Політичні ідеї українських просвітників (Петро Лодій, Іоанн Баптист Шад, Яків Козель­ський).

Петро Лодій (1764–1829 рр.) — український філософ, письменник, поет правник, педагог. У 1787 р. закінчив Львівський університет, де згодом був професором логіки, метафізики й моральної філософії. З 1802 р. — професор філософії, чистої та прикладної математики в Ягеллонському університеті (м. Краків, тепер — Республіка Польща). У 1803 р., після заснування у м. Санкт-Петербурзі головного педагогічного інституту, запрошений його керівництвом на кафедру логіки, метафізики і моральної філософії, де викладав теоретичну та практичну філософію.

З 1819 р. (після перетворення інституту на університет) — професор його філософсько-юридичного факультету, де викладав загальне (приватне, публічне, державне, народне) та кримінальне право. Обіймав також посади інспектора над класами шляхетних дівчат та інспектора Комерційного училища у м. Санкт-Петербурзі. Помер у Санкт-Петербурзі 22 червня 1829 р. У своїх філософських поглядах розвивав ідеї Х. Вольфа та його послідовника Х. Баумейстера. Працю останнього «Настанови любомудрія повчального» у 1790 р. переклав українською мовою. Відстоював із деїстичних позицій ідеї матеріалістичного сенсуалізму. Одним із перших піддав критиці вчення І. Канта з матеріалістичних позицій. П. Лодій критикував також погляди Д. Берклі, Д. Юма та Ф. Шеллінга. Не відкидав ідеї існування у світі божественного начала, однак засуджував спроби підпорядкування науки й філософії церкві. У 1810 р. переклав російською мовою працю Л. А. Фейєрбаха «Кримінальне право».

Суспільний ідеал згідної теорії П. Лодія — це суспільство, створене на основі ідей свободи, рівності та власності. Свобода — це прагнення усіх поневолених, яке було актуальним у всі часи. Але просвітники практикували цю ідею крізь призму умов, відносин та вимог свого часу. Адже канонізована традицією, суворо регламентована поведінка людини за умов феодалізму в новий час змінила сутність волевиявлення особи на основі раціонального осмислення дійсності.

У цьому контексті П. Лодій зазначав, що громадянська свобода — це «по наведенню розуму самовільне визначення самого себе в діянні Громадянська свобода є незалежність від влади законодавчої. У здійсненні таких дій, які сприяють досягненню власної своєї цілі й приватного свого блага, якщо тільки оте здійснення не противне цілі держави». Свобода — це насамперед вільна конкуренція приватних інтересів, що добре вкладалося в систему відносин ХVІІ ст.

У свою чергу, просвітницька інтерпретація поняття рівності полягала у визнанні рівності людей перед законом, відповідно знищення класових (станових) привілеїв, але не самих класів. Політична свобода і рівність органічно пов’язувалася з правом власності.

Іоанн Баптист Шад народився в сільській католицькій родині поблизу Бамберга в 1758 р. З дитячих років його життя було пов'язане з монастирем, де й отримав освіту в єзуїтській школі виховання. Монахом-бенедиктинцем захопився філософією, що привело його до розриву з католицизмом. У 1798 р. втік з монастиря, викладав філософію в Готі, Ієні. За рекомендацією Фіхте, Шіллера і Гете в 1804 р. граф С. Потоцький запросив його до Харківського університету, де до 1816 р. він читав курс логіки. Завдяки блискучій красномовності, глибокій ерудиції, переконливості своїх думок І. Б. Шад завоював симпатії студентської молоді, колег по роботі. Ведучи педагогічну роботу, значну увагу приділяв підготовці філософських кадрів, знаходив час і для наукової роботи. У Харкові він підготував і видав латинською мовою підручник з логіки (Institutiones philosophiae universae, tomus primus, logicam comp-letens. — Харків, Галле, 1812), курс природного права (Institutiones juris naturae. — Харків, 1814). У 1816 р. за пропаганду шеллінгіанства і за "гординю безвір'я" протягом 24 годин був висланий спочатку з Харкова, а потім за межі Росії. Повернувшись до Ієни, читав курс лекцій в університеті як приват-доцент. Помер в Ієні в 1834 р.

