Що чекає соціологію у майбутньому?

Самостійна робота №6

На порозі нового, XXI ст. закономірним буде поставити запитання: а що ж чекає соціологію в майбутньому? Які головні тенденції її розвитку можна спрогнозувати на перспективу? Відповіді на ці непрості запитання спробував дати відомий американський соціолог Е.Ґідденс (нар. 1938).

Перш за все він описує сучасний стан соціологічної науки й наголошує, що в ній і досі можна помітити «пережитки минулого». Він має на увазі усталене переконання більшості соціологів у тому, що економічні фактори є найголовнішою рушійною силою світового поступу. Вперше цю тезу, як відомо, висунув К.Маркс. Сучасна йому буржуазна наука наполегливо шукала рівноцінної теорії-відповіді К.Марксу і створила концепцію індустріалізму, в якій капіталізм був не приреченою на загибель формацією, а лише початковим етапом у розвитку індустріального суспільства; індустріалізм згодом трансформується у постіндустріальне суспільство; процеси його вдосконалення тривають і донині.

Однак в обох випадках саме економічні фактори лежали в основі пояснення поступу людства.

На думку Е.Ґідденса, у майбутньому слід відмовитися від однобічності

економічного редукціонізму і визнати, що сучасність — це надзвичайно складне явище, в якому дедалі більшої ваги набирає чинник культури. Тому надалі, очевидно, боротьба за звільнення від теоретичних путминулого передбачатиме відмову від постійних суперечок з марксизмом

і розширення діапазону оцінок сучасності передусім за рахунок поглибленого соціологічного аналізу культурних вимірів світу людини.

Це передбачення Ґідденса дістало своє трагічне підтвердження у подіях 11 вересня 2001 р. у США, коли внаслідок терактів терористами були зруйновані будинки-символи Америки (торговельний центр і сектор Пентагону). Відтоді доля людства докорінно змінилася. Якщо раніше відбувалося протистояння Заходу і Сходу як двох світових економічних і мілітарних гіперсвітів (капіталізму й соціалізму, США та СРСР), то нині географічний вектор цього протистояння змінився.

Нині зустрілися багата Північ і бідний Південь як насамперед дві різні культури-цивілізації. Власне теракти й стали своєрідною відповіддю-помстою мусульман-фундаменталістів Сполученим Штатам Америки — уособленню світового жандарма, який привласнив собі функцію одноосібного керування всім іншим світом аж до застосування військової сили проти непокірливих. Усі спроби США вирішити проблему тероризму традиційним способом — за допомогою воєнної сили, виявилися неспроможними. Саме життя буде змушувати США відмовитися зрештою від застосування голої сили і переходу до практики порозуміння між культурами та взаємоповаги в їхніх стосунках.

Наступне міркування Е.Ґідденса стосується головного предмета дослідження в соціології — суспільства. Раніше панівною була думка про

необхідність такого аналізу суспільства, коли розвиток залежав від ендогенних (тобто внутрішніх) імпульсів. Тепер дедалі необхіднішим стає, по-перше, перенесення акцентів на дослідження систем держав із притаманними їм взаємозв’язками і взаємодією, а по-друге, вивчення насамперед національної держави «як втілення суспільства». Саме національна держава, на думку Е.Ґідденса, є більш або менш цілісна інтегрована одиниця з досить однорідною культурною ідентичністю, політичними інститутами влади, певною територією, яка входить до системи національних держав. Тому внутрішні процеси розвитку кожної національної держави будуть розглядатись у контексті та з врахуванням зовнішніх процесів насамперед у таких системах національних держав, тобто досліджуватись як органічне співвідношення частини й цілого в

його динаміці. І в цьому питанні соціології необхідно позбутися тиску марксистської тези про відмирання націй і зменшення питомої ваги національних чинників у суспільному розвитку, адже й досі, наголошує Е.Ґідденс, національні держави не стали предметом теоретичного осмислення, а етнічні відмінності хоч і цікавили соціологів, але не отримали належного соціологічного обґрунтування.

Із цим тісно пов’язана така тенденція майбутнього розвитку соціології, як ретельне вивчення світової системи з такими її ключовими аспектами, як зростаюча складність міжнародного розподілу праці, розподіл влади, міжнародний військовий порядок. Усі ці явища, невідомі раніше, нині дедалі більше впливають на розвиток окремих національних держав і визначають його траєкторію.

