видатними майстрами петриківського розпису були Віра й Ганна Павленко, Віра Клименко, Надія Білоконь, Полина Глушенко, Надія Пікуш. Слід зазначити й Тетяну Пата – одну із самих цікавих і самобутніх майстринь в історії петриківського розпису. За її ескізами були створені численні рушники, килими, настінні розписи. Найулюбленішим мотивом у її розписах є кущі рослин, букети або вазони, з яких важко звисають соковиті грона калини. Цікаво, що ягоди майстриня малювала не пензлем, а пучкою. Невід’ємним елементом багатьох її малюнків є й зозуля. Вироби народних майстрів з Петриківки експонувалися на художніх виставках, експортувалися до 25 країн миру.

Для образотворчого мистецтва незалежної України характерна наявність цілого спектру різних стилів і художніх напрямків – від реалістичної манери до найсучасніших віянь. Досягнення українських художників і скульпторів представлені на численних виставках і в різних галереях. Національна галерея ″Градобанку″, Центр мистецтв ″Славутич″, Центр сучасних мистецтв ″Брама″ та інші дають можливість тим, хто цінує мистецтво не тільки познайомитися із творчістю талановитих художників (О. Сухоліт, В. Цаглов, А. Савадов, О. Харченко, М. Кривенко, О. Петрова, Т. Сильваші, Д. Фишенко, Д. Корсунь, П. Тараненко, Ж. Василевська, О. Андрієв, М. Жуков, Д. Оболончик, С. Давидов, Л. Бернат, Н. Вітковська, О. Балакін, А. Кущ, І. Жук, С. Тучинський, С. Алексієв та ін.), але й придбати їхні праці.

Одним з напрямків сучасного образотворчого мистецтва є дизайн. Ще 1992 року було створено Союз дизайнерів України, що об’єднав творчих працівників різних напрямків: промислового, графічного, фіто- і ландшафтного дизайну, дизайну одягу й навколишнього середовища. Одним зі значних проектів, у якому брали активну участь близько 700 членів Союзу, було створення експозиції ювілейної виставки ″Україна. Десять років незалежності″ у Національному Експоцентрі України.

Численні виставки в Україні й за кордоном свідчать про появу нових художніх форм: інсталяції, асамбляжа, акціонізму, перфоманса, відеоарта. У творчості багатьох художників знаходять своє відбиття мотиви трипільської й скіфської культур, культури Київської Русі, античних пам’ятників Чорноморського узбережжя, українського бароко, а також події, пов’язані з екологічними й соціальними катастрофами. Останнім часом представники українського мистецтва одержали практично необмежені можливості для демонстрації своїх досягнень за кордоном. Так, у 2001 році Україна вперше взяла участь у престижному Венеціанському бієналлє. Своєрідним підсумком минулого тисячоріччя стали виставка, присвячена 2000-річчю Різдва Христова, і реалізація проекту ″Мистецтво України XX століття″.

Творчість українських співаків цінувалася в усьому світі. У наш час оперні співаки мають можливість виступати на самих престижних оперних сценах. Один з найвідоміших українських тенорів Володимир Гришко входить до числа провідних оперних співаків миру. Нині він буває в Україні тільки наїздами, в основному ж виступає на сцені нью-йоркської ″Метрополітен-Опера″ і в оперних театрах Європи. Улюбленицею європейського глядача стала українська співачка Вікторія Лук’янець. Вона блискуче виступала на сценах оперних театрів Німеччини й Іспанії. Неперевершеним шедевром оперного мистецтва вважається партія Семіраміди в однойменній опері Россіні у виконанні української примадонни.

Провідним басом Великого (″Большого″) театру в Москві став Тарас Штонда. Його успішні виступи в операх ″Хованщина″ і ″Руслан і Людмила″ підтвердили його статус незамінного соліста, без якого Великий театр і справді не може обійтися. Широко відоме й ім’я народного артиста України Романа Майбороди, виконавця оперних партій Яго (″Отелло″ Верді) та Тоніо (″Паяци″ Леонкавалло).

Помітним явищем у вітчизняній культурі стала авторська пісня, тобто мистецтво сучасних бардів, які поєднуються в клуби самодіяльної пісні (КСП). Серед українських бардів, творчість яких відома й за межами України, можна назвати А. Авагяна, Н. Бучеля, С. Джигурду, А. Лемеша та Б. Бурду.

