Лю́двіг Іо́ганн Тік

Георг Фрідріх Філіп Фрайхер фон Гарденберг або ж Нова́лис, німецький письменник, поет, містик. Один з представників німецького романтизму, народився 2 травня 1772 у місті Обервидерштед,Саксонія. У місті Вайсенфельс, куди він переїжджає із батьком,вступає до гімназії Айслебен.

У 1790-1791 слухає лекції з права в Йенському університеті. З 1791 по 1793 роки вивчає юридичну справу в Лейпцігу і Віттенберзі. У 1797 - 1798 роках навчався у гірничій академії Фрайберга, де вивчав геологію, з часом отримав спеціальність інженера-гірняка і служив на солеварні поряд Йені.

Завдяки своїм поїздкам по різних навчальним закладам, він був знайомий з багатьма видатними людьми свого часу - братами Шлегелями, Людвігом Тіком, Шиллером. У 1795 році Новаліс був заручений з Софі Кюн, яку дуже любив. Вона рано померла (15 років), але її образ знайшов втілення у всіх героїнь Новалиса. З нею пов'язано уявлення автора про піднесеної любові і ідеальної коханої.

Після закінчення університету в 1797 році, Новаліс почав вивчати теологію, прагнучи до пізнання світу. В одній зі своїх статей - «Християнство або Європа» (вона була опублікована посмертно) - він висловлює думку, що Німеччина здатна рухатися вперед лише за допомогою середньовічної католицької церкви і рекомендував кинути всі сили на її відродження. Але будучи дійсно освіченою людиною, Новаліс розумів, що ігнорувати науку і комерційні відносини не можна - без цього Німеччина ніколи не вийде зі стану задвірок Європи. І тоді він пропонує компроміс між церквою, торгівлею і наукою. Роль організатора суспільного прогресу в роздумах Новалиса була відведена католицькій вірі.

Новаліс не встиг втілити в життя хоч щось зі своїх пропозицій.

Він помер у віці 29 років від туберкульозу 25 березня 1801, у Вайсенфельсі.

Політична свідомість була родовим надбанням Новалиса. Як дворянський ідеолог, як представник того класу, який у Німеччині більш інших звик керувати і мислити політично, Новаліс в питаннях історичного та соціального самовизначення випереджав і перевершував своїх літературних однодумців

Свій філософський світогляд Н. називав «магічним ідеалізмом». Його витоки - у вченні Фіхте про «я» як активну творчу силу світобудови, але разом з тим «магічний ідеалізм» Новаліса зазнав значного впливу натурфілософії Шеллінга. З філософськими ідеями Новалиса, з його «магічним ідеалізмом» органічно пов'язане його художня творчість, вони у нього взаємопереплетені, розділити їх неможливо «Поезія - героїня філософії, - йдеться в одному з фрагментів. - Філософія піднімає поезію до значення основного принципу. Вона допомагає нам пізнати цінність поезії. Філософія є теорія поезії. Вона показує нам, що таке поезія. - Поезія геть все. З іншого боку, поезія є реалізацією філософії в тому розумінні, що вона наближає її до дійсного, наділяючи образної конкретністю. «Поезія на ділі, - сказано в іншому фрагменті, - є абсолютно - реальне. Це осереддя моєї філософії. Чим більше поезії, тим ближче до дійсності».

Це - шлях до осягнення героєм призначення поета, а поетові Новалис відводить особливе місце і місію в світобудові. Він ставить поета в центрі Всесвіту, наділяє найвищими потенціями і можливостями людського духу. Перед поетом відкривається шлях до пізнання глибинних таємниць буття, до осягнення істини і краси, які в Новалиса невіддільні, і шлях до істини пролягає через красу. «Поет розуміє природу краще, ніж учений. Тільки художник може спіткати сенс життя», - йдеться у «Фрагментах». Причому, цей шлях до пізнання пролягає не лише через самозаглиблення і містичне осяяння, а й через досвід в можливій його повноті та розмаїтті. Саме цю думку наполегливо проводить Новаліс, зображуючи в першій частині роману, в «очікуванні», тривале й нелегке придбання героєм такого досвіду.

