Меценатство Данила й Володимира Васильковича 6 страница

«А ставати до роботи мають піддані, як сонце сходить, а зійти з роботи, як сонце заходить. Хто не вийде рано на роботу, через недбалість, мусить відробити пропущене на другий день»... говорила «устава», залишаючи панам свободу в оцінці того селянського «недбальства» й вимогах на відроблення «занедбаного».

Підпорядкування селянства волі панів-землевласників, припинило його внутрішню, громадську організацію, як політичного чинника. Державою правив великий князь, при співучасти Панів-Ради й шляхти. Міщанство жило своїми інтересами внутрі міських мурів і магдебурського права, селянство, хоч і найчисленніше, мовчало, корилося й працювало. Очевидно до часу, поки не втратило терпцю...

 

Уряд

 

В міру того, як ускладнюються функції великого князя, як володаря, судді, адміністратора й начальника боєвої сили держави, повстають уряди — міністра фінансів, званого земським підскарбім, начальника державної канцелярії й міністра закордонних справ, тобто канцлера й міністра військових справ, тобто гетьмана. Зразу це уряди тільки виконавчі, з часом вони зискують на самостійности й ширині ініціятиви та відповідальности. Рівночасно громадяться на великокняжому дворі двірські урядовці, як маршал двора, підчаший, крайчий, стольник, мечник, двірський підскарбій і т. п. Всі ті уряди й функції були репрезентовані відповідними людьми на дворах українських князів, а тут вони тільки далі різничкувалися й оформлювали.

 

Пани-Рада

 

Подібно, на взір українських боярських рад, утворилася при великому князеві установа Панів-Ради, що чим далі, тим більше обмежувала абсолютну владу володаря. Зразу скликають князі Панів-Раду в особливих моментах, згодом ця принагідна рада стається державною установою, з означеними правами, обовязками й особистим складом. З кінцем XV й на початку XVI ст. Пани-Рада були вже остаточно оформленим органом співвлади; без неї, великий князь не міг видавати обовязуючих законів, ані вести дипльоматичних переговорів чи організувати воєнних походів. В склад Панів-Ради входили нащадки колись удільних князів, бояри, намісники, духовні єрархи та вищі церковні й земські урядовці. За винятком первопочинів організації Панів-Ради та часів Свитригайла, українсько-білоруський, аристократичний елємент був репрезентований у тій установі дуже слабо. Вона оформлювалася рівночасно зі зростом польських впливів на Литовсько-Українську Державу, а вони йшли в розріз з інтересами того елєменту, що на ньому спіралася вся сила Великого Литовського Князівства.

 

Сойм

 

З принагідних зїздів литовсько-українського лицарства, скликуваних для обміркування питаннь державно-правного характеру, створився зчасом литовський сойм. Зразу скликують шляхетські зїзди поіменно й проводять на них Пани-Рада, де далі перемінюються вони в умандатовану репрезентацію лицарства. Перший зїзд литовської шляхти, з характером сойму, відбувся 1507 р. На ньому радили, не особисто запрошені Панами-Радою князі та бояри, але шляхетські депутати, умандатовані виборцями поодиноких повітів. В 1564—66 рр. оформився литовський сойм остаточно. На шляхетських зїздах тих років зреформовано Литовський Статут, судову практику й поділено землі Литовсько-Української Держави на воєвідства й судові повіти. Воєводів назначував великий князь, але повітових старостів обірала шляхта повіту, а князь їх тільки затверджував. Сойм складався з двох «кол» — лицарського, тобто шляхетських депутатів, по двох з кожного повіту й «кола» Панів-Ради, що входили до сойму в комплєті. В постепенному розвитку устрою, влада великого князя перемінювалася з абсолютної в конституційну, обмежувалася компетенція Панів-Ради й поширювалися права шляхетського, сеймового представництва. Все те діялося під впливом Польщі, де шляхта дійшла вже до значіння пануючого стану.

 

Право

В кожному повітовому місті був виборний земський суд, для вирішування маєткових справ шляхти, підкоморський, що пильнував цілости границь шляхотських маєтків, та городський або замковий, зі старостою на чолі, для карних справ. Всі вони спіралися на кодексі законів, відомому під назвою «Литовського Статуту».

