Розділ 4. Нормативність та правильність фахового мовлення

Тема 4.1. Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови (робота з орфографічним та орфоепічним словниками)

План

1. Особливості українського правопису. Систематизація правил орфографії

2. Орфоепічні норми

3. Правопис прізвищ, імен та по батькові в українській мові

4. Правопис складних іменників та прикметників

5. Правопис прислівників

Студенти повинні:

знати правописні правила української мови;

вміти використовувати правила орфографії сучасної української літературної мови в професійному спілкуванні.

 

1. На основі лінгвістичних знань учні загальноосвітньої школи повинні оволодіти мовою в усіх видах мовленнєвої діяльності: під час слухання, читання, говоріння, письма. Визначальними в писемному мовленні є орфографічні норми, яких мають дотримуватися всі громадяни країни. Тому процес формування орфографічних навичок має соціальний характер і потребує постійної уваги до себе.

Значна частина відхилень від правописних норм сучасної української літературної мови зумовлена впливом навколишнього мовленнєвого середовища. Ця проблема зацікавила методистів у 40-50-их роках XX ст. Так, О.В.Текучов і О.П.Шейніна досліджували методику вивчення російської мови в умовах місцевих говорів. У вітчизняній методиці на особливості засвоєння орфографії в школах з діалектним оточенням звернули увагу С.Х.Чавдаров, А.О.Загродський, М.Т.Доленко, Г.І.Купрієнко, Л.М.Симоненкова, М.В.Бардаш.

Меншою мірою зазнають впливу діалектів учні міських шкіл, проте і їхня грамотність перебуває в прямій залежності від мовленнєвого середовища, яке склалося у великих і малих промислових центрах країни. Впродовж тривалого часу в різних сферах суспільної діяльності поряд із рідною українці використовують російську мову. У результаті українська мова зазнала не тільки транспозиційного впливу з боку спорідненої їй слов'янської мови — позитивного переносу подібних лінгвістичних рис, але й інтерферуючого — негативного проникнення в неї форм іншої мови, що виразно помітно в мовленні учнів загальноосвітніх шкіл.

Тривалий час наукові розробки способів підвищення правописної грамотності учнів вичерпувалися пошуками універсальних методів навчання орфографії або удосконаленням внутрішньої організації уроків вивчення правопису. Означена проблема у пропонованій методиці навчання орфографії розглядається з позиції комплексного підходу до її вирішення. Ми керувалися тим, що культура мовлення — невід'ємна ознака загальнолюдської культури, її зовнішніми виявами є усний і писемний різновиди, які неоднаково формуються та мають спільний словниковий склад і граматичну будову. Внутрішнє («про себе») і зовнішнє (усне і писемне) мовлення становлять єдність, яка не виключає своєрідності, проте «специфічність кожної з цих форм мовної діяльності така, що не порушує їх єдності». Внутрішнє мовлення є «мисленою чернеткою» (вислів Л.С.Виготського) писемного, яке, в свою чергу, залежить від усного, що становить основу його розвитку.

Аналіз лінгвістичної, педагогічної, психологічної і методичної літератури з досліджуваної проблеми дає підстави припускати, що навчання орфографії з урахуванням впливу мовленнєвого середовища й опорою на зв'язок з різними розділами української мови сприятиме виробленню у школярів міцних орфографічних навичок, якщо при формуванні їх дотримуватися таких етапів навчальної роботи:

1. Встановлення лінгвістичного діагнозу слова і — в разі потреби — приведення лексеми у відповідність із літературним аналогом.

2. Визначення орфограми.

3. З'ясування орфограми.

4. Правиловідповідна мотивація орфограми.

5. Послідовне виконання орфографічних операцій, зумовлених вибором нормативного написання.

6. Комплексне використання різновидової навчальної діяльності, спрямованої на практичне застосування орфографічних знань.

7. Корекція орфографічних умінь і навичок.

Встановлення лінгвістичного діагнозу слова і приведення лексеми у відповідність із літературним аналогом

Встановити лінгвістичний діагноз слова — означає з'ясувати правильність його вживання шляхом виявлення інтерферуючих компонентів, що в процесі письма спричиняють деформування орфографічних норм. У зв'язку з цим учні повинні:

знати особливості виучуваних систем української й іншої слов'янської мов;

розуміти природу діалектних явищ;

відчувати нашарування нелітературних елементів в орфоепічній, лексичній і граматичній структурах рідної мови та вміти протиставляти їх нормам літературної мови.

Так, в ареалі південно-західного наріччя, визначаючи діагноз характерного для його говорів дієслова [ходит] (Він ходит до школи), учень уголос або «про себе» робить опис умов вживання м'якого знака в окресленій граматичній категорії і доходить висновку, що на відміну від діалектної і російської мов у літературній українській мові в закінченнях 3-ої особи однини 11-ої дієвідміни вживається м'який знак.

В умовах інтерферованого мовленнєвого оточення послідовність виконання розумових дій у тій її частині, що стосується переходу від операцій зовнішніх, предметних, до внутрішніх, мислених, має бути така;

• читання учнями орфографічне складних слів, записаних на картках або класній дошці;

• промовляння слів уголос;

• мислене, внутрішнє сприймання слів.