Усе викладене вище (тобто зростаюча системність світу і взаємозалежність складових його частин) зумовлює таку особливість майбутнього стану соціології, як розмивання традиційних меж між різними соціогуманітарними науками. Соціологія дедалі тісніше взаємодіятиме з антропологією; хоча перша вивчає «нас», а друга — «їх», щораз відчутнішою стає потреба дослідження спільного світу культури, який об’єднує все існуюче розмаїття. Соціологія буде зближуватися з історією; хоча перша вивчає сучасність, а друга — минуле, дедалі чіткішим стає переконання, що жодне явище сучасності не можна зрозуміти поза його історичними коренями. Те саме можна сказати і про дедалі міцніший зв’язок соціології з політичними науками та утворення на їх стику політичної соціології, і про аналогічні відношення соціології з економічними науками, в яких на перший план виходять нині соціологічні дослідження мотивів економічної діяльності людей, сфера їх виробничихінтересів і потреб.

На думку Е.Ґідденса, можна передбачити також зростаючу участь соціології у формуванні соціальної політики та її активність у впровадженні реформ. Соціолог і політик, соціолог і державний діяч будуть співпрацювати у режимі діалогу. Передбачається, що важливі політичні ініціативи та законодавчі рішення ухвалюватимуться на основі ретельних соціологічних досліджень, які дадуть реальне знання суспільних процесів і спрогнозують можливі варіанти подальшого розвитку з їх різноманітними наслідками. Саме соціологи здатні вчасно виявити зміни у світі й виникнення на їх підґрунті нових проблем, з якими раніше людство не зустрічалось і які вимагатимуть нових нестандартних рішень.

У майбутньому зростатиме роль соціальних рухів у розвитку суспільства, таких як екологічний, жіночий і рух за мир тощо. На зміну старим типам соціальних рухів (як-от робітничий рух) прийдуть нові типи, про які людство ще не накопичило потрібних знань. Серед них Е.Ґідденс називає як приклад ісламську революцію, котра загрожує докорінно змінити геополітичну ситуацію в її усталених формах і межах.

Вона виявилася цілковито несподіваною для соціології, яка протягом останнього часу не приділяла релігійним феноменам належної уваги.

Наступну тезу Е.Ґідденс присвячує важливому питанню про взаємопов’язаність і тісніший зв’язок теорії і практики в соціології у майбутньому. Нині фактом є надвиробництво й надзвичайна різноманітність соціологічних теорій, які конкурують між собою. Е.Ґідденс закликає соціологів раз і назавжди покинути кабінети і зануритися в реалії зовнішнього світу. Цей світ сьогодні змінюється на очах, стає системнішим, коли одна його частина чи сфера не може існувати поза іншою.

Тому соціологія в майбутньому будуватиме свої теорії шляхом копіткого

конструювання різних пластів соціологічного узагальнення, які зцементовані сукупністю емпіричних досліджень.

Далі увагу Е.Ґідденса привертає ідея уніфікації теоретичної мови соціології в умовах наявного нині плюралізму (тобто множинності) теорій, ідей і концепцій. Водночас він наголошує, що уніфікація не означатиме створення однієї-єдиної, істинно правильної теорії для всього світу, всіх часів і народів: єдине бачення соціальної реальності можливе тільки в тоталітарному суспільстві. Оскільки світ є різноманітним і складним, то й теорії, які його описують, також різняться між собою, висвітлюючи різні сторони суспільного буття. Е.Ґідденс переконаний, що в XXI ст. соціологія досягне стану синтезу, остаточно відмовившись від натуралізму та інших спроб пояснення соціальних явищ зовнішніми щодо соціуму засобами. Новий синтез відмовиться також від пояснень людської поведінки, що автоматично випливає із соціальних причин. Він буде спиратися на ретельні емпіричні дослідження суспільства і людської діяльності, які постійно змінюються; саме нове емпіричне знання допоможе будувати нові теоретичні пояснення мінливого світу.

І нарешті Е.Ґідденс передбачає, що навіть в умовах досягнення консенсусу і нового синтезу соціологічних теорій соціологія і в майбутньому залишиться предметом суперечок та дискусій. Цю постійну внутрішню дискусійність всередині соціології він вважає позитивним чинником, який допомагає цій науці розвиватися, уникаючи догматизму, тобто перетворення її положень у незмінні й застиглі, такі, що не відповідають дійсності. З другого боку, соціологію і надалі критикуватимуть ззовні, особливо незадоволені результатами соціологічних досліджень люди, бо ці соціологічні дані часто-густо відкривають малоприємні істини, на які так хочеться закрити очі. Не люблять соціологію і можновладці, особливо коли соціологічне розуміння

існуючого стану речей не збігається з думкою владних структур. Хоч як парадоксально, каже Е.Ґідденс, але ми, тобто соціологи, повинні прагнути зберегти і в майбутньому таку дискусійність із приводу соціології, бо це є ознакою її потрібності у будь-якому суспільстві, визнанням її ролі у соціальних перетвореннях і загальному поступі людства.