В основу цього кодексу лягла «Руська Правда» подібно, як українські правові установи принялися на землях Литовсько-Української Держави, на довго перед остаточним оформленням Литовського Статуту, на сеймі 1523 р.

Ухвалений тоді збірник законів, поділений на 13 розділів з 264 статтями, вирішував питання верховної влади, організації військового поготівля, шляхетських вольностей та судівництва.

В 1554 р. обрано спеціяльну комісію, що провірила Статут і зреформувавши його в напрямі поширення шляхотських вольностей, добилася затвердження його поширеної й «поправленої» редакції в 1566 р. Тепер мав уже статут 14 глав і 366 статей. Нарешті на люблинському соймі, що перевів литовсько-польську унію, обрано нову комісію для провірки й приспосіблення Литовського Статуту до норм польського законодавства. Ця третя з черги редакція Литовського Статуту, вміщала в собі багато законів, що йшли в розріз з Люблинською унією і різко відмежовувала Литву від Польщі, була затверджена щойно в 1588 р. польським королем Жигмонтом III.

Статут проголошено тоді друком у Вильні й з того часу стався він кодексом законів, що обовязували не тільки на землях Великого Литовського Князівства, але й на тих українських землях, що їх анектувала собі Польща на Люблинському соймі. Що більше, він пережив Литовське Князівство й саму польсько-литовську унію. Він був підставою українського законодавства в добу Гетьманщини, а на Лівобережжу втримався аж до перших десятиліть XIX ст. Ще в 1819 р. друкували в нас Литовський Статут, як збірник обовязуючих законів.

В своїй основі був він джерелом сили для упривілейованої, шляхетської верстви, але попадали в ньому й Статті, що мали вагу для «посполитого» права, що його яскравим виразом були в нас м. і. так зв. «копні суди». Були вони установою звичаєвого права й виказували тісний звязок з староукраїнським вічем.

Для боротьби зі злочинними елєментами, єдналося населення певної української території в союз. У випадку розкриття якогось злочину чи зловживання й приловлення виновника на території союзу, скликувано «копу» або віче, куди входили всі правоздатні особи округи. Починалося слідство з т. зв. «гарячої копи», тобто людей найблизших до місця злочину, після чого збіралася вже «велика копа», для відбуття суду над виновником. Присуд виносили устно, або закріплювали його на письмі, а все те проходило в дуже урочистій формі, при задержанні доволі складного церемоніялу. Під компетенцію «копи» підпадали майже всі цивільні й карні справи, а затвердження присуду, як і апеляція від нього, належала вже до державного, городського суду. Найінтензивніше працювали «копні» суди в XVI ст., але вдержалися вони до XVIII ст. й були наявним доказом животности староукраїнського права й судової практики, закріпленої ще статтями «Руської Правди».

 

 

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ПЕРЕХОДОВОЇ ДОБИ

Чотири століття державної незалежности підняли українську культуру на високий рівень, не тільки в цілій Словянщині, але й у порівнанні з культурою тогочасної, західньої Европи. Українське право, устрій, побут, література й образотворче мистецтво, хоч і творилися в тяжких умовинах внутрішніх міжусобиць та безупинної боротьби з варварством степу, витворили такий запас цінностей, що його вистало не тільки на заспокоєння власних потреб, у добу нашого національно-державного занепаду, але й на обділення ним переможних сусідів. Середньовічна Москва, Литва а навіть Польща дуже довго черпали з резервуарів старої української культури.

 

Література

 

Увійшовши в державно-політичний звязок з малокультурною Литвою, Україна накинула їй усе, чим досі жила її культура. Вироблена літературна мова України стала тут мовою державної канцелярії, церкви, літописання та урядового й приватного листування.

На грунті литовсько-української федерації проходить українська літературна мова процес свого дальшого розвою; отрясаючись від церковно-словянської мертвеччини, приймає в себе чимраз більше елєментів народньої, розговірної мови, вслід за чим іде чимраз різкіше її відокремлення від московської. Національний тип українця, що почав кристалізуватися в умовах культурно-політичного життя Галицько-Володимирської Держави, досягає тепер свого остаточного оформлення. Де далі пропасть поміж українцем і москалем ширшає, поки розбіжність культурних інтересів та світогляду, не ставить їх проти себе, як непримирних ворогів дарма, що обєднує їх ще «східня віра» й почуття кровного споріднення.

