Концепція превентивного (запобігаючого) навчання дітей з мовленнєвими порушеннями в Україні.

Розробка концепції належить вітчизняній дослідниці, професору Тарасун В. В. На думку дослідниці, проблема навчальної діяльності дітей з мовленнєвими порушеннями не знаходить достатньої дидактичної та методичної реалізації. Певним чином, це пояснюється тим, що дослідження у галузі логопедії, в основному спираються на виявлення характерних вад мовлення, з’ясування природи та структури цих порушень, виявлення особливостей психічного розвитку дітей-логопатів тощо.

Сутність концепції полягає у розвитку в дітей базового об’єму інваріантних дій та операцій, спільних для різних видів учбової діяльності (моторної, графічної, обчислювальної, читацької), розвиток у них спеціальних здібностей - тільки на цій основі – формування знань, умінь і навичок. До базових інваріантних дій та операцій належать:

- логічні прийоми (їх послідовність, закріпленість за окремими прийомами);

- прийоми організації самостійної діяльності тощо.

Наприклад: експериментально встановлено, що нейродинаміка мовленнєвої системи у своєму розвитку випереджає нейродинаміку рухової сфери, завдяки чому стає можливим використання промовляння для регуляції рухових функцій.

У дослідженні розумово відсталих дітей з вадами мовлення було встановлено, що однією з найхарактерніших рис їх ВНД є інертність нервових процесів, а також те, що формування регулюючої функції словесної системи у них значно відстає, мовленнєві функції виявляються більш інертними, ніж рухові, тому прийом промовляння не сприяє регуляції рухових реакцій.

У дітей з церебральною астенією нейродинаміка мовленнєвої системи була більш збереженою, ніж нейродинаміка рухових функцій, що дозволяло використовувати промовляння як компенсаторний прийом (с. 100).

До теми №2

Поняття умовнонормативного та порушеного розвитку (онтогенезу/дизонтогенезу) у сучасній психолого-педагогічній науці.

Психічний розвиток - це закономірна зміна психічних процесів у часі, яка проявляється у кількісних, якісних та структурних перетвореннях.

Які критерії визначають умовнонормативний розвиток?

- відповідність рівня розвитку дитини рівню більшості дітей її віку або старшого віку, з урахуванням розвитку суспільства, членом якого вона є;

- відповідність розвитку дитини її власному загальному тренду, що визначає розвиток її індивідуальних властивостей, здібностей та можливостей; прагнення до подальшого їх розвитку та інтеграції;

- подолання можливих негативних впливів з боку власного організму та довкілля;

- відповідність розвитку вимогам суспільства, які визначають як актуальні форми поведінки дитини, так і подальші перспективи її адекватного творчого соціального функціонування у період зрілості [Пожар Л.].

Найбільш точне визначення сутності порушеного розвитку у сучасній науці належить Н. Я. Семаго та М. М. Семаго. Автори звертаються до поняття «соціально-психологічного нормативу» (СПН), яке визначається як система вимог, яку суспільство висуває до психічного та особистісного розвитку кожного з його членів. Вимоги, які складають зміст СПН вважаються ідеальною моделлю вимог соціальної спільноти до особистості. Такі вимоги закріплені у вигляді правил, норм тощо. Вони входять до освітніх програм, професійних та кваліфікаційних характеристик, суспільної думки вчителів, вихователів, батьків. Такі нормативи історичні, вони змінюються разом з розвитком суспільства (за К. М. Гуревичем).

На думку авторів, будь-яке відхилення окремої функції або системи психічних функцій від програми розвитку (незалежно чи це випередження, чи відставання), що виходить за межі СПН, необхідно розглядати як відхилення розвитку цієї функції або системи психічних функцій. Дитина, яка демонструє подібні феномени повинна бути віднесена до категорії дітей з відхиленнями у розвитку.

 

Особливостями розвитку психіки є незворотність змін, їх спрямованість та закономірний характер.

Як зазначає С. Я. Рубінштейн, психіка розвивається навіть у випадках глибокого інтелектуального недорозвинення. Навіть у випадках важких прогресуючих захворювань ЦНС, які зумовлюють розпад психіки (деменція), розпад ніби переплітається з розвитком. Розвиток психіки як специфіка дитячого віку, пробивається навіть через найважчу патологію організму.

