Синтаксичні засоби увиразнення мовлення (стилістичні фігури).

Особливі синтаксичні структури або стилістичні фігури виступають важливим засобом увиразнення художнього мовлення. Найпоширеніші стилістичні фігури:

1. Інверсія (від лат. іnversio – перевертання) – стилістична фігура, побудована на порушенні звичайного порядку слів у реченні.

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві (В. Симоненко).

2. Еліпсис (від гр. elleipsis – пропуск) – стилістична фігура, що полягає в опущенні певного члена речення, який легко відновлюється за змістом. „Орлом сизокрилим літає, ширяє, // аж небо блакитне широкими б’є” (Т. Шевченко).

1. Паралелізм (від гр. parallelos – той, що рухається поряд) – стилістична фігура, яка ґрунтується на однотипній синтаксичній побудові двох або більше суміжних мовних одиниць.

Тут кожен сам собі пан,

Живе по своєму закону.

І сонце – найвищий Коран.

І крона – найкраща корона (Л. Костенко).

1. Анафора (від гр. anaphоrа – піднесення) – стилістична фігура, яка утворюється повтором слів або словосполучень на початку суміжних мовних одиниць.

Світ який – мереживо казкове!

Світ який – ні краю ні кінця! (В. Симоненко).

5. Епіфора (від гр. epiphora – повторення) – стилістична фігура, протилежна анафорі, яка утворюється повтором окремих слів або словосполучень у кінці суміжних мовних одиниць.

Орли дивляться на сонце розплющеними очима.

Діти дивляться на світ розплющеними очима (І. Драч).

6. Градація (від лат. gradatio – поступове підсилення) – стилістична фігура, утворена зіставленням певних мовних одиниць у послідовності поступового наростання чи спадання їхнього емоційного значення. Напр.: „І тоді заломились крила духу, що підносили вгору до високого, великого, вселюдського, всесвітнього” (Н. Королева).

1. Антитеза (від гр. antithesis – суперечність) – стилістична фігура, що полягає в драматичному запереченні певної тези.

Тарас ґранітний дивиться суворо:

А ви тренуйте ваші голоси!

Не пустослів’ям пишним та барвистим,

не скаргами,

не шепотом лелій,

не криком,

не переспівом на місці,

а заспівом в дорозі нелегкій (Л. Костенко).

8. Плеоназм (від гр. pleonasmos – перебільшення):

· надмірність слів у фразі або тексті з погляду точної передачі думки: меморіальний пам’ятник, вільна вакансія, мій автопортрет та ін.

· стилістична фігура, що будується як нагромадження синонімічних висловів, утворених із близькозначних слів: „Тільки Людмила-князівна не плаче, не ридає, не журиться” (Н. Королева).

9. Тавтологія (від гр. tautologia – те саме й слово):

· вживання однакових чи спільнокореневих слів, що є порушенням чистоти мовлення: виразити враження, об’єднатися воєдино, корисне використання.

· стилістична фігура, яка полягає в повторенні того самого кореня в різних словотворчих формах. характерна для художньої літератури, публіцистики, фольклору: „У чужую сторононьку, // да на чужу чужиноньку”.

1. ампліфікація (від лат. amplification – поширюю) – зумисне нагромадження кількох схожих означень для підсилення певного явища. Напр.: „Любиму Вітчизну топтати не дам // кривавим, підступним і злим ворогам” (М. Бажан).

11. Парцеляція (від фр. parceller – ділити на дрібні частини) – поділ речень на самостійні компоненти (одне речення розбивається на кілька частин), що посилює й увиразнює кожен відособлений компонент:

Боліла правдою. Плакала віршами.

Чистими ранами революції зяяла.

Училась мовчати.

На бантині вішалась.

Або йшла милуватись північним сяйвом (Л. Костенко).

12. Риторичні фігури (від гр. rhētorikē – ораторське мистецтво і лат. figura – образ, вид) – фігури мовлення, побудовані на словесних зворотах, що мають умовно-діалогічний характер. Розрізняють такі риторичні фігури:

· риторичне звертання: звертання, яке не має на меті дійсного контакту з особою, до якої звертаються, напр.: „Україно моя! Чисті хвилі ланів, // променисті міста, голубінь легкокрила! (М. Рильський);

· риторичне питання: питання, яке ставиться не для отримання відповіді, а для афористичного узагальнення думки. Напр.: „Нас, кажуть, більше за добру європейську державу. Ми є, і нас нема. Де ми?” (О. Довженко);

· риторичний оклик (вигук) – вислів, що має підкреслено-емоційний характер і вводиться для посилення зображуваного: „Жити хочу! Геть думи сумні!” (Леся Українка);

· риторичне заперечення – це заперечення, що має форму відповіді на вірогідне припущення, думку уявного співрозмовника: „Ні! Я жива! Я буду вічно жити! // Я маю в серці те, що не вмирає” (Л. Українка).

5) Етапи аналізу художніх творів. Специфіка аналізу конкретних літературних жанрів.

Аналіз літературного твору (гр. analysis – розклад) – логічна процедура, суть якої полягає в розчленуванні цілісного літературного твору на компоненти, елементи, в розгляді кожного з них зокрема та у взаємозв’язках, із метою осягнення, характеристики своєрідності цього твору.

Оскільки в літературно-художньому творі виділяють такі важливі складові компоненти, як змістова організація, внутрішня форма, зовнішня форма та композиція, то й літературознавчий аналіз має здійснюватися поетапно, відповідно до ролі означених вище елементів.

Орієнтовна схема аналізу:

1. визначення елементів змістової організації – теми, фабули, ідеї, пафосу твору.

2. З’ясування специфіки внутрішньої форми художнього твору – системи образів, сюжету.

3. Аналіз зовнішньої форма твору – засобів словотворчого увиразнення мовлення, тропів, стилістичних фігур.

4. Розгляд композиційної своєрідності художнього твору.

Аналіз конкретних літературних жанрів має свою специфіку. Зокрема сюжет, і це видно з визначення, властивий епічним та драматичним творам, а для лірики в цілому не є характерним. Зате тільки у ліриці можливий такий специфічний образ героя-розповідача, як ліричний герой.

Жанрова своєрідність виразно простежується й у художньо-мовленнєвій організації літературного твору, адже актуальність засобів словотворчого увиразнення мовлення, тропів та стилістичних фігур не є однаковою для різних жанрів. наприклад, стилістичні фігури (поетичний синтаксис) яскравіше виявляється в ліриці та ліро-епосі, а не епосі та драмі; жаргонізми та арготизми неможливі у псалмах чи мадригалах тощо.

Крім того, відмінності спостерігаються й на композиційному рівні. Так, роман має структуру набагато складнішу, аніж повість чи оповідання.