Перевага українського елементу в культурі литовсько-української держави, закріплена «Судебником» великого лит. князя Казимира (1468) оформлюється офіціяльно в статтях «Литовського Статуту» (1522-1529) мовляв «писар земський маєть по руську літерами і слови руськими, всі листи, виписи і назви писати, а не інним язиком і слови». Ця перевага «русчизни», що нею «квітнет Литва» подібно як «Польська квітнет лаціною», втрималася до самої люблинської унії (1569 р.) а й по ній польська й латинська мова тільки з трудом добували собі доступ до литовської літератури, канцелярщини і буденного вжитку.

Зразу користувалася Україна під Литвою й Польщею літературним надбанням попередніх століть, але згодом почала пристосовувати до своїх духових потреб літературні зразки тогочасного Заходу. Відтіля прийшли до нас ті лицарські повісти й романи, як ось «Книга про Тавдала лицаря», «Про славного лицаря Трістана», «Римська бувальщина» або «Вірні історії коротко зібрані з римських та інших авторів». Дорогою з Европи через південно-словянські землі, Чехію та Польщу доходили до нас такі твори, як «Велике зеркало», «Про трьох королів», «Про сімох мудрців», «Петро-золоті ключі», «Факеції або польські «жарти», а навіть дещо з Боккачієвого «Декамерона» («Весела повість про купця, що заложився з приятелем за чесність своєї жінки»), та французьких байок і оповідань. В уривках дійшла до нас середньовічна енцикльопедія («Люцідарій») та це і те зі скромної скарбниці середньовічної науки й фільософії. Було цього небагато по скількости, не імпонувало воно й своїм добором та якістю. Як колись заспокоювало воно потребу «книжного почитання», і не викликало оригінальної, інтензивної творчости. Під тим оглядом «литовську» добу нашої історії слід уважати прогалиною, антрактом перед новим вибухом творчих сил, викликаних потребами самооборони й боротьби за політичне існування, що їх викликала анексія України Польщею й клявзулі люблинської унії.

 

Церковне будівництво

 

Подібно, як упадок української державности не перевернув горі корінем старого законодавства й укладу суспільних сил на українських землях, так і українське образотворче мистецтво, позбавлене опіки власної держави й виставлене на ділання нових культурних впливів, не зразу перемінило своє обличчя. Старі, глибоко закорінені традиції не загибають у його дальшому розвитку, а навпаки: в релігійному мистецтві оберігаються з пієтизмом, належним предківській вірі й національности. В пору, коли католицька Польща старається у своїх костелах наслідувати форми західньо-европейського готицизму, українське, церковне будівництво придержується всіми силами візантійсько-романських традицій. Для цього старається наслідувати місцеві архітектурні памятники з доби державної незалежности й шукає собі нових зразків на православному Атоні та в одновірній Молдавії.

Правда, ані Атон ані Молдавія, а тим менче Україна не всилі відгородити себе китайським муром від нових подихів західньо-европейського мистецтва. Тому то, як у попередню добу перепліталися в нашому будівництві візантійські традиції з елєментами західно-європейської романщини, так тепер візантійсько-романські традиції переплітаються з елєментами готицизму. Повстає з цього своєрідний, еклєктичний стиль, що характеризує наше будівництво XIV — XV віку.

Памятників цього будівництва збереглося розмірно небагато. Скромні числом, не захоплюють вони ані розмірами ані добірністю матеріялу, а тим менче мистецькою досконалістю форми. Творені в добу нашого духового й суспільно-політичного заломання, вони носять на собі пятно епохи, що її змістом і характеристикою була — переходовість.

Одною з церков «консервативного» типу була середньовічна святоюрська церква у Львові. Львівський літописець Зіморович, нотуючи під 1363 роком початок будови львівського, вірменського собору завважує, що будував його архітект Доре в тому самому стилю і пляні, що рівночасно будована ним святоюрська церква. Святоюрську, середньовічну церкву розібрано в 1743 р. для того, щоби зробити місце теперішній будівлі, але первісний-вірменський собор зберігся до нас у цілости й без суттєвих перемін. Будували його тоді ще православні вірмени й не диво, що за зразок послужила їм для цього теж православна, святоюрська церква, що з свого боку була свідомим продовженням українсько-візантійської архітектури.

