Вітчизняна історія дозвілля.

Дозвілля тлумачилося як незайнятий час, гуляча пора, простір від справ. У межах традиційної селянської культури поняття вільного часу в нашому розумій взагалі не існувало.

У традиціях селянського життя людина, що мала вільний час або прагнула до нього, поставала як негативний зразок особистості. Їй протистояв зразок людини працьовитої заможної, причому заможність і вільний час виступали взаємовиключними цінностями.

Основним проявом культурного опанування робочого вільного часу була народна система буднів і свят. Термін «будні» в народному побуті вживалося як поняття робочого часу. Словам буденний, повсякденний, щоденний визначалися норми поведінки в цій часовій сфері.

Головною складовою частиною буднів була праця. Будні складались з таких життєво важливих справ, як сімейні турботи, навчання дітей, догляд за хворими, сватання, хрестини, гігієну та ін. До активної побутової діяльності належали і ритуальні дійства - переважна частина обрядів магічно - релігійного походження.

Другу половину життєдіяльності складали свята – недільні, сімейні й общинні урочистості. Особливе значення мали ритуальні дні під час яких робота могла і не припинятися – Благовіщення, різдвяні і весняні святки. Основним стабільним регулятором чергування буденного і святкового часу була неділя.

З воскресінням Христа пов’язана пасхалія - система рухливих свят - Вознесіння, Трійця, Масляна.

Свято розглядалося як борг богу.

Зі словом “свято” пов’язувалося різноманіття ситуацій - від короткочасного відпочинку в будень до повного виключення зі звичайного життя і господарської діяльності на декілька днів всієї общини. Інакше кажучи, існувало дві форми проведення дозвілля - буденна і святкова.

Характерною рисою буденного дозвілля було його різне,залежно від статі проведення. І у чоловіків, і у жінок воно носило.замкнутий характер. Чоловіки збиралися в якому-небудь окраїнному будинку, частіше в будинку бобиля, біля трактиру, а то і просто на траві. В яку б пору року і де б-вони не збиралися, час заповнювався обговоренням господарських і загальних справ, розповідями старців, різних бувалих людей, байками й анекдотами, співом чоловічих пісень, грою в карти і, звичайно випивкою.

Жінки ніколи не бували бездіяльні. Вони завжди щось робили - в’язали, вишивали, пряли, обговорюючи сімейні справи, слухали розповіді прочанок, співаючи пісень.

Святкове дозвілля носило загальний характер. Це були так звані великі свята - храмові (престольні), Великдень, Різдво, Трійця, Іванові, Петрові дні, святки, Масниця та ін. Найдовшими були Великдень і Масниця. До всіх великих свят варилося пиво, що складало чи не найголовнішу ознаку свята. Сп’яніння, хмільний стан розкріпачував, спрощував спілкування. Існував такий вираз: “скільки пива, стільки й пісень”.

У великі свята змінювалася обстановка, одяг, поведінка. Підновлювалися і “вбиралися” будинки, одягався кращий одяг, один до одного зверталися на ім’я по батькові, виключалися розмови про побутові, господарські справи: “День свят, справи наші сплять”.

Загальна кількість святкових днів досягала 150. Церква, що була фокусом культури того часу і мала регулювати суспільну поведінку, обмежувати святковий розгул, ввести традицію “святкувати в потрібний час”, до якого входило 80 установлених церквою свят - двунадесяті, 52 неділі, 8 табельних царських днів.

Дозвілля вищих прошарків також не відрізнялося великою змістовністю. У допетровській Русі поміщики спілкувалися рідко, та й коло їх спілкування було обмеженим. Жили замкнуто, зустрічі носили переважно діловий або епізодичний характер. Відзначалися сімейні та релігійні свята.

Трудова міська молодь місцем проведення дозвілля мала вулицю. У святкові дні, коли не було гулянок, грали в бабки, в орлянку, водили хороводи. Жінки вбиралися у яскраві ситцеві сукні, сарафани. Хлопці - в кольорові сорочки, чоботи, сукняні картузи з блискучими лаковими козирками. Батьки збиралися у трактирі.

Майже до кінця XIX століття зберігалася народна ритуалізована розвага - кулачні бої. На Лівобережжі ця традиція тривала аж до XX ст.