Новаліс із сучасним світом знаходиться у відкритій ворожнечі. Він не визнає жодної з його придбань. Ні сучасна техніка, ні сучасна наука, ні сучасна громадськість не можуть вимагати, щоб їх зберегли і вели далі по вже прокладеному шляху. Новаліс висловлюється, як справжній представник старофеодальной Німеччини, яка не вміє, а тому не хоче скористатися чим-небудь з новітніх благ світової цивілізації.

Новаліс (“той, хто обробляє цілину“) є не тільки поетом, а й теоретиком романтичного типу творчості. “Поет осягає природу краще, ніж це робить розум вченого“, - стверджував він. Характерний для німецьких романтиків принцип двоєсвіття та романтичної життєтворчості яскраво розкривається на прикладі творчої долі Новаліса. Найвидатніші поетичні збірки “Гимни до ночі” і “Духовні пісні” присвячені Софії Кюн, нареченій Новаліса, яка померла молодою, не дочекавшись весілля. З точки зору раціонального розуму, вони не могли спілкуватися, але Новаліс не просто оспівує свою кохану, він розмовляє з нею на духовному рівні так, як це робив Данте, коли переходив в інший світ, щоб побачити Беатріче. Найзнаменитішим твором Новаліса є роман “Генріх фон Офтердінген” (1802р.). Після смерті поета Л.Тік знайшов лише дві частини – “Очікування” і “Звершення”. Середньовічний рицар Генріх бачить сон про блакитну троянду і закохується у неї. Сон для романтиків є набагато більш реальним, ніж матеріальний світ, тому Генріх відправляється на пошуки квітки, якої не існує для звичайних бюрґерів. Мандри у власній свідомості є одночасно мандрами у середньовіччі. Але нічого трагічного роман в собі не несе. Це радісний ентузіазм мрійника, який силою власної уяви може долати час і простір. У ХХ ст., автор феєрії “Синій птах”, Моріс Метерлінк, буде називати Новаліса своїм вчителем, а блакитна троянда назавжди залишиться емблемою німецького романтизму.

“Гимни до ночі”

Вірші та прозові фрагменти, створені після смерті Софії і Еразма (брата), утворили «Гімни до Ночі», вони були видані за життя поета в 1800 році, під ними стояв підпис - Новаліс. У них він натхненно славив блаженство смерті, запевняв, що ніч світліше дня.

У «Гімнах до ночі» розвинена якась, відтепер характерна для Новаліса філософія історії. Точкою результату служать «Боги Греції», написані Шиллером в прославляння античної культуриСенс «Гімн»: не потрібно більше втілень, не потрібно язичницької філософії та естетики.

“Духовні пісні”

«Духовні пісні», створені Новалисом в 1799 році, за два роки до смерті, присвячені Христу, Богоматері, релігійної віри, містичним захватам від споглядання природи, в якій він відчуває Божественне присутність, любовному екстазі, виконані глибокого релігійного почуття любові до Спасителя, подяки і смиренності. Так вірили на початку ХVIII століття піетісти і гернгутери, так мислив Беме.

Основна ж налаштованість в «Духовних піснях» - пієтистська, нестерпно єлейна, автор сповідається у власній своєї великої слабкості і молить про заступництво.

Новаліс передбачає своєрідну редакційну колегію для перестворення Євангелія. Це будуть він сам, та Тік,Шлегель, Шлейермахер. Особливо значних відмінностей між підготовкою Євангелія на нових засадах і виданням, наприклад, журналу «Атенеум» він, треба думати, не відчуває. У нього є проект, жахливий для всякого ортодокса: експериментального віровчення, або вже попросту експериментальної релігії.

«Учні в Саїсі»

Глибокого філософського змісту сповнена повість «Учні в Саїсі» Новаліса створена в 1797-179 8 р. під час занять автора в академії. «Учні в Саисе» - повість насамперед анти виробнича, анти індустріальна.

