Текстологія: Принципи видання фольклорних текстів

 

Молодий фольклорист повинен оволодіти основними принципами фольклористичної едиції, котрі дозволять йому самостійно оцінити вправність видання текстів у згаданих антологіях, поставитися до своєї праці з ними осмислено й критично. Принципи видання окремого запису, зробленого самим видавцем його або щасливо знайденого в архіві (а на таку публікацію зважиться й студент), мають бути ті ж самі, що при виданні великих збірників, антологій, "зводів".

Видання (або едиція) тексту є науковою реалізацією, унаочненням та оприлюдненням результатів текстологічного дослідження.

Якщо термінологія фольклористичної текстології не є поки що усталеною та існує певний різнобій у розумінні фахівцями її методики та можливостей, то принципи видання в нашій науці давно вже стали загальноприйнятими й недодержання їх сучасними видавцями сигналізує про непрофесійність тих фольклористів, котрі готували відповідні тексти до друку.

Перший такий принцип випливає із специфіки твору в фольклорі. Якщо твір існує лише як певний інваріант (див.: 1.5), то й видаватися мають тексти варіантів. У науковому академічному виданні – по можливості всі записані варіанти, у популярній антології – якийсь один з них, а саме той, що найкраще, на думку її укладача, репрезентує твір. Проте не можна складати докупи "кращі" фрагменти з текстів різних варіантів! Цей прийом у фольклористичному виданні є забороненим.

Усі виправлення, кон’єктури у виданні мають стосуватися лише тексту запису; викривлення, помилки, лакуни в тексті науково відтвореного дослідником варіанта виконання він зазначає та розглядає в примітках (коментарі); там само, а також у спеціальному дослідженні – місце для різноманітних реконструкцій. Усі кон’єктури при друкарському наборі тексту вирізняють шрифтом, а у підрядкових примітках наводять виправлене місце таким, яким воно читається в записі. Лакуни з міркувань морально-етичних (коли вони взагалі потрібні в науковому виданні) мають бути зроблені таким чином, щоб зберегти для читача інформацію про точний обсяг пропущеного фрагмента (звичайно ставлять стільки крапок, скільки випущено літер) і про загальний його зміст.

Принципово важлива й проблема відтворення мовної форми тексту. Зрозуміло, що можливий ступінь повноти такого відтворення залежить насамперед від ступеня відбиття мовної форми в самому записі. З іншого ж боку, і видавець мусить зважати на читацьку аудиторію, для котрої призначено видання. У виданні науковому можлива й фонетична транскрипція, а в призначеному для дітей – наближення до норм літературної мови. Слід прислухатися до В. Я. Проппа, коли він, визнаючи можливість обережного "пригасання" фонетичних діалектних особливостей, водночас висуває таке положення: "нівелювання особливостей народного або місцевого мовлення в галузі морфології, лексики, фразеології і т.п. є неприпустиме явище при виданні фольклорних текстів" ³⁷. Отже, другий принцип: мовне спрощення при виданні дозволяється лише на рівні фонетичному!

З цього погляду є неприпустимими переклади з давньоруської літописних оповідань ПВЛ, як надрукував їх О. І. Дей у впорядкованому ним розділі антології "Легенди і перекази" (К., 1985) академічної серії "Усна народна творчість", та ще перемежувавши їх записами XIX–XX ст. Коли це видання наукове, його читач зрозуміє й давньоруську мову, коли ж розраховане на широкого читача, то такий до приміток не має звички заглядати, то ж може уявити собі, що то все сучасною українською мовою й розповідалося.

Подібні ж вимоги висуває наша наука й до відтворення у виданні позамовних знаків, що складають фольклорний текст. Нотний запис публікується в тому вигляді, в котрому був записаний збирачем, усі зауваження і – при необхідності – кон’єктури до нього друкуються в примітках. Час вже й нам додавати, як це робиться в інших країнах, до фольклорних видань м’які платівки (а ще краще – компакт-диски) із записами зразків автентичного народного співу та оповіді. Вони – разом із світлинами, репродукціями картин, гравюр і малюнків, що зображають акти виконання, ритуали, виконавців і збирачів – хоча й схематично, але все ж таки трохи відтворюють синтетичність фольклору, роблять більш природним сприймання читачем видання його текстів. На жаль, зовсім аскетично з цього боку виглядають томи академічної серії "Українська народна творчість", хоч у проекті її й було закладено репродукування широкого іконографічного матеріалу та навіть "фотокопій найвидатніших записів, титульних сторінок видань і т. п." ³⁸.

