Джерела небезпеки в етнополітиці

Наприкінці ХІХ ст. у світі почала утверджуватися думка, що в міру просування людства від традиційного до індустріального й постіндустріального суспільства етнічні особливості та відмінності поступово зникатимуть, етнічні групи асимілюватимуться, а твердження про суспільне етнічне походження визначатимуться міфами і "передаватимуться до музею людської пам'яті". Особлива роль відводиться впливу глобалізації та модернізації.

Однак незважаючи на інтенсивні процеси інтеграції у другій половині ХІХ ст., ці сподівання стали ще примарливішими і віддаленішими від реалізації. Етнічність, зокрема, етнічні почуття, зв'язки і лояльність стали ще помітнішими і глибоко укоріненими, навіть при домінуючих позиціях етнічних спільнот. Друга половина ХХ ст., за спостереженнями багатьох науковців, стала для етнічних меншин добою звернення до своїх культурних витоків, а відтак - самоідентифікацією. На початку 70-х років у роботах Д. Белла, Н. Глейзера, Д. Мойніхена, Е. Сміта і багатьох інших західних вчених ця тенденція світового розвитку отримала назву "етнічного відродження" або "етнічного ренесансу".

Вичерпне тлумачення цього поняття дав знаний авторитет західної етносоціології та етнополітології Е. Сміт: етнічний ренесанс - це спроби віднайти й зберегти своє етнічне минуле і водночас трансформувати його в дещо сучасне, побудувати новий тип життя на стародавніх підвалинах, створити нову людину, сформувати нове суспільство через відродження старої етнічної ідентичності та "зберегти кільця в ланцюгу поколінь". Слід зазначити, що йдеться про відродження оновленої етнічності. За визначенням відомого фахівця з цих проблем, професора Сіракузького університету (США) М. Новака, сучасні етнічні спільноти відрізняються від старих саме вирізненням себе з-поміж інших.

Скептичніше охарактеризував етнічний ренесанс видатний англійський історик А. Тойнбі. Зокрема, він досить влучно назвав його "гріхом дружини Лота", маючи на увазі намагання етнічностей (як і міфічної героїні) шукати ідеал в минулому, що часто заважає вірно оцінювати перспективи на майбутнє.

Виходячи з наведених вище тлумачень, можна дати таке визначення: етнічний ренесанс - це процес відродження етнічних почуттів, накопичення етнічного знання, посилення індивідуальної і групової етнічної самосвідомості та зростання етнічної солідарності. Його сутність - пошуки свого етнічного коріння, відродження свого етнічного "Я" і "Ми", утвердження, оновлення своєї етнічної особливості й своєрідності.

Переважна більшість західних вчених позитивно оцінює як етнічні особливості взагалі, так і процес їхнього відродження зокрема. Етнічні відмінності, зазначає американський етносоціолог У. Маккреді, є добром. Загальне ж ставлення західних науковців до етнічного ренесансу - позитивне. Більше того, американські політики і політологи вже відмовляються від своєї загальновідомої теорії "плавильного котла".

Проте в західній етнології існує протилежна точка зору, яка також заслуговує на увагу. Чи не найактивнішими і найпопулярнішими її розробниками і провідниками є американські вчені Г. Айзекс, С. Стейнберг, А. Шлезінгер та ін. Зокрема, Г. Айзекс вбачає в етнічному ренесансі повернення до "трайбалізму" і "племінних ідолів", і навіть вважає його небезпечним "парадоксом", який свідчить: чим очевиднішим стає, що люди не можуть жити у своїй роз'єднаності, тим роз'єднанішими вони стають.

Його видатний колега А. Шлезінгер різко заперечує створення "культу етнічності", засуджує етнічний ренесанс, вважаючи його "злісним, брутальним трайбалізмом", який "все глибше вбиває клин між расами, веде до відособлення й геттоізації", "призводить до сепаратизму" тощо.

Немає потреби доводити раціональність чи помилковість тієї чи іншої точки зору відомих західних фахівців. Слід звернути увагу на те, що етнічний ренесанс - це реально існуючий феномен, який суттєво впливає і, можливо, ще довго буде впливати на етнополітичну безпеку багатонаціональних та поліетнічних держав.