Зовнішня форма повісті - бесіда учнів і вчителя в Саїсі, де знаходився легендарний храм Ізіди. Згідно з переказами, статуя богині була покрита покривалом, зняти яке не дано було смертному. Статуя уособлює загадку світобудови. Предмет повісті - суперечка про співвідношення природи і культури, про можливості науки в пізнанні природи і світу

В ній обговорюються проблеми філософії природи і філософської культури в їх взаємопов'язаності, шляхи і засоби пізнання «світового цілого». Точка старту роздумів Н. в цій повісті в тому, написаних в діалогічній формі, що природа і дух були злиті і панувала цілковита гармонія; далі вони розділяються, що породжує колізії між ними, які, власне, є колізіями природи і культури. Цю повість Новаліса можна вважати одним з перших творів, де гостро ставляться екологічні проблеми. У ній мова йде про руйнівну дію культури щодо природи, яких їй завдає культура, засуджується утилітарно - агресивний підхід до природи, яка виливається в перманентну війну з нею. Руйнування гармонії за Новалисом - це руйнування самої природи, яка немислима без гармонії, і разом з тим тих зв'язків між людиною і природою, які тільки й повинні бути, тобто зв'язків гармонійних.

У повісті відноситься також проблема шляхів і засобів пізнання «душі світу».

Своє вираження вона отримує в новелі про Гіацинта і Трояндочку(Розенблют), написаної просто, з удаваною наївністю, яка надає їй особливої ​​привабливості. Юний Гіацинт, охоплений метафізичним неспокоєм, після зустрічі з загадковим чужинцем, залишає улюблену Трояндочку, яка живе через вулицю, і відправляється в мандри на пошуки богині Ізіди, праматері всіх речей, де йому має відкритися священна таємниця світу. Це образ- символ, що втілює сенс життя, мудрість, ідеал.

Охоплений хвилюванням і трепетом, стомлений довгими і безплідними пошуками, він заснув на лузі біля струмка, і йому привидівся сон. Він потрапив у прекрасний палац, навколо якого цвіли незнайомі дерева, звучала чарівна музика, розливалося небесно- блакитне сяйво.

Коли ж він виявився перед «небесної дівою» і підняв легкий блискучий покрив, в обійми йому впала Трояндочка. Філософський сенс цієї казки простий: розгадка таємниці в найближчому і в коханні; невіддільне від еросу, воно веде «до темного привабливого лона природи», до загадки життя.

Новаліс писав роман у кін. 1799 - поч. 1800 Задум остаточно сформувався весною 1799 р. під впливом старовинних хронік, знайдених поетом з бібліотеці історика Функа у м. Артерн, який Новалис відвідав з обов'язку служби як інспектор солеварень.

“Генріх фон Офтердінген” (1802р.)

Шлях до пізнання природи лежить через пізнання глибин духу людини.

Ідеал у Наваліса – зе пізнання, шлях пізнання, через який повинен пройти герой Наваліса.

Генріх фон Офтердінген - легендарний міннезінгер, чиє історичне існування не підтверджується, але про нього згадується в декількох хроніках. як про учасника змагання співаків і Вартбурге в 1206 р.Найважливішим стимулом для написання роману виявився роман Гете «Роки навчання Вільгельма Мейстера». Новаліс був захоплений поетичним мистецтвом Гете і одночасно обурений апологією практичного життя, якою Вільгельм Мейстер жертвує своїм артистичним покликанням. На противагу поетичному практицизму Гете Новалис намірився в «Генріху фон Офтердінгене» дати апологію поезії.

Роман залишився незакінченим. Першу частину Новаліс встиг довершити, другий збереглася шматками зв'язного тексту і в окремих уривках, в програмних записах; істотні також повідомлення Людвіга Тіка, який переказав з розмов з Новалисом і за рештою його паперів, як передбачалося вести роман надалі.

Значущість його літературних творів полягає в їх особливому енциклопедизм: вони відносяться не тільки до мистецтва, а й до інших жанрів і видів культури; в них є і філософія, і природознавство, і економічна проповідь, і актуальна політика, - звичайно, все це в ліричних і віддалених формах, властивих романтичному стилю.