Памятником західньо-української архітектури атонського типу є Онуфрівська церква в Лаврові. Василіянська традиція звязує Лаврівський манастир з особою князя Льва Даниловича, але лаврівська церква повстала не пізніше XV ст. Вона невелика розмірами, зате характеристична своїм поземим заложенням. Утворюють його — прямокутний бабинець, кругла середня нава (ротонда) й притикаюча до неї пресбітерія з трьома апсидами (конхами) навхрест. Церкви з подібним заложенням пресбітерії, хоча й пізнішого походження, збереглися в нас головно на Поділлі (Камянець, Могилів, Зіньків, Межибіж, Тернопіль) та на Буковині (Серет). Близька до цього типу є Миколаївська церква в Сокалі. Всі вони разом і кожна зосібна є документом інтензивних культурних звязків західньої України з православним сходом. З переміною політичних умов і упадком Царгороду вони найшли собі мету на Атоні, дорогами через Молдавію та Семигород.

Лаврівська церква не збереглася до нас у первісному стані. Навпаки, її кількакратно обновлювали по руїнах та пожежах так, що нині, тільки око тямучого дослідника всилі відріжнити первісний кістяк будівлі від пізніших шарів. А в тому кістяку, крім характеристичного («трефового») заложення пресбітерії, впоряд з візантійськими й романськими елементами, попадають і готицькі (гострі луки арок, що підпирають головну баню й відпірники-контрфорси).

Перший з дослідників лаврівської церкви, архітект К. Мокловський висловив переконання, що «всі ті стилеві елєменти належать до одної доби, переходової поміж романщиною й готикою, що мов вишивки західньо-европейської культури, перетикають візантійську канву». В лаврівській церкві бачить він «документ культурних впливів на Галицьку Україну, що йшла з Німеччини, Угорщини й Шлеська, з заходу, та Візантії й Києва, зі сходу».

В протилежність до К. Мокловського, краківський професор М. Соколовський ствердив, що лаврівська церква будувалася в атмосфері атонських, культурних впливів, хоча й руками майстрів, обзнайомлених з засобами західньо-европейського будівництва, того часу. Через те, наш памятник, при наявному спорідненні з будівництвом сходу, має західній характер.

Переходовістю свого стилевого характеру вражає нас і Богородична церква в Рогатині. Назверх вона має готицький характер. Висока башта від чола, гостролукі вікна й такіж склепіння головної нави, сперті на двох могутніх, осьмигранних пільонах, не гармонізують з її поземим пляном, з трьохабсидною, візантійською пресбітерією. Незвичайно грубі мури й чолова вежа-башта надають церкві твердинного характеру, що переважав у тогочасному, навіть церковному будівництві.

Клясичним зразком фортифікованої церкви тих часів є Покровська церква в Сутківцях на Поділлю, збудована в 1476 р. Її заложення має доосередний (центральний) характер й утворюється з прямокутної нави та чотирьох, виростаючих з неї полукругів. В цілому плян сутківської церкви має вигляд рівнораменного («грецького») хреста з заокругленими кінцями рамен.

Двометрова грубість стін й ціла конструкція церкви говорять про те, що крім богослужебного, мала вона ще й оборонне призначення. Над кожним із рамен плянового хреста підіймається полукругла башта, завінчана широким, зубчастим карнізом і стіжковим перекриттям з ліхтарнею й маківкою зверха. Західна (чолова) башта мала колись прекрасну, деревляну надбудову (з XVIII ст.) типову для українських деревляних дзвіниць.

Середуща, прямокутна нава була перекрита двохспадною крівлею, з характеристичними, для готицького будівництва, зубчатими фронтонами.

