Виникнення Афінської держави

Територію Аттики (область Греції, де згодом виникла Афінська держава) населяло наприкінці II тисячоріччя до н.е. чотири племена, кожне з яких мало свої народні збори, раду старійшин і виборного вождя — базилевса. Перехід до виробляючої економіки з індивідуалізацією праці привів до розділу общинної землі на ділянки зі спадкоємним сімейним володінням, до розвитку майнової диференціації і поступовому виділенню родової верхівки і зубожінню маси вільних общинників, багато які перетворювалися у фатів чи батраків, які за борги попадали в рабство. Ці процеси прискорювалися завдяки розвитку ремесла і торгівлі, чому сприяло приморське положення Афін. Багаті родини стали і першими власниками рабів, у яких перетворювали військовополонених.

До початку I тисячоріччя до н.е. рабовласництво було розповсюдженим явищем, хоча експлуатація рабської праці ще не стала основою суспільного виробництва. Раби були зайняті головним чином у домашнім господарстві, ремеслі, рідше на польових роботах. Поряд з ними трудилися і їх хазяї, хоча раби виконували найбільш важкі роботи. Тільки згодом рабська праця стане переважати, а рабовласники, насамперед великі, перестануть брати участь у продуктивній праці.

Родоплемінна організація влади починає пристосовуватися до забезпечення інтересів не тільки її членів, але і верхівки, що багатіє, вільних, до експлуатації рабів. У народних зборах зростає вплив знатних пологів, з їхніх представників формується рада старійшин і обираються базилевси. Первісне суспільство перетворюється в політичне суспільство, часто називаєме військовою демократією. Але і воно, зберігаючи традиції родоплемінної організації влади, не було здатне стримати розвинені в суспільстві антагонізми — між класами рабів, що складаються, і вільних, між рядовими общинниками і родоплемінною верхівкою. Важливу роль зіграли і зовнішні фактори його існування.

Географічні умови, що вимагали пристосування ведення господарства до умов навколишньої природного середовища, виснаження локальних природних ресурсів, що підсилилося з переходом до виробляючого економіці, розвиток обміну і зв'язана з ним інтенсифікація міжплемінних контактів і, як наслідок, ослаблення кровноспоріднених зв'язків, асиміляція пологів і племен, необхідність врегулювання й усунення виникаючих конфліктів, що вийшли за племінні рамки, стали передумовами для об'єднання племен Аттики під єдиною владою.

Наслідком цього й одночасно важливим етапом у тривалому процесі утворення держави в Афінах були реформи, що зв'язуються за традицією з ім'ям легендарного героя Тесея. Приписувані йому реформи — результат поступових змін, що відбувалися протягом ряду століть і завершилися до VIII в. до н.е.

Утворення Афінської держави почалося з проведення реформ, що належать легендарному Тесею (ХIII століття до н.е.). Однієї з таких реформ було об'єднання (синойкізм) племен, що населяли Аттику, у єдиний афінський народ. Для керівництва загальними справами нового об’єднання була створена Рада, до якої перейшла частина справ, що раніше знаходились у віданні окремих племен.
Подальші перетворення виразились в оформленні відокремлених соціальних груп. Родова знать, що остаточно закріпила за собою привілеї, створила особливу групу євпатридів, яким було надано виняткове право на заміщення посад. Більшу частину населення складали геомори (землероби), виділялась група ремісників (деміургів).
Наступним кроком до утворення держави було знищення влади базилевса в її минулому значенні і введення нової посади архонта. Спочатку архонти вибирались довічно, потім – на 10 років, а з 683 р. до н.е. щороку обирались 9 ар-хонтів. Один з них – перший архонт-епонім, іменем якого називався рік, очолював колегію, мав повноваження щодо нагляду за внутрішнім управлінням і судові повноваження щодо сімейних справ. Базилевс, який став другим архонтом, виконував жрецькі функції, а також суд у релігійних справах. Третій архонт – полемарх – здійснював командування військом і відав зовнішніми справами. Інші шість архонтів – фесмофети – були охоронцями законів та очолювали розгляд судових справ.
Діяльність архонтів контролювалася ареопагом, який у VІІІ ст. до н.е. замінив Раду старійшин. В ареопазі засідали діючі і відставні архонти, які приймали рішення з військових, жрецьких і судових справ.
Процеси класоутворення та формування держави в Афінах проходили синхронно. Одночасно з виділенням із знаті осіб, які здійснювали функції публічної влади, почалося руйнування основ родового поділу громадян. Уся Аттика була розбита на територіальні округи (наукрії). Громадяни кожної наукрії були зобов’язані спорядити корабель з екіпажем і виставити двох вершників у повному військовому спорядженні. На чолі наукрії стояв притан. Отже, з’явився поділ населення за територіальною ознакою, а також виник новий орган влади (ареопаг), що не був пов’язаний із родоплемінною організацією. По старій родоплемінній організації був нанесений перший удар. Афінський поліс стає територіальною формою політичної організації суспільства. Територіальна організація суспільства настійно вимагала однакового (незалежного від племінних розходжень) і, отже, централізованого керування суспільними справами, набагато більш активного регулювання соціальних відносин, що розвиваються. Раніше досить монолітне родоплемінне суспільство виявилося в складному становищі. Ще зберігалися міжродові і міжплемінні звади. Але уже виникали нові гострі конфлікти в зв'язку з майновою диференціацією, що підсилюється, в Аттиці. Ці конфлікти, що найбільше чітко проявилися в протиріччях, що поглиблюються, між вільними афінянами і різними групами неповноправно і залежного населення (фети, іноземці, раби і т.д.), створювали ґрунт для формування нових механізмів влади.

Виникла необхідність у політичній (державної) владі, що стоїть над суспільством і знатної стати, з одного боку, коштом угоди і примирення, з іншого боку - силою підпорядкування і поневолення.

Геомори і деміурги разом з торговцями і бідняками, що складали більшість вільних, поступово відсторонялися від безпосереднього активного керування суспільними справами. За ними збереглося лише право брати участь у народних зборах, роль якого в цей час значно упала. Разом з тим положення дрібних землевласників ставало усе більш важким. Вони бідували і змушені були закладати за борги землі. Поряд із заставою землі виникала і боргова кабала, за умовами якої несправний боржник міг бути проданий в рабство за кордон.