У 1992 році за підтримкою мецената Р. Штиня вперше відбулося грандіозне шоу ″Нова українська хвиля″. Це була одна з перших акцій, що ознаменували прихід в Україну цивілізованого шоу-бізнесу. Агентство ″Нова″ організовувало концертні тури Ірини Білик, групи ″ВВ″, Андрія Данилка (Верки Сердючки), Асії Ахат.

Фестиваль ″Таврійські ігри″, що вперше пройшов 1992 року в м. Каховка Херсонської області, нині став одним із самих помітних подій у поп-культурі, не тільки в Україні, але й на всьому пострадянському просторі. Крім ″Таврійських ігор″, організатори фестивалю проводять й інші акції: ″Чорноморські ігри″, ″Майбутнє України″, ″День Перемоги″, вручають національну премію ″Жар-птиця″ у жанрі естрадної пісні. Про високий професійний рівень української пісні свідчать численні перемоги на різних міжнародних конкурсах і фестивалях (у тому числі й на фестивалі ″Слов’янський базар″ у Вітебську) Руслани Лижичко, Н. Могилевської, О. Пономарьова. Українські виконавці ″ВВ″, ″Танок на майдані Конго″, ″Океан Ельзи″, ″Мандри″, ″Грін Грей″ домоглися не тільки творчого, але й комерційного успіху як в Україні, так і за її межами. Вершиною творчої кар’єри співачки Руслани Лижичко (сценічне ім’я – Руслана) стала перемога на 49-му пісенному конкурсі ″Євробачення″. Українська співачка стала кращою із двадцяти чотирьох учасників, скоривши слухачів піснею ″Дикі танці″. Дівчина з Львова є не тільки виконавицею, але й автором цієї колоритної пісні. Стиль цієї пісні поєднує сучасні течії поп- і рок-музики з етнічними гуцульськими мотивами. За правилами конкурсу, наступну церемонію повинна була приймати країна-переможниця. І 2005 року в Києві відбувся ювілейний (50-й) конкурс ″Євробачення″.

Театральне мистецтво України сягає своїми коріннями в обрядову пісню й танець, що були схожі на театральне дійство. Сьогодні в Україні діє 131 професійний театр, у тому числі кілька театрів-студій. Три театри країни мають найвищий статус – національних: Національна опера України, Національний академічний драматичний театр ім. І. Франка, Національний академічний театр російської драми ім. Л. Українки. Академічними театрами є Львівський, Харківський, Одеський театри опери й балету, Львівський драматичний театр ім. М. Заньковецької, Харківський український драматичний театр ім. Т. Шевченко, Харківський російський драматичний театр ім. О. Пушкіна, Кримський російський драматичний театр ім. М. Горького.

Досить різноманітним є й видовий діапазон театрів: 21 музично-драматичний театр, 16 драматичних, 9 – для дітей і юнацтва, 25 – лялькових, шість театрів опери й балету, а також театри драми, музичної комедії, оперети, маріонеток, пантоміми й ін. З’явилися муніципальні, відомчі й приватні театри.

Серед видатних діячів театрального мистецтва сучасної України слід назвати провідного актора Київського українського драматичного театру ім. І. Франка, засновника Академії мистецтв України, міністр культури й мистецтва України (1999 – 2001) Богдана Ступку, режисера-новатора Романа Віктюка та театрального режисера, актора, сценариста, музредактора, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка та міжнародної премії ім. Л. Курбаса Михайла Мельника. У 1989 році М. Мельник у Дніпропетровську створив театр ″Крик″, у якому працює одночасно і режисером, і актором, і сценаристом, і музредактором, і костюмером. Він став культовою особою для дніпропетровської молоді – на його вистави студенти ходять по 10 – 20 разів. Серед вистав, що були поставлені М. Мельником ″Гайдамаки″ – за поемою Тараса Шевченка, ″Кара″ – за повістю Миколи Гоголя ″Тарас Бульба″, ″Лоліта″ – за романом Володимира Набокова, ″Парфумер″ – за романом Патріка Зюскінда, ″Ворота до раю″ – за повістю Єжи Анджиєвського, ″Mollis″ – за повістю Федора Достоєвського та ″Гріх″ – за мотивами творів Михайла Коцюбинського.

