Тема 4. Стилістична диференціація українськомовної лексики. Фразеологія та її стилістичні можливості.

План

1. Стилістична диференціація української лексики.

2. Стилістичне використання багатозначності.

3. Стилістичні можливості омонімії.

4. Стилістичні можливості омонімії.

5. Використання синонімів різних стилях мови.

6. Стилістичне використання антонімів.

7. Лексика іншомовного походження в стилістичному плані.

8. Номінативні та стилістичні функції неологізмів

9. Терміни в різних стилях мови.

 

Лексика (сукупність слів) сучасної української літературної мови з погляду стилістичної диференціації поділяється на дві великі групи. Стилістично нейтральна (міжстильова) лексика вживається в усіх стилях мови, стилістично забарвлена лексика співвідноситься з одним чи з кількома (але не з усіма) функціональними стилями.

Стилістично нейтральна лексика охоплює назви явищ природи: блискавка, вітер, грім, дощ, повінь, посуха; назви рослин і тварин: верба, дуб, тополя, явір, яблуня, жито, овес, пшениця; жайворонок, куріпка, курка, одуд, ведмідь, корова, собака; назви органів людського тіла: голова, нога, око, рука, язик; назви будівель та їх частин: будинок, церква, вікно, двері, дах, склепіння, стеля, підлога; назви дій і станів, місця, часу, простору: ходити, робити, носити, жити, спати, шукати; там, тут, сьогодні, вчора, далеко, близько тощо.

Стилістично забарвлені слова часто виступають як паралелі до нейтральних, загальновживаних: розуміти (нейтральне).усвідомлювати (книжне), кумекати (розмовне); піти (нейтральне), вирушити (книжно-офіційне), ушитися (просторічне); збори (нейтральне), збіговисько (зневажливе); високий (про чоловіка — нейтральне), довготелесий (розмовне).

Переносні значення переважають у художньому й публіцистичному стилях. Широко представлена група слів з переносним значенням для оцінної характеристики людей у розмовному мовленні. Оцінка може бути як позитивна (бджілка, голуб, ластівка, соловейко, сокіл), так і негативна (гадюка, корова, свиня, коза, собака, цап, баран). Наприклад:

Сини мої, мої соколи,

Не розлюблю я вас ніяк.

(В. Сосюра)

Як надіялась, що її нащадок людиною піде між людьми, а він виріс і свинякою втерся в життя” (Григорій Тютюнник);

“Не козак ти, не лицар! Ти гадюка, злодій ти!” (С. Васильченко); “Ненечко, ластівочко! Я ж у вас люба дитина” (М. Кропивницький).

Особливу групу лексики становлять слова вузького стилістичного призначення, вживання яких обмежене однією сферою життя чи діяльності людей, — терміни, професіоналізміи, жаргонізми, розмовна та просторічна лексика, застарілі слова, неологізми, зокрема поетичні. Цей розряд лексики поповнюється загальновживаними словами, використаними в переносному значенні. Приміром, у загальнонародній мові лимонка означає сорт груші. За зовнішньою подібністю так названо ручну гранату. У такому значенні лимонка є військовим професіоналізмом. Редиска “однорічна овочева рослина” належить до загальновживаної лексики, а редиска в розумінні “погана людина” являє собою жаргонізм.

Як елемент мовної системи слово пов’язане з іншими словами на рівні лексики, граматики, стилістики. Важливою лексичною характеристикою в цьому плані є сполучуваність слів, тобто здатність їх поєднуватися з іншими словами в процесі висловлення думки. Сполучуваність слів залежить від особливостей позначуваних ними понять. Наприклад, іменник дим може сполучатися з такими прикметниками: густий, їдкий, тютюновий, ранковий, білий.

2. СТИЛІСТИЧНЕ ВИКОРИСТАННЯ БАГАТОЗНАЧНОСТІ

Багатозначність (полісемія) — це наявність в одного слова двох або більшої кількості значень. Для прикладу можна взяти слово низ: “нижня частина предмета” (“Ялинка затремтіла від низу до вершечка” — М. Коцюбинський); “низька місцевість” (“Повідь низи і долини покриє” — Я. Щоголів); “нижня течія річки” (“3 усіх усюд піднялись козаки: від Чигирина, від Пере­яслава, від Батурина, від дніпровського низу ” — О. Довженко). Полісемія має великі стилістичні можливості, проте це явище неоднаково проявляється в різних стилях.

