Скільки років ножу і вилці

Історики стверджують, що прародительку сучасної вилки - двозубий срібний виріб - побачила за столом венеціанського дожа Доменико Сильвіо що приїхала погостювати до нього візантійська принцеса. Було це під кінець другого десятиліття XI століття.

Принцесу вилка уразила: тоді у Візантії, та і в кращих будинках Європи, єдиним столовим приладом індивідуального користування була... власна п'ятірня. Втім, щось "вилоподобное" знали з часів стародавніх римлян, але те було пристосування, яким шматки м'яса витягували з горщика або жаровні.

Освіченій Європі знадобилося приблизно сімсот років, щоб - вилка увійшла до народного ужитку. Триста років опісля після згаданого обіду у Доменико Сильвіо чоловіка Людовика Х (Франція, початок XIV століття) володіла лише однією вилкою; куди багатше був Карл V (кінець XIV століття): у його інвентарі значилося декілька срібних вилок. При цьому не слід забувати, що їжа європейців в ті далекі часи була переважно твердою і подавалася до столу нарізаної на шматки, які брали руками.

Вилка як і раніше жила в основному предметом кухонним, нею шматки м'яса, наприклад, діставали із загального казана. Столова ж вилка довго полягала в предметах розкоші, її вважали примхою багатих і збочених людей.

Громадська думка, письменники дружно батожили згубне нововведення. Духівництво бачило в нім втілення диявола і його нечистих каверз. У монастирях до XVIII століття суворо-пресуворо заборонялося користуватися вилкою. Вилка при дворі французького короля Генріха III (1552-1589) укріпила чутку про його розбещеність; дійсні патріоти вважали її негідними могутнього і хороброго народу. "Король-сонце" Людовик Х довго не знаходив путтю у вилках, але до кінця свого правління прихильно визнав її корисною.

У ХVI-ХVП століттях правила хорошого тону настійно рекомендували не брати м'ясо всією рукою, а тільки трьома пальцями; не належало занурювати руки в м'ясо і підносити його до рота обома руками. Великим вишукуванням вважалося надягати до обіду рукавички: руки залишалися чистими, не треба було обпалюватися гарячими шматкам. Один мемуарист тих часів для науки сучасникам і нащадкам посилався на свого знайомого, якому тільки рази за дванадцять років довелося є салат без рукавичок.

Існує думка, що загальному визнанню вилки ніби то допомогла... мода - величезні мереживні коміри, що увійшли до моди в останній чверті XVI століття. Вилка знадобилася, щоб за їжею не поганити дорогих комірів.

У наших предків були своєрідні знайомства про гігієну взагалі і гігієні застільної зокрема. Тому і ніж довго не міг прижитися за столом, хоча кожен носив його за поясом.

Історія ножа сходить до античності, коли він був мідним або залізним. Стародавні римляни знали ножі з м'якої сталі. Були вже ножових справ майстра: знаменитий старогрецький поет-драматург Софокл і такий же знаменитий старогрецький політичний діяч оратор Демосфен були дітьми ножарів.

До XVII століття ножі були загостреними. У збиток "хорошому тону" ними нерідко колупали в зубах. Втрутився кардинал Рішельє і, якщо вірити чутці, розпорядився закруглювати їх кінці, щоб ножами не можна було користуватися як зубочистками (за іншими джерелами, це зробив Наполеон). Так з'явився столовий ніж.

На Русі перші срібні ложки бачили за столом князя Володимира в Києві в Х столітті. Дружинники ніби то ремствували, що їм доводиться є дерев'яними ложками, і князь велів "изковать" їм ложки з срібла. Простій народ, та і не тільки він, багато бояр, дворяни, купецький стан обходилися дерев'яними ложками. У другій половині XIX століття в Семеновськом повіті фарбували і лакували до трьох мільйонів дерев'яних ложок в рік. Їх ділили на види: баская, полубаская, тонка, рибка і грубувата з крупним живцем - межеумок.

У великому ході і у нас, і в Західній Європі були олов'яні ложки. Металеві ложки, вилки, ножі до XVII століття отримували в основному куванням, потім перейшли на литві, і лише в XIX столітті Крупп першим організував по-справжньому промислове їх виробництво.

Тарілками середньовічному їдцеві служили значних розмірів скиби хліби, які іноді клали на дерев'яні кухлі. Це, до речі, був перший посуд " разового користування"; просочений м'ясним соком хліб кидали після їжі собакам, неодмінним співтрапезникам господарів в будь-якому замку.

Пізніше люди "низького" стану користувалися глиняними і дерев'яними тарілками; у будинках побагатше в ужитку було олово і срібло. Дерево і глина вбирали в себе жир і тому завжди мали згірклий запах; олов'яний і срібний посуд бляк і швидко дряпався. З кінця XV століття їх починає тіснити фаянс, а з початку XVIII століття – і фарфор.