Традиційною грою в Україні було “жорно” (крутилка, крутьолка). В ополонку на ставку опускали дерев’яний стовпчик і, коли він обмерзав, на нього настромляли старе колесо від воза. До спиць колеса прилаштовували довгу жердину, на кінець якої прикріплювали санчата. Одні учасники гри обертали колесо інші каталися на санчатах, що бігали по колу з великою швидкістю.

Першу спробу витягти людину зі шкарлупи домашнього побуту, розширити коло її інтересів і контактів здійснив Петро Розуміючи, що зруйнувати усталені звичаї і традиції дозвілля не так легко, він пішов шляхом примусу. З’явилися розпорядження про асамблеї. Від учасників асамблей вимагалося веселощів розкутості, вільного спілкування, веселої музики і європейські танців. Петро І сам складав програми для маскарадів, ходів, видовищ.

Видовища виконували театральну функцію.

Петровський період багато в чому переломний щодо змісту вільного часу. Першим кроком було прагнення обмежити вплив церковників. Необхідно було відкривати бібліотеки, навчати селян грамоті. На переломі ХVІІ-ХVІІІ ст. на порядок денний постала проблема просвітництва.

Починають відкриватися друкарні. Виникають цивільні бібліотеки, що розглядаються як важливі для просвітництва заклади. Перша безкоштовна бібліотека громадського користування була заснована в 1714 році Петром І у Петербурзі. У рік відкриття в ній налічувалося 2000 книг. За свідченням іноземців бібліотека була однією з кращих у Європі. Згодом бібліотека як один з головних просвітніх закладів, як джерело задоволення потреби в самоосвіті й змістовній реалізації дозвілля набула широкого розповсюдження. Наприкінці XVIII століття бібліотеки створюються в центральних губерніях, в Україні, в Алтайському краї. У 1830 році циркуляром міністра внутрішніх справ всім губернським ватажкам дворянства і директорам гімназій разом із дворянством, купецтвом доручено створювати в губернських центрах привселюдні бібліотеки. До кінця XIX століття в Росії за неповними даними налічувалося близько 600 публічних бібліотек.

Петро започаткував ще два заклади, що залучали людину до знань і втягували її в “мирські справи”. Один із цих закладів - публічний природно-історичний музей “Кабінет рідкостей (“Кунсткамера”), другий - газета “Відомості”, завдяки якій, за виразом H.A. Добролюбова, росіяни вперше побачили всенародне оголошення подій. Щодо “Кунсткамери”, то Петро заборонив брати платню за її відвідування, вважаючи, що усі її багатства повинні служити просвітництву жителів столиці.

Як форма просвітньої роботи музеї почали зароджуватися лише в другій половині XIX століття. Ініціатори їх створення - губернські земства, місцеві наукові товариства, аматори –збирачі. Основними відвідувачами музеїв були учні, ремісники, робітники, селяни сусідніх сіл.

Розглядаючи становлення виховної роботи в сфері вільного часу, не можна не звернутися до педагогічних прагнень декабристів. Однією з важливих форм виховання дорослих він називав свята, що розвивалися протягом багатовікового життя народу й могли сприяти посиленню народного духу і зміцненню громадських і приятельських зв’язків. Декабристи організували Товариство для заснування училищ за методикою взаємного навчання.

Починаючи з 40-х років XIX століття почала поширюватись практика читання популярних лекцій.

У 1894 році виник урядовий орган опікування народною тверезістю, завданням якого було “замінити народу дикий розгул шинку їжею духовною, їжею розуму, розумними розвагами».

Найбільш значним проявом педагогічної організації дозвілля стали опікунські народні будинки. Перший такий будинок Миколи II відкритий у Петербурзі в 1900 році. На думку тих, хто його створив - Петербурзького комітету опіки - народний будинок мав стати загальнодоступною народною аудиторією читання лекцій, проведення занять, театральних вистав, концертів і народних гулянок. За типом столичного народного будинку створювалися подібні заклади в багатьох інших містах.