 

Основою для організації навчання дітей з мовленнєвими порушеннями слугує положення Л. С. Виготського про те, що розвиток психіки дітей з різними порушеннями зумовлюється тими ж закономірностями, які спостерігаються у розвитку дітей в нормі. До таких загальних закономірностей відносять:

1. Циклічність психічного розвитку, яка показує, що розвиток має складну організацію у часі.

2. Нерівномірність психічного розвитку, яка зумовлена активним дозріванням мозку в певні періоди життя дитини, а також розвитком окремих психічних функцій на основі раніше сформованих. На кожному віковому етапі відбувається перебудова зв’язків психічних функцій, а розвиток кожної функції залежить від того, до якої міжфункціональної системи він включений. У процесі розвитку психіки відбувається об’єднання окремих її компонентів. Т. ч. розвиток - не кількісні зміни, а якісні та структурні перетворення.

3. Пластичність нервової системи і здатність до компенсації. Надмірна вразливість психіки дитини раннього віку, разом з тим, передбачає великі резерви пластичності, отже - компенсаторні можливості. Це, у свою чергу, приводить до того, що у процесі психічного розвитку дитини поєднуються процеси еволюції та інволюції - те, що розвивалось на попередньому етапі, відмирає або перетворюється.

4. Співвідношення біологічних та соціальних чинників, їх єдність та взаємодія у процесі психічного розвитку. Згідно з положеннями Л. С. Виготського, зазначена єдність має дві особливості:

- вона змінюється у процесі розвитку;

- кожен з чинників має різну питому вагу у становленні різних психічних функцій (у розвитку більш простих психічних функцій велика роль біологічних, спадкових факторів, у розвитку більш складних - соціокультурних).

Таке виділення загальних закономірностей психічного розвитку має велике значення для науки та практики, оскільки порушення психічного розвитку м. б. викликані як біологічними, так і соціальними чинниками.

 

Поряд із закономірностями загальними для нормального та порушеного розвитку, виділяють закономірності загальні для різних порушень розвитку (модально-неспецифічні):

1. Зниження здатності до прийому, переробки, збереження та використання інформації. Ця особливість може спостерігатись тривалий час або бути характерною тільки для певного періоду онтогенезу.

2. Труднощі словесного опосередкування. Наприклад, діти з інтелектуальним недорозвиненням з великими труднощами налагоджують та зберігають у пам’яті опосередковані зв’язки, пригадування за асоціацією здійснюється ними з величезними труднощами.

3. Сповільнення процесу формування понять. Так, дошкільники з інтелектуальним недорозвиненням не можуть групувати геометричні фігури за формою та кольором, що підкреслює відсутність у них здатності до найпростіших узагальнень. Ще складніше таким дітям класифікувати предмети, оскільки вони підвладні одиничним наочним образам, не розуміють прихованого за ними загального, суттєвого.

 

Зрештою, виділяють закономірності, які характерні тільки для даного виду порушень психічного розвитку (модально-специфічні).

 

До теми №3

Роботу дошкільних закладів освіти для дітей з особливостями психофізичного розвитку регулюють такі нормативно-правові документи: Загальна Декларація ООН про Права людини, Декларація ООН про Права розумово відсталих осіб, Конвенція ООН про права дитини, Конвенція про права інвалідів, Конституція України, Законами України «Про освіту», Закон України «Про дошкільну освіту», Закон України «Про внесення змін до деяких законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання», Постанова Кабінету Міністрів «Про Державну цільову соціальну програму розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року», Положення про навчально-реабілітаційний центр.

Найбільш фундаментальне втілення прав людини на міжнародному рівні представляє Загальна Декларація ООН про Права людини, ухвалена у 1948 р. Хоча вона і не мала прямого відношення до осіб з обмеженими можливостями здоров'я, проте проголосила рівність прав «всіх людей без винятку».

Значним та дієвим кроком у визначенні прав осіб з обмеженою життєдіяльністю було прийняття 20 грудня 1971 року Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про права розумово відсталих осіб. Згідно з цією Декларацією розумово відсталі мають ті ж самі права, що й усі інші члени суспільства. Вони мають право на медичне обслуговування, матеріальну забезпеченість, освіту та професійну підготовку відповідно до можливостей, на проживання у колі сім'ї чи перебування у спеціальних закладах, де умови оптимально наближені до звичайних умов проживання, що стверджує їхнє право на повну інтеграцію у суспільство.