Як і роман Гете, «Генріх фон Офтердінген» - це роман виховання. При цьому Новалис використовує той же принцип - писати за законами самого життя, вести розповідь крок за кроком, по внутрішнім, повільно відкривається мотивів. Історія Офтердінгена - історія того, як входить у світ нова душа, як світ проходить через цю душу. Шлях Офтердінгена - це шлях прилучення до таїнства поезії. Сюжет такий: разом з матір'ю Генріх їде до діда в Аугсбург. Спеціальне уточнення, яке свідчить про те, що фабула в романі. Але у мандрів є і інший зміст: Генріх сподівається, що зможе знайти блакитну квітку, прекрасне бачення з його сну. Блакитна квітка - символ таємниці світобудови або Грааль. По дорозі Генріх зустрічається з різними людьми, від рудокопів до лицарів -хрестоносців, і всі вони міркують про поезію, про її необмежені можливості. Весь роман - це пісня поезії, він сповнений символами і алегоріями. Зовнішні події в житті Генріха описані вельми бідно і нудно, але коли Новалис звертається в глибини поетичної душі, роман відразу ж розквітає:

"Мені сни здаються оплотом проти правильності та буденності життя, відпочинком для скутої фантазії; вона перемішує у сні всі життєві уявлення і перериває радісною дитячою грою постійну серйозність дорослої людини. Без снів ми б, напевно, все раніше постаріли; і тому можна вважати сон якщо і не безпосереднім даром небес, то все ж божественної милістю, дружнім супутником на шляху до Гроба Господнього. Сон, який я бачив сьогодні вночі, напевно, не порожня випадковість в моєму житті. я відчуваю, що він захопив мою душу, як велике колесо, і владно мчить її далечінь. " Він зустрічає безліч людей різних професій - купців, гірника, воїна, поета - і відкриває свою поезію в кожній професії. Всі людські заняття відповідають один одному. І Офтердінген, якому все пророкують долю поета, власне не повинен зупинятися на одній професії, йому належить все професії та покликання увібрати в себе, так як, за поданнями Новалиса, вони все зливаються воєдино в покликанні поета. Епоха, описана в романі - XIII століття, далеке минуле (втім, про історичну достовірність Новаліс не дбає, а створює узагальнено- ідеалізований образ середньовіччя) За Новалисом, чим глибше ми занурюємося в первинне, тим ближче ми до майбутнього. Таким чином, роман Новаліса - і споглядання давно минулого, і вгадування того, що належить, причому те й інше пов'язано. Золоте століття - і в минулому, і в майбутньому.В романі розтанули скасовані побутові умовності і бар'єри. Люди легко знайомляться один з одним, не замислюючись входять в чужі будинки. Одне з виразів с импліфікація - доступність того, що за статусом побуту зовсім не є доступним. У романі розтанули скасовані побутові умовності і бар'єри. Люди легко знайомляться один з одним, не замислюючись входять в чужі будинки. І, нарешті про найважливіший філософський символ Новалиса, який міцно закріпився потім у світовій літературі. Блакитний квітка! На думку товариша Мікушевіча (автора статті в «Літ. Пам'ятниках»), «не буде перебільшенням сказати, що справжнім героєм роману є не Генріх фон Офтердінген, а Блакитний квітка». Блакитний квітка з'являється в романі вперше у внутрішньому монолозі Генріха, що передує його сон: «... по блакитній квітці я сумую, побачити б мені тільки блакитну квітку». Відповідно, далі Генріху сниться сон, в якому він бачить блакитну квітку, та й взагалі в цьому сні все має блакитний відтінок і (стрімчаки, небосхил, джерело) - як писав Новаліс в плані, «Все блакитне в моїй книзі». Весь шлях Генріха - це пошук Блакитної квітки. Батько його теж колись бачив цю квітку у сні, і провідник зі сну тоді сказав йому: «... тільки ти не пропусти блакитної квітки, знайди і зірви її...» Але у батька нічого не вийшло, старий у другій частині говорить Генріху: «... в твого батька таївся великий скульптор або живописець <...> проте він виявився занадто сприйнятливий до нинішньої суєті і не надав значення вимогам свого найглибшого покликання». В одному з фрагментів Новаліса бачимо: «Квітка - символ таємниці нашого духу». Оскільки роман, незакінчений, якихось більш конкретних тлумачень образу блакитного квітки, здається, немає. Є смутні вказівки на те, що Квітка - це якась дівчина (Матильда? Едда?), А в більш глобальному сенсі - Вічна жіночність (тут важливо, що в німецькому це die Blume)