Практично всі дослідники етнічного ренесансу вказують на його глобальний характер. Такі теоретичні висновки підтверджуються практикою. Можливо, немає жодної поліетнічної країни, де останнім часом не відбувався б етнічний ренесанс.

Є всі підстави вважати, що етнічне відродження має закономірний характер. Ця закономірність виявляється в тому, що, по-перше, зазначений процес - далеко не випадкове явище. По-друге, етнічний ренесанс має свої власні етапи розвитку, які чекають на свого дослідника.

Безсумнівно, що етнічний ренесанс має циклічний характер. Ідею про "історичні цикли зростання етнічної свідомості" висловив Е. Сміт. Однак ні він, ні його однодумці далі констатації цього цікавого і важливого факту не пішли. Отже, ця проблема також потребує грунтовного дослідження.

Етнічний ренесанс - украй суперечливе явище. Цей процес сприяє відродженню, збереженню, розвитку духовних і культурних надбань етнічностей (мови, культури, способу життя, звичаїв, традицій тощо). Це збагачує як саму етнічність, так і людство в цілому, перешкоджає його уніфікації й стандартизації. Проте це й призводить до подальшого розмежування і фрагментації людства, до створення умов для виникнення нових конфліктів, зародження потенційних сепаратистських тенденцій, тобто є загрозою етнополітичній безпеці. Слід зазначити, що саме суперечливий характер етнічного ренесансу обумовлює неоднозначні, часом протилежні, оцінки багатьох впливових і досить об'єктивних дослідників.

Етнічне відродження будь-якої національної спільноти, як домінуючої, так і підлеглої, неодмінно призводить до аналогічних процесів в інших етнонаціональних групах не лише своєї, а й інших країн. Цю важливу закономірність можна визначити як "ланцюгову реакцію етнічного ренесансу". Наприклад, етнорасовий ренесанс у США в 60-х роках, започаткований негритянським населенням та євреями. Показово, що це сталося під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх факторів. З одного боку, відродженню сприяли національно-визвольна боротьба в Африці та активна діяльність радикальних негритянських організацій Сполучених Штатів. З іншого - наслідки етнічного ренесансу серед євреїв Ізраїлю, який розпочався під час арабо-ізраїльської війни 1967 р. Поступово процес поширився на так званих "чіканос" (іспаномовних громадян) та інші американські етнічні групи, а також на етнонаціональні спільноти Західної Європи. Наприкінці 70-х років він розпочався у країнах Східної Європи, а з середини 80-х років - у колишньому Радянському Союзі. Першими в цьому "ланцюгу" опинилися латиська, литовська та естонська етнонації, згодом - інші (за радянською термінологією, "корінні націі"), а отже, й українська.

Сподівання багатьох науковців і політичних діячів на призупинення етнічного ренесансу виявилися марними. Зазначений процес поширився навіть на етнографічні групи. Все це підтверджує висновок про те, що це явище має характер ланцюгової реакції: розпочинаючись серед однієї етнонаціональної спільноти, воно поширюється доти, доки не охопить усі.

На думку багатьох західних фахівців, етнічний ренесанс зумовлений об'єктивними і суб'єктивними, загальними і специфічними причинами. Серед причин загального характеру (діють на всій планеті) - світові й громадянські війни, соціальні революції та міжетнічні конфлікти. Саме вони пробуджують і підносять індивідуальну і групову етнічну самосвідомість, призводять до вибуху етнонаціоналізму.

Як свідчить історичний досвід, процес етнічного відродження різко посилюється при розпаді імперій, народженні нових держав та формуванні нових націй. Величезний вплив на етнічний ренесанс справляють процеси глобалізації та модернізації, уніфікації та стандартизації.