Кінематографія. Сьогодні в Україні працюють п’ять державних кіностудій: Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженко, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематека України, Українська кіностудія анімаційних фільмів і понад двадцять кіностудій недержавної форми власності. Всупереч всім труднощам, режисери країни – В. Савельєв, М. Кац, В. Новак, К. Муратова – продовжують працювати й знімати цікаві фільми.

Кінематограф в Україні упродовж останніх двадцяти років послідовно руйнувався як системна єдність різнопорядкових компонентів. У першу чергу було виведено за межі системи кінопрокат – його підпорядкування місцевій владі призвело до перепрофілювання більшості кінотеатрів. Фактична відсутність прокату зробила нерентабельною роботу державних кіностудій, які так само значною мірою переорієнтувались на інші види діяльності (надання в оренду приміщень, торгівля кіноспадщиною і т.п.). Як наслідок – ідеологічна привабливість кінематографа в очах державних чиновників упала до нульової позначки, а відповідно й обсяги державного бюджетного фінансування. Функцію ″найважливішого з мистецтв″ перебрало на себе телебачення. Виробництво повнометражних ігрових стрічок (а саме вони визначають обличчя національної кіноіндустрії) знизилось до 2 – 4 одиниць щорічно, одначе й ті були відрізані від прокату. Спроби завантажити вітчизняних режисерів продукуванням телевізійних фільмів трохи поліпшили ситуацію, одначе у 2001 – 2008 роки телекіноіндустрія в Україні існувала здебільшого на гроші російських продюсерів – з відповідними змістовими акцентами й установками на глядацьку аудиторію. На цьому тлі парадоксальним чином збільшується кількість кіно- і телемистецьких вузів, одначе фаховий рівень підготовки там викликає чимало нарікань. Так само зростає кількість кінофестивалів, які, окрім іншого, виконують роль і прокатного майданчика для арт-фільмів.

Відтак вітчизняне кіно не в змозі впливати на суспільні процеси в Україні, воно опинилось поза межами суспільного життя. Його функції значною мірою заміщуються фільмами російського виробництва, що значно інтенсифікується в перше десятиліття ХХІ століття. Ці стрічки (у першу чергу телевізійні) покликані розширити межі так званого ″русского міра″, ствердити цінності та стереотипи радянського способу життя та пострадянської ідеології. Разом з тим російське авторське кіно демонструє й нонконформізм, опір традиційним цінностям – власне те, що в кіно українському практично відсутнє.

Саме кінематограф міг би взяти на себе функції продукування інтегральних, об’єднуючих аудіовізуальних образів – за умови дистанціювання від державних та політичних структур. На сьогодні високий залежності електронних ЗМІ робить подібну місію неможливою, продукуються ідеологеми, в основі яких установка на поглиблення протистояння всередині самої України.

Поодинокі спроби здійснити реформування кінематографа задля розвитку кіноіндустрії були. Для прикладу, Міністерством культури розроблено, а Верховною Радою України прийнято у вигляді закону Комплексну державну програму розвитку національної кіноіндустрії на 2002 – 2007 роки, що передбачала доволі серйозні зміни як у самій системі, так і в кількісних показниках фільмовиробництва та відвідуваності кінотеатральних показів. Одначе практично жоден із пунктів програми не було реалізовано. 2010 року підготовлено тотожну програму на 2011 – 2015 рр., що й донині знаходиться у фазі адаптації у міністерствах та відомствах.

Чи не головним інструментом реформування галузі вважається створення інституту кінопродюсерства, але вітчизняне уявлення про кіноіндустрію обмежується кіновиробництвом, бажано за бюджетні кошти. Причиною є існуючий порядок речей, передусім у законодавстві та підзаконних актах, що ніяк не заохочують кінопродюсера до розширення зони діяльності.

2011 року прийнято Закон ″Про внесення змін до Закону України ″Про кінематографію″ та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів″. Національне кіновиробництво отримало певні пільги та преференції. Йдеться про звільнення фільмовиробників від оподаткування на п’ять років, від сплати податку на землю, створення спеціального Рахунку фінансової підтримки національної кінематографії (ним має керувати спеціально створена Рада, половина місць у якій віддається Національній спілці кінематографістів). Останнє однак є можливим за умови прийняття Закону ″Про збір на кінематографію″. Нова редакція Податковго кодексу закріпила вказані преференції, водночас практично унеможлививши прийняття Закону ″Про збір..." та формування допоміжного Фонду (Рахунку) розвитку кінематографії.