Правописне складні слова слід посилено використовувати в зорово-слухових вправах. Наприклад, для школярів, які проживають в ареалі південно-західних говорів, важкими для написання є слова з літерою на позначення голосного [о], який у ненаголошеній позиції так лабіалізувався, що артикуляційне зблизився із звуком [у]: [уб' і'д] — обід, [субо'йу] — собою, [тур'і'к] — торік тощо.

На спеціальних картках виразним шрифтом записуються слова, щоб їх легко змогли прочитати учні:

Обгортка, один, оглядач; гордість, море, поле; льон, бадьорий, сьомий; тополя, осока, сьогодні; зозуля, кожух, горіх.

Вчитель почергово демонструє картки, роблячи паузи для осмисленого читання учнями записаних слів, далі сам зачитує перші три слова, в яких голосний [о] звучить чітко, без будь-якого наближення до інших звуків. Учні наслідують вимову вчителя. У такий спосіб вимовляються й інші слова, в яких [о] виразно артикулюється в наголошеній позиції після твердих приголосних (гордість, море, поле), м'яких (льон, бадьорий, сьомий), у ненаголошеній позиції після твердих і м'яких приголосних (тополя, осока, сьогодні). І лише зачитуючи слова, вміщені на останніх трьох картках, учитель акцентує увагу школярів на нормативності вимови [о] з незначним наближенням до [у] в позиції перед складом із наголошеним [у] та [і].

Школярі ще раз голосно вимовляють запропоновані вчителем слова, спостерігають за способом артикулювання аналізованого звука, завчають його вимову, щоб за аналогією до зразка правильно вимовляти й інші слова з артикуляційне складним для них голосним [о].

У процесі самостійної творчої роботи учням необхідно:

• чітко усвідомити, яким чином здійснюється виклад думок (українською літературною мовою, чи діалектним варіантом);

• у внутрішньому і писемному мовленні контролювати відповідність уживаних слів нормативним особливостям української літературної мови;

• зіставити деформовані в мовленнєвому середовищі форми з літературними аналогами;

• з'ясувати лексичне значення вибраних для написання мовних одиниць;

• застосувати орфографічне промовляння слів;

• графічно передати слова на письмі.

Визначення орфограми за властивими їй ознаками

Необхідною умовою формування в учнів орфографічних умінь і навичок є здатність бачити орфограми, оперативно визначати їх у вживаних словах. Учні припускатимуться значно меншої кількості помилок, якщо вмітимуть зосереджувати свою увагу на структурі слова, відчуватимуть «орфографічні місця»,.знатимуть особливості мовних явищ, які становлять зміст орфограм.

Вміння помічати «підступні» для написання місця формуються на основі теоретичних знань. Тому школяреві, який «бачить тільки поверхневі, для всіх очевидні ознаки предметів, речей, явищ, який не зробив жодного «відкриття», проникаючи в їхню глибину, суть, не переживши відчуття подиву перед несподіваним взаємозв'язком явищ», важко визначити орфограми, а тим більше запам'ятовувати умови їх вживання.

Розпізнавальні ознаки правильних написань зумовлені взаємозв'язком орфографії з різними розділами української мови. В основі орфограм лежать фонетичні особливості, які полягають у чіткому усвідомленні учнями звукового складу української мови, графічні, що становлять співвідношення писемних знаків з фонетичними властивостями мови, фонематичні, пов'язані з морфонологічними чергуваннями фонем, словотворчі, зумовлені написанням значущих частин слова, семантичні, що характеризуються лексичним значенням окремих слів і словотворчих морфем.

Нерідко учні середніх класів плутають іменники на означення дії з дієсловами, прикметники з дієприкметниками, роблячи при цьому орфографічні помилки (наприклад: незліче'ний, незді'йсненний замість незліче'нний, незді'йснений), не диференціюють прийменники і префікси, не виявляють граматичні і смислові зв'язки між словами, їм нелегко зважати на предметно-логічний зміст мовних фактів і сконцентрувати увагу на орфограмах. Щоб полегшити школярам це завдання, необхідно виховувати в них увагу до «матерії мови» — мовних знаків. Це особливо важливо з огляду на складність складність мовленнєвого оточення, в якому перебувають школярі. Відомо, що в більшості випадків «відшуковування орфограми — це природний процес порівняння писемного мовлення з усним»1.

Для розвитку орфографічної пильності потрібно:

• виробити в учнів загальнолінгвістичні вміння (визначати наголошеність складів, розрізняти глухі і дзвінкі приголосні, розбирати слова за будовою, відрізняти частини мови, члени речення тощо);

• навчити їх зіставляти факти літературної мови і деформованої;

• ознайомити школярів із характерними ознаками орфограм.

Коли учень знатиме розпізнавальні риси орфограм, «він перестане бути орфографічне безпомічним»2, бо при виборі правильних написань завжди зможе вдатися до правила.