На думку співробітника Центру регіональних досліджень Макгілльського університету (Монреаль, Канада) Р. Премдаса, модернізація сприяє тіснішому об'єднанню тієї чи іншої етнонаціональної спільноти. Проте зміни, які вона приносить, по-різному впливають на спільноти, через що одні опиняються у вигідному, а інші - у невигідному становищі. Нерівномірність і нерівнозначність такого процесу стимулює почуття загрози і відносних втрат, яке посилено мусується засобами масової інформації, і швидкому розвиткові якого сприяє та ж сама модернізація. Відмінності у розвитку викликають заздрість, страх перед наступом внутрішнього колоніалізму посилюють побоювання експлуатації й дискримінації, що врешті-решт і призводить до зростання етнічної свідомості.

За таких умов, підкреслює редактор "Журналу американської етнічної історії" Р. Бейор, виникає небезпека існуванню етнічним групам у суспільстві. Все це дозволяє більшості представників етнічної групи робити висновок, що їхнє безпечне існування і розвиток можливі лише у колі одноплемінників.

Етнічному відродженню значною мірою сприяють посилення соціальної та територіальної мобільності населення багатьох країн і континентів, а також розвиток торговельно-економічних, культурних та туристських зв'язків. Адже все це дає змогу людині ознайомитися з іншими культурами, звичаями, способом життя, побачити відмінності від власних матеріальних і духовних цінностей, викликає бажання зберігати і примножувати останні.

Особливо слід відзначити вплив засобів масової інформації на процес етнічного відродження. Саме їхній розвиток, зокрема радіо і телебачення, сприяють поширенню етнічних знань, піднесенню індивідуальної й групової етнічної самосвідомості, посиленню етнічної солідарності не лише у межах однієї держави, а й у світовому масштабі.

Також до загальних причин етнічного ренесансу слід віднести й етнонаціональну політику багатонаціональних та поліетнічних держав. І як це не парадоксально, на думку авторів, будь-яка політика - і демократична, і антидемократична - призводить до етнічного відродження, щоправда, з різними наслідками.

Так, політика "плавильного котла" (melting pot) у США (кінець ХІХ - перша чверть ХХ ст.) та політика "злиття націй" у колишньому СРСР (30-ті - середина 80-х років ХХ ст.) були спрямовані на асиміляцію етнорасових та етнонаціональних спільнот, сприяли з'явленню етнічного ренесансу, проте водночас загострювали етнорасові та етнонаціональні конфлікти, погіршували етнополітичну ситуацію. Інтенсивні процеси відродження зумовлює політика "етнічного плюралізму". Її проводять нині Сполучені Штати, вона спрямована на підтримку етнічних груп. На відміну від попередньої, така політика сприяє пом'якшенню етнорасових конфліктів, зміцнює етнополітичну стабільність. Цей парадокс - незалежність етнічного ренесансу від бажань і намірів правлячих кіл і лише певна, відносна залежність від етнонаціональної політики - є ще одним свідченням природного й об'єктивного характеру зазначеного явища.

Окрім наведених факторів, що мають універсальний характер і діють у всьому світі, значний вплив на стан етнічної свідомості та розвиток етнічних процесів мають і специфічні причини, зумовлені особливостями внутрішнього життя тієї чи іншої країни. Так, однією із специфічних причин етнічного відродження в США (як і в інших країнах) було зростання добробуту і життєвого рівня американського народу. Це дало змогу багатьом представникам етнічних груп зосередитися на з'ясуванні свого етнічного походження, відродження й збереження мови, культури, звичаїв, а не на проблемах боротьби за "хліб насущний".

Неабияку роль в етнічному ренесансі у США і на Заході відіграли послаблення і занепад класової свідомості населення. Вакуум, який утворився внаслідок цього, був заповнений зростаючою індивідуальною та груповою етнічною свідомістю. Також рушійною силою відродження стали рух за громадянські права, боротьба проти расової дискримінації й антисемітизму та деякі інші специфічні причини.