Важливо відзначити, що з появою народних будинків у сфері дозвілля народжувалася й одержала згодом поширена діяльність, предметом якої стала аматорська художня творчість. Так, у Ліговському народному будинку, заснованому графинею С.В. Паніною, крім бібліотеки - читальні, лекційного і театрального залів, курсів з окремих навчальних дисциплін, функціонували літературно-художній гурток, хор, театральний гурток. У Харківському народному будинку працював аматорський театр.

В роки радянської влади аналогом Народних будинків стали Будинки і Палаци культури, соціальна функція яких визначалась як культурно-освітня робота, а сама система соціальних інститутів дозвілля – як культурно-освітні заклади.

Який би характер не носило проведення вільного часу, специфічною його рисою було і є прагнення людини проводити його разом з іншими людьми. Наприклад, в Україні в селах існували товариства хлопців і дівчат (парубоцькі та дівочі товариства).

Об’єднання хлопців на своїх зборах таємним голосуванням обирали гетьмана або старосту строком на один сезон. Під його керівництвом молодь спостерігала за порядком у селі, стежила за дотриманням звичаїв на вечірках і в громадському житті, наймала помешкання для дозвільних заходів, організовувала святкові дійства та ін.

Дівочі об’єднання, хоча і були менше організовані, але теж ринулися до спільної дозвільної діяльності, організовуючи зустріч весни, святкові обряди, опікуючи сиріт, самотніх, стежачи за могилами.

У містах виникають об’єднання на зразок англійських. Вже до 1780 року Англійський клуб став популярним серед знаті. Бути його членом - значило мати світське положення. Членами клубу були О.С. Пушкін, В.О. Жуковський, І.А. Крилов, М.М. Сперанський, С.Г. Строганов і багато вищих чиновників. Почесним членом був М.І. Кутузов.

Видам діяльності цих зборів переважно були бали, що отримали всеросійську популярність. Пізніше створюється Московський Англійський клуб. Виникають клуби офіцерські, купецькі, артстичні і навіть прикажчиків і лакеїв. Майже всі ці об’єднання у своїй діяльності не виходять за межі розваг. Влаштовувалися бали, обіди, маскаради. Неодмінним елементом була карткова гра.

У 1865 році створюється клуб художників. За відгуками сучасників одне із самих улюблених місць художнього інтелігентного Петербурга. Клуб жив спектаклями, читаннями, бесідами з видатними літераторами й артистами.

Появі народних клубів у Росії дала поштовх Перша російська революція. Скориставшись царським маніфестом із його даруванням цивільних свобод, соціал-демократи організували ряд своїх легальних клубів. Широке клубне будівництво почалося лише після Жовтня 1917 року.

Як уже відзначалося, за радянської влади виховна діяльність у сфері вільного часу визначилася як культурно-освітня робота. Її здійснення як функція держави було закріплене в Конституції. Це означало, що держава створює інфраструктуру дозвілля, фінансує і керує нею, планує її розвиток, здійснює контроль, надає методичну допомогу і готує кадри педагогів дозвілля - культосвітніх працівників.

Головним соціальним інститутом дозвілля стає клубний заклад. Під клуби віддаються експропрійовані в буржуазії розкішні будинки і палаци.

Нерегламентована життєва сфера виявилася під постійною увагою і тиском партійно-державного апарату. Крім того, проголосивши клуби відкритими для усіх як протиставлення буржуазно-аристократичній класовості й закритості подібних закладів, більшовики знищили клуб як дозвільне об’єднання в основі спільних інтересів і ціннісних орієнтацій.

Найменш регламентований характер мала групова дозвільна діяльність об’єднань, пов’язана з мистецтвом – гуртки художньої самодіяльності - драматичні, хорові, оркестрові.

Педагогіка епохи військового комунізму, що вірила в швидке настання комуністичного раю, висунула ідеал всебічно розвиненої людської особистості.

Вже в 1926 році спільною постановою партії, держави профспілкою приймається рішення про підпорядкування всіх групових форм роботи клубу цілям і завданням масової агітаційної пропаганди. Це означало, що гуртківці повинні були обслуговувати різного роду заходи, виступаючи на них або ставати їхньою складовою частиною.

Робота переорієнтовується в основному на художню самодіяльність, яка поступово перестає бути самодіяльністю, а перетворюється на організований навчальний і трудовий процес. Більшість починає залишати гуртки.

Змістовий модуль II.