Графічна модель ринку капіталу. Проблема трансформації заощаджень в інвестиції

 

Якщо накласти криву попиту на криву пропозиції на позичко­вий капітал, то одержимо графічну модель ринку капіталу (див. рис. 4.12).

Точка перетину кривих пропозиції (заощаджень — 3) і попи­ту (інвестицій — I) А є точкою їх рівноваги, яка визначає рівноважний рівень реальної процентної ставки — 4 %. При цій ставці заощадження та інвестиції зрівняються на рівні 200,0 од. За будь-якої іншої ставки між ними виникне відчутна розбалансованість. Так, за ставки 6 % заощадження зростуть до 300,0 од. (точка А1 на кривій 3), а інвестиції зменшаться до 100,0 од. (точка А₂ на кривій I), розрив становитиме 200,0 од. (А1 – А2).

 

 

 

Рис. 4.12. Графічна модель ринку капіталу з урахуванням державного попиту на позичковий капітал

Проте балансування ринку капіталу не закінчується зрівнова­женням заощаджень домогосподарств та інвестицій фірм. Як зазначалось нижче, до інвестиційного попиту фірм тут додається попит державних структур, спричинений фінансуванням бюджет­ного дефіциту. На ринку формується загальний попит на позич­ковий капітал, крива якого (П₃) зміщується вправо і вверх та пе­ретне криву заощаджень (3) у точці А1. Попередня процентна ставка (4 %) перестає відповідати новій точці рівноваги і реальна ставка неминуче підвищиться до 6 %, на рівні якої збалансуються пропозиція (заощадження) та загальний попит на позичковий ка­пітал. Ринок знову буде зрівноважений на умовах більш вигідних чия заощадників, ніж для інвесторів-позичальників: заощадження зростуть до 300,0 од., а інвестиції зменшаться до 100,0 од. Обидві ці ціни будуть спричинені одним чинником — збільшенням реальної процентної ставки з 4 % до 6 %.

СКОРОЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ ПІД ВПЛИВОМ ЗРОСТАННЯ ПРОЦЕНТНОЇ СТА­НКИ, СПРИЧИНЕНОГО ФІНАНСУВАННЯМ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ ЗА РАХУ­НОК ДЕРЖАВНИХ ПОЗИК НА РИНКУ КАПІТАЛУ, ДІСТАЛО В ЛІТЕРАТУРІ НАЗВУ «ЕФЕКТ ВИТІСНЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ». Таке витіснення свідчить про відчутну загрозу для економічного розвитку країни політики хронічного бюджетного дефіциту, яку проводять уряди багатьох країн, у тому числі України, у період ринкової трансформації своїх економік.

У ПРОБЛЕМІ ЗБАЛАНСУВАННЯ РИНКУ КАПІТАЛУ ВАЖЛИВЕ ЗНАЧЕННЯ МАЄ НЕ ТІЛЬКИ НАГРОМАДЖЕННЯ ДОСТАТНЬОГО ОБСЯГУ ЗБЕРЕЖЕНЬ У СЕ­КТОРІ ДОМОГОСПОДАРСТВ, А Й ПОВНА ТРАНСФОРМАЦІЯ ЦИХ ЗБЕРЕЖЕНЬ В ІНВЕСТИЦІЇ. Ринок капіталу покликаний створити ефективний ме­ханізм такої трансформації.

Проте чи в змозі цей ринок справитися з таким завданням? Однозначної відповіді на поставлене питання не дала ні західна, ні вітчизняна економічна наука. Представники різних економіч­них шкіл дають різні відповіді: неокласики, монетаристи відпові­дають «так», а кейнсіанці — «ні».

Якщо визнати правоту монетаристів, треба погодитися з тим, що ринкова система має внутрішній механізм саморегулювання, здатний відвернути економічні кризи. Якщо ж визнати правоту кейнсіанців, то слід погодитися з тим, що ринкова економіка не здатна до саморегулювання і внутрішньо нестала, потребує по­стійного регулятивного втручання з боку держави.