Деякий час він спирався на твори Канта, які справили на нього подвійне враження. З одного боку, кантівська філософія приваблювала його ідеєю свободи та гідності людини, а з другого — відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що, власне, вело до "духовного рабства". В 1798 р. від Канта Шад переходить до філософії Фіхте, стає його послідовником, присвячуючи свій самий великий твір доступному викладенню фіхтеанської філософії. В подальшому І. Б. Шад відходить від фіхтеанства, стає послідовником Шеллінга, зводячи філософію до абсолютної тотожності суб'єкта та об'єкта, водночас критично ставлячись і до шеллінгіанства.

Відповідно до поглядів Шада закон розвитку як основний закон природи, Всесвіту лежить в основі походження людини, соціальних процесів. Шад підкреслює, що у своєму розвитку людина проходить три етапи: тваринний, природний та моральний, де перехід від одного етапу до другого обумовлюється соціальним середовищем. Критично ставлячись до договірної теорії походження держави, він обстоював ідею природного права, виводячи походження держави і права з розуму людини. Вищим законом в суспільстві він вважав закон абсолютної свободи. Суть цього закону полягає в тому, що людина володіє абсолютною свободою в тому розумінні, що вона здатна панувати над собою, спонукати себе до таких дій, до яких не може бути примушена зовнішніми силами. З природним правом, яке є вродженим і вічним, пов'язуються у суспільстві законодавство і державність, які мають відповідати розуму людини.

Якщо законодавство в суспільстві суперечить розуму або людина обирає його не за своєю волею, то вона втрачає гідність розумної істоти, перестає бути собою, потрапляє в рабство. Рабство — це вища форма насильства. Вона полягає в тому, що людину починають розглядати як річ, а це суперечить природному праву, самому суспільному життю. Ліквідувати такий стан можна через пропаганду правових ідей, самовдосконаленням людини, бо природа людини і визначає закони суспільства, право кожної людини досягати призначеної її природою вищої мети. Звідси засудження Шадом усіх форм деспотизму, вимоги свободи совісті, думки, свободи університетської освіти, заборона рабства.

І. Б. Шад, підкреслюючи важливу роль вдосконалення людини, законодавства і державності, основу прогресивного розвитку людства вбачав в його різноманітності, де умовою нормального життя кожного організму є протилежність між його частинами, в даному випадку вільне діяння і протидіяння націй, їх протилежність, що залежить від клімату, рівня культури, звичаїв, різних тілесних та духовних здібностей. Безмежна різноманітність в природі і людському роді відтворює безмежну різноманітність джерел життя, прагнень, з яких постають гармонія і вдосконалення. Відносно до людини протилежності виявляються в родині через протилежність роду і віку, в державі — правителя і народу, а також станів і поколінь, в цілому людському роді — через різницю націй, де одна з протилежностей виявляє досконалість та недосконалість Іншої. Будь-яке прагнення до вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами і націями. Нація, яка підкоряється іншій навіть з прагнення вічного миру, виявляє своє падіння і заслуговує всі ті нещастя, які на неї можуть впасти.

Яків Козельський – український філософ, просвітник. Народився в 1729 р. в с. Келеберда (нині Канівського району Черкаської області) в родині сотника Полтавського полку. Освіту здобув у Київській академії (1744—1750) та Академічному університеті при Петербурзькій АН (1751— 1757). Викладаючи в Артилерійській та Інженерній школах у Петербурзі, опублікував свої перші праці — «Арифметичні пропозиції» та «Механічні пропозиції». Для нього право власності — це природне право, яке нікому не дарують і ні від кого не забирають. Це — рівне для всіх право вільно здобувати та володіти власністю. Формулюючи «правило загальне про власне майно (маєток), Я. Козельський писав: «Не годиться турбувати нікого у його маєтності ніяким чином». Однак про встановлення розміру власності єдиної точки зору у просвітників не було. Одні були проти рівності власності, інші захищали цю тезу. Я. Козельський схилявся до республіки, бо тільки «при республіканському правлінні загальна вигода є базисом усіх людських доброчесностей та законодавства». У свою чергу С. Десницький не обмежував серйозно монарха у здійсненні законодавчої влади, але ставив вимогу — зміцнити орган народного представництва, так званий сенат, члени якого повинні були користуватися рівними правами й відстоювати загальнонародні інтереси. Сенат, на його думку, повинен обиратися із представників землевласників, купців, ремісників, духівництва та інтелігенції. Він вимагав незалежності та незмінюваності судів, рівності всіх перед кримінальним судом, а також створення суду присяжних.

