Початок доби Руїни. Втрата Україною державної незалежності

Самостійна робота № 2

на тему: «Втрата державної незалежності Україною»

		Виконала студентка гр. КД – 121 Людмила Наумова
	Викладач з предмету: «Історія України», Олена Георгіївна Драганова

Початок доби Руїни. Втрата Україною державної незалежності

Московсько-українська війна 1658—1659 pp. Гадяцький трактат спонукав московського царя до дій у відповідь. Спеціальною грамотою цар Олексій звернувся до українського народу. Він закликав до непокори гетьманові. Зі свого боку, Виговський розіслав Звернення до європейських дворів, яким сповіщав про розрив із Москвою та про причини такого розриву.

Конотопська битва 1659 р. На початку весни 1659 р. понад 100 тис. російських вояків на чолі з князем О. Трубецьким рушили на Київ. Під м. Срібним їм стали на перешкоді загони прилуцького полковника — майбутнього гетьмана Петра Дорошенка, а під Конотопом — козаки Чернігівського й Ніжинського полків під командуванням ніжинського полковника Григорія Гуляницького. Московська армія розділилася. Частина рушила до Срібного, розбила прилучан, захопила й спалила місто, перебивши всіх його мешканців. Інша частина майже одночасно оточила Конотоп. Облога тривала близько двох місяців. Виговський протягом цього часу готувався до вирішального бою. Гетьман зібрав чимале військо — близько 60 тис. вояків. Крім того, зумів домовитися з кримським ханом про допомогу 40-тисячної орди.

Виговський не поспішав під Конотоп, очікуючи на прихід хана. Коли ж кримські війська підійшли на Крупич-поле, що під Конотопом, події одразу стали розгортатися швидше. Союзники дали взаємну присягу на вірність у бою і вирушили на спільного ворога. 24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив численний ворожий роз'їзд. Головна битва сталася 8—9 липня.

Виговський підійшов до Соснівської переправи під Конотопом і вдарив на 15-тисячний московський загін, який боронив її. Частина українського війська змусила московитів відступити, а інша, переправившись через міст, почала громити його. Орда тим часом потай залишалася за річкою Соснівкою. Побачивши, що українців небагато, князь Пожарський наказав основним силам свого війська їх переслідувати. Переправляючись через річку, московити розтягнулися: коли передові загони дісталися протилежного берега, задні лише готувалися до переправи.

Раптом розлилася ріка, яку встигли загатити козаки Виговського, водночас зруйнувавши міст. Багнисті береги ріки перетворилися на «справжні конотопи». Важка московська кіннота загрузала в багні і втрачала час. Саме тоді українське військо розвернулося й рушило в контратаку: вдарили козаки із засідок, примчала поділена на дві частини орда. Узята в кільце російська армія опинилася в безнадійному становищі. Врятуватися міг тільки той, за словами літописця, хто мав би «крилаті коні». Тим кіннотникам Пожарського, котрим вдалося вирватися з кільця, довелося відбиватися аж до стін Конотопа. Надвечір розбита армія московитів почала відходити від міста. Побачивши, що облогу знято, з Конотопа у фланг відступаючим московитам ударив полк Гуляницького. Козакам вдалося захопити частину московської артилерії. Здобув Гуляницький і московський обоз. Тим часом Виговський підійшов упритул до ворожого табору. Гетьман наказав своєму війську стати табором. Бій під стінами Конотопа був дуже жорстокий. Московське військо не витримало й почало відступати табором до Путивля. Українські козаки й татари переслідували московитів ще й протягом наступного дня.

Московське військо зазнало нищівної поразки. Князя Пожарського було взято в полон. Потрапили в полон й інші воєначальники.

Звістка про перемогу української армії швидко облетіла Україну. Почули про неї і в чужих землях. За кордоном було видано спеціальні брошури, де містився лист Виговського з розповіддю про Конотопську битву. Донеслася вість і до Москви. Переляканий цар Олексій приготувався тікати подалі від Москви й наказав своїм послам в Україні терміново піти на максимальні поступки заради відновлення договору 1654 р.

Конотопська битва є яскравим прикладом справедливих війн — війн, спрямованих на визволення свого народу від чужоземного панування, війн за оборону власної незалежної держави. Битва ця була й залишається одним зі славних символів національно-визвольної боротьби українського народу, вона засвідчила надзвичайний героїзм і високий рівень воєнного мистецтва збройних сил України.