9 грудня 1975 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Декларацію про права інвалідів. У ній зазначено, що: «Інваліди, незважаючи на причину, характер і складність їхніх каліцтв або порушень, мають ті ж основні права, що й їхні співгромадяни того ж віку». У цьому нормативно-правовому документі заявлено, що інваліди мають отримувати необхідну підтримку, яка б дала змогу максимально виявити свої можливості й здібності та прискорила процес Їхньої інтеграції у суспільство.

Питання міжнародного регулювання прав дітей-інвалідів окреслено в ухваленій у 1989 році Конвенції ООН про права дитини. У 1991 р. Україна приєдналася до країн, що ратифікували цю Конвенцію. Вона ґрунтується на визнанні прав усіх дітей, на пріоритеті загальнолюдських цінностей та гармонійному розвитку особистості, недискримінації дитини-інваліда за будь-якими ознаками. Вперше в історії міжнародного правового законодавства визначено пріоритети інтересів дитини у суспільстві, наголошується на необхідності особливої турботи про дітей- інвалідів.

Здобуття незалежності держави ознаменувалося прийняттям Основного Закону - Конституції України, де стверджується рівність прав усіх людей, в тому числі у здобутті освіти.

Починаючи з 2000 року, активізація законотворчої діяльності в Україні стосовно регламентації надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з обмеженими можливостями здоров'я, сприяла ухваленню низки законів: «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (2000 р.), «Про охорону дитинства» (2001 р.), «Про соціальні послуги» (2003 р.), «Про реабілітацію інвалідів в Україні» (2005 р.).

В Україні з 90-х років розпочалися інтеграційні процеси в освітній системі, які зумовлені прийняттям законодавчих актів, ухвалених з урахуванням основних положень Декларацій ООН. Законодавчого визнання набуло право на здобуття освіти громадянами України без будь-яких обмежень у прийнятому Законі «Про освіту» (1993 р.), в якому визнається доступність та безоплатність освітніх послуг, право всіх громадян на безкоштовну освіту незалежно від стану здоров'я, відкритий характер навчальних закладів тощо.

Закон України «Про дошкільну освіту» (2001 р.) затверджує державні гарантії у здобутті дошкільної освіти дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку. Аналіз змісту статей Закону показує, що Держава забезпечує соціальний захист, підтримку дітей дошкільного віку, особливо дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації, а також дітей із малозабезпечених та багатодітних сімей.

Дітям, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації, гарантовано право на відвідування державних і комунальних дошкільних навчальних закладів з гнучким режимом роботи та їх утримання у цих закладах за рахунок держави (ст. 33, п.4). Направлення дітей до дошкільного навчального закладу (ясел-садка) компенсуючого типу здійснює відповідна психолого-медико-педагогічна консультація (ПМПК).

Діяльність ПМПК регулюється нормативно-правовими актами, що діють у сфері освіти, та власним Положенням. Нині чинним є Положення у новій редакції « Про внесення змін до Положення про центральну та республіканську (Автономна Республіка Крим), обласні, Київську та Севастопольську міські, районні (міські) психолого-медико-педагогічні консультації», затвердженій Наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, Національної академії педагогічних наук України від 23.06.2011 № 623/61, зареєстрованим у Міністерстві юстиції 06.12.2011 за № 1407/20145). Аналіз чинного положення показує, що висновок сучасних ПМПК є рекомендаційним щодо вибору типу закладу для дитини. Право остаточного вибору закладу для дитини залишається за батьками.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 року № 629 затверджена Державна цільова соціальна програма розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року, якою передбачено розширення мережі дошкільних навчальних закладів різних і форм власності, удосконалення нормативно-правової бази з метою забезпечення подальшого розвитку, поліпшення якості дошкільної освіти, оновлення матеріально-технічної бази, збільшення кількості дітей, які здобули дошкільну освіту, здійснення експериментальної та інноваційної діяльності, удосконалення системи перепідготовки та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів дошкільних навчальних закладів.