Сутківська церква — двоповерха. Приземелля з круглими, твердинними вікнами і амбазурами, перекрите складною системою жолобових і гостролуких склепінь, з готицькими нервюрами і замками; вони вистрілюють з масивного ПІЛЬОГУ посередині центральної нави. Верхній поверх церкви-твердині має цілу систему стрільниць-амбазур. Стіни церкви збудовані з ломаного вапняка, заливаного своєрідним цементом, склепіння з цегли. Цілість, зі своїм доосередним заложенням, має характер замкового будівництва. «Загальна концепція цілої будови, простірний розподіл мас, конструкції та склепіння, перекриття, окремі архітектурні форми та деякі деталі, цілком ясно говорять, що тут маємо до діла з готикою» (В. Січинський). Візантійським залишився тут тільки поземий плян.

Готицький, а в парі з тим і оборонний характер мала первісно манастирська церква в Зимному, біля Володимира Волинського. Побудована в 1495 р.,.вона була знищена основною реставрацією в пол. XIX ст. Тоді знесено її дві чолові вежі-башти, затерто готицьке обрамування вікон, та зліквідовано характеристичні, двохскладні контрфорси. В первісному свому вигляді й конструкції наближувалася зимненська церква до сучасної собі церкви-твердині в Малобожейкові під Лідою, на Білорусі.

Готицький характер мали, первісно, забудування манастиря в Дермані, на Волині, що з них збереглася до нас тільки вїздова манастирська брама з готицькою баштою. Сама брама гостролука таксамо як і вікна вежі та декоративний фриз з гостролукої, глухої аркатури.

З пізніших українських церков, що в них помітний вплив готи-цизму, слід згадати церкву в Кодні на Підляшшу, у Вишнівці, та Острозі на Волині й нарешті в Риботицькій Посаді, в Галичині.

Дух епохи, що витиснув своє пятно на твердинньому характері цілого ряду памятників церковного будівництва, куди виразніше виявив себе в світському; замковому будівництві. З памятників того типу заслугують на увагу замки на Поділлю, Київщині та Волині, зі славним замком Любарта в Луцьку, на чолі.

В самому Києві повстав, за князів з литовської династії, могутній замок на горі Киселівці, що пятнацятьма своїми баштами й брамами панував над цілим Подолом. Нажаль, по ньому не залишилося ні сліду.

Останки замкового будівництва Вишневецьких в Лубнях, залишилися під поверхнею землі. До нині ще бовваніють у сутінках довгі, підземні коридори й цілі кімнати з гостролучними, готицькими склепіннями. Найкраще, зпоміж волинських замків, зберігся замок Любарта в Луцьку. Почав його будову Любарт, в половині XIV ст. на зразок могутніх, німецьких «бургів». Закінчили його й поширили Витовт та Свитригайло. Первісно складався замок з двох комплексів — горішнього замку й пригороддя, що сягало по нин. Домініканську вулицю. Поміж мурами горішнього замку стояла колись величава, готицька палата, з червоної цегли, що в ній відбувся в 1429 р. зїзд монархів. Але вже в 1552 р. цю палату замінено новою, ренесансовою. З десяти башт первісного замку й пригороддя заціліло до нас тільки три — Любартівська з вїздною брамою, Свитригайлівська і найгірше збережена Владича. Вони будовані з дуже гарно випаленої цегли й лучені знаменитою заправою, мають монументальні форми романо-готицького характеру.

З інших замкових будівель згадаємо румовища замків в Острозі, Кремянці, Дубні, Камянці Подільському, Галичі та мури старого Львова.

 

Різьба

 

Середньовічна українська різьба залишила по собі всього кілька, та й то не першорядних памятників. Вроджений східній церкві страх перед «ідолопоклонством» не сприяв у нас розвиткові цієї ділянки мистецтва. Зприводу обновлення церкви Київо-Печерської Лаври за Семена Олельковича, вирізьблено вотивний триптих Богородиці-Оранти з «предстоящими» Антонієм і Теодозієм Печорськими. В помітному змаганні до збереження старої, іконографічної традиції, слідний уже в цьому памятнику вплив готицького оформлення людської постаті. З XV ст. заціла до нас релєфна ікона св. Софії — Божої Премудрости, різьблена в дереві. Вона цікава не так з мистецького, як змістового, іконографічного боку. Всупереч візантійському символічному зображуванню св. Софії, в постаті янгола, бачимо тут характеристичну для середньовічного, західнього мистецтва ілюстрацію до слів притчі про Божу Премудрість. Ця ілюстраційна, анекдотично-побутова риска починає тепер перемагати в українському мистецтві, головно в іконописі.