Значний науково-практичний інтерес викликає аналіз причин етнічного ренесансу в колишньому СРСР та, зокрема, в Україні, де також діяли наведені фактори універсального характеру і, передусім, процес запізнілої модернізації. Їхній вплив суттєво посилився після припинення "холодної війни" та ліквідації "залізної завіси". Проте найвпливовішими були особливості розвитку самого Радянського Союзу, зокрема епохальні зміни у його внутрішній і зовнішній політиці у другій половині 80-х років. Основними, суто внутрішніми причинами етнічного відродження народів держави були такі: 1) перебудова, демократизація і гласність; 2) реабілітація незаслужено звинувачених і репресованих народів, їхніх національних героїв, культурних діячів; 3) активна діяльність національно-патріотичних об'єднань та організацій, якій передувала боротьба дисидентів за збереження національної мови, культури тощо; 4) вплив зарубіжних діаспор, які тривалий час були штучно ізольовані від своїх "материнських" націй; 5) опір усіх етнонаціональних спільнот насильницькій асиміляції та русифікації; 6) зародження нового (критичного) етнополітичного мислення; 7) послаблення класової та імперської свідомості, а також почуття так званого "радянського патріотизму"; 8) досить швидке зростання чисельності національної інтелігенції, більшість якої завжди була творцем і носієм етнонаціональних цінностей; 9) переміщення етнонаціональної культури з села до міста та її нівеляція; 10) намагання позбутися нав'язуваного десятиліттями комплексу етнічної та національної неповноцінності.

І хоча наведені фактори не потребують коментарів, один з них (пункт 7) варто розглянути докладніше. "Великий провал комунізму" (З. Бжезинський) з його класовою парадигмою і класовою свідомістю, на думку авторів, вкрай актуалізував етнічність як єдиний, останній чинник соціальної ідентифікації особи. Пошуки етнічного коріння, етнічна ідентифікація виявилися досить привабливими. По-перше, етнічна ідентичність природніша і стійкіша за класову. По-друге, для доведення свого етнічного походження не треба докладати якихось особливих зусиль. По-третє, і це найголовніше, приналежність до етнічної групи обіцяє певні соціально-економічні та політичні привілеї. В останньому випадку маються на увазі не лише особи домінуючого етносу, але й підлеглі етнічні спільноти. Ще у "доперебудовний період" саме етнічне походження надавало євреям, німцям та вірменам право на еміграцію, а нині дає можливість представникам багатьох етнічних груп отримувати моральну і матеріальну підтримку урядів країн свого походження, домагатися подвійного громадянства та ін.

У сучасній Україні та інших пострадянських країнах етнічний ренесанс відбувається за законами "ланцюгової реакції", під впливом наведених вище причин (пункти 1-4, 6,8 та 10), а також - деяких нових факторів, які виникли вже в умовах незалежності. Цей процес супроводжувався політизацією етнічностей.

Процес етнічного ренесансу у колишньому СРСР, а, отже, й в Україні, мав наступні наслідки: 1) зростання інтересу до свого етнічного коріння; 2) відродження етнічної пам'яті; 3) зростання і поширення етнічного знання; 4) піднесення етнічної індивідуальної та групової самосвідомості; 5) зміцнення внутріетнічної консолідації; 6) посилення міжетнічної диференціації; 7) криза теорії "злиття націй" та ідей пролетарського і соціалістичного інтернаціоналізму; 8) створення соціальної бази національно-визвольних рухів (крім російського); 9) підготовка грунту для дезінтеграції СРСР і створення нових держав.

Отже, етнічне відродження у колишньому СРСР певною мірою призвело до підриву його етнополітичної безпеки, а з часом - до звільнення народів від тоталітаризму на класовій основі та набуття суверенітету. Для етнополітичних спільнот пострадянських держав, у тому числі й України, цей процес став гарантом виживання і самореалізації численних етнічних груп, а також однією з перешкод на шляху гіпотетичного встановлення націоналістичної диктатури домінуючої етнонації.

Водночас етнічний ренесанс ускладнює етнополітичну ситуацію в нових незалежних країнах, загострює старі й породжує нові міжетнічні конфлікти, створює потенційні загрози етнополітичній безпеці, суттєво впливає на інші етнополітичні процеси, зокрема на політизацію національних рухів, на національне державне будівництво тощо.