Залежно від ціннісного ставлення людини до світу цінності визначаються як предметні та суб'єктні.

"Предметними" цінностями виступає все розмаїття предметів людської діяльності, суспільних ВІДНОСИН та включених до їх кола природних явищ як об'єктів ціннісного відношення. Вони оцінюються В плані добра і зла, істини чи хибності, краси чи потворності, допустимого чи забороненого, справедливого чи Несправедливого тощо.

"Суб'єктні" цінності – способи та критерії, на основі яких проводяться самі процедури оцінки відповідних явищ, закріплюються в суспільній свідомості і культурі, виступаючи орієнтирами діяльності людини. Це – настанови й оцінки, вимоги й заборони, цілі та проекти, які відображаються у формі нормативних настанов.

Розмаїття цінностей передбачає класифікацію за їх рівнем. Так, виділяються цінності особистості, соціальних та професійних груп, національні, загальнолюдські.

В наш час особливої ваги набувають загальнолюдські цінності. Вони є регуляторами поведінки всього людства, виступаючи найважливішими критеріями, стимулами і знаряддями пошуку шляхів взаєморозуміння, злагоди і збереження життя людей планети. Слід мати на увазі, що загальнолюдські цінності мають конкретно-історичний характер. Їх розуміння в античності чи в епоху Середньовіччя суттєво відрізняється від їх розуміння в сучасному інформаційному суспільстві.

У сучасній філософії поки що немає єдиного бачення того, що є загальнолюдськими цінностями. Немає основи, яка б давала змогу визначити єдині, загальнозначимі цінності для всіх народів, систем та культур. Спостерігається надзвичайне розмаїття думок щодо поняття "загальнолюдське".

Можна виділити деякі цінності, які, беззаперечно, є загальнолюдськими:

– цінність людського життя;

– смисл життя, добро, справедливість, краса, істина, свобода тощо;

– цінність природи як основи життєдіяльності людини, запобігання екологічній кризі, збереження навколишнього середовища;

– відвернення загрози термоядерної війни;

– забезпечення свободи, демократизації усіх сфер ЛЮДСЬКОЇ життєдіяльності – економіки, політики, культури тощо.

Подальший конкретно-історичний аналіз сутності та розвитку цінностей є важливою стороною наукового дослідження і розуміння історії суспільства та культури.

 

Контрольні завдання.

1. Що таке: цінність?

3. Назвати відомі вам групи цінностей?

4. Яке місце посідають цінності в структурі людської діяльності?

6. У чому особливості ціннісного образу?

7. Чи може існувати людина без сенсу життя?

8. Чи однакові цінності у різних людей, від чого це залежить?

Теми рефератів.

1. Проблема цінностей в історії філософії, в історії людської діяльності.

2. Проблема критерію ціннісного вибору.

3. Ціннісна свідомость: зміст, тенденції розвитку.

4. Ціннісні орієнтації в структурі діяльності.

5. Класифікація цінностей.

 

Тема: Релігійні конфесії в Україні.

Мета: зрозуміти місце релігії в культурному сенсі, закономірності релігійного процесу та вплив його на формування українського суспільства і людську особистість.

 

Знання, навички, якими необхідно оволодіти: розкрити головні проблеми релігійних конфесій в Україні, а також знати сучасний стан релігій.

 

 

Вид навчальних завдань для самостійного вивчання: робота з підручником та самостійне вивчення теми із розробкою конспекту.

 

Форми поточного контролю: перевірка конспектів та усне опитування на початку лекції.

 

План.

1. Церква і релігійні організації в Україні.

2. Сучасна релігійна ситуація в Україні.

 

Термінологічний словник до теми:

Асоціація релігіє знавців, релігійна свідомість, Українська автокефальна православна церква, Українська православна церква Київського Патріархату, Українська православна церква Московського Патріархату, Греко-католицька і Римсько-католицька церкви.

Література: Сидоренко О.П.Релігієзнавство: Підручник, - 2-ге видання.,перероб. і доп. - К.: Знання, 2008. - 470с.

Теоретичний матеріал:

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.

За даними Української асоціації релігіє знавців, на 1 січня 2003 р. в Україні була зареєстрована 26 271 релігійна громада (1076 громад діяли без реєстрації). Це вдвічі більше, ніжу 1991 р.1 У розпорядженні релігійних організацій перебували 19 112 культових споруд (храми, мечеті, синагоги тощо), з них 2332 знаходилися у процесі будівництва. До складу церков входили 344 монастирі з 5864 ченцями і черницями та 249 місій. Діяли 160 духовних навчальних закладів з 18 000 слухачів і майже 10 000 недільних шкіл. Виходили 334 періодичних видання.

