. Просторове значення міг мати орудний відмінок.Наприклад: . Своєрідним було функціонуваннязнахідного й давального відмінків на позначення напрямку певної дії:
; . Для давнього
синтаксису типове вживання безприйменникових форм місцевого відмінка для вираження обставинного значення:
HH. H ~.
Співвідношення іменних (коротких) прикметників і займеннико-вих (повних) було не таким у давньоруській мові, як у сучасній укра-їнській. Іменні прикметники виступали не тільки в ролі іменної частини складеного іменного присудка, але й у функції означення. Розвиток займенникових форм прикметника привів до того, що ці форми з часом витіснили іменні прикметники в ролі означень. Іменні прикметники збереглися найчастіше у функції частини складеного присудка, хоча в цій самій ролі могли вживатися й повні прикмет-ники.
|
|
|
Ступені порівняння прикметників в українській мові втратили словозмінні форми та почали виступати у функції обставинних слів при дієсловах, де не могло бути узгодження.
У системі дієслова дуже рано відбулася втрата зв язки є у формах 3-ї особи перфекта. Це теж пояснюється синтаксичними причинами наявністю підмета, іменного слова, які вказували на субєкт мовлення.
|
|
|
Утворення на ґрунті дієприкметників такої дієслівної форми, як дієприслівник, перетворення змінюваного слова в незмінюване пов язане із синтаксичним процесом відривом дієприкметника від іменника, при якому дієприкметник виступав у ролі означення, і розвитком залежності від присудка, коли відпадала потреба у відмі-нюванні слова.
Просте речення
Найдавніші пам ятки активно представляють прості односкладні й двоскладні речення різних типів.
Так, можна виділити кілька типів односкладних речень. Існували, зокрема, означено-особові речення, у яких головний член речення, виражений дієсловом, указував на суб єкта дії 1 або 2 особу.
|
|
|
У неозначено-особових реченнях головний член речення найчас-тіше виражений дієсловом 3-ї особи множини теперішнього чи про-стого майбутнього часів.
Рідше в ролі головного члена речення вживаються дієслова мину-лого часу.
Серед існуючих різновидів односкладних речень найбільш поши-реними в давньоруських пам ятках були безособові речення, хоча їхні функції, порівняно із сучасною українською мовою, послаблені.
Безособові речення, а точніше безособові дієслова в односклад-них реченнях названого типу, позначали явища природи: H
|
|
|
, , ,психічні процеси,
фізичні стани людини: H # #. Досить уживаними були односкладні речення, які вказували на можливість/неможливість чи необхідність виконання певної дії. У таких реченнях використову-
валися предикативні слова H, H, , , H, H і под: H H.
При безособовому дієслові міг стояти додаток в орудному відмін-ку, який означав знаряддя дії. Широко вживалися безособові речення із запереченням при дієслові: . Активно використовувалися в найдавніших писемних пам ятках безособові речення, у яких присудок був виражений короткою формою пасив-ного дієприкметника з дієсловом-зв язкою бути або без неї: . Рідшевживаними були продуктивні в сучаснійукраїнській мові безособові речення, у яких присудок виражений короткою формою пасивного дієприкметника з додатком у формі орудного відмінка.
|
|
|
У давніх пам ятках, особливо ділового змісту, використовувалися інфінітивні речення. При інфінітивах у такого типу реченнях нерідко вживався давальний відмінок назви особи, яка повинна була виконати певну дію, хоча міг і не використовуватися давальний відмінок
суб єкта дії: H H , H
.
Порівняно з іншими типами односкладних речень рідше вико-ристовувалися називні речення. Вони могли на початку текстів діло-вого змісту вживатися як привітання чи побажання. Цей тип синтак-сичних одиниць складають заголовки: .
Із розвитком мови всі різновиди односкладних речень активізу-ють своє вживання, урізноманітнюються їхні структурно-семантичні типи.
Загалом у мові наших давніх предків використовувалися ті ж типи вираження підмета, що й у сучасній мові, за незначними винятками.
Найчастіше в ролі підмета вживався іменник у називному відмін-
ку: H ; H,
H. Поширеним було використання кличного від-мінка в ролі підмета, що зовсім не властиве сучасній українській мові. Правда, у фольклорі знаходимо такі способи вираження голов-
ного члена речення: Кучерявий дубе на яр похилився.
Підметом могли виступати також субстантивовані частини мови
прикметники й дієприкметники, числівники тощо: 2
H , , 2 ,
, .
Рідше вживалися у функції підмета особові займенники 1-ї та 2-ї особи: H . Відносно обмежене вжи-вання такого типу підмета пояснюється тим, що показником особи виконавця дії були дієслівні закінчення, хоча в тих випадках, коли одна особа протиставлялась іншій, коли логічно в реченні підкреслю-валась 1 чи 2 особа як виконавець дії, ці займенники вживались
активніше: , H ,
H. Памятки засвідчують використання особових займенників1 особи як своєрідних мовних кліше ділового стилю:
.
Особові займенники 3-ї особи, що вказували на іменник поперед-нього речення в підметовій функції, почали вживатися дещо пізніше:
.
