Сутність та характерні риси політичної влади, її наукові кон­цепції.

 

Сутність та характерні ознаки політичної влади, її наукові концепції

Основою політичної влади є політична нерівність, а також нерівність політичних статусів. Право приймати відповідальне політичне рішення людина отримує якраз завдяки особистому статусу в ієрархічній структурі суспільства, коли стає членом уряду, депутатом парламенту, лідером партії тощо. Політична нерівність створює передумови для управління суспільством. Адже для координації життя соціуму необхідний своєрідний управлінський центр – «мозковий штаб», а також переборення центробіжних сил, особистого та групового егоїзму. Ось чому історія суспільств – це історія не ліквідації політичної нерівності, а пошуку і створення ефективних засобів її організації.

Будь-яка державна влада є політичною, але не всяка політична – державною: в умовах первіснообщинного ладу, зокрема на останньому етапі його розвитку, вже існувала політична влада але держави не було.

Найважливішою ознакою виникнення держави є наявність окремої групи осіб, у руках яких зосереджена влада, тобто професійно зайнятих управлінням суспільства та використовуючих для цього соціальний апарат насильства (армію, поліцію, в'язниці тощо).

Таким чином, державна влада – це влада, яка здійснюється за допомогою відокремленого професійного апарату на певній території, на яку поширюється державний суверенітет, у якої є можливість звернутися до засобів організованого і законодавчо інституалізованого насильства.

Державна влада являє собою найвище, найповніше вираження політичної влади, є політичною владою в її найбільш розвинутому стані.

Характерними ознаками політичної влади є:

- загальність, обов'язковість її рішень для всіх громадян, організацій, будь-якої влади. Політична влада може обмежити вплив могутніх корпорацій, засобів масової інформації та взагалі будь-яких інститутів навіть до самої ліквідації;

- безособовість. На відміну від приватної особистої влади, яка існує у невеликих групах, політична влада виступає від імені всього суспільства та звертається за допомогою права до всіх громадян;

- монополія на фізичне насильство, як внутрішнє (право покарання),так і зовнішнє (право на війну);

- різноманітність ресурсів. Політична влада, особливо держава, використовує не тільки підкорення, насильство, але й інші ресурси: економічні, соціальні, культурно-духовні.

Отже, політична влада – це публічне і монопольне право реалізовувати волю, силу, панування у соціальному житті, тобто право призначених інститутів і закладів приймати рішення, обов'язкові для всіх громадян, спираючись на специфічні засоби та апарат влади.

Вона повинна:

1) забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

2) утверджувати право як стрижень суспільних відносин;

3) виконувати функції розвитку держави (господарські, культурні, соціальні та ін.).

Специфіка державної влади полягає в тому, що вона:

- по-перше, здійснюється спеціальним апаратом;

- по-друге, поширюється на всю територію країни;

- по-третє, наділена монополією на прийняття законів та застосування примусу.

Влада існує і функціонує не тільки в різних сферах суспільства, а й на різних рівнях його структури: суспільному, асоціативному та персоналізованому.Таким чином, політична влада – це реальна здатність одних людей проводити свою волю стосовно інших за допомогою правових і політичних норм.

Характерні ознаки політичної влади:

1. домінування владної волі;

2. наявність особливого апарату управління;

3. суверенітет органів влади щодо інших держав;

4. монополія на регламентацію життя суспільства;

5. можливість примусу щодо суспільства і особи;

6. легітимність;

7. легальність;

8. моноцентричність;

9. національний суверенітет (характеризує властивості нації, її політичну свободу, територіальну культуру і мовну самостійність);

10. народний суверенітет (характеризує повновладдя одно- чи багатонаціонального народу);

11. Державний суверенітет (характеризує властивості державної влади, її верховенство у внутрішній політиці і незалежний статус у зовнішній).

Розмаїття підходів дослідників до влади як соціального явища знайшло своє відображення в основних концепціях влади.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською. Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу.

Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада — це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

Суб´єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин — біхевіористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів — особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси.

Нині популярноює реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та ін.), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав´язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

Суб'єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний -політичними організаціями, суб'єкти більш високого рівня -політичні еліти і лідери. Суб'єкти влади виділяються і за іншими критеріями. Вони можуть бути розглянуті і через призму їх публічності, відкритості для суспільства.