Розширився спектр релігій і деномінацій. На сьогодні кількість відомих конфесій у країні сягнула за сто. Однак 99,5% всіх релігійних утворень належать до 25 основних віросповідань. Серед опитаних у 2002 р. 70 % дорослого населення України назвали себе православними (у тому числі ті, хто остаточно ще не визначився у своєму ставленні до релігії), 7 % — греко-католиками, 2,2 % — протестантами, менше 1 % — римо-католиками, мусульманами, іудеями.

 

Сучасна релігійна ситуація в Україні позначена цілою низкою особливостей:

• Значна кількість громадян вагаються між вірою і безвір'ям. Решта — невіруючі, переконані атеїсти, просто байдужі до релігії. Разом із тим, майже 85 % опитаних заявили, що вони пройшли обряд хрещення, тобто формально є християнами, а половина невіруючих і переконаних атеїстів відвідують богослужіння під час релігійних свят і матеріально підтримують церкву.

• Релігійність віруючих має помітно поверховий, а часто демонстративний характер і зводиться лише до виконання формальних християнських вимог, наприклад, носіння натільного хрестика. Лише 20 % віруючих відвідують службу Божу раз на тиждень, ще 20 % — раз на місяць, половина — тільки у дні релігійних свят. Трохи більше третини віруючих знають лише одну молитву, ще третина — по дві-три.

• Релігійна свідомість людей, як віруючих, так і невіруючих, характеризується помітною невизначеністю. Як правило, вони визнають існування Бога, однак не завжди вірять в існування душі, гріха, Раю і пекла. Отже, ці поняття набувають у них не стільки релігійного, скільки морального забарвлення. Причому третина віруючих, половина тих, хто вагається між вірою й безвір'ям, та шоста частина невіруючих і атеїстів одночасно визнають переселення душ, що суперечить християнському віровченню. До речі, опитування 2002 р. виявило лише 1,7 % українців, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії "справжніх віруючих". Це переважно одинокі жінки похилого віку, які жили у сільській місцевості. Приблизно такі ж результати дало тривале міжнародне дослідження сучасної релігійності у Росії. У СПІА — навпаки. На середину 80-х років понад 90 % американців вважали себе віруючими, 60 % були членами релігійних організацій, 50 % регулярно відвідували богослужіння.

• Релігійність населення Західноукраїнського регіону в цілому є вищою за релігійність жителів інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків з лібералізації радянської державної політики стосовно релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. На 1 січня 2003 р. віруючими називали себе 80 % дорослого населення цього регіону. Якщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 релігійної громади, то у західних областях цей показник у 2—3 рази вищий.

• Центрами релігійної діяльності стали міста, тоді як у дореволюційні часи та у перші десятиліття радянської влади релігійним було передусім українське село. Ця особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

• Центрами поширення нетрадиційних релігій є Донецька і Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної релігійної традиції або такі, де результати політики викорінення релігії виявилися найбільш успішними.

• Наявна проблема кадрів: якщо православні і католицькі релігійні об'єднання відчувають потребу у кваліфікованих кадрах священнослужителів, то у протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі освіти їх у 2—3 рази більше, ніж самих громад. Спостерігається розкол в українському православ'ї. Нині в Україні діють:

 

1) Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави українських церков в Америці і в діаспорі митрополита Костянтина (в миру Багана), предстоятель — митрополит Мефодій (у миру Кудряков);

2) Українська православна церква Київського Патріархату (УПЦ-КП), яку очолює патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет (у миру Денисенко);

3) Українська православна церква Московського Патріархату, очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (в миру Сабоданом).

Отже, сучасне українське православ'я розколоте. Його утворюють три церкви. Суттєвою особливістю відносин ніж ними є брак порозуміння. Це одна з визначальних рис вітчизняного православ'я у сфері внутрішніх і міжрелігійних відносин. Увесь час на різних його рівнях ведуться розмови про необхідність об'єднання всіх його гілок. Однак церкви висувають суперечливі вимоги, що цілком або частково виключають саму можливість їхнього об'єднання. Вони звинувачують одна одну у зраді Святому Письму, у політичних пристрастях, вилучають одна в одної храмові будівлі, релігійні цінності, фінансові надходження і навіть релігійні навчальні заклади.

Взаємовиключне різноголосся у поглядах, уявленнях, переконаннях та ідеалах, у ціннісних орієнтаціях і соціальних настановах церковного керівництва різних православних конфесій в Україні незмінно відбивається на їхній пастві розгубленістю, невпевненістю, розчаруванням, психологічними хвилюваннями і навіть взаємною неприязню і конфліктами.

На 1 січня 2003 р. діяльність православних церков в Україні характеризувалася приблизно такими даними.