Розширюється мережа дошкільних навчальних закладів (груп) компенсуючого типу, в яких безкоштовно виховуються і проходять лікування хворі діти і діти з вадами психофізичного розвитку, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку. Одночасно з отриманням дошкільної освіти вони проходять комплекс лікувально-реабілітаційних заходів.

Враховуючи сучасну тенденцію щодо впровадження інклюзивного навчання, слід зазначити, що 5 червня 2014 року (№ 1324-VII) Президентом України підписаний Закон України «Про внесення змін до деяких законів України про освіту щодо організації інклюзивного навчання», який набирає чинності 1 січня 2015 року. У Законі, зокрема, зазначається, що «для організації ранньої корекційно-розвивальної роботи можуть створюватися інклюзивні групи».

Зміни стосуються також змісту дошкільної освіти. У порівнянні з попередньою редакцією не лише зазначається, що зміст дошкільної освіти визначається Базовим компонентом, а й те, що він реалізується не лише Державною базовою програмою, а й програмами та навчально-методичними посібниками. Інновацією є і те, що дошкільний навчальний заклад має право обирати програму (програми) із переліку затверджених.

Важливої уваги надається тій обставині, що навчально-виховний процес з дітьми з особливими освітніми потребами в інклюзивних та спеціальних групах здійснюється за програмами та навчально-методичними посібниками, розробленими на основі Базового компонента дошкільної освіти і затвердженими в установленому порядку, з урахуванням індивідуальних особливостей навчально-пізнавальної діяльності дітей.

Актуальною освітньою тенденцією слід визнати поширення в усіх регіонах України НРЦ (навчально-реабілітаційних центрів), які мають дошкільні відділення. Заклади такого типу відіграють важливу роль у створенні регіонального корекційно-реабілітаційного освітнього простору для дітей з особливостями психофізичного розвитку. Відповідно до затвердженого «Положення про навчально-реабілітаційний центр» МОН України від 16 серпня 2012 року (№ 920) важливою умовою функціонування НРЦ є: забезпечення реабілітаційної складової; змінний контингент дітей.

Освітньо-реабілітаційний процес дітей дошкільного віку будується на основі методик ранньої соціальної реабілітації через педагогічно обґрунтований зміст, форми і методи навчання, що забезпечують дітям засвоєння необхідних знань, умінь та навичок, сприяють підготовці їх до навчання в школі.

До теми №4

Вже у XVI столітті вчені піднімали питання про необхідність організованого навчання і виховання дітей з раннього віку (Я. А. Коменський, Декролі та інші). Проте, перший дошкільний заклад у Києві, в сучасному його розумінні, було відкрито в 1871 році в підвалі будинку на вул. Б. Хмельницького, 21. Це був дитячий садок Софії Русової – однієї з сестер Ліндфорс, які правомірно вважаються засновницями колективного дошкільного виховання в Україні. Тут виховувались діти київської інтелігенції, зокрема, Михайла Старицького.

Розглядаючи вітчизняну історію розвитку спеціального дошкільного виховання за 100 років (1895-2000 р. р.), українська дослідниця В. В. Золотоверх називає окремі спроби відкриття перших закладів для дітей з особливостями психофізичного розвитку раннього та дошкільного віку: лікарсько-виховний заклад І. Маляревського (1882 р.), до якого приймали дітей з 4-х місяців; лікарсько-педагогічний інститут І. Сікорського (1905 р.) – з 3-річного віку; школа-санаторій В. Кащенка (1908 р.) – з 4-річного віку.

У кінці ХІХ століття лікарсько-педагогічна громадськість обговорювала питання про важливість державних заходів щодо виховання дітей з особливостями психофізичного розвитку. Зокрема, проблему організації дитячих садків для дітей з різними порушеннями у розвитку піднімали І. Городецький, С. Преображенський, М. Лебедєва, І. Сікорський, І. Маляревський.

Однак, історичні факти дозволяють нам стверджувати, що до початку ХХ століття заходи з лікування, навчання і виховання дітей дошкільного віку з психофізичними порушеннями здійснювались силами окремих ентузіастів, лікарів, педагогів, громадських діячів.