Монетаристи виходять з того, що ринок капіталу має меха­нізм, який одночасно впливає на підприємців (фірми) та на сі­мейні господарства (фізичних осіб), стимулюючи перших і дру­гих інвестувати та заощаджувати рівновеликі маси грошових коштів. Таким механізмом є коливання процентної ставки як пла­ти за використання позичкового капіталу. Розглянемо цей меха­нізм на графічній моделі ринку капіталу (рис. 4.13).

Розглянемо на графіку ситуацію, спричинену зростанням ста­вки процента з 6 до 8 %. Воно призведе до зміщення точки А в позицію А₂ по кривій заощаджень (3), що відповідає зростанню суми заощаджень з 300,0 до 400,0 одиниць, і в позицію А₃ по кривій П₃, що відповідає скороченню попиту з 300,0 до 200,0 одиниць. Унаслідок цього виникне надлишок пропозиції грошей у розмірі 200,0 одиниць, який призведе до зростання втрат сімейних господарств та банків від бездохідного утримання зайвих заощаджень. Тому всі суб'єкти ринку (фірми, сімейні гос­подарства та банки) будуть заінтересовані в зниженні ставки процента до попереднього рівноважного рівня — позиція А, якій відповідає ставка 6 %. Отже, ринок самостійно відновлює попе­редню рівновагу попиту і пропозиції, знизивши пропозицію (3) і збільшивши загальний попит (П₃) до 300,0 одиниць.

 

 

Рис. 4.13. Графічна модель ринку капіталу

 

Якщо з якихось причин обсяг заощаджень зросте незалежно від зміни процентної ставки з 300,0 до 350,0 одиниць, крива заоща­джень зміститься в позицію З1, а місце її перетину з кривою попи­ту зміститься вправо і вниз (А1). Виникне надлишок пропозиції грошей у розмірі 50,0 одиниць, який при збереженні попередньої ставки (6 %) призведе до порушення рівноваги економічної систе­ми: на ринку капіталу посилиться тиск у напрямку зниження проце­нтної ставки, на товарних ринках зменшиться попит і з'явиться над­лишок товарів, посилиться тиск у бік зниження цін.

Проте процес розбалансування системи буде продовжуватися недовго. Дефіцит попиту на грошові кошти примусить продавців (сімейні господарства та банки) знизити процентні ставки до нового рівня — 5 %, що відповідає новому місцю перетину кривих по­питу і пропозиції — А1. За такого рівня процентної ставки попит зросте до рівня пропозиції, тобто до 350,0 одиниць. Додаткові позичкові ресурси (50,0 одиниць) будуть спрямовані на ринок продуктів, де теж зросте попит і відновляться на попередньому рівні товарні ціни. Отже, у випадку непроцентного порушення рівноваги механізм ринку капіталу теж здатний самостійно її відновити.

Представники кейнсіанської школи заперечують можливість автоматичного вирівнювання заощаджень та інвестицій на тій підставі, що не тільки процентна ставка впливає на їх рух, а й са­ма ставка процента змінюється під впливом не лише попиту на інвестиції та пропозиції заощаджень.

Ключовий аргумент кейнсіанців полягає в тому, що рішення про заощадження і про інвестиції приймають різні економічні суб'єкти, які керуються різними цілями і міркуваннями.

Рішення про зміну заощаджень приймають мільйони сімейних господарств, кожне з яких керується своїми власними інтересами, які можуть бути зовсім не пов'язаними з рухом процентної ставки. З іншого боку, рішення про інвестування приймають мільйони підприємців (фірм), кожний з яких керується насамперед можливі­стю одержати прибуток. Ставка процента інтересує інвестора ли­ше у Зв'язку з визначенням затрат на реалізацію інвестиційного проекту. Зміна заощаджень населення їх може зовсім не цікавити.

Більше того, кейнсіанці вважають, що заощадження населен­ня — не єдине джерело інвестиційних ресурсів. Ними можуть бу­ти гроші «поточної каси» населення, позички кредитних установ, нагромадження самих фірм і навіть ресурси уряду. Використання цих джерел розширює обсяги інвестицій за межі заощаджень сі­мейних господарств.