Памятником різьби XV—XVI ст. є статуя св. Михайла з драконом у Львові, твір львівського відливника Каспера Франковича. Сам дракон, відлитий на ціле століття раніше від постаті Михайла, є цінним зразком різьби західньо-европейського, готицького стилю.

З памяток нашого середньовічного відливництва на особливу увагу заслугує т.зв. Любартівський дзвін святоюрської церкви у Львові, вилитий в 1341 р. безпосередно по відбиттю виправи польського короля Казимира на Львів. Він є найстаршим дзвоном, збереженим на території цілої України, цікавий своєю, з готицька витягнутою формою, та цінний написом на обводі свого корпусу: «В літо 6849 (1341) солян би колокол сій святому Юрію при князі Димитрії, ігуменом Єфимієм». Це одинока, автентична памятка Львова з доби його державної незалежности. «Князь Димитрій», що про нього говорить напис, це напевно Любарт-Димитрій Гедимінович, хоча дехто приписує цей титул бояринові Дмитрові Детькові, що правив Галичиною в 1340-их роках. Відливником дзвону був котрийсь з німецьких майстрів, що їх імена попадають в акти середньовічного Львова. Під 1382 р. згадується в них «Микола, відливних дзвонів»; від 1426 р. був постійним міським відливником і пушкарем якийсь Валентин, а його наслідником «Клявдій, королівський пушкар», що «відливав гармати й працював для держави». Відливництво дзвонів, гармат і взагалі металевих різьб та виробів, розвинулося на заході, а його представники на нашому грунті, це здебільша німецькі майстри. ньо-европейських впливів на нашому мистецтві переходової доби, бачить покажчик тих впливів у розвитку форм відливничого майстерства. Чимало дзвонів Миколаївської катедри в Дубні на Волині, що починаються середньовічними памятниками західнього походження, а кінчаються дзвонами XVIII сторічча, переконує цього дослідника у податливости нашої культури на західньо-европейські впливи.

 

Малярство

 

Українське малярство XIV—XV ст., а в першу чергу стінопис, заповнює одну з найпочесніших карт історії нашої мистецької культури. На українських землях й по українських церквах збереглося памятників нашого середньовічного стінопису, розмірне мало. До старого стінопису Кирилівської церкви в Київі, з XII— XIII ст. прибули в XIV ст. нові композиції «Різдва Христового» й «Успення Богородиці», що в них, згідно з духом західньо-европейського малярства, введено побутові та краєвидні мотиви. Другим памятником нашого середньовічного стінопису є мальовила Онуфріївської церкви в Лаврові. Вони походять з XV або початку XVI ст. й мають візантійський, сталевий характер, ідентичний з тогочасним малярством словянського півдня й Атону.

Нарешті третім памятником середньовічнього стінопису, збереженим на українській території, є мальовила вірменської катедри у Львові. Вони походять з XIV—XV ст. й були відкриті щойно в 1925 р. пок. Б. Янушем, підчас обнови катедри. Нажаль названі останки нашого середньовічного стінопису, відкриті в Києві, Львові й Лаврові, при всій своїй стилевій споріднености й непересічній мистецькій вартости, збережені в фрагментах і невикористані ще як слід наукою, мають для нас вартість орієнтаційних дороговказів та кілець ланцюга, що єднає наше мистецтво княжої доби з памятниками українського стінопису, збереженими на стінах польських костелів, на польській, етнографічній території.