З розширенням мережі спеціальних дошкільних закладів для дітей з різними порушеннями розвитку (слуху, зору, розумово відсталих) у 30-х роках минулого століття, до їх переліку не входили діти з вадами мовлення та порушеннями функцій опорно-рухового апарату. Частково це пояснюється тією обставиною, що в історії дефектологічної науки, до прикладу, вади мовлення тривалий час неправомірно розглядались як окремі прояви, що виникають через зовнішні механічні причини (як результат механічного порушення будови артикуляційного апарату; недоліки письма пов’язувались з наслідками зорової неповноцінності). Тому виправлення вад мовлення здійснювалось механічно та зводилось до подолання їх зовнішніх причин.

Діти з порушеннями функцій опорно-рухового апарату фактично до 50-60 років минулого століття у вітчизняній практиці розглядались тільки у контексті медичної моделі реабілітації, а відтак, перебували у закладах медичного відомства.

Перші спеціальні дошкільні заклади для дітей з вадами мовлення та опорно-рухового апарату було відкрито за радянських часів. У 1932 році під керівництвом Ф. А. Рау починають функціонувати ясла для заїкуватих дітей та логопедичний напівстаціонар для заїкуватих дошкільників, організований професором В. Гіляровським. Логопедична допомога дітям з іншими мовленнєвими вадами (дизартрія, дислалія, алалія тощо) надавалась лише амбулаторно в поліклініках.

Зростання кількості дітей з розладами мовлення прискорило розвиток інших типів логопедичних закладів. Уперше в Україні було організовано логопедичні групи в дитячих яслах, будинках дитини, відкрито дошкільне відділення у Республіканській школі-інтернаті для дітей з важкими розладами мовлення в Харкові.

Важливу роль в організації дошкільного виховання України відіграв прийнятий у грудні 1944 року «Статут дитячого садка», в якому висвітлювалися найважливіші на той час питання діяльності дитячих садків. В той же час було підготовлено «Посібник для вихователя дитячого садка», зміст якого висвітлював програмні й методичні вказівки щодо роботи в різних вікових групах. Прийняття цих важливих документів стало запорукою поступового розвитку вітчизняної практики дошкільного виховання у повоєнний час. Орієнтована на необхідність урахування загальних закономірностей розвитку дитини, практика спеціальної дошкільної освіти також враховувала ці рекомендації.

У повоєнні роки в Україні було не тільки відбудовано систему спеціальної освіти, а й збільшено мережу дошкільних закладів освіти, що зумовлювалось зростанням контингенту дітей з різними порушеннями у психофізичному розвитку. Нерідко, у роботі спеціальних дошкільних закладів педагогам доводилось мати справу з надзвичайно складними випадками порушень, поєднанням та комбінаціями симптомів, впливами основного та супутніх порушень, які виникали на різних вікових етапах розвитку і мали різний вплив на розвиток пізнавальної діяльності. Це загострювало необхідність розпізнання і правильної оцінки порушень, перебудови на цій основі навчально-виховного процесу.

На думку вітчизняних дослідників В. І. Бондаря, В. В. Золотоверх, кінець 60-х років був позначений помітними зрушеннями у спеціальній дошкільній освіті. Удосконаленню навчально-виховної роботи спеціальних дошкільних закладів освіти сприяло Положення «Про спеціальні дошкільні заклади для глухих і туговухих, сліпих і слабозорих дітей» (1960 р.). У цьому документі визначались основні функції спеціального дошкільного закладу: охорона і зміцнення психічного і фізичного здоров'я; забезпечення інтелектуального та особистісного розвитку; турбота про емоційний комфорт; взаємодія із сім’єю для забезпечення всебічного розвитку дитини. Поряд із загальними завданнями ставилося і спеціальне – компенсація і корекція дефекту, попередження і подолання його наслідків.

З метою надання корекційної та компенсаторної спрямованості навчально-виховній роботі у спеціальних дошкільних закладах, визначенню оптимального обсягу знань, умінь і навичок у 1964 році Міністерство освіти УРСР уперше запланувало видання спеціальних програм для дошкільників з особливостями психофізичного розвитку. Були розроблені проекти цих програм, проте вони побачили світ лише у 1983-1986 роках, після тривалої апробації.

За період 1968-1975 рр. Міністерство освіти УРСР затвердило типові положення про дошкільні заклади і групи для всіх категорій дітей з порушеннями у розвитку. В цих нормативних документах, крім загальних положень, подавалися рекомендації щодо структури дошкільних закладів, порядку відбору, направлення і прийому дітей, керівництва і штатів дошкільних закладів, фінансування і звітності.

