Символічний інтеракціонізм

Символічний інтеракціонізм – теорія, яка зводить зміст соціальних процесів до взаємодії індивідів в групі і суспільстві.

Представником теорії символічного інтеракціонізму був Джордж Мід (1861-1931) – визнавав перевагу соціального над індивідуальним, прагнув подолати обмеженість традиції, в якій індивід і суспільство протиставлялись один одному.

Основні погляди Д.Міда:

– індивід з’єднується з суспільством через взаємозв'язок з іншими людьми,

– спілкування між людьми здійснюється за допомогою особливих засобів – символів (жести, мова),

– суспільство трактується як обмін жестами, що передбачає використання символів.

Існує дві школи символічного інтеракціонізму:

Чіказька школа (зосереджується на здійсненні взаємодії і процесі інтерпретації);

Айовська школа (намагається формалізувати дослідження і їх результати, розробляє вимірювальні процедури і шкали оцінок).

Основні положення символічного інтеракціонізму:

– люди діють по відношенню до речей на підставі думок, якими вони володіють;

– сенс будь-якої речі, що потрапляє у поле зору людини, виникає із взаємодії, у яку ця людина вступає з іншою;

– поділ суспільства на реальне і ідеальне;

– запровадження ролевої концепції символічного інтеракціонізму (поведінка людини подається у вигляді певного набору соціальнотипових, усталених шаблонів її поведінки – ролей, які людина відіграє в суспільстві).

– вагомий внесок в соціологію девіантної поведінки, у медичну соціологію (дослідження взаємодії між лікарем і пацієнтом).

Неомарксизм

Засновники неомарксизму – Дьордь Лукач (1885-1971) (Угорщина) і Антоніо Грамші (1891-1937) (Італія).

Представники неомарксизму: М.Хоркхаймер, Т.Адорно, Ю.Хабермас, В.Райх, Г.Маркузе, Ж.-П.Сартр, Д.Ельстер, Д.Ремер.

Основні погляди неомарксизму:

– прагнення переформулювати категорії історичного матеріалізму на основі методів соціологічної науки: структурно-функціонального підходу, структурації,

– дослідження проблем «третього світу», аналіз капіталізму як світової системи, вивчення питань фемінізму,

– уточнення марксистського тлумачення матеріальних джерел соціально-політичних криз у суспільстві, розуміння способів їх подолання.

 

Емпірична соціологія

Значний вклад у розвиток емпіричної соціології внесли соціологи Гарвардського університету. Тут зусиллями професора Е.Мейо (1880-1949) і його колег розроблялись індустріальна соціологія і доктрина людських відносин, а також соціологія управління.

Мейо показав особливу роль людського і групового фактора. В основу своєї концепції Мейо заклав такі три моменти:

•погляд на людину як на соціальний організм, зорієнтований і включений в контекст групової поведінки;

•несумісність людської природи з конкретною ієрархією підпорядкованості в бюрократичній організації;

•керівники організації повинні орієнтуватися в більшій мірі на людей, ніж на виробництво продукції.

Такий підхід, за Мейо, забезпечує соціальну задоволеність людини своєю безпосередньою працею і в кінцевому рахунку – соціальну стабільність суспільства. Працями Мейо і його колег був закладений теоретичний фундамент сучасного менеджмента – нової галузі техніко-організаційних і соціальних аспектів управління виробництвом, яка одержала інтенсивний розвиток як в американській, так і в європейській емпіричній соціології.

 

Технократизм

В сучасній соціології все більшого значення надається дослідженням проблем технократизму, теоретико-методологічному з’ясуванню питань, пов’язаних з різноманіттям форм прояву технократичної свідомості, її типів і носіїв.

Технократизм – концепція, що наголошує на необхідності передачі державної влади в руки технічних спеціалістів (інженерів, техніків, організаторів виробництва, а також: учених), які тільки й здатні приймати політичні рішення на справжній науковій основі і в інтересах всього суспільства.

Як самостійна соціологічна концепція технократизм виник ще на початку XX ст., був тісно пов'язаний з феноменом техногенної цивілізації віддзеркалював реалії розвитку суспільства в умовах науково-технічної революції.

Основні риси технократизму:

– особлива роль належить технократичному мисленню, що застосовується на фундаменті наукового знання;

– пріоритетна роль належить техніці, науково-технічному чиннику в цілому. Науково-технічні інновації є стимулом і рушійною силою розвитку суспільства;

– науково-технічна еліта спеціалістів є такою соціальною групою, від якої безпосередньо залежить науково-технічний прогрес і соціальний прогрес;

– в ієрархічній структурі суспільних відносин фундаментом є технологічні, науково-технічні відносини, а над ними надбудовуються соціально-політичні, духовні відносини.