Фрідріх Шлегель

(10 березня 1772 - 11 січня 1829)

Фрідрих Шле́гель народився 10 березня 1772 у році у Гановері- помер 11 січня 1829 у Дрездені)- німецький письменник, поет, критик, філософ, лінгвіст. Фрідріх народився в сім'ї пастора Йоганна Адольфа Шлегеля. За бажанням батьків готувався спочатку до торгової діяльності, потім в Лейпцигу вивчав юриспруденцію, нарешті взявся за вивчення філології разом з братом в Геттінгені. Головним предметом його занять були стародавні мови та література.

Він та його старший брат Август Вильгельм були головними теоретиками єнського романтизму.

В центрі уваги ранніх робіт Фр. Шлегеля “Про вивчення грецької поезії” (1795р.), “Історія поезії греків та римлян” (1798р.) знаходилася старогрецька література, інтерес до неї визначався прагненням знайти відповідь на питання про те, як в сучасних умовах можливе соціально активне мистецтво. У творі “Про вивчення грецької поезії” Фр. Шлегель піддає серйозній критиці сучасну поезію. Основний її недолік в переважанні суб'єктивного, “характерного, індивідуального і цікавого”.

Поезія ставить за мету зображення індивідуального, тобто одноразового, неповторного, того, що виходить за рамки загального, звичного і властивого всім.

Вивчаючи старовину, Шлегель постійно звертався поглядом і до сучасності. Він бажав надати німецькій поезії такої ж досконалості, яку він знаходив у грецькій. Тому він наполягав на необхідності грунтівного і глибокого вивчення давньої поезії. Стаття «Про вивчення грецької поезії» (1796 р.) починається з різких нападок на нову поезію, знаходячи, що вона, у протилежність стародавньої, має штучне походження; грецька ж поезія, особливо трагедії Софокла, досягла на грунті натуралізму вищої свободи, краси, об'єктивності та ідеальності. Історія грецької поезії є натуральна історія загальної поезії. Звідси природний висновок: щоб досягти досконалості грецької поезії, потрібно наслідувати грекам, але вміло, відрізняючи об'єктивне від домішки місцевого колориту.

Шлегель вже у юності вивчив діалоги Платона, потім звернувся до вивчення Канта; нарешті, найближчим знайомство з ідеями Фіхте справило на нього рішучий вплив. Відтоді починається поворот його від класицизму до романтизму. У статті «Німецький Орфей» він полемізував з І. Шлоссером з приводу нападок останнього на філософію Канта. Але в невиданих нотатках Ш. про філософію Канта помічається критичне ставлення до його філософії. Він знаходить її недостатньо систематичної, заплутаною і неясною. Навпаки, у вченні Фіхте його полонить цілісність і систематичність зовнішньої форми. У 1797 р. в «Літературній Газеті» Шлегель помістив рецензію на філософський журнал Нітгаммера, а незадовго до того написав рецензію на філософський роман Якобі «Вольдемар», одну з найбільш художніх і закінчених полемічних своїх статей.

У статі «Ідеї про релігію» виражає думки про те, що релігія - душа освіти, що вона, разом з філософією, мораллю, поезією, є 4 -й невидимим елементом. Він стверджує, що релігія є центром всіх сил людського розуму. Змішуючи релігію з поезією, Шлегель вносить в сферу релігії фантастичність і містицизм. Він вимагає відродження всіх давно віджилих релігій, веде мову про міфології, містерії, оргії; поетичний пантеїзм може, на його думку, привести до істинної католицької релігії. Тут вже можна знайти зародок пізнішого шлегелевской католицизму. Захоплюючись своїми новими містичними поглядами, Шлегель змінив декілька і свої естетичні теорії, бачачи вже центр ваги людського розвитку не в мистецтві, а в релігії.