Початок 70-х років XX століття в Україні характеризувався створенням дошкільних закладів як самостійної ланки спеціальної освіти. 15 вересня 1972 року Міністерство освіти СРСР уточнило узгоджену номенклатуру дошкільних закладів для дітей з порушеннями у розвитку, в якій для дітей з мовленнєвими порушеннями та порушеннями опорно-рухового апарату було визначено відповідні типи закладів.

Однак, остаточне створення диференційованої системи дошкільного виховання і виділення дошкільних закладів у самостійну ланку відбувається у кінці 80-х років XX століття.

У 1979 році виходить Наказ Міністерства освіти УРСР «Про стан і заходи по дальшому поліпшенню логопедичної допомоги дітям в Українській РСР». З метою розширення логопедичної допомоги, у 1987 році Міністерство освіти України видало постанову «Про стан організації і здійснення логопедичної допомоги дітям Української РСР». Розробляються програми навчання і виховання дошкільників з мовленнєвими порушеннями, серед яких програми для дошкільників із заїканням (1983 р.); фонетико-фонематичним недорозвитком мовлення (1986 р.); загальним недорозвитком мовлення (1989 р.) для відповідних груп в умовах загальноосвітніх і спеціальних дошкільних закладів тощо.

Постановою Міністерство освіти 1987 р. порушувалось питання про забезпечення спеціальних дошкільних закладів спеціальними навчальними планами, програмами, підручниками, дидактичним матеріалом, навчально-наочними посібниками і дитячою художньою літературою, що згодом поступово вирішується.

Так, у програмі «Виховання і навчання розумово відсталих дітей дошкільного віку» (1983р.) на той час чітко визначалися розділи, загальні й специфічні завдання, зміст і методи, реалізація яких забезпечувала корекційну спрямованість навчально-виховної роботи в дошкільних закладах.

З настанням незалежності, державотворчі процеси відбуваються у складних соціально-економічних умовах, що на початку 90-х років характеризується зниженням уваги до проблеми навчання і виховання дітей з особливостями психофізичного розвитку. Нерозв’язним залишалося й питання раннього виявлення, диференціальної діагностики психічного розвитку дітей дошкільного віку. Тому фактично 90% дітей раннього віку з особливостями психофізичного розвитку не одержували спеціальної організованої корекційної допомоги, що ускладнювало дію компенсанаторних процесів.

У 1993 р. видано Наказ міністра освіти України «Про введення в дію Положення про дошкільний виховний заклад України». У Положенні, крім уточнення мети, завдань, статуту дошкільного закладу, визначено типи дошкільних закладів: загального розвитку, компенсуючі, комбіновані, сімейні, прогулянкові та інші. Незалежно від типу закладу кожний з них повинен забезпечувати догляд, розвиток, виховання й навчання дітей. Зазначається, що дошкільний заклад компенсуючого типу створюється для дітей, які потребують корекції фізичного чи психічного розвитку з порушеннями слуху, мовлення, зору, опорно – рухового апарату, інтелектуальної недостатності.

Поступово почала розширюватися й мережа варіативних навчально-виховних закладів для дітей з особливостями психофізичного розвитку. Завдяки регіональним програмам («Соціальний захист дітей» тощо) реалізовувались заходи щодо соціального захисту дітей різних категорій (з особливостями психофізичного розвитку, дітей-сиріт тощо). З цією метою в Україні почали відкриватися заклади нового типу: навчально-реабілітаційні центри («Джерело» для дітей з церебральним паралічем); центри психологічної служби; центри соціально-трудової реабілітації; навчальні комплекси школа-дитячий садок. Були також зроблені перші кроки інтегрованого навчання дошкільників з особливостями психофізичного розвитку.

Незважаючи на кризові явища у суспільстві та соціально-економічному житті країни, на часі вдалося не лише зберегти мережу спеціальних закладів, а й поповнити її дошкільними закладами нових моделей. За таких умов нові моделі розглядаються не як альтернатива традиційним, а як додаткова структура. На їх базі здійснюється апробація інноваційних корекційно-виховних технологій, інноваційних засобів виховання і навчання дошкільників з інтелектуальною недостатністю в умовах інтегрованого середовища (навчально-реабілітаційні центри, спеціальні групи, створені в структурі загальноосвітніх закладів, заклади родинного типу, патронажні служби тощо).