Українська православна церква Московського Патріархату налічувала 10 042 релігійні громади, 144 монастирі з 4046 ченцями, 8285 священиків, 8542 культові споруди (1018 — у процесі будівництва), 16 навчальних закладів, 3245 недільних шкіл, 116 періодичних видань. Громади були об'єднані у 34 єпархії з управліннями у всіх обласних центрах (крім Ужгорода), а також у Мукачеві, Хусті, Кам'янці-Подільському, Білій Церкві, Глухові, Горлівці, Тульчині, Кривому Розі, Володимирі-Волинському, Овручі. Найменшу кількість парафій ця церква мала у Галичині, найбільше — у Чернігівській, Сумській, Полтавській та Хмельницькій областях. Підготовка священнослужителів і церковнослужителів здійснювалася в основному у Київських духовній академії та семінарії, а також у семінаріях Одеси, Луцька, Мукачева, Хмельницького, Чернігова і селища Городок (Рівненська область). УПЦ-МП належать такі християнські святині, як Свято-Успенська Києво-Печерська Лавра і Свято-Успенська Почаївська Лавра. Офіційний друкований орган церкви — журнал "Православний вісник". В Одесі знаходиться Александрійське подвір'я — офіційне представництво Александрійської православної церкви при Московському патріархаті.

Українська православна церква Київського Патріархату налічувала 3196 релігійних громад, 31 монастир, 2514 священнослужителів, 2206 культових споруд (308 — у процесі будівництва), 17 навчальних закладів, 881 недільну школу, видавала 25 періодичних видань. Найбільшим впливом ця церква користується у Галичині, Волинській, Рівненській, Чернівецькій і Київській областях, причому саме на три галицькі області припадало дві третини парафій цієї церкви. Почали з'являтися громади УПЦ-КП у Криму і Закарпатській області. До складу церкви входило 29 єпархій. Кадри духовенства готувалися у Київських духовних академії та семінарії, а також у семінаріях Львова, Луцька, Івано-Франківська, Тернополя, Ногінська (Московська область) і на теологічному факультеті Чернівецького університету. Офіційний друкований орган — журнал "Православний вісник". Керує церквою Вища церковна рада на чолі з патріархом, її ієрархи підкреслюють, що УПЦ-КП є національною церквою і тому претендує на статус державної.

До складу УПЦ-КП входить на правах автономії митрополія Західної Європи і Канади, що об'єднує православних греків, італійців, французів, німців та представників інших національностей. Очолює автономію митрополит Міланський і всієї Лангобардії, якому підпорядковані архієпископи Паризький і Тюрінзький та Ванкуверська єпископія. У1996 р. до УПЦ-КП приєдналися також грецькі православні, які не визнають переходу Елладської церкви на григоріанський стиль (старостильники), об'єднані у Грецький екзархат УПЦ-КП з трьома єпархіями.

Українська автокефальна православна церква налічувала 1110 зареєстрованих і незареєстрованих релігійних громад, 3 монастирі, 676 священнослужителів, 789 культових споруд, що вже діяли чи споруджувалися, 7 навчальних закладів, 248 недільних шкіл, б періодичних видань. До її складу входять єпархії: Київська, Львівська, Галицька, Тернопільська, Луцько-Волинська, Хмельницька, Дніпропетровська, Харківсько-Полтавська та Чернігівська. Більшість парафій знаходяться на Львівщині та Тернопільщині. В Закарпатській, Чернігівській, Вінницькій, Кіровоградській, Чернівецькій, Сумській та Запорізькій областях парафій УАПЦ немає.

Крім православних, в Україні діють ще греко-католицька і римсько-католицька церкви. Складна ситуація історично склалася і навколо цих церков.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ) утворена на західноукраїнських землях внаслідок укладення Берестейської унії 1596 р. Справа в тому, що наприкінці XVI ст. майже вся Україна входила до складу держав, що у період Середньовіччя були форпостами Ватикану на сході Європи, — Угорської феодальної держави, яка панувала на Закарпатті, і Польського королівства, щоб середині XIV ст. захопило Галичину і Західне Поділля. Решта Правобережжя, тобто Волинь, Київщина, Брацлавщина і частина Лівобережжя, що у ХІV ст. були захоплені Литовською державою, внаслідок політичних комбінацій між польськими і литовськими феодалами згідно з Люблінською унією 1569 р. також відійшла до складу Речі Посполитої.

Отже, по території сучасної України пролягала межа між зонами домінування православ'я і католицизму. На цій межі і точилася боротьба за вплив на релігійні громади. її результатом стало об'єднання Київської митрополії з католицькою церквою, проголошене у Бересті на соборі 1596 р. Унія зберігала за новою церквою православну обрядовість, особливості організації православної церкви, проте панівним вважалося віровчення католицизму. Главою уніатської церкви визнавався Папа Римський.

Унія спричинила розкол українського народу за конфесійною ознакою. У тій частині України, що перебувала у складі Російської імперії, уніатську церкву було ліквідовано у 1839 р. (Правобережжя, Волинь) та у 1875 р. (Холмщина). В Україні у складі СРСР цю церкву було заборонено у 1946 р., після чого вона продовжувала діяти нелегально до 1989 р., коли була поновлена у правах.