Кінець гетьманування Виговського. Гучна перемога під Конотопом не спричинилася, на жаль, до остаточного утвердження незалежної Української держави, не поклала край і розбратові в Україні. Поміж українців не було єдності щодо подальшої долі Батьківщини. Незалежну Україну кожне угруповання розуміло по-своєму, обстоюючи передусім власні інтереси. Отож одразу після Конотопської битви вибухнуло нове антиурядове повстання, на чолі якого було поставлено Юрася Хмельницького. Рядові козаки й селяни підтримали його, боячися, що разом із запровадженням Гадяцького трактату повернуться національно-релігійні утиски й панщина. Лави повстанців збільшували й ті, котрі не хотіли послаблення Москви як імовірного союзника в боротьбі проти Польщі. До повстанців прилучалися мешканці Лівобережжя, бо страшилися можливої війни проти Московії, яка розгорталася б на їхній землі. У вересні 1659 р. під Германівкою на Київщині зібралася Чорна рада. Козаки відмовилися визнати Гадяцький трактат, виступили проти союзу з польським королем і висловили недовіру гетьманові Виговському. Після ради Виговський, не бажаючи Україні нового лиха, що його заподіяла б громадянська війна, зрікся булави й подався на Волинь, яка тоді перебувала під владою польського короля, а гетьманом було обрано Юрія Хмельницького.

Початок гетьманування Юрія Хмельницького. Обраний 28 вересня 1659 р. гетьманом, Юрій Хмельницький разом із булавою перебрав тягар відповідальності за долю збудованої його батьком Української держави, становище якої на той час різко погіршилося. На Лівобережжі стояли російські залоги, тому відносини з Московією будь-коли могли загостритися до стану війни. Отож, новообраний гетьман мусив порозумітися з московським царем. Одначе небажаним був і розрив договору з Варшавою, оскільки загрожував війною проти Польщі та союзного їй Кримського ханства. Своє гетьманування Юрій Хмельницький вирішив розпочати укладенням нового договору з Московією. Він прагнув рівноправних і взаємовигідних умов, які дали б змогу зберегти незалежність Української держави в конфедерації з Московією.

Проте переговори, що відбулися 27 жовтня 1659 р. в Переяславі, мали для України небажані результати. Тиск московських воєвод і присутність 40-тисячного московського війська змусили Юрія Хмельницького і старшину підписати варіант договору, запропонований царськими дипломатами-воєначальниками. При цьому представники московського царя вдалися до брутальної брехні, подаючи свої статті як ті, що їх нібито уклав Богдан Хмельницький.

Договір, укладений Юрієм Хмельницьким, на відміну від договору 1654 р., був нерівноправним. Згідно з Переяславськими статтями 1659 р. московські воєводи одержували право прибути з залогами не тільки до Києва, а й до Переяслава, Ніжина, Чернігова, Брацлава та Умані. Гетьманському урядові заборонялося вести самостійну зовнішню політику, а саме: укладати міжнародні договори, приймати іноземних послів тощо. Київський митрополит повинен був визнати зверхність московського патріарха (Українська православна церква відкинула цю статтю як неправомірну). Крім того, заборонялося без царського дозволу переобирати гетьмана, а також оголошувати війну або посилати полки на допомогу сусіднім державам. Гетьман втрачав право призначати й звільняти генеральну старшину та полковників.

Переяславський договір 1659 p. закріплював суттєві зміни в українсько-московських державно-політичних відносинах. Українська держава втрачала незалежність, перетворюючись на автономну частину Російської імперії (такою Московська держава давно вже була фактично, а формально її так було названо в часи Петра І). І хоча автономія була тоді ще досить широкою, дії царату однозначно свідчили, що наступ на незалежність України триватиме.

Чуднівська кампанія 1660 р. та укладення нового українсько-польського союзу. Наступним зовнішньополітичним заходом Московської держави став похід проти Речі Посполитої, щоб приєднати до себе Волинь, Поділля, можливо, й інші землі, насамперед Галичину. Юрій Хмельницький без особливого піднесення взяв участь у цій непідготовленій належним чином акції. До того ж очевидним був той факт, що Польща та Московія, які розірвали перемир'я й поновили воєнні дії тільки задля досягнення остаточної своєї гегемонії в Україні, зовсім не прагнули зміцнення Української держави.