Незважаючи на логічність цих доказів кейнсіанців, у цілому їх позиція має істотні вади.

По-перше, не правомірна вимога кейнсіанців, щоб на грошо­вому ринку на боці попиту і на боці пропозиції були одні й ті са­мі суб'єкти і щоб вони керувалися однаковими міркуваннями у своїх економічних рішеннях. Подібного збігу немає на жодному іншому ринку, у тому числі й на товарних. Проте економічна на­ука визнає, що «невидима рука» ринкового механізму вирівнює попит і пропозицію на цих ринках. Чому ринок капіталу повинен бути винятком?

По-друге, не можна погодитися з твердженням кейнсіанців, що між суб'єктами заощаджень та суб'єктами інвестицій немає зв'язку, що це принципово різні економічні групи. У ринковій системі переважає приватна власність, отже, власниками фірм як суб'єктів інвестицій є, зрештою, фізичні особи — суб'єкти сі­мейних господарств, що формують заощадження.

По-третє, ретельнішого аналізу потребує посилання кейнсіан­ців на те, що інвестиції фінансуються не тільки із заощаджень, а й з інших джерел. Передусім слід уточнити, який зміст вкладається в поняття інвестицій та заощаджень у контексті даного аналізу.

Під інвестиціями мають на увазі чисті інвестиції, тобто без ча­стини, профінансованої за рахунок власних коштів фірм.

Під заощадженнями розуміють ту частину поточних доходів, яка не використана на сплату податків та на поточні потреби сі­мейних господарств. Заощадження в такому розумінні могли бу­ти і в секторі «фірми», проте ми їх умовно переключили в сектор «сімейні господарства», які є власниками фірм. Подібні збере­ження могли бути і в секторі «уряд», якби доходи бюджету пере­вищували його витрати. Але це означало б, що через податки у сімейних господарств допущені надмірні вилучення доходів, що зменшило потік заощаджень. Тому логічно суму заощаджень сі­мейних господарств при зіставленні її з інвестиціями збільшити на суму бюджетних заощаджень, якщо вони мають місце. Проте наявність таких заощаджень — скоріше виняток з правила, і від них можна абстрагуватися при аналізі зв'язку заощаджень та ін­вестицій у реальній дійсності.

Викликає сумнів і посилання кейнсіанців на поточну касу як можливе джерело розбалансування інвестицій та заощаджень. Адже поточна каса теж формується як перевищення поточних доходів над витратами і повинна враховуватися у сумі заоща­джень у прийнятому їх трактуванні.

Отже, інвестиції в чистому вигляді і сукупні заощадження (за винятком вилучених через державні позики) — явища порівнянні.

Кейнсіанці посилаються також на втручання банків у потік «заощадження — інвестиції», яке нібито порушує їх рівновагу, бо заощадження можуть спрямовувати на погашення раніше оде­ржаних банківських позичок чи банки можуть фінансувати інвестиції за рахунок емісії. Проте й у цьому твердженні є слабкі місця.

Саме по собі втручання банків у потік «заощадження — інвестиції» на грошовому ринку не вносить у нього суттєвих змін, бо банки тут — лише посередники: скільки заощаджень мобілізували в депозити, стільки й видали інвестиційних ресурсів.

Не змінює цього положення використання частини заощаджень для погашення позичок, адже процеси видачі і погашення позичок здійснюються одночасно і безперервно. Тому погашення позички лише вивільняє у банків кошти для нових інвестицій. Часові розбіжності тут можуть бути короткостроковими та незначними, і від них можна абстрагуватися.

Більш складним є втручання банків у потік «заощадження — інвестиції» через емісійну діяльність.