Визначальними ознаками орфограм є:

I. Для орфограм-букв на позначення голосних звуків: 1) літери е, й, о, що передають ненаголошені голосні ("озимина, вересень, кошеня, колючий); 2) чергування о, е з і (сходу-схід, семи-сім); 3) чергування о, е після шиплячих (чернетка-чорний, шестиденка-шостий); 4) чергування голосних у дієслівних коренях (ломити-ламати, нести-ніс, терти-витирати); 5) и, і після шиплячих та г, к, х (шибка, кипіти, хижак, щітка).

II. Для орфограм-букв на позначення приголосних звуків: 1) наявність приголосних, що уподібнюються (легко, косьба); 2) змінювані приголосні (Рівненський-Рівненщина, залізниця-залізничнии, птах-птаство, словак-словацький); 3) подвоєні і подовжені приголосні (роззброїти, годинник, розрісся, здоровенний; весілля, стаття, міддю, ллєш, навмання); 4) спрощувані приголосні (радість-радісний, мислити-навмисне, тріск-тріснути).

III. Для орфограми-букви, що не позначає звука: наявність літер д, т, з, с, ц, л, н, дз, які передають на письмі м'які приголосні в кінці складу і слова (сильний, молодь, поглянь, мільярд) і в середині складу перед о (осіннього, всього).

IV. Для орфограми-апострофа: роздільна вимова я, ю, є, після твердих приголосних (п'ять, узгір'я, під'єднати, Лук'янчук).

V. Для орфограми-великих букв: 1) початок речення (Свій край — як рай. (Нар.те.); 2) наявність власних імен, географічних та адміністративних найменувань, назв дер­жавних і релігійних свят, урядових нагород (Ліна Костенко, Володимир-Волинський, Міністерство освіти України, День Перемоги, Благовіщення, Різдво, Хрест князя Воло­димира Великого).

VI. Для орфограм-дефісів: 1) складні слова (мовно-літературний, член-кореспондент); 2) префікси казна-, хтозна-, будь-, (хтозна-коли, будь-який); 3) поєднання префікса по- і суфіксів -е, -и, -ому, -ему, (-ему) у прислівниках (по-перше, по-народному), 4) суфікси -не-будь, -таки, -то, -от (хто-небудь, де-таки); 5) модальні частки бо, но, то, от, таки (скажи-но, як-от).

VІІ. Для орфограм-пропусків і контактів: 1) наявність не, ні (недоля, не знаючи, ніде, ні в чому); 2) формотворчі частки хай, нехай, бодай, б, би (хай радіє, виконав би); 3) префікси у прикметниках найвищого ступеня порівняння най-, як-, що- (найздібніший, якнайкращий); 4) числівники, що закінчуються на -сотий, -тисячний -мільйонний, -мільярдний (восьмитисячний, трьохмільйонний); 5) прислівники із суфіксами -о, -е, (-є), -й, -ки, -у, (ю),-а, (я), -і (повсюди, наяву, спідлоба, мимоволі); 5) прості, складні і складені сполучники (бо, зате, для того щоб); 6) складні слова (суспільне корисний, складносурядний).

VІІІ. Для орфограми-риски — кінець рядка.

З'ясування назви орфограми

Вибір правильного написання із кількох можливих залежить від уміння учнів співвідносити теоретичні положення з фактами письма. Відредагувавши словесний матеріал на рівні внутрішнього мовлення, школярі повинні встановити назву орфограми, щоб безпомилково застосувати необхідне правило.

За нашими підрахунками в 5-7 класах загальноосвітньої школи учні вивчають 81 орфограму, переважна більшість з яких — буквені (72%),небуквені становлять 28% від загальної кількості.

Назви буквених орфограм:

• «М'який знак після д, т, з, с, ц, л, н, дз, якими закінчується склад»: вільний, відповідь, учитель;

«Букви е, и, написання яких перевіряється»: вечірній, бо вечір; широкий, бо ширший;

• «Буква о, написання якої перевіряється»: голубка, бо голуб; козубець, бо козуб;

«Букви е, и, написання яких не перевіряється»: медаль, кишеня;

• «Буква о, що не перевіряється наголосом»: поганий, гончар;

• «е, о після ж, ч, ш, щ»: шерсть, бджола;

• «Букви, що означають звуки, які уподібнюються»: кігті, молотьба;

• «Букви о, е, і в коренях іменників»: гір-гора, хміль-хмелю, річ-речі;

• «Букви а, о на позначення ненаголошених голосних в іменниках, прикметниках»: галявина, багатий, але: солдат, монастир;

• «Подвоєні букви у коренях слів»: обличчя, рілля і т. ін.

Назви небуквених орфограм:

• «Апостроф»: пам'ять, бур'ян, але: медвяний, святковий;

• «Перенос слів»: під'-їзд,;

• «Написання разом і через дефіс складних іменників, складноскорочених слів»: зорепад, атомохід, півгривні, пів-Європи, загс;

• «Не з іменниками»: не скрута, а розкіш, неправда;

• «Написання разом і окремо прикметників вищого і найвищого ступенів»: щонайзручніший, найбільш вірогідний;

• «Не з прикметниками»: неговіркий, немічний; не далекий, а близький;

• «Написання разом і через дефіс складних прикметників»: народнопісенний, кисло-солодкий, але жовтогарячий;

• «Написання разом порядкових числівників на -сотий, -тисячний, -мільйонний, -мільярдний»: чотирьохсотий, семимільйонний;

• «Написання через дефіс префіксів казна-, хтоз-на-, будь-, суфікса -небудь у займенниках»: казна-хто, будь-що, який-небудь;

• «Ні із займенниками»: нікого, ні в кому і т. ін.