Подібно до того, як в долю ножа втрутився Рішельє його могутній наступник кардинал Мазаріні став винахідником... глибокої тарілки для супу, яка стала, нарешті, індивідуальним посудом. До цього за столом декілька чоловік їли з однієї посудини. У керівництві по етикету XVII століття радили добре витирати ложку, перш ніж знову зачерпувати нею суп: адже делікатні люди можуть не захотіти супу, в який умочили ложку, вийнявши з рота (розливних ложок в ті часи ще не було). Кавалерам наказувало не облизувати руки під час їжі, не плювати в тарілки і не сякати в скатертину.

На Русі тарілки (що називалися тоді тарілями) з'явилися на обідніх столах знаті не раніше XVI століття. Вони були далеко не в кожному будинку. Протягом всієї трапези тарілей не міняли.

Ще і в XVII столітті тарілки були рідкістю навіть у царів. Лжедмітрій 1, приймаючи в Москві Мнішека, розпорядився подати тарілі гостю, його синові і князеві Вішневецкому, на знак особливого до них розташування. А при царі Олексії Михайловичі, по записах одного мандрівника, за обідом для кожного гостя клали на стіл ложку і хліб, а таріль, ніж і вилку - тільки для почесних гостей. Тарілі частіше служили не для їжі - в них кидали кістки.

Влада імущих завжди дуже займала проблема рясного і смачного столу незалежно від стану внутрішніх і зовнішніх справ держави. Французький король Генріх IV дарував своєму кращому кухареві дворянське звання.

В кінці XVII сторіччя до столу європейського монарха подавалося до двохсот блюд. У сервізах було по півтори тисячі предметів. Одні тільки десертні подачі налічували до восьмисот назв. Навіть такий, загалом, освічений правитель, як Людовик ХГУ, за один присід міг з'їсти: чотири тарілки супу, цілий фазан, куріпка, тарілка салату, два шматки шинки, овочі і вариво.

У російського государя (до Петра 1) на парадному обіді можна було покуштувати лебедя або павича; смажених в меду зозуль, яких подавали на великих срібних блюдах; у особливій посудині підносили гостям смажену рись...

Починаючи з середніх століть, обов'язковою приналежністю столу була сільниця. Почесні місця за столом розміщувалися ближче до сільниці. Високі західноєвропейські сільниці нагадував пісочний годинник, тільки без перехоплення. Під час їжі однієї такою сільницею користувалося відразу декілька чоловік - звичаю, що зберігся і у наш час.

Скатертин античніость не знала. Лише на зорі середньовіччя столи влада імущих знаходять шкіряні покриви. Перша згадка про скатертини на Русі відноситься до 1150 року (так звана "Смоленська грамота"). Слово "скатертина" - староруське, можливо, утворилося від "йокати" і "терть" за типом "рукотерть" (стара російська назва рушника). Вже в середні віки в ужитку були браные (з узором) скатертини.

У багатих будинках серед слуг тримали скатертника, на відповідальності якого були гуляння, турбота про столову білизну і прилади.

У Західній Європі обідній стіл знайшов ткану скатертину в рицарські часи Людовика Благочестивого (1215-1270). Це було нерідко полотнище завдовжки в двадцять чотири метри, а шириною в два з половиною; скатертину ткали з ниток подвійного кручення, вся вона покривалася вышиивкой і прикрашалася розкішною бахромою. Славився своїми скатертинами купецький будинок Грандье в Північній Нормандії.

Серветки з'явилися в Європі в XV столітті. Але ще довго і рот, і руки витирали краєм скатертини. Для України пора серветок прийшла після реформ Петра 1, на початку XVIII століття.

ІЗ ІСТОРІЇ ЕТИКЕТУ

У Стародавній Русі в XII столітті в „Повчанні до дітей” князь Володимир Мономах учив вести бесіду так: "При старших мовчати, мудріших слухати, без лукавого наміру розмовляти, більше вдумуватися, а не шаліти словом, не засуджувати мовою, не багато сміятися".

 

 

Імператриця Катерина II примушувала придворних дотримувати правила "Ермітажного Статуту". Один з параграфів закликав говорити помірно і не дуже голосно, "щоб у інших що там знаходяться вуха і голова не захворіли".

 

 

За старих часів найбільшою честю для ученого в Ірані вважалося стати членом академії мовчання. Тільки сто мудреців одночасно могли бути "Мовчазними" академіками. Їх девіз варто запам'ятати: "Багато думай і мало говори!"

Quot;Мистецтво люб'язно і галантно вести розмову" - така книга була видана в Англії в 1713 році. Ось що там написане: "Потрібно починати бесіду уміло. Найзвичайнішою темою розмови є погода: вона або хороша, або погана".