Внаслідок адмінреформи Державну службу кінематографії, трансформовано у Державне агентство з питань кіно, з більшою автономією в розв’язанні проблем розвитку галузі. Передбачається, що з 2011 року вносяться зміни до державної політики фінансування фільмовиробництва. Держзамовлення (стовідсоткове бюджетне фінансування) отримуватимуть режисери дебютних стрічок, автори документально-просвітницьких, анімаційних та фільмів для дітей і юнацтва. Все інше матиме державну підтримку, тобто часткове бюджетне фінансування. Одначе поза увагою лишаються репертуарна політика, розбудова кінотеатральної мережі, регулювання прокату; корупція та піратство; регіональна політика (як приклад, Буковина й Донбас мають свої особливості, що слід враховувати).

Незважаючи на певні досягнення, сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу.

Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя негативно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування також законодавча база у зазначеній сфері, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподаткування закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та підтримка організацій культури усіх видів і форм власності.

Порівняно із законодавством інших країн законодавство України в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має непослідовний і в багатьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законодавчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.

Основними причинами, що зумовили існуючий незадовільний стан у сфері культури є:

1. Невиконання чи ігнорування органами державної влади ухвалених законодавчих актів у сфері культури, що стосуються фінансування культури чи соціального захисту працівників культури.

2. Систематичне порушення органами державної влади конституційних прав громадян і невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов’язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється в скороченні мережі закладів культури й зниженні якості культурних послуг.

3. Недостатнє врахування інтересів культури в законах, що регулюють суспільно-економічні сфери життя, зокрема в податкових фінансово-бюджетних.

4. Недосконалість галузевого законодавства у сфері культури (потребують оновлення закони про мови в Україні, про державні соціальні стандарти у сфері культурних послуг, про неприбуткові організації в галузі культури тощо); деякі сфери діяльності в галузі культури досі перебувають поза межами законодавчого регулювання (не прийнято закони про гастрольно-концертну діяльність, про механізми громадського контролю над прийняттям рішень у сфері культури, про соціальний захист митців тощо).

5. Недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі.

6. Найнижча заробітна плата працівників галузі культури порівняно із середньою у народному господарстві.

Освіта. Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти.

Радянська вища школа, яка в кінці 50-х – початку 60-х років майже за всіма показниками входила до світових лідерів, через тридцять років розгубила всі свої пріоритети й на час розпаду СРСР опинилась серед систем країн – середняків з третього світу. Система освіти незалежної України потребувала реформ.

У 1992 р. було проведено реорганізацію управління освітянською сферою в Україні: створене єдине Міністерство освіти, функції якого розповсюджувалися на всі навчально-виховні заклади – від дошкільних до післявузівських. До грудня 1992 р. була розроблена державна програма ″Освіта. Україна ХХІ століття″, виконання якої дозволило б вивести систему освіти в Україні на рівень світових стандартів. Програма була всебічно обговорена й затверджена на І з’їзді педагогічних працівників України, що відбувся в січні 1993 р. у Києві.

У відповідності з цією програмою в освітянської сфері вводилося 5 освітянських ступенів:

1. Загальноосвітня підготовка (4 класи).

2. Основна середня освіта (7 класів).

3. Повна середня освіта (11 класів).

4. Базова вища освіта (бакалавр) – 4 роки навчання.

5. Вища освіта (спеціаліст, інженер) – 5 – 6 років навчання.

У 1993 році розпочалася акредитація вищих і середніх спеціальних навчальних закладів. До 1996 року в системі Міносвіти було акредитовано 250 навчальних закладів І – ІІ рівня (технікуми, коледжі) та 160 навчальних закладів ІІІ – ІV рівня (інститути, академії, університети). В Україні з’явилися ″класичні″ й технічні університети, академії, вищі навчальні заклади зі статусом національних. Дуже швидко зростала кількість комерційних вузів, з 1996 року в державних вищих закладах освіти одночасно з безкоштовним (бюджетним) навчанням вводиться платне навчання за рахунок комерційних структур і фізичних осіб.

Тобто формально перебудова вищої освіти в Україні розпочалася. Але реформування вищої школи, як і всієї системи освіти стримувалося гострою системною економічною й фінансовою кризою в Україні, що поставила багато вузів перед загрозою закриття через відсутність коштів, руйнування матеріально-технічної бази, жебрацької оплати праці науково-педагогічних працівників.