Контекст офіційно-ділового й наукового стилів використовує лише одне із значень полісемічного слова, як правило, пряме. В офіційно-діловому і особливо в науковому стилі вживається багато термінів, що виникли шляхом метафоризації слів загальнонародної мови, однак ці метафори стерті і не використовуються як засіб створення образності. Візьмемо уривки з офіційно-ділового та наукового текстів: “Кабінетові міністрів України та Національному банкові України розробити й запровадити механізм, який сприяв би припливу коштів населення до Ощадного та інших банків України” (газ.). Слово механізм ужите тут лише в одному значенні — “сукупність заходів”, а в метафорично використаному слові приплив уже не відчувається жодної образності. “Багаторічна трав’яниста рослина заввишки до 60 см. Кореневище товсте, багатого-головкове. Стебло рослини виростає лише на другий рік. Листки на стеблі наполовину менші, ніж ті, що зібрані при корені в розетку. Квітки зібрані в кошики, мають приємний специфічний запах, жовтогарячий колір” (журн.). У цьому тексті стертими метафорами є ботанічні терміни багатоголовкове та кошик; багатозначне слово розетка використане тільки як компонент ботанічної термінології із значенням “група листків, скупчено розташованих на вертикальному стеблі”. В усній формі офіційно-ділового та наукового стилів слова в переносному значенні використовуються ширше, особливо при обговоренні гострих проблем державного й наукового життя, при веденні полеміки тощо. Наприклад, уривок із коментаря до “Закону України “Про товарну біржу”: “На біржах, як правило, встановлюється так звана цінова стеля. Але трапляються

Найбільший вияв можливості полісемії знаходять у художньому й публіцистичному стилях. Багатозначне слово тут може виконувати стилістичну функцію не тільки залежно від інших слів, а й з огляду на волю автора. Коливання значення того чи того слова, від конкретного до загального і навпаки, дає широкий простір для створення різних стилістичних ефектів. Беремо три приклади й розташовуємо їх у порядку розширення семантики слова крила: “Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл” (М. Коцюбинський); “Орлині крила чуєш за плечима, Самі ж кайданами прикуті до землі” (Леся Українка); “Все вище, вище й вище я здіймався на крилах мрій” (Леся Українка). У першому реченні крила вжите в прямому конкретному значенні, в другому значення його переносне й дещо загальніше. Третій уривок містить виділену лексему в найабстрактнішому значенні, чому сприяє не лише метафоричність її, а й належність до словосполучення на крилах мрій.

Слово троп запозичене з грецької мови, де воно означає “спосіб, прийом, манера, засіб, характер, лад, склад”. При запозичанні багатозначні слова, як правило, семантично звужуються, тому в українській мові це “слово, вжите в переносному значенні для створення образності”. Образність — передача загального поняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом розуміємо використання слів у таких сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значення додатковими емоційно-експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення образності, крім переносних значень слів, є також граматичні засоби (зокрема різноманітні префікси, суфікси згрубілості та пестливості), алітерація, мелодико-ритмічні особливості тощо.

Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний. Офіційно-діловий стиль тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів (таких, як святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти про засідання парламенту, про конгреси, мітинги та ін.). Наприклад: “Уперше Україна простягнула свої руки, з яких упали колоніальні пута, до дітей своїх, розкиданих по дальших і ближчих світах. Навіть УНР, чий досвід є для нас повчальним, свого часу не провела такого форуму, як той, що відбувся в Києві. На перший Конгрес українців, які живуть у колишніх республіках СРСР, з’їхалося понад тисячу наших сестер і братів (у тому числі з областей України), глибоко перейнятих ідеєю українського відродження, збереження національної ідентичності, побудови могутньої, вільної України” (газ.).

У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені тут здебільшого як компоненти термінологічної системи. Для ілюстрації можна навести кілька прикладів з ботанічної термінології й номенклатури; квітколоже, квітконіжка, маточка, чашечка; зірки, нетрів батіг, заячі вушка, калачики лісові тощо. Подекуди до тропів удаються в науковій полеміці з реальним чи уявним опонентом, зокрема для піднесення престижу вітчизняної науки: “Словників за старі віки було у нас чимало... Твори Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та Памва Беринди виразно свідчать про велику філологічну освіту їх авторів. У той же час у Києві постає велике наукове вогнище — славна Могилянська Академія, і до нас у науку посилають своїх кращих синів усі православні слов’янські й неслов’янські землі—їдуть серби, болгари, їдуть румуни, їдуть з Москви. Значення Академії було незмірним, бо вона пробу­джувала культурні й наукові поривання. Такою вона була в XVII віці, такою ж осталась і в віці XVIII, коли вона притягувала до себе всіх, хто шукав нау­ку”* (І. Огієнко).

У публіцистичному стилі тропи використовуються набагато ширше. Але з огляду на основну рису цього стилю — взаємну зрівноваженість логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням — образність тут не може бути занадто яскрава, вона здебільшого оцінна. Надмірна образність затьмарює логічний елемент, відсуває його на задній план, а це спричинює зменшення впливовості й переконливості публіцистичного виступу.

