Завдання класифікування документів

Як відомо, класифікація є одним із засобів теоретичного пізнання будь-якого

об'єкта. Для пізнання документа теж потрібно його u1082 класифікувати, тобто визначити

види документів, визначити ознаки, за якими вони розрізняються.

Крім наукового значення, класифікації документів мають і практичне

спрямування: вони допомагають у практичній діяльності з виявлення, добору,

організації збереження та використання документів.

Слід сказати, що практичні (емпіричні) класифікації документів враховують, як

правило, тільки найважливіші для тої чи іншої діяльності ознаки. Вони не призначені

для всеосяжного аналізу документів як об'єктів пізнання.

Існують різноманітні класифікації документів, за різними ознаками.

Найвідомішими є семантичні класифікації, тобто за змістом документів, залежно від

того, про що в них йдеться: УДК, ББК тощо. Але кожна з таких класифікацій

призначається для документів певних видів (друкованих, рукописних тощо).

Визначення видів документів — важливе завдання науки і практики. Його

можна виконати за допомогою типологічної класифікації. Типологія — це "наука про

типи", точніше, це розділ наукового знання, який визначає типи, види та інші

типологічні підрозділи чи різновиди документів і який не стосується семантики (тобто

змісту) документа.

Сайт "Професійні ресурси документознавства"

www.documentoved.at.ua

Типологія документа ще недостатньо розвинута, вона знаходиться у стані

становлення. Типологічні класифікації охоплюють, як правило, не весь клас

документів, а певні підкласи, з обумовленими межами. У багатьох випадках в

існуючих типологічних класифікаціях документа не витримується вимога єдності

підстави поділу. Як приклад наведемо одну з перших (і найбільш логічних)

класифікацій усього обсягу поняття "документ" (тобто "Документа І"). Усі документи

тут поділяються на:

1) кодовані:

а) текстові:

—опубліковані;

—неопубліковані;

б) ідеографічні;

в)аудіальні (запис мови);

г) машинозчитувальні;

2) некодовані:

а) іконічні;

б) тривимірні;

в) аудіальні (крім запису мови) [2].

Поділ першого ступеня (на кодовані та некодовані документи) здійснений тут

"за природою знаків, що використовуються": в кодованих документах

використовуються умовні знаки (коди) із визначеним наперед значенням; некодовані

документи — це "предмети та явища реального світу, що виконують знакові функції"

(так сказано в посібнику). З переліком "кодованих" документів можна в цілому

погодитися. Текстовими тут названі документи із записами на природній мові;

ідеографічними — ті, що використовують знаки — умовні позначення (географічні

карти, креслення, схеми, плани); машинозчитувальними — перфокарти,

перфострічки, магнітні стрічки тощо. Хоча можна зауважити, що машинозчитувальні

документи теж можуть передавати текст чи умовні позначення, зображення і навіть

запис звуку, тобто вони виділяються явно за іншою ознакою, ніж попередні. Так само

аудіальні документи визначаються неоднозначно, бо вони знаходяться і в першому, і

в другому підрозділах (кодованих і некодованих документах).

Крім того, строго кажучи, ідеографічними є не тільки документи, де запис

виконується у вигляді географічної карти, нот і т.п. Ідеографічними є й текстові

документи, де запис відображає слова, бо в буквальному значенні ідеографія — це

запис мислей, а мислі виражаються словами. Слід, однак, зазначити, що "ідеографія"

має і вужче значення: тип письма, знаки якого (ідеограми) передають здебільшого

цілі слова, як, наприклад, у давньоєгипетській, китайській та інших подібних

системах письма [3]. При такому підході ідеографічними можна було б називати

тільки певні види текстових документів.

Некодованими вважаються тут "тривимірні документи" — "матеріальні

об'єкти, що виконують функцію знаків, — музейні експонати, зразки гірських порід,

історичні реліквії тощо". Але до некодованих віднесено також іконічні документи —

такі, що виконані знаками, подібними за формою до позначуваних об'єктів (малюнки,

фотографії, кінофільми, діапозитиви). Некодованими вважаються також "аудіальні

документи, крім запису мови"; тобто запис музики, наприклад, вважається

Сайт "Професійні ресурси документознавства"

www.documentoved.at.ua

некодованим документом. Можливо, слід було б визнати, що будь-який запис —

іконічний чи аудіальний — це вже кодування інформації. І некодованими є тільки

предмети реального світу, природи чи людської культури.

Отже, вимога єдності підстави поділу тут явно не витримується. До того ж,

поділ на опубліковані та неопубліковані документи віднесений тільки до текстових,

тоді як документи з іншими знаковими системами теж можуть бути опублікованими

або ні.

Наведений приклад показує, що класифікацію документа краще за все робити

за різними ознаками незалежно одна від одної, тобто зробити паралельну

класифікацію, що складатиметься з різних фасетів. Фасет у класифікації документів

— це окрема частка класифікаційної системи, де всі види документів виділяються за

однією ознакою.

Види документів, що виділяються за певною ознакою, складають окремий

фасет класифікації. Таких фасетів може бути багато, залежно від того, скільки ознак

документа використовуємо як підставу поділу. Фасети, в яких використовуються

ознаки класифікації, споріднені за походженням, можна об'єднати в блок, тобто — в

сукупність фасетів.

Усі ознаки, за якими можна класифікувати Документ IV, доцільно об'єднати в

декілька груп (блоків). Це, по-перше, ознаки, що характеризують матеріальний носій

документа, і, по-друге, ознаки, що характеризують знакову систему, в якій записана

інформація. Можуть бути ще інші блоки, але тут ми їх не розглядаємо.

Отже, окремими блоками фасетів є "види документів за особливостями носія

інформації'" та "види документів за особливостями знакових засобів фіксації та

передачі інформації-".

Доцільно також більш чітко визначити обсяг того поняття, що поділяється. Для

бібліотекознавства і бібліографознавства це буде Документ IV, визначений вище.