Внаслідок недалекоглядної політики в Україні настала гостра криза національної системи освіти. Розпочався масовий відтік науково-педагогічних кадрів до інших сфер економіки. Тільки в 1995 – 1996 рр. вузи залишили 180 докторів наук, професорів, 1100 кандидатів наук, доцентів. Було згорнуто наукову роботу вузів, розпалися наукові творчі колективи й школи, різко знизилася престижність педагогічної праці.

Деякі позитивні зрушення в науково-освітній сфері розпочалися в кінці 1998 року, коли під час святкування 80-річчя Національної Академії Наук України керівництво країни пообіцяло посилити увагу до проблем науки та освіти. Уже в грудні 1998 року були заплановані конкретні заходи в цьому напрямку, що, зокрема, отримало відображення в змінах у Законі України ″Про основи державної політики у сфері науки й науково-технічної діяльності″.

На межі тисячоліть почали покращуватись фінансування освітянської сфери, соціальний захист та пенсійне забезпечення наукових і науково-педагогічних працівників, фактично було ліквідовано заборгованості з виплати зарплати педагогічним працівникам, підвищено стипендії студентам й аспірантам, частково розпочалися соціальні виплати.

Важливим кроком на шляху реформування вищої школи України було приєднання України до Болонського процесу 19 травня 2005 року. Інтегруючись у Болонську систему, вища школа України повинна зберегти ″своє обличчя″. Тим більше, що про сам Болонський процес ще існує багато міфів.

Очевидно одне: процес інтеграції вищої школи України в Болонську систему протягом 2005 – 2012 рр. не слід штучно прискорювати, необхідно ретельно аналізувати й вивіряти кожен крок у цьому напрямку. Слід погодитися зі словами фахівців про те, що найбільш позитивним аспектом Болонського процесу може стати освітянське зближення та об’єднання держав Європейського союзу та інших країн, що приєднаються до нього в подальшому.

Наука. Однією з проблем сучасної української науки є її недофінансування. Якщо середнє фінансування одного вченого у Франції у 2003 р. складало 189655 євро, у Німеччині – 138 888 євро, то в Україні – менше 1000 євро. Крім того, наша Національна Академія Наук (НАН), на думку деяких вчених, має непомірно роздуті штати (вона приблизно в 1,5 – 2 рази більше європейських аналогів). Означені чинники є причиною досить низької продуктивності НАН України.

Друга основна проблема української науки – вік вчених. Середній вік наукових співробітників академії складає 50,3 роки; кандидатів наук – 50,4 роки, а докторів – 60,1! Середній же вік дійсних членів академії 71,3 роки. Це катастрофічні показники. Адже розквіт таланту, наприклад, вченого – біолога припадає на 40 – 55 років, а в 65 років діячі науки всіх західних країн виходять на пенсію.

Єдиний шлях вирішення проблем української фундаментальної науки вбачається одними вченими в суттєвому скороченні кількості наукових проектів і омолодженні наукового персоналу. Інші вчені вбачають подолання зазначеної проблеми в об’єднанні Академії Наук з університетами. Третя група вчених вбачає полеміку про долю НАНУ безперспективною. Вони вважають, що найбільш прагматичним сьогодні було б об’єднання освіти не з академічною, а з прикладною наукою. Саме цим шляхом пішли США, Європа, Японія й Південна Корея. Було б доцільним підпорядкування наших профільних НДІ, КБ, проектних інститутів університетам і вищим спеціалізованим навчальним закладам.

Найближчі роки покажуть доцільність і корисність зазначених та інших заходів для виведення вищої освіти України на рівень світових стандартів й інтеграції її в європейський освітянський простір.

Таким чином, за роки незалежності вища освіта в Україні відчула на собі як негативні впливи, так і позитивні зрушення. Підсумки реформування вищої школи України визначить 2012-й рік.

Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повернення українського суспільства до свого культурного «Я». У час переходу суспільства від тоталітарного до демократичного ладу держава покликана забезпечити реальну свободу творчості, матеріально-фінансову підтримку справжнім талантам, творцям національно-культурної духовності, одночасно сприяти формуванню нової культурної інфраструктури, що відповідала б умовам ринкової економіки, принципам демократії та громадянського суспільства. І саме відроджена, де-маргіналізована українська культура в усій повноті й різнорідності її компонентів, збагачена здобутками світової культури й світового життя, має стати основою подальшого державного й економічного прогресу України.