Недалекоглядний план українсько-московської операції, розроблений самовпевненим боярином Шереметєвим («Шереметом»), передбачав воєнні дії двома окремими групами військ. Польське командування вирішило перехопити ініціативу та розбити українсько-московські війська кожне окремо. Водночас було зроблено все, щоби використати невдоволення козаків Переяславським договором 1659 р. і схилити їх на свій бік.

Вдалі дії поляків змусили армію Шереметєва відступити з-під Любара до містечка Чуднів. Туди мав прибути Юрій Хмельницький. Справді, на початку жовтня очолене ним військо прибуло до Слободищ, за 20 км на схід од Чуднова. Аби не дозволити силам Шереметєва об'єднатися з Хмельницьким, частина польського війська залишилася під Чудновом, а інша рушила навперейми Юрію Хмельницькому та раптово й потужно вдарила по українському війську. Після кривавої битви Юрій Хмельницький під тиском старшини, невдоволеної політикою Москви, розпочав переговори про перемир'я, які завершилися 17 жовтня підписанням Слободищенської угоди.

Дізнавшись про події під Слободищами, польське військо посилило штурм табору Шереметєва, і той був змушений капітулювати. Найголовнішим пунктом умов капітуляції була відмова Шереметєва від імені царського уряду від зазіхань на Україну.

Слободищенська угода 1660 р. розроблялася на основі Гіляцького договору. Щоправда, його текст зазнав суттєвих змін. Було усунуто статтю про Велике князівство Руське. Передбачалося повернення польській шляхті й магнатам усіх маєтностей в Україні. А ще зазначалося, що гетьман позбавляється права зовнішньополітичних зносин і зобов'язується надавати військову допомогу Польщі в її війнах з іншими державами. Українська держава ставала тільки автономною частиною Речі Посполитої. Отже, ця угода була ніби дзеркальним відбиттям Переяславського договору 1659 р. Обидві з них підписав недолугий син Великого Богдана.

Слободищенська угода не принесла Україні миру, не поліпшила її становища, а ще більше ускладнила його, бо створювала загрозу перетворення української території на арену жорстокої боротьби між Московією та Річчю Посполитою.

Вплив Слободищенської угоди на внутрішнє становище Української держави. Нова угода з Польщею не була сприйнята більшою частиною лівобережного козацтва. Рядові козаки й старшина відмовлялися визнавати владу Юрія Хмельницького. Лівобережні полки склали присягу цареві. Рух проти Хмельниченка очолив його дядько Яким Сомко (брат першої дружини Б. Хмельницького — Ганни Сомко), який прагнув посісти гетьманство. Проте Сомко був не єдиним претендентом на гетьманську булаву. Гетьманування домагався й ніжинський полковник Василь Золотарешсо (брат яокійного Івана Золотаренка і третьої дружини Богдана Хмельницького — Ганни). У Москві вдало скористалися з міжусобної боротьби в Україні. Підтримуючи то одного, то іншого претендента, московський уряд загострював ситуацію і водночас посилював свою владу на Лівобережжі. А найбільше подобався московському цареві запопадливий Іван Брюховецький — тоді кошовий отаман Запорозької Січі.

Не бажала відмовлятися від українських земель і Польща. Втручання інших держав у протистояння різних козацьких угруповань у боротьбі за гетьманську булаву призвело до поділу України на Лівобережну й Правобережну, що боролися між собою: одна на боці Москви, інша — на боці Польщі. Отже, в Україні вибухнула нова громадянська війна.

Обрання гетьманом Павла Тетері. Прагнення Юрія Хмельницького придушити антигетьманські виступи під час осіннього походу 1661 р. закінчилися невдачею. Влітку 1662 р. за підтримки польсько-татарських загонів він здійснив останню спробу відновити свою владу на Лівобережжі. 12 червня стався бій під Переяславом, а потім настав період невдалої облоги міста. Юрій Хмельницький врешті відступив. Сили Якима Сомка, підтримані московськими військами, завдали Хмельниченку болючої поразки під час його повернення на правий берег. За таких обставин молодий гетьман остаточно вирішив зректися булави. Скликана на початку січня 1663 р. рада в Чигирині обрала гетьманом Павла Тетерю, а Юрій Хмельницький незабаром постригся в ченці під ім'ям Гедеона і став ігуменом монастиря у Корсуні.