Надмірне використання банками емісійного джерела кредитування та інвестування неминуче призведе до подальшого зростання пропозиції позичкового капіталу, і крива З1 (див. рис. 4.13) зміс­титься ще далі вправо в положення З2. Таке зміщення провокува­тиме зниження процентної ставки до 4 %, яке буде вигідне фірмам-інвесторам і невигідне домогосподарствам-заощадникам. Останні почнуть зменшувати свої заощадження, спрямовуючи рух кривої З2 у зворотному напрямку — в точку А1. Та й фірмам-інвесторам згодом стане невигідно рухатися до зниження процентної ставки. Пред'явивши на товарні ринки дешеві емісійні ресурси, вони мо­жуть не знайти там відповідної пропозиції, що призведе до зростан­ня цін на інвестиційні товари. Загроза інфляції змусить їх рухатися теж у бік попередньої процентної ставки — у точку А1.

Отже, можливості емісійного втручання банків у потік «за­ощадження — інвестиції» надто обмежені їх інфляційними на­слідками і тому не можуть слугувати вагомим аргументом для заперечення здатності грошового ринку до саморегулювання.

ВИЗНАЧЕННЯ ВЗАЄМОЗВ'ЯЗКУ ПОТОКІВ ІНВЕСТИЦІЙ ТА ЗАОЩАДЖЕНЬ МАЄ НЕ ТІЛЬКИ ТЕОРЕТИЧНЕ, А Й ПРАКТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ І ПОВИННО ВРА­ХОВУВАТИСЯ ПРИ РОЗРОБЛЕННІ ТА РЕАЛІЗАЦІЇ ВСІХ НАПРЯМІВ ЕКОНОМІЧ­НОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ.

ПО-ПЕРШЕ, БАНКІВСЬКА СИСТЕМА У СВОЇЙ ГРОШОВО-КРЕДИТНІЙ ПО­ЛІТИЦІ МАЄ ВИХОДИТИ З ТОГО, ЩО ЕКОНОМІЧНІ МЕЖІ ЇЇ КРЕДИТНО-ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ВИЗНАЧАЮТЬСЯ НАЦІОНАЛЬНИМИ ЗАОЩА­ДЖЕННЯМИ. ПОРУШЕННЯ ЦІЄЇ МЕЖІ ЗАГРОЖУЄ ПОРУШЕННЯМ ЕКОНОМІ­ЧНОЇ РІВНОВАГИ ТА ІНФЛЯЦІЄЮ.

ПО-ДРУГЕ, У СВОЇЙ ЕКОНОМІЧНІЙ І СОЦІАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ ДЕРЖАВА ПОВИННА ВИХОДИТИ З ТОГО, ЩО ТАКЕ ВАЖЛИВЕ ЗАВДАННЯ, ЯК НАРОЩУ­ВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ, МАЄ ВИРІШУВАТИСЯ В НЕРОЗРИВНІЙ ЄДНОСТІ З НА­РОЩУВАННЯМ ЗАОЩАДЖЕНЬ. ЩОБ ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПРОЦЕС В ЕКОНОМІЦІ КРАЇНИ РОЗВИВАВСЯ УСПІШНО, ТАК САМО АКТИВНО Й УСПІШНО ПОВИННІ ФОРМУВАТИСЯ ЗАОЩАДЖЕННЯ. Політика сприяння заощадженням стає одним із пріоритетних напрямів економічної політики в ці­лому і політики доходів зокрема, якщо держава хоче забезпечити високе економічне зростання.

ПО-ТРЕТЄ, ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК «ІНВЕСТИЦІЇ — ЗАОЩАДЖЕННЯ» ПОВИНЕН ВРАХОВУВАТИСЯ У ФІСКАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ ДЕРЖАВИ. При розподілі націо­нального доходу вилучення податків передує формуванню заоща­джень, тому зміни в оподаткуванні викликають зрушення в заоща­дженнях, а отже — впливають на інвестиції. ДОСИТЬ ВІДЧУТНИЙ СТРИМУВАЛЬНИЙ ВПЛИВ НА ІНВЕСТИЦІЇ МАЄ МІСЦЕ НА СТАДІЇ ФІНАНСУВАННЯ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ ЗАВДЯКИ ЕФЕКТУ ВИТІСНЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ. Тому скорочення бюджетного дефіциту повинно розглядатися у фіскаль­ній політиці як важлива передумова нарощування інвестицій.