Фрідріх Шлегель зіграв величезну роль у розвитку літературної теорії романтизму. Як художник він виступав рідко і не завжди вдало. «Люцинда» - єдиний роман, їм написаний. До того ж, більше ніж наполовину - це прикладний матеріал до тієї ж доктрині Шлегеля - теоретика, предметне доказ того, що втілення романтичної теорії в літературній практиці можливо.

У 1799 р. Фрідріх Шлегель випустив у світ роман «Люцинда», в якому описував свою молодість і свої відносини до Доротеї Фейт (Шлегель), незадовго до того що сталась його коханої, а пізніше стала його дружиною. Роман цей, звичайно, не може бути названий художнім твором, але, тим не менш, має дуже важливе значення в історії романтизму, так як є свого роду маніфестом романтичної школи. У ньому з особливою яскравістю відбилися естетичні та етичні погляди школи. Насамперед, тут в точності дотримано принцип естетики Шлегеля, що романтичний поет не соромиться жодними правилами. Досконала плутанина виявляється вже в тому, що ця заява зроблено не автором, а героєм роману Юлієм в листі до Люцинда. Юлій, кажучи про свою любов Люцинда, говорить про твори Шлегеля, звертаючись до неї, звертається і до публіки. У викладі панує та ж плутанина. Розповідь переривається листами, алегоріями, в яких з'являються в якості діючих осіб твору Шлегеля, навіть ще не написані. У главі «Учнівські роки змужнілості» знаходимо великий уривок з історії колишніх захоплень Юлія, живописця, геніального юнаки з бурхливими прагненнями, що вів безладне життя до зустрічі з Люцинда, також художницею, володіння якої пояснило йому справжню сутність любові і пролило нове світло на життя. Потім слідують «метаморфози», два листи Юлія, бути може, краще місце в усьому романі, де є, принаймні, якесь реальний зміст; далі «Рефлексія» - міркування метафізика - фантастико - еротичного характеру на тему про розмноження людства, ще два листи Юлія до одного Антонію і, нарешті, заключна глава під заголовком «Витівки фантазії». У всьому цьому дуже мало поезії, але багато доктринерства.

«Люцинда», яка писалася з кінця 1798 до травня 1799 р., - свідчення рішучого повороту в мисленні Фр. Шлегеля. Він рухається назустріч чуттєвої реальності; і надзвичайно істотно, що нове ставлення до світу він знаходить в оновленій етиці - в сенсуалистической моралі та виправданні чуттєвості. «Люцинда» багато в чому ще вірна старих позицій Фр. Шлегеля; але він відверто і з повною свідомістю заявляє, що аскетичним догмам Канта і Фіхте він більш уже не союзник. Це була ознака того, що і всі інші побудови, зведені Фр. Шлєгелєм на основі цих догм, будуть їм з часом переглянуті.

У «Люцинда» сучасники сприйняли насамперед її трактування етичної проблеми: роман уславився твором аморальним, навіть порнографічним.

Роман в справою задуманий і виконаний в плані романтичної іронії. Нові елементи змісту - чуттєва етика і своєрідний космізм - з'являються ще всередині «іронічного» стилю, по суті ворожого їм.

Як і вимагає романтична іронія, роман очолюється авторським Я, вільним від будь-яких зобов'язань, що накладаються предметом розповіді

«Портретними» у романі - свідомий принцип; «Люцинда» утвердилася в літературі романтиків як зразок «портретного» роману

До циклу вільних і передових ідей роману належить також інтерпретація суспільної ролі жінки. Свобода відносин передбачається обопільна; жінці надані всілякі вольності громадянства. Ще до «Люцинда» Фр. Шлегель був досить відомий як теоретик жіночих прав.

Вже у своїх перших етюдах про античній Греції Фрідріх Шлегель захоплюється жіночим типом, який дано в грецькій літературі. Грецька жінка для нього - приклад свободи, розвитку та духовного багатства. Звідси через філософські фрагменти йде дорога до «Люцинда». Самого Шиллера Фр. Шлегель висміяв за патріархальні поняття про призначення жінки. «Жіноче рабство», «перебільшений шлюб», тобто надмірна відданість жінки інтересам сім'ї, - такі полемічні теми фрагментів Шлегеля. Він вимагає для жінки самостійності і можливості брати участь у суспільному житті.