Правиловивідна мотивація орфограм

В умовах інтерферованого мовленнєвого середовища ускладнюється процес формування в учнів умінь застосовувати набуті знання на практиці. Нерідко школярі виявляють безпорадність перед деформованим образом слова. У зв'язку з цим вважаємо за потрібне використовувати на уроках української мови алгоритмічний припис вибору орфографічного правила, складений у відповідності з розробленими в методиці положеннями про алгоритм як систему розумових операцій, виконання яких призводить до неправильних висновків:

1. Встанови сферу використання контрольного слова (загальновживане, діалектне чи таке, що зазнало інтерферуючого впливу спорідненої мови).

2. Добери літературний відповідник аналізованому слову і шляхом артикуляційних вправлянь відтвори його нормативне звучання.

3. Зістав звуковий склад слова з його графічним відображенням.

4. Визнач, до якої частини мови належить аналізоване слово.

5. Віднайди в ньому орфограми за характерними їм ознаками (наявністю букв на позначення ненаголошених голосних чи сумнівних приголосних звуків, певних частин слова, граматичних форм тощо)

6. З'ясуй назву виявленої орфограми.

7. Обгрунтуй правильність написання відповідним правилом.

Орфографічні правила складаються з лінгвістичних міркувань про закономірності українського правопису і настанов, що зводяться до лаконічних інструкцій, як віднайти спосіб перевірки правильності написань. Після визначення орфограми і з'ясування її назви учень може знайти правиловідповідні докази, якщо його навчальна діяльність буде спрямована на:

• відшукання правила в шкільному підручнику або його пригадування;

• осмислення змісту теоретичного положення;

• з'ясування умов вибору правильного написання;

• встановлення співвідношень між теоретичним викладом правописного матеріалу і вибраним написанням;

• добір власних прикладів на визначене орфографічне правило.

Для зразка наводимо опис обгрунтування орфограми «Букви а, о на позначення ненаголошених голосних» у виділеному слові з речення: Хлопці розпалили багаття і заходилися готувати вечерю.

Складність вживання цієї орфограми полягає в тому, що в ареалі північноукраїнської діалектної групи вимова [а] замість [о] пов'язана з відповідним написанням: «салдат», «лапата». Подекуди трапляються гіперичні явища: нерозрізнення умов вживання о-а, що передають голосні в ненаголошеній позиції («козан» замість казан, «тавар» замість товар). Теоретична основа названої орфограми в українській мові різниться від умов вживання о-а в російській мові. Наприклад, у сполуках гор- (гар-) під наголосом пишеться а, в ненаголошеній позиції — о: угар, угореть. Звідси плутання правопису слів, однакових, за змістом в обох мовах (пор.в українській мові: гарячий, багатий, хазяїн, качан; у російській мові: горячий, богатьій, хбзяин, кочан).

2. Орфоепічні норми – це загальноприйняті правила літературної вимови. Систему норм літературної вимови вивчає орфоепія.

Українська орфоепія включає норми вимови звуків (голосних і приголосних), а також звукосполучень у процесі асиміляції, подвоєння, подовження, спрощення, збігу звуків.

Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими особливостями:

– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука); ненаголошений [е] вимовляється як [е^и], а ненаголошений [и] – як [и^е] (вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від нихперед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються(з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі (неподовжені), задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом’якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом’якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо.

Вимова звукосполучень пов’язана з такими процесами:

– з асимілятивними змінами; напр., у закінченнях дієслів - ться,
-шся вимовляються як [ц΄:а], [с΄:а](інвестується, фінансуєшся),- жся, -чся у дієсловах наказового способу передаються як [з΄с΄а], [ц΄с΄а] (уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний);

– з подвоєнням звуків; напр., два звуки вимовляються при збігу однакових приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів, двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний, годинник, возз’єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними звуками (законно, невинність); у прикметниках на –анн-ий, -янн-ий, -енн-ий зі значенням можливості дії (здійсненний, але довгожданий); в іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс); у словах алло, брутто, нетто та інших;

– з подовженням звуків; напр., подовжено вимовляються звуки [д], [т], [з], [с], [л], [н], [ж], [ш], [ц], [ч] після голосного перед я, ю, є, і у всіх відмінках імен. сер.р. на - я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення - ів) (знаряддя, намагання); перед я, ю у прислівниках (навмання, зрання, попідвіконню), перед є, ю у формах тепер. часу дієслова лити та в похідних від нього (ллють, виллється);

– зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або словозміні; напр., у групах ждн – жн (тиждень – тижневий), здн – зн (проїзд – проїзний), стн – сн (якість – якісний), (містити – місце), скн – сн (тиск – тиснути); спрощення не відбувається у питомих та іншомовних словах на - т, -ст (агент – агентський, Карпати – карпатський), у групах приголосних -стц-, -стч- (монополістка - монополістці), у числівниках (шістсот, шістнадцять);

– зі зміною приголосних при їх збігу; напр., -цьк- змінюється на - чч- при творенні імен. на –ин-а (донецький – Донеччина, але галицький - Галичина), - ськ-, -ск- на - щ- за аналогічних умов (полтавський - Полтавщина), -ск-, -шк- на - щ- при творенні імен. і прикм. на - ан-(-ян-) (піски - піщаний), -ск-, -ст- на - щ- при творенні форм дієслів ІІ дієвідміни (вереск – верещати, простити – прощу); приголосні [г], [з], [ж] перед суфіксами -ськ-, -ств- змінюються на -зьк-, -зтв- (Кривий Ріг – криворізький, Кавказ – кавказький, Париж – паризький), [к], [ц΄], [ч] перед -ськ-, -ств- змінюються на -цьк-, -цтв- (турок – турецький, купець – купецький, ткач – ткацький), [х], [с], [ш] перед -ськ-, -ств- змінюються на -ськ-, -ств- (птах – птаський, Одеса – одеський, товариш – товариський, але баскський, казахський, тюркський, ламаншський, меккський); [г], [ж], [з] із суфіксом -ш- дає сполучення
-жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, але легший), [с] змінюється на -щ- (високий – вищий).

Дотримання орфоепічних норм удосконалює мову як засіб спілкування, сприяє витонченості, стрункості мови, полегшує обмін думками, допомагає уникати непорозумінь у мовленні, усувати їх. Знання орфоепічних норм забезпечує чітке логічне оформлення думки і мовне її вираження.

Досконале володіння нормами літературної вимови необхідне промовцю для успішного виступу перед великою аудиторією. Вимова оратора відрізняється від звичайної повсякденної більшою старанністю, строгішою нормативністю, що виявляється в уникненні регіональних особливостей, подоланні особистих мовних вад.

Виступ перед аудиторією потребує такої вимови, яка була б дохідливою, ненав’язливою, добре сприймалася на слух і не заважала засвоєнню змісту. Якщо в оратора правильна вимова, то увага слухачів буде спрямована на зміст сказаного, а не на розпізнавання слів.

Однак навіть людина з бездоганною літературною вимовою та дикцією може не справитися з виголошенням чогось. Це пояснюється тим, що деякі сполучення звуків і окремі звуки, коли часто повторюються, стають неприємними для слуху, втомлюють слухачів, наприклад, збіг кількох приголосних, повтор однакових слів або однакових їх закінчень.

Милозвучність досягається чергуванням у мовленні голосних і приголосних звуків, односкладових і багатоскладових слів, коротких і довгих речень, зміною звукового складу слова без порушення його значення тощо.

Одним із важливих засобів створення милозвучності є позиційне чергування звуків [у]-[в]та [і]-[й], фонетичні варіанти повнозначних та службових слів на зразок унаслідок – внаслідок, йти – іти, імла – мла,
з – зі – із, над – наді. Звуком [і] завжди починається речення, а звуком [у] тоді, коли далі йде приголосний. Між приголосними вимовляються і пишуться [у], [і] (потім у день чи два, так і так), між голосними – [в], [й] (взяла в оренду, заява й акт). Після приголосного перед голосним вживається здебільшого [й], [в], а після голосного перед приголосним – [і], [у]. Якщо між словами робиться пауза, то на стику їх вимовляються голосні [у], [і] (Сонце сходило і оглядало землю). Ці звуки чергуються у словах, якщо не змінюють їх значення (ймовірний – імовірний, йти - іти, влаштовувати – улаштовувати, впродовж - упродовж). Немає чергування при зіставленні понять (батьки і діти), при зміні значення слів (вклад і уклад), у словах лише з [в] або з [у] (взаємини, власник, указ, установа).

3. Українські прізвища передають на письмі за загальними нормами українського правопису відповідно до усталеної вимови. Наприклад: Литвиненко, Гапоненко, Писаренко, Шевченко, Марченко, Муляр, Кравченко, Назар, Удовенко, Пугач, Со-лов'яненко, Тимошенко, Юрчук.

Ряд прізвищ слов'янського походження в українській мові мають деякі особливості на відміну від російської мови:

• російські прізвища на е передаються сполученням йо на початку слова та на початку складу. Наприклад: Йотов, Йоржик, Майоров, Водойомов, Муравйов, Соловйов, Воробйов;

• якщо е означає звук о після м'якого приголосного, то пишуть сполучення ьо. Наприклад: Синьов, Дехтярьов, Пушкарьов, Лав-реньов, Треньов;

• під наголосом після шиплячих ж, ч, ш, щ, ц завжди пишуть о. Наприклад: Чижов, Свящов, Балашов, Кудряшов, Ліхачов, Лоба-чов, Кольцов. У ненаголошеній позиції пишуть е. Наприклад: Горячев, Чебишев, Коришев, Сонцев, Кривенцев, Плющев, Лещев та ін.;

• російську е після приголосних в українській мові передають літерою е. Наприклад: Мельник, Вербицький, Александров, Демидов, Шевцов, Кобзаревич, Леонов, Мошек, Сапек, Гашек, Луспекаев, Білевич. Але звук е в російських прізвищах, що відповідає українському

і, передають літерою є. Наприклад: Бєлкін, Беляев, Сєдіна, Пєшковський, Лєтов, Мєстківський та ін.;

• російську и в основах прізвищ на початку слова і після приголосних передають літерою і. Наприклад: Іващенко, Івко, Ісаченко, Ісаєв, Іллєнко, Нікітін, Ніколаєв, Фірсов, Бірюков, Лісний, Ліненко та ін.