Ключові терміни:

Апологет -запальний прихильник якоїсь ідеї, напряму, вчення. Спочатку апологетами називали захисників християнського богослов'я і релігії; у переносному розумінні беззастережні захисники і вихвалячі певних ідейних течій або систем.

Абсолютна монархія -це різновидом монархічної форми правління, що характеризується юридичним і фактичним зосередженням всієї повноти державної влади в руках спадкового глави держави.

Аристократія – форма державного ладу, за якої правління здійснюється представниками родової знаті. Аристократією називають форму правління, при якій державна влада зосереджена в руках привілейованої освіченої знатної меншості.

Виборна монархія – тип монархії, коли новий монарх після припинення повноважень попереднього обирається парламентом, членами монаршої родини або іншим спеціальним органом.

Виконавча влада -одна з трьох гілок державної влади відповідно до принципу поділу влади. Розробляє і втілює державну політику, спрямовану на забезпечення виконання законів, та керує сферами суспільного життя.

Держава – це держава, що має свою територію та кордони, які можуть розширюватися, проводить власну незалежну внутрішню і зовнішню політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб, прапор і гімн.

Державна влада – це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами, що спираються на державний примус. Державна влада є різновидом соціальної влади і завжди є політичною по суті.

Духовний регламент -закон, виданий у формі маніфесту Петром I, який визначав правове становище Православної Церкви в Російській імперії (Православної російської церкви).

Еліта - невід'ємна частина соціуму, вибрані, найкращі, панівна верства.

Закон – нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов'язкових правил, прийнятий в особливому порядку (законодавчим), або безпосередньо народом.

Законодавча влада -це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення.

Конституція -основний державний документ (закон), що визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування представницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу систему, права й обов'язки держави, суспільства та громадян. Інші закони держави, як правило спираються на конституцію.

Концепція «сродности» - це концепція, що розкриває сутнісні особливості "спорідненості" і форми її вираження - здібності, нахили, що дозволяє визначити її ("спорідненість") як внутрішній стимул.

Легітимність – здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади.

Легітимність влади – це здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у струк­турах влади. Чим нижче рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус.

Монархія – форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові.

Народ – багатопланове поняття, яке може мати такі значення:

- Народ — населення держави, мешканці країни. - Народ — громадсько-політична сила, на яку опирається офіційна влада в країні^. - Народ — форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем'я). - Народ — взагалі люди, переважно у великій кількості.

«Освічений абсолютизм» -політика, здійснювана у XVIII столітті в деяких європейських монархічних державах. Її змістом було знищення або перетворення «зверху» найбільш застарілих феодальних порядків.

Парламент – найвищий виборний (повністю або частково) орган державної законодавчої влади, в якому здійснюється представництво основних політично активних груп населення країни.

Патерналізм – система політичних відносин, принцип державного управління або політична практика, при якій одні політичні суб'єкти поводять себе до інших як «батько» до «дітей» в патріархальній сім'ї.

Поділ влади – основоположний принцип, відповідно до якого в демократичній правовій державі мають співіснувати самостійні галузі ("гілки") державної влади - законодавча, виконавча, судова, кожна з яких здійснюється незалежними один від одного органами, що перебувають у стані стримування і взаємного контролю.

Природне право – теоретична доктрина в теорії права, за якою головним джерелом права є сама природа, а не воля законодавця. Також термін визначає і саме право, задане природою.

«Спадкоємна» монархія – тип монархії, найпоширеніший у наш час, коли престол передається в рамках однієї династії автоматично згідно з порядком престолонаслідування.

Судова влада – незалежна і самостійна гілка державної влади, яка здійснюється судами. Органи судової влади вирішують правові суперечки між конкретними особами, а також розглядають справи щодо норм контролю, а саме: відповідностізаконів → конституції і підзаконних нормативних актів → законам. У окремих випадках ці органи дають тлумачення правовим нормам, в основному нормам конституції країни, поза зв'язком з конкретним позовом.

Суспільний договір -теорія, за якою люди віддають частину своїх суверенних прав уряду держави або іншому органу влади для того, щоб підтримувати порядок у суспільстві, тобто згода тих, ким правлять, на певні правила, за якими здійснюється правління.

Теологія -це сукупність релігійних доктрин про суть і дію бога, побудована у формах ідеалістичного умогляди на основі текстів, що приймаються як божественне одкровення.