У художньо-белетристичному стилі тропи спри­яють більшій дохідливості тексту (як у офіційно-діловому), увиразнюють і впо­рядковують виклад, посилюють його переконливість (як у науковому), забез­печують упливовість матеріалу, даючи йому оцінку (як у публіцистичному стилі). Та основна функція тропів у мові художніх творів — зображальна, ес­тетична. (Ці функції представлені й у публіцистиці, але значно меншою мі­рою.)

Порівняння — це троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів, фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого. Стилістична роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка виступає дуже яскраво в того предмета, з яким порівнюється дане явище. По­рівнюватися може все — живе й неживе, фізичне й психічне, конкретне й абстрактне. Приклад:

“Загальне визнання — це не задоволення честолюбства. Це природна потреба письменників, що пишуть для народу. Це, коли хочете, частина творчого процесу. Дитячій літературі, мов дитині, дали пряник — “найкраща в світі”, а дитині потрібний не пряник, а вітамін росту” (газ.); “Низько в небі стримить, як золотий серп, пізній місяць... Через його спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжать вони кудись отарами й табунами, розгойдуючи по землі хвостатими тінями” (С. Васильченко).

Епітет— слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показати предмет зо­браження з несподіваного боку, індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до зображуваного. Наприклад: “Я дивлюся на наше велелюд­не зібрання, і на душі світло та радісно, як то не часто буває, коли здійснюється, нарешті, давня й велика мрія всього життя. Та водночас не полишає й присмак ще й якоїсь сумоти: і чому ж бо саме нам, українцям, національне єднання віддаровується долею так нечасто, навіть не кожному з наших поколінь? Кому завдячуємо цим — безликій, невблаганній силі під назвою Історія чи таки ж і самим собі?” (І. Драч); “Мокрий і стомлений, аж ліньки було спинитись і повиливати з мокрих шкарбанів воду, щоб вона не чвяхкотіла там, він чвалав до села, солодко мріючи про відпочинок. Ось уже видно й крайні хати, а там пройти трохи вуличкою понад берегом і буде невелике подвір’я кульгавого Мо­скалика, в якого Лебединський завжди спиняється. Як приємно буде зняти мокре взуття, сісти на лаві, простягти натруджені ноги й закурити! На цьому, влас­не, й кінчалася для Лебединського справжня насолода від полювання, бо далі, навіть перед Москаликом, цим напіврибалкою, напівхліборобом, що нишком пострілює і дичину з шомполки, треба було матися на обачності, стерегтися сказати зайве необережне слово” (Б. Антоненко-Давидович);

Метафора — троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні на основі подібності за кольором, формою, призначен­ням. Ми часто використовуємо слова й словосполучення, абстрагуючись від їхньої метафоричності. Наприклад, вушко голки, язик полум ’я, наріжний ка­мінь (основа, найважливіша частина чогось), перша ластівка (ознака появи чогось). Це так звані стерті метафори, які вже є не засобом створення образ­ності, а джерелом виникнення нових лексичних значень, тобто одним із чин­ників розвитку багатозначності. Є метафори теж загальномовні, але такі, що не втратили своєї образності, емоційності: голубе, лебідонько, пташечко, со­коле. Вони є надбанням народно-поетичного мовлення. Але власне образні засоби — випадки нової, оригінальної метафоризації, так звані індивідуальні авторські метафори. Вони часто використовувані в публіцистиці, ще частіше — в красному письменстві. Наприклад: “Чоловік так і живе, затиснутий бідою в лещата. Шість фронтових операцій і три після війни! Найскладніша — в шістдесят дев’ятому, коли на Лося медицина рукою махнула. Та що медицина! Навіть рідна жінка відцуралась, вважаючи чоловіка покійником, і повіялася з іншим. Теж треба пережити! Вистояти на одній нозі, не зламатися, не дати життю скрутити себе в баранячий ріг” (С. Колесник); “Полохливий заєць, причаївшись під кущем, пригина вуха, витріща очі й немов порина ввесь у море лісових звуків ” (М. Коцюбинський).

Особливо виразними стають стилістичні можливості метафори, коли вона виступає в поєднанні з іншими тропами, зокрема з порівняннями:

“Сонце згасло. На землю швидко напинається пітьма. Гори німо, але велично, ніби колони, що підпирають склепіння велетенського храму, стоять певні своєї могутності” (У. Самчук).