Після шиплячих ж, ш, щ, ч та ц завжди пишуть й. Наприклад: Живков, Жиловенко, Жигалюк, Кочигін, Циганов, Чиргін, Чирва, Шишарова, Шишацький, Щиглов, Щипачов та ін.;

• російську й всередині слів після голосних, апострофа та м'якого знака передають літерою ї. Наприклад: Руїн, Воїнович, Мар'їн, Захар'їнов, Ільїн, Переїденко та ін.;

• російську ы завжди передають літерою й. Наприклад: Форта-ли, Черниш, Малишевський, Цимбал, Циганенко, Цвелих, Білих, Куцих;

• и завжди пишуть у прізвищах, утворених від імен та інших коренів, спільних для української і російської мов. Наприклад: Миро-ненко, Сидоров, Тихонов, Максимов, Данилов, Григорчук; Кисіль, Виноградов, Винокур;

• російські суфікси -ев, -еев передають літерою є після всіх приголосних, крім шиплячих та ц. Наприклад: Матвеев, Андреев, Федосеев, Євсєєв, Сергеев, Патрікєєв, Веденеев, Лаптев, Медведев, Пахарев, Каменев, Гундарев, Жухарев; Малишев, Баришев, Зайцев, Мальцев, Хомічев, Мариничев, Онищев, Костищев;

• у префіксі при- завжди пишуть и. Наприклад: Приходько, Присяжнюк, Прилуцький, Пригорілов, Прибережний, Привалов, Придніпровський, Приймаков, Прийденко, Придорожній;

• у суфіксах -ич, -ик завди пишуть й. Наприклад: Пашкевич, Зінкевич, Мазуркевич, Базилевич, Зозулевич,

Перепелятник, Руди к, Цілюрик, Дудник, Малик, Антосик, Бендрик та ін.;

• слов'янські прізвища незалежно від походження пишуть з ь у суфіксах -ськ-, -цьк-. Наприклад: Вишневецький, Новицький, Ли-повецький, Іваницький, Жванецький, Корецький, Саврицький, Квітницький, Хмельницький, Купецький, Пінаєвський, Залюбовський, Завадовський, Зелінський, Петровський, Гронський, Міщерський, Добровольський, Печерський, Матусовський, Броварський та ін.

Імена по батькові

1. При утворенні чоловічих імен по батькові вживають суфікс

-йович, -ович. Наприклад: Русланович, Сергійович, Іванович, Юрійович, Максимович, Євгенович, Богданович, Андрійович, Маркія-нович, Васильович, Семенович (Сеньович) та ін.

2. При утворенні жіночих імен по батькові вживають суфікс

-івн(а), після голосних — -ївн(а). Наприклад: Миколаївна, Іванівна, Юліанівна, Лук'янівна, Ярославівна, Артемівна, Владиславів-на, Василівна, Бориславівна, Романівна, Олександрівна, Сергіївна та ін.

3. Деякі з імен по батькові випадають з цих загальних правил, їх слід пам'ятати:

Григорій — Григорович, Григорівна Сава — Савич (-ович), Савівна

Ілля — Ілліч, Іллівна

Микита — Микитович, Микитівна

Яків — Якович (-левич), Яківна (-лівна)

4. У родовому відмінку жіночі імена по батькові закінчуються тільки на -івн(и), -ївн(и), у давальному — -івн(і), -ївн(і). Наприклад:

Р. Вікторії Володимирівни (неправильно: Володимирівно)'

Людмили Тимофіївни Тимофіївно'і) Д. Вікторії Володимирівні (неправильно: Володимирівни Людмилі Тимофіївні Тимофіївній)

Деякі складнощі відмінювання прізвищ

1. У сучасній

українській мові нормативними слід вважати обидва варіанти відмінювання — чоловічих і жіночих прізвищ. Наприклад:

Чоловічі прізвища Руслан Макаров Руслана Макарова Руслану (-ові) Макарову Руслана Макарова Русланом Макаровим при Руслану (-ові) Макарову

Жіночі прізвища Н. Людмила Макарова Р. Людмили Макарової Д. Людмилі Макаровій 3. Людмилу Макарову О. Людмилою Макаровою М. при Людмилі Макаровій

2. Аналогічно відмінюють прізвища на -ишин: Дмитришин, Ко-валишин, Іванишин, Миколишин, Федоришин та ін. Але слід зважати на те, що форма жіночих прізвищ цього типу може бути невідмінюваною. Таке написання також вважають нормативним. Наприклад:

Ольга Бондаришина Ользі Бондаришиної Ользі Бондаришиній Ольгу Бондаришину Ольгою Бондаришиною при Ользі Бондаришиній

Н. Ольга Бондаришин

Р. Ольги Бондаришин

Д. Ользі Бондаришин

3. Ольгу Бондаришин

О. Ольгою Бондаришин

М. при Ользі Бондаришин

3. Усі чоловічі прізвища на приголосний відмінюються. Наприклад:

Олег Коваль Олега Коваля Олегу (-ові) Ковалю Олега Коваля Олегом Ковалем Олегу (-ові) Ковалю (-еві).