Після відмови Юрія Хмельницького від гетьманства 1663 р. державна територія України поділилася на Правобережну та Лівобережну Гетьманщини. На правобережні полки через гетьмана Тетерю намагалася впливати Польща, прагнучи відновити й утвердити там свою владу. Лівобережні козаки дедалі більше підпадали під владу Москви, яка прагнула поставити на гетьманство вигідного для себе претендента.

Боротьба за владу на Лівобережній Україні. На Лівобережній Україні у квітні 1662 р. переяславський полковник Яким Сомко скликав у Козельці Старшинську раду. Рада обрала Сомка гетьманом. Проте обіймав він цю посаду лише місяць, бо московський уряд, не довіряючи Сомку, не визнав законності його обрання. У Москві гетьманом воліли бачити запорозького отамана Івана Брюховецького.

Іван Брюховецький не був випадковим претендентом на гетьманську булаву. До цієї посади він торував криву стежку протягом кількох років. Налагодивши тісні зв'язки з впливовими московськими урядовцями, він зумів переконати царя у своїй відданості московському престолу. Вдаючись до хитрощів, підлещуючись до найвпливовіших осіб, легко погоджуючись на поступки у відносинах України з Московією, Івашка (так він сам себе називав!) отримав те, чого не мали інші претенденти на гетьманство в Лівобережній Україні, — підтримку московського царя, а відтак і військову допомогу.

Брюховецький розумів, що хоч би якою великою була московська підтримка, та все ж таки обирати на гетьманство його має козацтво. Зваживши на внутрішньополітичну ситуацію, він брехливими обіцянками прихилив на свій бік Запорозьку Січ, козацькі низи й міщанство. Він гнівно засуджував політику козацької старшини, яка, прагнучи багатства, визискувала «чернь». У своїх заявах Брюховецький демагогічно зобов'язувався у разі обрання його гетьманом відновити справедливість — поліпшити становище козацьких низів і селянства, не оминув своєю увагою і міщан. Їм він обіцяв надати права самоврядування. Упевнившись, що має на кого спертися в Україні, Брюховецький звернувся до царя з проханням дозволити скликати Чорну раду.

17—18 червня 1663 р. в Ніжині зібралася рада, в якій взяли участь разом із козаками селяни та міські жителі. Спираючись на підтримку козацьких низів, які рішуче виступили проти старшини, а також під тиском московських військ Іван Брюховецький здобув перемогу над Сомком. Переможені конкуренти разом з кількома полковниками-однодумцями були невдовзі таємно страчені у Борзні. За свідченням літописця, навіть кат відмовився рубати голову Якиму Сомку, вражений його козацькою красою. Однак Брюховецький знайшов слухняніших посіпак.

Політика Павла Тетері (1663—1665 pp.). Павло Тетеря, спираючись на підтримку Польщі, сподівався поширити свою владу на Лівобережжя. Похід на Лівобережну Україну розпочався восени 1663 р. У ньому взяли участь 22-тисячна польська армія, 15-тисячне військо правобережних козаків та близько 40 тис. татар. У листопаді об'єднані війська перейшли Дніпро. Похід здійснювався кількома колонами. Король упевнено просувався на північний схід, причому населення майже не чинило опору, позаяк з-поміж його полководців були герої Національно-визвольної війни Іван Богун і Тиміш Носач. Тетеря рухався південніше, за будь-яку ціну ухиляючись від об'єднання з королівською колоною. Наказ короля правобережний гетьман виконував без особливого ентузіазму, лише надавши полякам допомогу в облозі Глухова. З-під Глухова Павло Тетеря поквапом повернувся на Правобережжя, бо там спалахнуло антигетьманське повстання. Становище польсько-українських сил, очолених королем, погіршувалося. Дошкуляла зима. Почався голод. Жорстоке поводження поляків спричинило потужний опір лівобережного козацтва. Тож на військовій раді в лютому 1664 р. було вирішено повертатися до Польщі. Усі невдачі походу звалили на Івана Богуна, якого звинуватили в змові проти Польщі й розстріляли на березі Десни під Новгородом-Сіверським. Не бажаючи втрачати Лівобережжя, король залишив там загони під орудою Стефана Чарнецького, відомого своєю жорстокістю у ставленні до козаків і не випадково прозваного ними «рябою собакою» (Чарнецький любив зодягатися у тигрову чи барсову шкуру).