Питання для самоконтролю

1. Охарактеризуйте основні риси соціокультурної дійсності періоду незалежності України.

2. Розкрийте особливості сучасного українського літературного процесу та назвіть його основних представників.

3. Охарактеризуйте стан та висвітліть перспективи сучасної української кінематографії.

4. Визначте основні напрями та назвіть видатних діячів мистецтва незалежної України.

5. Розкрийте сутність інформаційно-культурного дисбалансу та назвіть сфери культурного простору України, в яких він виявляється найбільш гостро.

6. Проаналізуйте розвиток театрального мистецтва в сучасній Україні, назвіть його видатних діячів.

7. Розкрийте особливості розвитку ЗМІ в незалежній Україні.

8. Охарактеризуйте розвиток освіти та науки в умовах української незалежності.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК

Акціонізм – узагальнена назва для ″мистецтв дії″, у яких твором є жест, розіграна ″вистава″ або спровокована ″подія″. Бере початок у творчості футуристів, дадаїстів, сюрреалістів, але значного поширення набуває тільки з 60 – 70-х років XX ст.

Альтернативна культура –різновид субкультури, що принципово розходиться, за певними позиціями з основною, панівною у тому чи іншому суспільстві культурою.

Асамбляж – (фр. assemblage) – техніка візуального мистецтва, споріднена колажу, що використовує об’ємні деталі чи предмети, скомпоновані на площині як картина. В асамбляжі використовуються живописні доповнення фарбами, а також металом, деревом, тканиною та іншими структурами. Іноді застосовується й до інших творів, від фотомонтажу до просторових композицій, оскільки термінологія новітнього візуального мистецтва не є усталеною.

Відеоарт – напрям у медіамистецтві, що використовує для вираження художньої концепції можливості відеотехніки, комп’ютерного й телевізійного зображення.

Глобалізація – (англ. globalization) – перетворення певного процесу, явища на світове, планетарне, таке, що стосується усієї Землі, Земної кулі. Глобалізація – це процес всесвітньої економічної, політичної та культурної інтеграції та уніфікації.

Громадянське суспільство – система інститутів поза межами державних та комерційних, що забезпечує самоорганізацію та розвиток населення; сукупність громадянських і соціальних інституцій і організаційних заходів, що формують базис реально функціонуючого суспільства на противагу й доповнення до виконавчих структур держави (незалежно від політичної системи). Це також історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення й реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об’єднання, асоціації) та різні об’єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні та ін.), що охоплюють всі сфери суспільного життя та є своєрідним регулятором свободи людини.

Дизайн – творчий метод, процес і результат художньо-технічного проектування промислових виробів, їхніх комплексів і систем, архітектурних споруд, орієнтований на досягнення найповнішої відповідності створюваних об’єктів, середовища загалом і потреб людини, як утилітарних так і естетичних. Специфічний ряд проектної діяльності, що об’єднує художньо-предметне мистецтво й науково обґрунтовану інженерну практику у сфері індустріального виробництва.

Інсталяція – художня техніка, що використовує тривимірні об’єкти, призначені для зміни сприйняття простору людиною. На відміну від лендарту інсталяції влаштовуються зазвичай у приміщенні. Інсталяції можуть бути статичними об’єктами, виставленими в музеях чи створюватися тимчасово в публічних та приватних просторах. Елементами інсталяції можуть бути різні об’єкти: предмети, малюнки, звук, світло, віртуальна реальність тощо.

Інформаційно-культурний дисбаланс – інформаційне домінування розвинутих країн порівняно з країнами, що розвиваються, монопольний контроль над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн, відсталість у технічному й технологічному забезпеченні інформацією в країнах, що розвиваються.

Культурний імперіалізм – практика просунення, виділення та штучного привнесення культури одного суспільства в інше. Зазвичай свою культуру привносить та просуває велика, економічно чи військово розвинена домінантна нація.

Перфоманс – (від англ. Performance – вистава, спектакль) – одна з форм акціоністського мистецтва, де твором вважають дії автора, за якими глядачі спостерігають у режимі реального часу. Започаткований у ХХ ст. Реалізується не тільки в театральних постановках, але й у літературі, візуальних ефектах і музиці. В основі перформансу лежить уявлення про творчість як спосіб життя.

Петриківський розпис – декоративно-орнаментальне малярство, що сформувалося на зламі ХІХ–ХХ ст. на Дніпропетровщині. Назва походить від села Петриківка.