Анатолій Кузьмич Анатолія Кузьмина Анатолію Кузьмичу Анатолія Кузьмина Анатолієм Кузьмичем Анатолію Кузьмичу(-еві)

Н. Микола Білоус Р. Миколи Білоуса Д. Миколі Білоусу 3. Миколу Білоуса О. Миколою Білоусом М. при Миколі Білоусу (-ові)

4. До складних випадків відмінювання належать чоловічі прізвища типу Іваньо, Руньо, Бадзьо, Пильо, Барзьо, Маньо та ін.

Наприклад: Пильо — Пиля, Пилєві (Пилю), Пиля, Пилем при Пилеві (Пилю, Пилі"].

5. Жіночі прізвища на -о, -й та приголосний в українській мові не відмінюють. Наприклад: Пансо Тетяна, Охтаро Людмила, Бурдо Анастасія, Мандро Ліля, Тягнирядно Надія, Гай Дарія, Гордій Галина, Тугай Лідія, Тужій Марина, Соловей Інна, Суховій Ульяна, Бородай Неля, Трьомсин Ганна, Білаш Катерина, Брус Жанна, Лєкар Ольга, Стос Зінаїда, Голуб Юлія, Шевчук Світлана, На-зарчук Ніна, Кравчук Варвара, Рець Марія, Швець Софія, Кравець Руслана, Микитась Павлина, Кришталь Олександра.

6. Не відмінюють і жіночі українські прізвища на -ко, -ло. Наприклад: Покотило Василина, Позивайло Дарина, Манойло Ніна, Гуцало Валерія, Парафило Ксенія, Фугало Кар/на, Нечитайло Діана, Бондаренко Неля, Москаленко Віра, Коваленко Олеся, Бо-женко Валентина, Панаско Юлія, Федоренко Таміла, Паращенко Антоніма, Юхименко Соломія, Усенко Ліза, Казенко Христина, Біленко Леся, Василенко Тамара, Малька Любов, Власенко Вікторія.

1. Завжди незмінюваними є жіночі прізвища, утворені від назв народів. Наприклад: Русин, Турчин, Сербии, Угрин і под.

Окрему групу прізвищ в українській мові становлять прізвища "спільного" роду. Це українські прізвища на -а: Коляда, Білобаба, Сирота, Воєвода, Діброва, Сіромаха, Дубинка, Лобода та прізвища іншомовного походження. Рід таких прізвищ визначається синтаксично залежно від того, особі якої статі (чоловічої чи жіночої) даються ці прізвища. Наприклад:

Максим Коляда Оксана Коляда

Павло Діброва Зоя Діброва

Роман Сирота Олена Сирота

Софія Дубинка Микола Дубинка

Дарій Воєвода Маріанна Воєвода

Жюль Орель Роза Орель

П'єр Форестьє Матільда Форестьє

Джон Метлок Роберта Метлок

Українські прізвища "спільного" роду відмінюються. Наприклад:

Н. Максим Коляда Оксана Коляда

Р. Максима Коляди Оксани Коляди

Д. Максиму (-ові) Коляді Оксані Коляді

3. Максима Коляду Оксану Коляду

О. Максимом Колядою Оксаною Колядою

М. Максиму (-ові) Коляді Оксані Коляді

4. Правопис складних іменників

Складні іменники пишуться р а з о м або через дефіс.

Разом пишуться:

■ Складні іменники, утворені з двох основ за допомогою сполучних голосних о, е, є: лісостеп, водограй, чорнозем, землетрус, дощомір, життєпис, боєготовність.

■ Складні іменники, утворені з дієслова в наказовій формі та іменника: горицвіт, Продайвода, держидерево, перекотиполе, Затуливітер.

■ Складні іменники, утворені за допомогою частин пів-, напів-, полу- та іменника: піваркуша, півдині, пів'яблука, піввідра, півкуля, півострів, напівсон, полумисок, але пів-Києва, пів-Азії (власні назви).

Через дефіс пишуться:

■ Іменники, що означають спеціальність, професію: лікар-кардіолог, хімік-органік, палеонтолог-стратиграф, інженер -конструктор.

■ Іменники, що означають державні посади, вчені, наукові, військові звання тощо: прем'єр-міністр, генерал-губернатор, приват-доцент, контр-адмірал, унтер-офіцер.