Такий перебіг подій ускладнив становище Павла Тетері. Антигетьманське та антипольське повстання набирало розмаху. До нього прилучилися запорожці й дехто з лівобережних полковників.

Протягом 1664 р. на Правобережжі точилися братовбивчі бої. За участь у змові було заарештовано 1663 р. обраного київського митрополита Йосипа Нелюбовича-Тукальського та колишнього гетьмана, а тоді архімандрита Свято-Онуфріївського монастиря Гедеона Хмельницького, полковника Григорія Гуляницького, яких незабаром ув'язнили в колишній столиці хрестоносців тевтонського ордену — Мальборку (Марієнбурзі). Під час допиту одного з вождів повстання (Сулимки) були знайдені докази активної участі у підготовці антипольського виступу колишнього гетьмана Івана Виговського, якого без суду і слідства (Виговський був сенатором Речі Посполитої і його не могли стратити без згоди короля) засудили до страти і розстріляли. Останнє було справою рук Павла Тетері та його кума польського командуючого Себастіяна Маховського. Такі злочинні каральні заходи не додали популярності Павлові Тетері. Прірву між ним та козаками поглиблювали й дії Чарнецького, котрий прагнув потопити повстання у крові. Але повстання вибухнуло ще більше...

За таких обставин Тетеря втік до Польщі. У польського короля він просив допомоги, не втрачаючи надії повернути владу військовою силою. Одначе до осені 1665 р. колишній гетьман втратив на Правобережжі останніх прибічників. Гетьманську булаву отримав Петро Дорошенко, остаточне затвердження якого відбулося на Генеральній раді 6 січні 1666 р. в Чигирині. (Пізніше Тетеря у Польщі не порозумівся з новим королем Михайлом Вишневецьким та його оточенням і втік до Молдавії. Там він налагодив зв'язки з турецьким султаном і підбурював його здійснити похід проти Польщі. За це його отруїли польські агенти.)

Діяльність Івана Брюховецького. Доступившись до влади, Брюховецький дуже швидко зрікся передвиборних обіцянок. Владний і честолюбний, Брюховецький не відмовлявся від планів об'єднання українських земель під однією булавою. У цьому переконує його участь у воєнних діях 1663—1665 pp. Відбивши наступ польського короля на Лівобережжя, Брюховецький звернувся з універсалами до мешканців Правобережної України й закликав їх виступати проти гетьмана Тетері та короля, об'єднуватися з лівобережним козацтвом. Згодом Брюховецький на чолі своїх військ переправився через Дніпро й захопив кілька правобережних міст, одначе після невдалої облоги Чигирина повернувся на лівий берег. У своїй діяльності Іван Брюховецький спирався на підтримку Москви. Він робив чималі поступки московському урядові. У 1665 р. Брюховецький — перший з українських гетьманів — поїхав до Москви «побачити пресвітлі очі государя». Там він погодився підписати новий договір.

За Московськими статтями 1665 р. московські воєводи й залоги отримували право перебувати майже в усіх великих містах. Збирання податків покладалося на московських воєвод, а збори повністю мали надходити до царської казни. Вибори гетьмана могли відбуватися лише з дозволу царя та за присутності царського представника. Гетьманський уряд позбавлявся права на проведення самостійної зовнішньої політики. Московські статті істотно обмежували автономію Лівобережної Гетьманщини, посилювали її залежність від московського царя. За підписання цієї угоди Брюховецький отримав боярство, численні маєтки та збіднілу сироту, дочку одного з князів Долгоруких, за дружину (гетьман на той час був удівцем).

Андрусівська угода 1667 р. Тим часом Московія та Річ Посполита розпочали переговори щодо поділу між собою України. Закінчилися вони підписанням 30 січня 1667 р. в с. Андрусові (поблизу Смоленська) перемир'я. За умовами Андрусівського договору воєнні дії між Річчю Посполитою та Московією припинялися. Встановлювалося перемир'я на 13,5 років. Під владою Московської держави залишалася Лівобережна Україна, їй поверталися Сіверщина, Смоленщина та на два роки Київ. За Польщею закріплювалися землі Білорусі й Правобережної України. Запорозька Січ переходила під контроль обох держав.

Андрусівський договір, який здебільшого стосувався України, був укладений таємно, без погодження з українською стороною. Він перекреслював більшість здобутків українського народу, завойованих майже 20-літньою боротьбою за національне визволення, узаконював і закріплював насильницький поділ українських земель між Польщею та Московією.