Соціальна мобільність та її види

Соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Соціальна мобільність – міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки.

Розрізняють види соціальної мобільності:

Вертикальна – посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом.

Горизонтальна – рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення (переїзд з одного місця проживання на інше, перехід працівника на іншу роботу без просування по кар’єрній драбині).

Соціальну мобільність зумовлюють об'єктивні обставини:

—структурні зрушення в економіці;

—зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;

—послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності.

В сучасному відкритому суспільстві оптимальним засобом для стратифікаційної мобільності, «соціальним ліфтом» вважається освіта. Набувши вищого рівня освіти, працівник підвищує і свою фахову кваліфікацію, може виконувати більш складну та відповідальну роботу, і це дає йому підстави для одержання вищої винагороди за вкладену працю, допускає до прийняття владних управлінських рішень, створює можливості для користування певними привілеями.

Відкрите суспільство передбачає, як вже зазначалось вище, високий рівень соціальної мобільності, тобто можливість горизонтальних та вертикальних соціальних переміщень. Воно терпимо ставиться до різних форм самореалізації особистості, допускає різний рівень лояльності до самого себе. А це можна розглядати як одну з передумов виділення в ньому ще однієї стратифікаційної групи – маргіналів – «нетипових» представників своєї соціальної спільноти, які, як правило, формують власне соціальне середовище, створюють свою субкультуру, дистанціюються від своєї соціальної верстви (люди, які в силу різних обставин втратили, чи добровільно відмовились від зв'язків не лише з тією стратою, з якої вони вийшли, але й з суспільством в цілому).

Особливо масово серед цих людей розповсюджуються небезпечні для суспільства форми поведінки, якщо вони поповнюються індивідами, котрих суспільство «виштовхує» з себе (безробітні) і не може налагодити з ними необхідних взаємоприйнятних контактів, системи соціального захисту та соціальної реабілітації.

Наслідки соціальної мобільності (позитивні, негативні) відбиваються і на індивідах, і на суспільстві в цілому. Просування уверх тісно зв'язано з політичним розвитком, інтелектуальним, науковим прогресом, формуванням нових цінностей і соціальних рухів. Рух вниз веде до вивільнення вищих верств від малокорисних елементів. Але найважливіше те, що посилена мобільність сприяє дестабілізації суспільства за всіма його параметрами. Інший можливий результат – витіснення найбільш здібних членів суспільства з процесу мобільності або ж за межі даного суспільства як такого, що з неминучістю віддзеркалюється негативно і на долі самого суспільства. Від тієї чи іншої реакції суспільства на наслідки мобільності залежить можливість або неможливість подолання нестабільності, яку вона викликає.

 

Поняття «соціальна стратифікація»

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Толкоттом Парсонсом (1902-1979), Робертом-Кінгом Мертоном (нар. у 1910 р.), К.Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві.

Соціальна стратифікація – поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Критерії стратифікації:

Дохід (вимірюється в валюті, яку одержує окремий індивід, або сім’я протягом певного періоду).

Освіта (вимірюється кількістю років навчання).

Влада (вимірюється кількістю людей, на яких розповсюджується прийняте рішення).

Престиж (повага статуса, яка склалася в суспільстві).

Соціальна стратифікація означає процес, що безперервно триває в суспільстві, його результат. Вона засвідчує різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, їх нерівне становище.

Англійський соціолог Е.Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи.

Рабство (гранична форма нерівності, за якої одні люди володіли іншими).

Касти (межі між кастами дуже різкі, це практично виключає будь-яку соціальну мобільність).

Стани (1. аристократи і вельможі, 2. духівництво, 3. вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, але складним).

Класи (соціальне переміщення за класовою ознакою – звичайне явище, належність до класу пов'язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилученням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо).

У західному індустріальному суспільстві розрізняють три класи.

Вищий клас. (роботодавці, керівники, топ-менеджери, усі, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство)).

Середній клас.

– сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального посередника.

– частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності, яка зацікавлена у збереженні соціального порядку.

– елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства (інженерно-технічні працівники, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуали, які працюють за наймом, працівники сфери обслуговування, дрібні власники, фермери, робітники високої кваліфікації). Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків.

– Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури.

Нижчий клас. (малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації).

 

Підходи до аналізу соціальної стратифікації

Функціоналістський підхід	Конфліктологічний підхід	Еволюційний підхід
1. Стратифікація пов’язана з багатоманітністю потреб, функцій, соціальних ролей. 2. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю. 3. Стратифікація забезпечує оптимальне функціонування суспільства	1. Стратифікація виникає з конфлікту груп. 2. Стратифікацію визначають інтереси можновладців. 3. Стратифікація ускладнює нормальне функціонування суспільства.	1. Стратифікація з’являється не лише в силу природних потреб, але й на основі конфлікту, що виникає в результаті розподілу додаткового продукту. 2. Винагорода може бути справедливою і несправедливою. Стратифікація може сприяти, а може ускладнювати розвиток.