Метонімія (гр. теіопутіа) — це троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі тісного внутрішнього чи зовнішнього зв’язку між зіставлюваними поняттями. Зв’язок цей може бути між автором та його твором (читати Шевченка); між дією і знаряддям дії (усе пішло під ніж); між посудиною і вмістом (хоч відро випий); між предметом і матеріалом (ходити в золоті та діамантах); між місцевістю і людьми, які в ній перебувають (місто спить). У публіцистичному стилі найчастіше вживаються метонімії останнього типу: “Тегеран і Багдад обмінялися різкими нотами протесту”; “Чи може Європа спати спокійно?”; “Київ вітає учасників конгресу українців”. У художній літературі широко використовуються метонімії всіх типів:

Синекдоха (гр. Synekdoche) — троп, побудований на кількісній заміні: однина вживається замість множини, частина замість цілого, видова назва замість родової: “Скажемо відверто, не кожного дня вчитель замислюється над тим, як розмовляти з дітьми, як досягти взаєморозуміння. Одні педагоги вважають єдино можливим повчальний тон: мовляв, коли ц е учень, то він мусить нас поважати, слухати, боятися. В інших будь-яка провина викликає різкий осуд, численні нарікання, принизливі для школяра коментарі. Є й учитель- “демократ ”, який, щоб досягти певного контакту, розмовляє запобігливо, зі зменшено-пестливими слівцями” (газ.);

Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть Ще незачатії царята...

І на оновленій землі Врага не буде, супостата.

А буде син і буде мати,

І будуть люде на землі.

(Т. Шевченко)

Персоніфікація — (лат. persona “особа” та facio “роблю”) — троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини: “Юність ішла демонструвати відданість незалежній Украї­ні” (газ.), “Новини поспішають, набігаючи одна на одну ” (газ.);

Ходила яблуня і стукала у вікна;

Бульдозер до кінця не викорчував сад.

І яблуня одна, нікому непідзвітна,

Хазяїна свого шукала навздогад.

Та так і не знайшла, було багато вікон.

Л. Костенко

Гіпербола (гр. hyperbole) — троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища. Про­тилежний гіперболі троп — літота (гр. litotes). У публіцистичному стилі ці тропи використовуються для загострення уваги, для пожвавлення викладу: “Промінь недавньої радості перемоги ще не встиг висушити океан горя й сліз тривалої війни”; “Реальність нинішнього становища така, що існує приблизна рівність у воєнній галузі, достатня для забезпечення оборони. І це визнають обидві сторони. Але наявна рівновага військової могутності перебуває десь на рівні Монблану. Справа йде до того, що незабаром вона може досягти ще біль­шої висоти” (газ.). У художньому стилі гіпербола й літота використовуються здебільшого не в чистому вигляді, а як складники епітетів, метафор, порів­нянь: “Дивно побудований наш світ... Той має чудового кухаря, але, на жаль, такий маленький рот, що більш як два шматочки не може пропустити; інший має рот завбільшки з арку головного штабу, та ба, мусить задовольнятися якимсь німецьким обідом із картоплі” (М. Гоголь).

Алегорія (гр. allegoria) являє собою втілення абстрактного поняття в конкретному образі: хитрість — лисиця, підступність — змія, впертість — осел тощо. Це загальномовні алегорії, які використовуються в художньому стилі і в публіцистиці. Наприклад: “Як може Кувейт не мати проблем? Коли слон навалюється на мурашку, то цілком зрозуміло, що в мурашки виникають деякі проблеми. Така підступна мораль загарбництва щодо нашої країни” (газ.). У ху­дожньому стилі алегорія може бути індивідуальною. Наприклад, в одному з віршів Ліни Костенко втіленням незворушності, вічного спокою виступає сте­пова скіфська баба:

Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,

Зрадецькі хани з профілем шулік...

Ти це забудь. Усе це застаріле,

Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітрілі коси й руки.

Скришились плечі — може, скажеш, ні?

Були б у тебе кам’яні онуки.

Ти розумієш, бабо? Кам’яні!

Ото — літак, а не якась дараба.

Це все — прогрес. А ти стара, як світ...

Сміється баба, клята скіфська баба,

Сміється, ухопившись за живіт.

Активно вживаються тропи і в розмовному мовленні. Як правило, вони тут оцінні, в чому можна переконатися, ознайомившись із відтворенням розмов­ної мови в художньому стилі: “Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно.

— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи- бо, кого ти будеш сватать?

— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.

— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як по­вний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

— Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обід тягни.

— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка ста­ном, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка, хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці.

Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:

— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лаврін і засміявся.

— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на те вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з’їси, поки кругом обійдеш, а як іде...

Карпо прикинув таке слівце, що богомільний Кайдаш плюнув і знову вибіг з повітки.

Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи”. (І. Нечуй- Левицький).