На відміну від дітей з мовленнєвими порушеннями, затримкою психічного розвитку, порушеннями опорно-рухового апарату, найпоширенішою формою надання корекційної допомоги дошкільникам з інтелектуальною недостатністю в Україні залишається їх виховання і навчання у спеціальних дошкільних закладах.

З огляду на те, що дошкільна освіта – це основа, фундамент всієї освіти, у цій сфері впроваджуються інноваційні педагогічні технології, спрямовані, насамперед, на удосконалення організаційних засад, змісту, методик навчання, здійснення соціально-педагогічного патронату дітей з порушеннями розвитку, особливо раннього віку.

Таким чином, історичні факти щодо становлення організаційно-змістових засад освіти дошкільників з особливостями психофізичного розвитку в Україні показують, що до початку ХХ століття заходи з лікування, навчання і виховання дітей дошкільного віку з психофізичними порушеннями здійснювались силами окремих ентузіастів, лікарів, педагогів, громадських діячів. Створення дошкільних закладів як самостійної ланки спеціальної освіти датується початком 70-х років XX століття, а остаточне створення диференційованої системи дошкільного виховання і виділення дошкільних закладів у самостійну ланку відбувається у кінці 80-х років XX століття. З розгортанням експерименту щодо запровадження в Україні інклюзивної освіти, у вітчизняній дошкільній освіті поступово забезпечується та вдосконалюється варіативність закладів освіти для дітей з особливостями психофізичного розвитку.

Періодизацію формування в Україні організаційно-методичних засад дошкільної освіти дітей з особливостями психофізичного розвитку можна розглядати у такій послідовності:

I – становлення (1930-1978 роки).

II – вдосконалення змісту корекційно-виховної роботи (1978-1992 роки).

III – орієнтація на раннє виявлення і ранню корекцію (1992-2010 роки).

IV – переорієнтація на розвиток особистості дитини як основний ресурс, що визначає поступальний рух суспільства, інтегрування дітей з особливостями психофізичного розвитку у загальноосвітній простір (з 2010 року).

До теми №5

В сучасній Україні створена диференційована система спеціальних дошкільних закладів для дітей з порушеннями інтелектуального розвитку, яка пройшла тривале становлення.

Донедавна, відповідно з характером порушень і ступенем їх вираженості діти виховувались у спеціальних (корекційних) закладах, що знаходились у підпорядкуванні трьох відомств: Міністерства освіти та науки, Міністерства охорони здоров'я, Міністерства соціального захисту.

На сьогодні у вітчизняній освіті з’являються нові форми здобуття освіти, запроваджена варіативність дошкільних закладів освіти, яка дозволяє батькам самостійно обирати бажаний заклад для своєї дитини.

 

До ясел-садків компенсуючого типу приймають дітей віком від двох до шести (семи) років, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку; тривалого лікування та реабілітації відповідно до їх особистісних можливостей. Спеціальні дошкільні навчальні заклади функціонують для дітей з порушеннями слуху, зору, мови, опорно-рухового апарату, інтелекту, затримкою психічного розвитку. Діти з інтелектуальними порушеннями, ускладненими психоневрологічними захворюваннями направляються до санаторних дошкільних навчальних закладів.

 

До ясел-садків комбінованого типу приймають дітей віком від двох місяців до шести (семи) років. До складу таких закладів можуть входити групи загального розвитку, спеціальні, санаторні, сімейні, прогулянкові, короткотривалого перебування у різних поєднаннях.

До центру розвитку дитини приймають дітей віком від двох до шести (семи) років, які виховуються вдома чи відвідують інші заклади, де забезпечується їх фізичний, розумовий і психологічний розвиток та оздоровлення, а в разі потреби – корекція фізичного (або) розумового розвитку.

Дошкільні навчальні заклади компенсуючого типу (спеціальні та санаторні) створюються для дітей, які потребують корекції фізичного та (або) розумового розвитку, тривалого лікування та реабілітації.