З цієї позиції можна виділити:

· відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади - публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції, парламентських фракцій тощо;

· напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ, взаємодію з представниками влади, демонстрації, ініціативи, пожертвування у виборчі фонди партій і політиків) до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу. У зв'язку з цим вживається поняття лобізм, під яким розуміють тиск з боку певних груп інтересів на державну і виконавчу владу з метою прийняття вигідних для груп рішень. Лобі, в першу чергу, виражено найбільш заможними верствами суспільства, що контролюють провідні сектори економіки (галузеве, промислово-фінансове, воєнно-промислове лобі), телемагнатами, військовими. Класичний лобізм передбачає, що групи інтересів і влада взаємодіють через посередника - професійного лобіста (така практика поширена на Заході), депутата, якого-небудь політика. Але ця взаємодія може здійснюватися за більш спрощеною схемою. У цьому випадку представники яких-небудь корпорацій безпосередньо засідають у законодавчих органах влади або входять до складу кабінету міністрів;

· тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного "тіньового сектора" влади можна віднести, наприклад, органи національної безпеки, які використовують свої знання про становище в країні для маніпулювання політичними лідерами; армійські угруповання, кримінальні структури, якщо вони мають важелі тиску на владу.

Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб'єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана:

· страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ;

· звичкою виконувати накази;

· апатією;

· переконанням у необхідності підпорядкування;

· зацікавленістю, щоб бути в підлеглості;

· відчуттям обов'язку;

· авторитетом суб'єкта влади.

Влада, побудована на інтересі і переконанні, є найбільш стабільною, тому що передбачає добровільне виконання розпоряджень, що робить лишнім застосування негативних санкцій. Однією з найбільш прийнятних для влади мотивацій підпорядкування є авторитет суб'єкта влади. Навпаки, влада, заснована на страху і примусі, породжує бажання об'єкта "піти" з поля влади.

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

· силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;

· закон - традиція, звичай;

· стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються залежно від сфер життєдіяльності.

Економічні ресурси - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси - соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо.

Культурно-інформаційні ресурси - знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці інститути контролюється формування суспільної думки. Особливо великий вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє ресурсами переконання і навіювання.

Адміністративно-правові ресурси - система управління, сукупність владних установ.

Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція, внутрішні війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).

Джерелом влади суб'єкта може виступати його сила, краса, багатство, авторитет. Специфічним джерелом влади виступають знання, володіння якою-небудь інформацією. Наприклад, жерці в Стародавньому Єгипті використовували знання про сонячні затемнення для зміцнення своєї влади. В минулому такою владою володіли шамани і чаклуни, сьогодні - вчені, викладачі, політики, професіонали.

М. Вебер джерелами влади вважав:

Насильство (фізична сила, зброя, організована група, особистісні характеристики, загроза застосування сили)

Авторитет (сімейні та соціальні зв'язки, харизма, експертні (спеціальні) знання, віра)

Право (положення та повноваження, контроль над ресурсами, звичай і традиція)

політичний влада державний легітимність

Легітимність стосується як політичного режиму, у тому числі форми правління, так і конкретних персональних суб'єктів влади. Це створює ще одну лінію можливого протиріччя в межах легітимності. При легітимному політичному режимі конкретні політичні лідери (президенти, монархи) можуть втратити підтримку народу. В умовах демократії це протиріччя вирішується через вибори. Яким чином влада набуває легітимності? Тут принагідно звернутися до теорії легітимності М.Вебера, яка вважається класичною в політології. Він виділив три можливих типи легітимності (панування) залежно від її джерел.

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок. Сама традиційна влада має декілька видів:

♦ геронтократія - влада старійшин; ♦патріархальна - влада племінних вождів; ♦патримоніальна - влада монарха, яка в минулому знаходила підкріплення не тільки в традиції престолонаслідування, але й зверталася до релігійної легітимації - монарх як помазаник Божий; напівбожествений образ монарха підтримувався особливими символами: ритуалами, розкішністю одягу і трону, спеціальними зображеннями; ♦ султанізм (різновид патримоніальної), де традицією є використання насильства, а влада правителя звільняється від традиційних обмежень і характеризується абсолютним свавіллям. Така влада була поширена в стародавніх східних деспотіях. У Росії проявом "східного деспотизму" стало правління Івана Грозного; ♦ влада суверена над феодалами-васалами, яка домінувала в середньовічну епоху. Сучасним проявом цієї влади є феномен клієнтея (від лат. cliens - слухняний) - влада керівника над групою людей, які проявляють особисту відданість йому в обмін на доступ до якихось благ.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

· монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);· тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;· аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;· олігархія — влада небагатьох багатих;· тимократія — особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;· теократія — влада церкви;· охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;· демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади, а будь-яка влада — легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки); 2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється; 3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обгрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.