■ Іменники з першою складовою частиною віце-, екс-, лейб-, максі-, міді-, міні-, обер-: віце-прем'єр, екс-президент, міні-спідниця.

■ Словосполучення, що означають переважно назви рослин: євшан-зілля, мати-й-мачуха, розрив-трава, брат-і-сестра.

■ Словосполучення, в яких перше слово є носієм певної прикмети (ознаки, особливості) того, що названо другим словом: буй-тур, жар-птиця, свят-вечір, дизель-мотор, стоп-кран.

■ Іменники, що означають складні одиниці виміру: тонно-кілометр, кіловат-година, людино-день, але: тру-додень.

■ Складні прізвища та географічні назви: Нечуй-Левицький, Корсунь-Шевченківський. Коли ж до складу таких топонімів входять компоненти ново-, старо-, верхньо-, нижньо-, мало-, велико-, то вони пишуться разом: Новобіличі, Старокостянтинів, Нижньогірське, Маломиколаївка.

■ Прикладки, що стоять у постпозиції до означуваного слова і співвідносні з прикметником: дівчина-красуня (дівчина красива), завод-велетень, хлопець-богатир. Якщо ж така прикладка стоїть у препозиції, дефіс не ставиться: красуня дівчина (красива дівчина), велетень завод.

■ Прикладки, що виражають родову назву: Дніпро-ріка буркун-трава, Ведмідь-гора. Якщо ж у ролі прикладки виступає видова назва, дефіс не ставиться: ріка Дніпро, трава буркун, гора Ведмідь.

■ Прикладки, що входять до складу термінів: жук-короїд, льон-довгунець, рак-самітник, заєць-русак, орлан -білохвіст.

В інших випадках прикладки пишуться через дефіс незалежно від місця: дівчина-доярка, доярка-дівчина, художник-пейзажист, пейзажист-художник, хлопець-француз, француз-хлопець, учитель-хімік, хімік-учитель.

Правопис складних прикметників

Складні прикметники пишуться разом або через д є ф і с.

Разом пишуться:

■ Складні прикметники, утворені від складних іменників, які пишуться разом: водопровідний, лісостеповий, чорноземний, кулеметний, краєзнавчий.

■ Складні прикметники, утворені від синтаксично залежного словосполучення (підрядний зв'язок між словами), а саме:

а) від іменника та узгоджуваного з ним прикметника: сільськогосподарський, білокорий, народнопоетичний (народна поезія);

б) від іменника та дієслова: машинобудівний, електрозварювальний;

в) від сполучення прислівника з прикметником чи дієприкметником: далекоглядний, високоавторитетний, вищезазначений, нижчепідписаний, але: трохи вище згаданий (бо є пояснювальне слово). Крім того, пишуться окремо словосполучення: суспільно необхідний, суспільно корисний, прямо протилежний і т. п., коли прислівник логічно наголошується і виступає членом речення, напр.: Він висловив діаметрально протилежну думку.

■ Складні прикметники, утворені з кількох прикметників — неоднорідних означень, які вважаються термінами: складносурядне речення, новогрецька мова, давньоверхньонімецький діалект; а також — глухонімий.

Через дефіс пишуться:

■ Складні прикметники, утворені від складних іменників, які пишуться через дефіс: генерал-губернаторський, екс-чемпіонський, дизель -моторний.

■ Складні прикметники, частини яких з'єднані між собою сурядним зв'язком (між ними можна вставити сполучник і): навчально-виховний (навчальний і виховний), науково -технічний, державно -монополістичний, суспільно -політичний, літературно-художній, народно-визвольний, аграрно-сировинний, всесвітньо-історичний, але: всесвітньо відомий.

■ Складні прикметники, перша основа яких закінчується на - ико, -іко, -ово, -енно: історико-культурний, хіміко-біологічний, військово-інженерний, воєнно-стратегічний, але: військовозобов'язаний, військовополонений (бо утворені з підрядних словосполучень: зобов'язаний до війська, полонений у війську).

■ Складні прикметники, компоненти яких означають: якість із додатковим відтінком; поєднання кількох кольорів чи відтінків і кольорів в одному предметі: кисло-солодкий, гіркувато-солоний, жовто-блакитний, молочно-білий, темно-зелений, але червоногарячий, жовтогарячий.

■ Складні назви проміжних сторін світу (північно-східний, південно-західний) та географічні назви, у складі яких є ці ж слова: Південно-Західна залізниця, Північно-Східне геологічне управління, Північно-Західний фронт, але: західноукраїнські землі, південноукраїнські степи, Північно-кримський канал, Східноєвропейська рівнина — пишуться разом за загальним правилом підрядної залежності словосполучень.

■ Зверніть увагу на написання деяких географічних назв та утворених від них прикметників: Пуща-Водиця — пуща-водицький, Віта-Поштова — віта-поштовий, Кам'янець-Подільський — кам'янець-подільський, Одеса-Товарна — одеса-товарна, Івано-Франківськ — івано-франківський, Михайло-Коцюбинське — михайло-коцюбинський, Ростов-на-Дону — ростовський-на-Дону, Гуляйполе — гуляйпільський, Біла Церква — білоцерківський.

5.