Про освітні моделі у світі

Розглядаючи закордонний досвід, варто пам'ятати, що успішність освітньої моделі залежить передовсім від того, наскільки вона вписана у соціально-економічний контекст країни. Моя улюблена освітня модель – фінська, яка стала відома після проведеного у 2000 році міжнародного порівняльного дослідження PISA (освітнє вимірювання серед 15-річних учнів на грамотність та вміння застосовувати знання на практиці. – Platfor.ma). Тоді несподівано для всіх фіни посіли перше місце у читанні, четверте з математики і третє з природничих наук серед 32 країн. Нині Фінляндія вже не займає перших сходинок: останні дві ітерації PISA вперед відчутно вирвалися країни Східної та Південно-Східної Азії – Південна Корея, Гонконг, Сінгапур, деякі райони Китаю. Однак мені все ще найбільше подобається досвід фінів. Після Другої світової війни освітні реформи в них тривають майже безперервно, і це логічно, тому що жодна успішна реформа не є вічною. При цьому остання фінська реформа 1994 року суперечила найпоширенішим світовим тенденціям розвитку освіти.

Серед цих тенденцій – чітка ієрархія та застосування корпоративних принципів в управлінні освітньою системою: є споживачі освітніх послуг (батьки й учні) та надавачі (школа і вчителі). Згідно з цими принципами, заклад, який гарно працює, потрібно винагороджувати, а до того, який демонструє гірші досягнення, вживати якісь санкції. Сюди також належить управління освітньою системою за допомогою кількісних даних, передовсім за результатами масових тестувань, що слугують підґрунтям для оптимізації видатків часто за рахунок якості освіти. Згадані тенденції зародилися в контексті неоліберального прориву в 80-х у США і Британії (рейганоміка, тетчеризм) і потім поширилися на більшість країн світу.

Фінляндія обрала інші підходи. Передовсім там існує дуже високий рівень довіри всередині системи освіти: взагалі немає перевірок шкіл, атестацій учителів, загальнонаціональних тестувань серед учнів. Там проводять тест (аналог нашого ЗНО), що є добровільним, і його складають ті, хто хоче вступати до університету. Загалом, фіни вважають, що вчитель – це висококваліфікований фахівець, який сам знає, як йому краще розвиватися і навчати дітей, тому єдине, що має робити держава, – всіляко його підтримувати, створюючи максимально комфортні умови для роботи.

У 1974 році фіни провели масштабну реформу вищої педагогічної освіти. До того їхні вчителі базової школи могли вчитися в аналогах наших педучилищ, а з 1975 року кожен вчитель у школі повинен був мати магістерський ступінь з педагогіки. Зараз у Фінляндії працюють педагогічні факультети при університетах, а не окремі виші. Ці факультети дуже шановані, туди великий конкурс. Вступивши після суворого відбору, студенти отримують високоякісне навчання, і тільки найкращі з них зможуть потрапити на викладання до шкіл, де на перших порах з ними ще й працюватиме старший вчитель-наставник. Ясна річ, що за умов, коли ресурси вкладаються не в перевірку, а в підготовку вчителів, вдається отримувати високі результати.

Ще один плюс фінської системи – орієнтація на рівність, коли незалежно від того, де і яку школу ти відвідуєш (у маленькому селі на Півночі, у Гельсінкі чи мігрантському районі), ти неодмінно здобудеш якісну освіту. Фіни прагнуть робити так, щоб не було окремих шкіл із зірковими досягненнями, натомість усі заклади мають бути однаково ефективними. До речі, те ж таки дослідження PISA показало, що у Фінляндії найвищий показник рівності між школами. І це знімає низку проблем, які постають у системах освіти, де нерівність між школами висока, наприклад, у США чи Німеччині.

У Німеччині система освіти доволі традиційна, там досі діє так званий «трекінг» – розподіл учнів з огляду на їхні досягнення після початкової школи. Освітні системи в межах німецьких земель різняться, але майже для всіх спільним є те, що після 4 чи 6 класу дитина йде або в гімназію (Grundschule, найкращий середній навчальний заклад, де навчання триває 8 років, а затим випускники можуть здобувати вищу освіту), або реальну школу (Realschule, тут вчаться 6 років, а потім можна довчитися у старших класах гімназії й отримати вищу освіту або зразу йти здобувати професійну), або вищу школу (Hauptschule, насправді наймеш престижний навчальний заклад, після 5 років навчання в якому діти здобувають професійну освіту або йдуть працювати). Є також загальна школа, Gesamtschule, як альтернатива першим трьом, де поєднані і математико-технічні (більш властиві Realschule), і гуманітарні (гімназійні), і професійні напрямки підготовки. Через цей «трекінг» діти з родин із нижчим соціальним статусом отримують гіршу освіту, бо мають менше схильності до навчання, яка закладається з перших років виховання культурним капіталом родини, уявленням своїх життєвих шансів. Коли дитина думає: «Я все одно бідний, я не зможу собі знайти хорошу роботу», то не має прагнення вчитися. У результаті ця нерівність між різними типами шкіл зберігає і посилює нерівність у суспільстві.

У Фінляндії цього немає. Якщо тобі потрібно, з тобою додатково позаймаються. Якщо дитина зараз не хоче виконувати якесь завдання на уроці – вона може зробити його вдома, а поки, приміром, почитати книжку, головне, щоб нікому не заважала. Для нас це видається майже міфічним. У фінських школах дитина не мусить сидіти за партою, а може встати, за потреби вийти. Фінляндія має ще багато чого цікавих моментів. Серед останніх новин звідти – ідеї відмовитися від уроків як таких і від розмежування предметів. Натомість дітям пропонують вивчати міждисциплінарні напрямки. Загалом, зміст освіти в різних країнах є більш чи менш схожим, різниця в тому, як саме навчальні дисципліни доносять дітям.

Азійські освітні системи мені подобаються менше, бо з того, що я знаю, їхній успіх зумовлений не лише гарно підготовленими й авторитетними вчителями, а й тим, що ці суспільства дуже нерівні.

Освіта там – це єдиний шанс вирватися з бідності. Тому тамтешні учні змушені дуже багато вчитися, але це навчання спрямоване на запам'ятовування значних обсягів інформації, діти проводять більше часу в школі. Такий психологічний тиск користі школярам не приносить.

Наступний приклад – США, велика федеративна країна, де намагання реформувати систему освіти впираються в те, що є дуже багато груп інтересів. Приміром, хтось хоче вибирати школу, а цього робити там не можна: ти маєш ходити у заклад того шкільного округу, в якому живеш. Школи у Штатах фінансуються з місцевого бюджету, який наповнюється податками з нерухомості, тож якщо район бідний, то школа, відповідно, теж. Люди часто переїжджають з тим, щоб поруч був хороший навчальний заклад.

В Америці немає єдиних державних стандартів освіти – кожен штат має свої, і це теж не сприяє рівності, бо якась школа сильніша, якась слабша, і звідси міфи, що американці нічого не знають. У 80–х спроби ввести хоча б мінімальні держстандарти спричинили величезний скандал, і просто через політичні конфлікти цього зробити не вдалося. Отож, американці не мали консенсусу того, як має виглядати реформа, а фіни мали.