Тип Люцинда мав для німецької літератури виняткове значення. Після жіночого типажу Шиллера і Гете - Луїзи, Лотти, Клерхен, обмежених істот, прославлених красою самозабуття і відданості, в німецьку літературу увійшов вільний жіночий характер, оригінальний і розвиненою в прогресивно-буржуазному сенсі.

«Люцинда» - роман, надзвичайно характерний для кризи раннього романтизму.

Друзі романтики зустріли «Люцинда» байдуже. Август Шлегель, рідний брат автора, знаменитий літературний критик, всупереч споріднених почуттів, засуджував цю «дурну рапсодію». Шеллінг обурювався романом. Тік говорив, що «Люцинда» - твір несмачне. До цього часу романтики були вже далекі і від Фіхте і від іронії, від ідейних мотивів, які в «Люцинда» ще формально панували. Тільки Шлейермахер розглядали приховані задуми роману, зрозумів, що Фр. Шлегель навпомацки іде до тих же ідей і цілям, які ставить собі вся група Новалиса. Шлейермахер випустив цілу книжку похвальних коментарів до роману Шлегеля («Vertraute Briefe über Lucinde», 1799). Критика Шлейермахера стала постійним переважатиме «Люцинда» крізь всю історію німецької літератури, і її не можна відокремити від роману.

Сам автор «Люцинда», покірний загальному перебігу романтизму, так і не розвинув буржуазно- прогресивних ідей, намічених у романі. Він відрікся і від гасел свободи, і від гасел індивідуалізму, перетворившись на католицького «об'єктивіст». Але романом судилася майбутність незалежно від автора.

Лю́двіг Іо́ганн Тік

(31 травня 1773, Берлін - 28 квітня 1853, Берлін)

Лю́двіг Іо́ганн Тік -німецький поет, письменник, драматург, перекладач.

Син канатного майстра. У 1792-1795 роках Людвіг навчався в університетах у Галле, Ерлангені і Геттінгені. Друг Вільгельма Ваккенродера і Новаліса. У 1799-1800 роках член йенского гуртка романтиків.

Перший значний твір - роман у листах «Вільям Ловель» (1795-1796). Переробка і стилізація середньовічних «народних книг», ідеалізую патріархальний світ, - збірка «Народні казки Петера Лебрехта» (1797). Естетичні погляди викладені у філософсько - історич. романі «Мандри Франца Штернбальда» (1798).

П'єси -казки «Кіт у чоботях» (1797), "Принц Цербіно " (1799), " Світ навиворіт" (1799), «Синя Борода»; казки - новели " Абрахам Тонеллі " (1798), " Шільдбюргери " (1796) та ін - романтичний. сатири в стилі комедій Карло Гоцці. Сюжети «Романтичних поем» (ч. 1-2, 1799-1800) пізніше використовувалися Е. Т. А. Гофманом, Г. Гейне, Р. Вагнером.

Автор історичних повістей «Заколот в Севен» (1826) і «Молодий столяр» (1836) з життя Камоенса; перекладач «Дон Кіхота» Сервантеса і драм Шекспіра, автор робіт про театр і драматургії.

Людвіґ Тік, творець жанру літературної казки (" Бідний Екберт ", 1797) після смерті багатьох ієнців, які нехтувалися усім земним настількі, что не потурбуваліся про сістематізацію и видання власної спадщини, зібрав и видав твори Новаліса, Вакенродера, Шеллінга, братів Шлегелей, и це є серйозним внеском у світову культурну спадщину.

Так, в ранніх творах Людвіга Йоганна Тіка (у повісті " Абдалла " -1792 р., Драмі "Карл фон Бернек " - 1795 р., Романі "Історія Вільяма Аовеля " - 1793 - 1796рр.) чітко простежується реальна проблематика суспільного розвітку в умовах переходу від феодалізму до капіталізму. Прот об'єктивні Суспільні зв'язки и отношения залішаються для ТІКа до кінця невіясненімі. Тому при їх художньому зображенні смороду неминучий ідеологічно спотворюються и містіфікуються. Наприклад, в драмі "Карл фон Бернек " Тік опісує Загибель одного Дворянська роду, над Яким тяжіє прокляття. Хочай в драмі відчувається вплив " Іфігенії " Гете, Тік, на Відміну Від последнего, зображає НЕ спокутування и Звільнення від прокляття богів, а підпорядкування людини незрозумілім и ворожив Йому віщим силам. Вже в Цій Ранній драмі ТІКа нашел свое вираженною характерний для романтичного художнього методу сімволічній образ долі, что є містіфікацією реальних Суспільно - історічніх закономірностей.