У ролі підмета могли використовуватися займенники інших се-
мантичних розрядів: , .
Траплялося й використання словосполучень різного типу в ролі
складеного підмета: HH .
Простий присудок, як і в сучасній українській мові, у писемних джерелах давньоруського періоду виражався особовою формою діє-слова дійсного, умовного чи наказового способів: H
.
У формах перфекта, плюсквамперфекта й майбутнього складе-ного часу показником особи-виконавця дії було допоміжне дієслово:
.
Специфічне для давньоукраїнської мови вживання дієприкметни-ка в ролі простого присудка. Дієприкметник-присудок виконував
другорядну роль при головному присудкові дієслові:
. Синтаксична
роль такого дієприкметника підкреслювалась уживанням сполучників , , , , які повязували головний присудок із другорядним:
H
.
Дуже рано такі дієприкметникові присудки все тісніше пов я-зуються із головним присудком, утрачають форми узгодження з під-метом і перетворюються в нову граматичну категорію дієпри-слівник.
Складені присудки були досить поширеними в давньоруській мові. До їхнього складу входили різні іменні слова: іменники, при-кметники, дієприкметники, займенники, числівники. Найчастіше імен-ною частиною складеного присудка виступали іменники: H ; . Дієслівна звязка в таких присудкахмогла бути відсутня (див. попередні приклади), хоча спостерігалися й
випадки її вживання: ; .
Іменник як частина складеного іменного присудка вживався в минулому в називному відмінку не тільки при дієслові-зв язці в теперішньому часі, але й при зв язці, що стояла в минулому або в майбутньому часі: . Орудний відмінок у таких формах з являється трохи пізніше:
H, .
Прикметник також уживався у складі присудка в називному від-мінку, як правило, в іменній формі. При ньому іноді могло вживатися
дієслово-зв язка: ;
. Займенникова форма прикметникачастини складе-ного присудка використовується рідше.
Пасивні дієприкметники часто входили (за матеріалами давньо-руських пам яток) до складу присудка: H
; H,
. У цій самій функції використовувалися й активні
дієприкметники: H. Доля
активних дієприкметників, особливо таких, що мали іменну форму, була своєрідною. Активні нечленні дієприкметники-присудки зміни-лися у власне дієслова, тим самим набувши статусу простих дієслів-них присудків.
До складу присудків входили й займенники: , .
Числівники рідко використовувалися як частини складених при-судків, хоча спорадично спостерігається таке їх уживання в преди-
кативній функції: H .
Досить часто використовувалися як компоненти складених при-судків предикативні прислівники: H .
Давнє узгодження підмета й присудка відрізнялося від граматич-ної координації головних членів речення в сучасній українській мові. Особливо виразно давня синтаксична специфіка виявлялася, коли присудок уживався при підметові збірному іменникові.
У сучасній українській мові при підметові іменникові зі збірним значенням присудок підпорядковується загальним нормам узгоджен-ня, тобто ставиться в однині, відповідно до граматичних параметрів підмета.
У давньоруській мові при словах зі збірним значенням присудок набував форми множини, тобто відбувалося не граматичне узгоджен-
ня, як у сучасній мові, а логіко-семантичне: . Означення при збірних іменниках стояли в однині.
У сучасній українській мові при підметах − збірних іменниках − присудок завжди стоїть у формі однини.
Як і в сучасній українській мові, у мові найдавніших східносло-в янських пам яток уживаються речення, поширені другорядними членами.
Додатки виражались іменниками чи іменними частинами мови, що стояли в непрямих відмінках родовому:
;давальному: ... ;знахідному: ;орудному: ; місцевому:
.
Означення найчастіше були виражені прикметниками (як іменни-ми, так і займенниковими), а також іншими частинами мови, що
змінювалися за родами, числами й відмінками:
; H H; ; , , H ?; H ; , , H.
У ролі обставин виступали в давнину прислівники, а також поєд-нання повнозначних слів, які перебували на межі переходу до при-слівникових словосполучень чи прислівників складної словотвірної
будови: ; ,
; ; H
H ; .
H H. H.
Цю синтаксичну функцію виконували іменники в різних відмін-кових формах із використанням прийменників або без них:
; , H.
Специфічною ознакою праслов янського синтаксису (і ці особли-вості відбиті пам ятками) була наявність у структурі речень подвій-них відмінків. Дуже поширеним, наприклад, був подвійний (за іншою термінологією другий) знахідний відмінок. Перший знахідний від-мінок безпосередньо залежав від дієслова й позначав прямий об єкт, а другий знахідний відмінок, що залежав і від дієслова, і від першого знахідного, виражав ознаку чи функцію предмета, названого першим
знахідним відмінком: ... .
У функції другого знахідного відмінка вживались іменні при-кметники й дієприкметники: H . При окремих дієсловах (так званих дієсловах призначення типу поставити,поса-дити, положити та под.)міг уживатись орудний предикативний:
... . Така функція цього відмінка
активізувалася в наступні періоди розвитку мови.
Заміна другого знахідного орудним предикативним пов язана з поступовим розширенням уживання займенникових форм прикмет-ників.
Подвійний знахідний при дієсловах із запереченням змінюється в