Головна мета дошкільних навчальних закладів компенсуючого типу – зміцнення здоров’я, розвиток й формування особистості, забезпечення соціально- психологічної реабілітації та адаптації дитини шляхом спеціального організованого навчально-виховного процесу у комплексі з корекційної – розвивальною та лікувально-оздоровчою роботою.

Віднедавна практику направлення ПМПК до дошкільних навчальних закладів (груп) компенсуючого типу змінено на практику надання рекомендацій щодо закладу освіти, який найбільшою мірою відповідає стану дитини. Відповідно, батьки або особи, які їх замінюють, обирають заклад, який влаштовує родину.

Тривалість перебування дітей у дошкільних навчальних закладах (групах) для розумово відсталих дітей – від зарахування до початку шкільного навчання.

Не зараховуються до дошкільних навчальних закладів (груп) зазначеного типу діти з тяжкою та глибокою розумовою відсталістю; органічною деменцією тяжкого ступеня з вираженою дезадаптацією і відповідною відсутністю навичок самообслуговування; органічними захворюваннями головного мозку з денними або чистими нічними судомними нападами; шизофренією зі стійкими психотичними розладами; із затримкою психічного розвитку.

У структурі спеціального дошкільного закладу передбачаються різні вікові групи наповнюваністю (10 дітей): молодша - 3-4 роки (першого року навчання); середня - 4-5 років (другого року навчання); старша - 6-7 років (третього року навчання); підготовча - 7-8 років (четвертого року навчання).

Основною метою дошкільного корекційного виховання є створення умов для розвитку емоційного, соціально та інтелектуального потенціалу дитини, формування його особистісних якостей.

Звідси випливає завдання організації комплексного медико-психолого-педагогічного вивчення дитини з метою уточнення діагнозу при динамічному спостереженні корекційно-виховний процесу та складання індивідуальної програми розвитку дитини.

Корекційна робота, спрямована на подолання і попередження вторинних відхилень у розвитку.

Важливим завданням спеціального дошкільного виховання дітей з порушеннями інтелекту є підготовка їх до шкільного навчання, яка повинна проводитися з урахуванням індивідуальних можливостей кожної дитини.

У системі Міністерства охорони здоров'я України функціонують Центри психічного здоров'я (спеціалізовані ясла) для дітей від 2-х до 4-х років з органічним ураженням центральної нервової система, спеціальні психоневрологічні санаторії для дітей від 4-х до 8-и років з органічним ураженням центральної нервової системи (ЦНС). У ці установи приймаються діти з діагнозом олігофренія в ступені дебільності ускладненої форми: розумово відсталі діти з епісиндромом, з шизофреноподним синдромом, з порушеннями поведінки тощо.

Для забезпечення права дітей з особливими потребами на дошкільну освіту в Україні удосконалюється мережа дошкільних навчальних закладів. Окрім описаних, набувають розвитку групи спеціального призначення в загальноосвітніх закладах, дошкільні відділення в структурі НРЦ тощо.

За даними Державної служби статистики України, у 2013 році кількість дошкільних навчальних закладів, які мають групи спеціального призначення, склала 1878; кількість груп спеціального призначення – 5147; чисельність дітей в групах спеціального призначення – 85 тис.053. Кількість дошкільних навчальних закладів для дітей з порушеннями мовлення – 1474 (для розумово відсталих – 70; ЗПР – 292; ПОРА - 276).

Динаміку зростання кількості закладів, які мають групи спеціального призначення, групи спеціального призначення, а також чисельність дітей у цих групах наочно представлено у поданих далі рисунках.

Таким чином, в Україні забезпечено варіативність дошкільної освіти дітей з особливостями психофізичного розвитку. На основі врахування побажань батьків, а також отриманих рекомендацій під час консультування у психолого-медико-педагогічних консультаціях (ПМПК), діти скеровуються до відповідного закладу або групи.

Для забезпечення права дітей з особливостями психофізичного розвитку на дошкільну освіту, в Україні удосконалюється мережа дошкільних навчальних закладів, зокрема, на основі відкриття груп спеціального призначення. Сучасною моделлю інноваційного освітнього закладу, в якому передбачена дошкільна ланка, є навчально-реабілітаційний центр (НРЦ). Заклади такого типу набувають поширення в усіх регіонах України і відіграють важливу роль у створенні регіонального корекційно-реабілітаційного освітнього простору для дітей з особливостями психофізичного розвитку.