 

Українське мистецтво на польських землях

 

Візантійсько-українська культура на польських землях, що з такою силою розцвіла за Ягайла та його наслідників, мала вже тут свою традицію і вироблену славу. Найстарші польські костели, будувалися, різьбили й розмалювали «грецьким способом»; на монетах Болеслава Хороброго стрічаємо зображення храму в візантійському стилю. «Формою й звичаєм греків» були збудовані костели в Тиньцу, Сєцєхові, на Лисій Горі, Плоцьку, в Кракові (св. Андрія) та інші. Візантійсько-романська архітектура була пануючою в Польщі до XIII ст. Творцями тої архітектури були українські майстри, що в XV ст., як малярі, святкують на польських землях справжні тріюмфи. «Україна, що мала у візантійському цісарстві зразки з першої руки, в мистецькій творчости випередила Польщу і вже в XI ст. могла виказатися не тільки творами письменства, але також монументальними, мозаїчними й малярськими творами. В пізніших сторіччях вплив українського мистецтва відбився особливо в станковому малярстві й то не тільки на українсько-польському пограниччу, але навіть в обсязі корінно-польських земель» — пише дослідник польського малярства проф. В. Подляха. Про перевагу української мистецької культури в тих часах над польською, пишуть і інші польські дослідники, з виїмковою однозгідністю.

Одним з найстарших творів українського мистецтва на польських землях був різьблений причілок вроцлавського костела св. Михайла, фундованого в 1146-1161 рр. польським вельможею Яксом Грифітою. Костел розібрано в XVI ст., але рисунок його різьбленого причілка, щасливо зберігся. Посередині його полукруглого щита бачимо Христа на веселці слави, з книгою в лівій руці й правою рукою піднятою до благословення. Зправа стоїть князь Болеслав Кучерявий з сином Лєшком, зліва клячить Якса і його жінка Агапія. Напис на околі причілка латинський, але імя Агапії виписане кирилицею. Східній характер різьби, разом з кириличним написом, переконали дослідника К. Войцєховського, що його виконавцями були українські майстри. Дуже можливо, що українці були й будівничими самого костела.

По словам польського хроніста Длугоша «грецьким», тобто візантійсько-українським способом і напевне українськими руками побудовано вже в XII ст. манастирський костел на Лисці й колегіянтський у Вислиці, оба фундовані Болеславом Кривоустим. Той сам Длугош згадує в своїй історії, що одна з каплиць при катедрі на краківському Вавелі, фундована королем Казимиром у 1340 р., славилася своїми малюнками, що їх, на думку проф. Войцєховського, мусіли виконати українські малярі, бо тогочасні польські «вміли тільки мазати стіни синкою й золотити звізди».

До ще буйнішого розвитку дійшло українське мистецтво за часів Ягайла. Дехто з польських дослідників пробував це явище пояснити особистими «симпатіями» цього короля для української культури. Ми знаємо, що Ягайло, як неофіт, був непримирним ворогом усього, що східнє і українське, а коли для своїх церковних і світських будов запрошував українських мистців, то тільки тому, що не мав кращих під рукою.

Польські хроністи вичисляють роботи українських малярів у костелах на Лисці, в Кракові, Вислиці, Сандомирі, Люблині й Гнєзні. Длугош пише, що з доручення Ягайла, розмалювали українські малярі головну наву костела на Лисці. Крім цього найдено рахунки Ягайловрго скарбника, Гінчки з Пшеманкова, що їх поодинокі позиції прояснюють нам питання праці українських малярів на Ягайловому дворі.

Найраніша позиція в тих рахунках датована 3 липнем 1393 р., говорить про післання малярям до Лисця клепаного золота, друга про два півбочки вина, третя говорить знову про золото й червону краску («рубрику»). Відтак, по піврічній павзі, в червні 1394 р. чергуються в рахунках дальші видатки на малярів. З них довідуємося, що крім роботи в костелі на Лисці, розмальовували наші малярі королівську спальню на краківському замку. Колиж вони, в листопаді 1394 р. покінчили робити, й верталися додому, то з доручення короля куплено їм два коні, два кожухи й виплачено по дві гривні на дорогу. З пізнішої позиції довідуємося, що малярями проводив якийсь Владика. Нажаль ні в костелі на Лисці ні в королівській спальні на Вавелі не залишилося ні сліду з праці, названих у рахунках Гінчки, малярів.

Про «грецькі» мальовила вислицької колегіяти довідуємося з «візити» краківського єпископа Задзіка в 1633 р. Він бачив іще в колєгіяті візантійсько-український стінопис зі сценами з життя Богородиці. Про нього згадують пізніші польські письменники Ваповський, Кромер і Бєльський. Длугош, як уже сказано, приписав фундацію вислицького стінопису Ягайлові.