У Казках ТІКа, написаних пізніше (" Білявій Екберт ", " Рунеберг " і ін.), тако ж відбілася містіфікована проблематика суспільного життя. У них ми знову стікаємося з тім, что в мире діють незрозумілі для людини, таємнічі сили, Які вторгаються в життя людей, вірівають їх Зі звичних зв'язків и відносін, прірікаючі на Загибель. Герої казок ТІКа безсілі и безпорадні перед лицем ціх ворожив сил. У Казка відбувається та ж фетішізація СОЦІАЛЬНИХ процесів, яка вирази в ранній драмі "Карл фон Бернек ".

Великі речі Людвіга Тіка, де він сповідує романтичний «позитивізм» Новаліса, - це роман «Мандри Франца Штернбальда» (1797-1798 рр..), Драма «Свята Генофефа» (1799 р.), «Імператор Октавіан» (1801 - 1803 рр.)..

У «Штернбальда», перший «романтичному романі після Сервантеса», за заявою Фр. Шлегеля, Тік святкує своє повернення до об'єктивної дійсності. Роман буквально залитий описами, ландшафтами; мандри Штернбальда проходять через Німеччину, Нідерланди, Італію, крізь світ веселий і блискучий. Тік відновлює старовинну добуржуазних структуру оповідання, засновану на пред'індівідуалістіческом світорозумінні. Мотивування фабули, фабульних поворотів закладена не в герої, у властивостях його, схильність, здібностях, але віднесена до невидимого керівництву його діяннями, до промислу, який перейняв на себе людські турботи, покровителем людини і з власного почину виконує його бажання.

Штернбальд - герой без завдань і цілей; він нічого не просить, але йому дається, він не шукає, але знаходить. Його доля позбавлена ​​свідомого плану, але коли роман закінчується, то всі випадкові епізоди мандрів, все непередбачені авантюри виявляються предначертал; їх ніжний і щасливий сенс у тому, щоб привести Штернбальда до його єдиної коханої, чий слід і відчутні прикмети були ним давно втрачені.

До цієї групи належить і новела «Білявий Екберт», вперше надрукована Тиком в 1797 р. в «Народних казках Петера Леберехт». Нещастя Берти і Екберт походять від їх прихильності до багатств, скарбів. Звідси випливають похмурі справи і похмуре відплата. Тік користується патріархально - общинним осмисленням грошових, індивідуалістичних відносин і відповідно до цього стилізує свою новелу під фольклор.

Новела Тіка - зразок тієї «всесвітньої лірики», до якої Тік тяжів в період своєї причетності до натурфілософським і соціальним ідеям, антииндивидуалистичної романтики.

З розпадом иенского об'єднання романтиків кінчається сама славна пора творчості Тіка. У Ієнськом колі Тік був основним художнім працівником, виконавцем теоретичних постулатів школи. Він освоїв для романтики і роман, і новелу, і лірику, і комедію, і трагедію, був пропагандистом і перекладачем Шекспіра і Сервантеса, тих старих майстрів, яких школа вважала особливо близькими до себе. Тік був одним з найбільш невтомних і різнобічних «практиків» романтизму; для сучасників Тік і романтизм в цілому зливалися, так як сили Шлегелей, Вакенродера, Новаліса, Шлейермахера, Шеллінга були витрачені на справу теорії, а теорія не могла бути читацької популярності.

Тік скінчив свій письменницький шлях офіційним визнанням. Новий король прусський Фрідріх - Вільгельм IV, покровитель романтики, запропонував Тику почесну пенсію в три тисячі талерів щорічно, завітав його орденом і виписав в Потсдам.

Помер Тік в 1853 р., переживши самого себе і свою літературну епоху.