Вже з частого згадування у цьому підрозділі коментарю (приміток) можна зрозуміти, як важливе місце його в загальній структурі видання фольклорних текстів. Але ось у вже згаданій антології "Легенди і перекази" А. Л. Іоніді коментує текст "Баба-плаха": "Зап. в кінці XIX – на поч. XX ст. ЦНБ, ф. I.5113, арк. 9–10. Переказ подаємо в скороченому вигляді" (с. 370). Чий це фонд? Чому саме "в скороченому вигляді"? Що скорочено? Чому взагалі оповідь, у надрукованому тексті котрої немає жодного топоніма, віднесено до розділу "Топонімічні та гідронімічні легенди"? На ці питання читач не знаходить відповіді, хоча згадати хоч би, що ця "баба", під котрою рубали голови, знаходилася в Суботові ³⁹, було б не важко.

В ідеалі ж (в інших країнах не раз вже реалізованому), коли твір друкується в одному варіанті, коментар починають з короткої характеристики самого твору, викладу історії його вивчення, переліку відомих видавцеві варіантів (друкованих та рукописних) і загального текстологічного їх огляду. Далі вказують: архівний шифр варіанта, що друкується, та відомості про першу публікацію; коли, де, від кого і хто записав; загальна характеристика ідейно-естетичних особливостей варіанта, його відмінності від інших та місце в усній традиції твору; коментар до важких для сучасного читача місць; нотний запис (коли він є) та коментар до нього музикознавця; місце збереження технічного запису (коли він є) та його шифр. Коли друкуються кілька варіантів, кожний з них коментується за цією ж схемою окремо.

Видання має завершуватися показниками (або індексами) – іменними (науковців, інформантів, персонажів), географічним, шифрів рукописів. Як і за коментарі, за показники треба боротися з редакційними працівниками та спонсорами, бо набагато збільшуючи інформаційну потужність видання, вони тим самим підвищують його наукову і культурну цінність. Корисно також подати списки скорочень друкованих джерел та назв рукописних сховищ. У виданні популярному не буде викликати заперечень словник малозрозумілих діалектизмів. Не будемо тільки при цьому вважати читача за неука і давати такі пояснення, як московський фольклорист В. М. Сідельников слову "лук": "пружна ломака, що стягується тятивою, для пускання стріл" ⁴⁰.

Хоч як це не парадоксально, текстологічна невправність видавця популярних антологій шкідливіша, аніж помилки у наукових виданнях фольклору. Фахівець критично оцінить і буде спроможний використати в своїй роботі навіть невдале наукове видання. Коли ж сотнями тисяч примірників та ще й для школярів видаються антології з елементарними текстологічними помилками (включення творів нефольклорних, невідповідність текстів жанровим критеріям, літературна обробка, малокваліфіковані та ще й переписані у таких же попередників коментарі), вони не лише дискредитують вітчизняну фольклористику, а й завдають національній "екології культури" руйнацію, майбутні наслідки якої важко навіть передбачити.

ПИТАННЯ

 

Для самоперевірки. При виданні фольклорного тексту дозволяється спрощувати...

1.... усі його мовні форми. 3 лише лексику та морфологію.

2. … лише синтаксичні конструкції 4. …лише фонетичні особливості.

 

Відмінникові. Прочитайте початок тексту та примітку до нього. Чи фольклорний він?

" Житомир

 

На березі Тетерева – наш білий Житомир. Тихо в місті на світанку, мир навколо, спокій. Та це тільки так здається – місто кипить у праці.

Понад тисячу весен славних стрічає Житомир...

Ще за руських князів Аскольда і Дира був при дворі порадником старенький дідусь. <...>

Зап. В. Хомик. Ж о в т е н ь, 1965, № 8, с. 138" (Легенди... С. 94, 369).

 

 

Розділ З.