Сьогодні розгортається процес відбудови УГКЦ. її мережа повністю відновлена на рівні ЗО—40-х років — періоду найвищого розвитку. Вона складається з більш як 3400 парафій, що обслуговуються 2075 священнослужителями, 90 монастирів (1096 ченців і черниць), 6 місій, 2654 культових споруд (349 — у процесі будівництва), 14 навчальних закладів, у тому числі Львівська богословська академія, 907 недільних шкіл, 26 періодичних видань. Єпархії УГКЦ існують у СІЛА, Канаді, Польщі та інших країнах. Є громади також у Росії, Казахстані, Білорусі, Литві. Переважна більшість парафій (97 %) діють у західних областях України. Очолює церкву (крім Мукачівської єпархії, безпосередньо підпорядкованої Ватикану) верховний архієпископ. Сьогодні цю посаду обіймає кардинал Любомир Гузар.

Загалом УГКЦ активно впливає на національне відродження, розвиток національної свідомості і культури українського народу. Важливою ознакою суспільної діяльності УГКЦ є зусилля з подолання застарілої ворожнечі між греко-католиками і православними. Між ними поступово налагоджуються нормальні цивілізовані контакти, їхні ієрархи беруть участь у спільних заходах (церемоніях і святах), висловлюють прагнення до християнської єдності, створюють в окремих областях екуменічні ради для погодження міжконфесійних і між церковних непорозумінь.

Римсько-католицька церква (РКЦ) існує на території України з XIV ст. внаслідок утворення католицької митрополії та поширення католицизму в XVI ст. переселенцями з Польщі. Тому прихильниками цієї церкви є головним чином представники польської меншини.

У 1991 р. Папа Іоанн Павло П відновив діяльність римсько-католицьких діоцезій (від лат. — управління) в Україні і призначив єпископів у Львові, Кам'янці-Подільському й Житомирі, а в 1996 р, — у Луцьку. Зі свого боку Україна встановила дипломатичні відносини з Ватиканом, і в 1992 р. Папа призначив першим апостольським нунцієм (послом) в Україні архієпископа Антоніо Франко. У 2001 р. Папа проголосив митрополита Львівського архієпископа Мар'яна Яворського кардиналом.

РКЦ практично завершила свою розбудову. Нею були утворені Львівська архідіоцезія як її духовний центр, інші управлінські та духовно-навчальні структури. На 1 січня 2003 року РКЦ мала 840 зареєстрованих громад, 77 місій, 477 священнослужителів, 269 з яких — іноземці, 771 культову споруду (.64 — у процесі будівництва). Крім Львівської архідіоцезії до її складу входять ще

6 діоцезій (Київсько-Житомирська, Кам'янець-Подільська, Луцька, Мукачівська, Харківсько-Запорізька та Одесько-Сімферопольська). Парафії Закарпатської області об'єднані в апостольську адміністратуру, підпорядковану безпосередньо Ватикану. Триває процес відкриття католицьких духовних шкіл. Вже діють коледж святого Фоми Аквінського у Києві, вища духовна школа Святого Духа у Городку на Поділлі, духовна семінарія у Ворзелі під Києвом, духовна семінарія у Брюховичах біля Львову (всього7 навчальних закладів і 504 недільні школи). Діє видавництво монахів-домініканців "Кайрос", великим накладом видається релігійна періодика (15 періодичних видань). Відкриваються монастирі домініканців, кармелітів, францисканців тощо.

Основні зусилля РКЦ на сучасному етапі спрямовані на відродження церковної мережі, що існувала у період найбільшого впливу католицизму в Україні — у ХУШ—XIX ст. Водночас католицькі громади беруть активну участь у розбудові національної державності і духовному відродженні народу, у подоланні міжконфесійної ворожнечі, що її постійно підтримували всі попередні режими. РКЦ стає, зрештою, повноправним членом нашого церковного життя. її ієрархи та інші духовні особи беруть участь у роботі Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, що є прообразом майбутнього єднання віруючих різних конфесій.

Однак слід відверто констатувати, що відносини між православними і Римсько-католицькою церквами в Україні залишаються дуже суперечливими. Духовенство УПЦ-МП, наприклад, продовжує вважати, що Римський Патріархат відколовся від вселенського православ'я у 1054 р. через власну гординю і що з тієї пори латинство стало використовуватись у боротьбі з охоронницею Божественної істини — святою православною церквою. Претензії до православ'я залишаються і в РКЦ. Кризу поглиблює також грубе втручання у внутрішньо церковні справи представників політичних партій і рухів, а також окремих зарубіжних центрів, що таким способом виборюють "свої канонічні українські території".