Окупанти, зайди, СП*- ссавці з усього світу! Сьогодні ще їздять поїзди, курсують пароплави і літаки до країн ваших. Цей рух може припинитися. Начувайтеся!

Чому сучасна окупаційна адміністрація України так шалено пропагує жертви часів ЧОРНО – ВОРОНня далеких двадцятих років, на державному рівні (колективно, ритуально) обкладає вінками купку жертв КРУТянських? (З історичних джерел відомо: під Крутами загинуло лише 29 вояків – див. газети «ЗВУ плюс» та «Свобода»).

Чому має таке вседержавне сприяння МАТІОСна (Марії Матіос) пропаганда потворної ідеї примирення борців ОУН-УПА з їхніми катами?

Щоб вибити з пам΄яті народу сотні тисяч (засибірених, замордованих, подекуди ще живими катами та батьками сучасних окупантів) історично недавніх жертв – борців за Самостійну Україну – БАНДЕРІВЦІВ.

Чоло України обчолили очільники хазари.

Попелом ХОЛОДНО-ЯРських жертв часів Махна сучасні окупанти присипають свіжі ще рани замордованих борців ОУН-УПА.

Що передбачав пророк Тарас? (Скоцюрблена постать Тараса – з волі замовників, обчільників окупаційного режиму – є у центрі Львова, на проспекті Міхновського (назва, визначена для цього проспекту окупантами – «пр-т свободИ»). З такої постави до «рабівотихнімих» Тарас, «мов паралітик той на роздоріжжі», промовляє: «Нехай, каже, може, так і треба» («Сон», КОМЕДІЯ).

«Доборолась Україна до самого краю», і вам, юні патріоти, передає тії кайдани, тую славу. Тому й для вас залишається чинним заповіт великого Тараса: “Борітеся – поборете!” Подаю фрагменти моїх творів. -63-

Подаю спогади неперевершеної вартості Івана Гнатюка з книжки “Стежки-дороги”. Я дозволив собі назвати це

«ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Тисяча дев'ятсот вісімдесят восьмий рік приніс такі несподівані зміни в суспільно-політичному житті совєтської імперії, що труд­но було йняти їм віри: тоталітарна держава, яка понад сімдесят років грабувала й винищувала голодоморами та небувалими ка­ральними заходами поневолені народи й загрожувала цілому сві­тові, захиталася й показала глибокі тріщини в економіці та ідео­логії. У прибалтійських і закавказьких республіках стали виникати народні фронти, що прагнули скористатися історичною нагодою й воскресити на своїх територіях національно-самостійні держа­ви. Московські газети й журнали писали про нечувані криміналь­ні злочини компартійної номенклатури та органів державної без­пеки в усіх її назвах — ЧК, ГПУ, НКВД, МВД, МГБ тощо. Тільки в Україні було тихо й спокійно — справді, "як за лихим паном",— згадувалася давня приказка, що запам'ятав я з дитинства. А люди нишком переповідали всякі біблійні віщування та писання проро­чиці Михальди про загибель диявола, тобто Совєтського Союзу, яка має статися в дев'яносто першому році, навіть натякали на царя з печаткою на чолі, що повинен знищити того страшного дия­вола, і всі були певні, що той цар — це Горбачов з родимою пля­мою на тім'ї. Тим віщуванням ніхто, здавалося, не вірив, але всі радо їх поширювали, чекаючи загибелі "імперії зла", як влучно назвав її американський президент Рейган.

Та ось "Літературна Україна" дала невеличке повідомлення про те, що в парткабінеті Спілки письменників, який був очима й ву­хами ЦК партії, відбулася розмова про Народний Фронт України за перебудову; чому першими саме комуністи повели ту розмову - ніхто не задумувався,— добре, що нарешті і в Києві заговорили про якесь політичне життя й не буде соромно перед сусідами за нашу летаргічно-духовну

-67-

сплячку. Я зі своєю, прости Господи, біографією, звичайно, не міг взяти участі в тій розмові й не знав, що тоді обговорювалося та які партійні завдання ставилися перед письменниками. Але на других зборах з приводу Народного Фрон­ту України я вже був і просидів у найбільшому залі спілчанського будинку з початку до кінця. Зайшов, коли люди щойно почали збиратися, і вельми був здивований, побачивши за невеличким письмовим столиком два кріселка, на яких сиділи, представляю­чи, так би мовити, двоособову президію тих зборів, Павло Мовчан і Віктор Терен, які нічим раніше не проявляли свого національ­ного патріотизму ні в житті, ні в поетичній творчості, зрештою не зазнали й адміністративно-партійної критики та вимушеного мовчання. Перед ними на столику лежали якісь папери, списки; не пригадую, чи був мікрофон, як то буває в усяких організаційних заходах, і те що вони обидва мають вести збори Народного Фрон­ту України, справді, здалося мені дивним і несподіваним.

У залі разом з письменниками було чимало студентської моло­ді — хто-хто, а студенти завжди були першими у визвольних зма­ганнях та політичних баталіях. Дехто сам зголошувався на висту­пи, декому надавала слово двоособова президія; з письменників, звісно, виступали ті самі промовці, які

звикли виступати на вся­ких громадських заходах, відмінним було тільки те, що вже не восхваляли совєтського ладу, а, як стало модно, різко критикували, засуджували його. Ось на трибуні несподівано появився представ­ник ЦК комсомолу, гострий виступ якого в багатьох місцях ви­дався мені явно провокаційним. Наприкінці комсомольський про­мовець звернувся до керівництва Спілки письменників, запевняю­чи всіх, що, якби йому давали на вихідні дні — суботу й неділю — спілчанський будинок з телефонами, то він із своїми товаришами за місяць створив би осередки Народного Фронту по всій Украї­ні. Імпульсивні письменники, не вникаючи в суть його виступу, дружньо зааплодували, і тільки студент Київського університету (забув його прізвище), що виступив другим чи третім після нього, присоромив досвідчених письменників за їхні оплески, відверто назвавши того комсомольського промовця провокатором.

Юрій Мушкетик — голова Спілки письменників — мав би

-68-

си­діти в президії, але він знайшов собі місце в останніх рядах довго­го залу й увесь час навмисно голосно розмовляв із своїми сусідами, заважаючи слухати сміливих промовців, що безоглядно кри­тикували державно-партійних керівників, не минаючи й самого Щербицького. Мушкетик як голова Спілки ніс же пряму відпові­дальність за самочинні збори в письменницькому будинку й доб­ре знав, що йому першому перепаде на горіхи за їхні критичні про­мови, то ж, мабуть, сподівався хоч своєю балакучістю, якщо ви­никне потреба, захищатися: мовляв, не слухав, про що ті промовці говорили, й тому не перебивав їхніх виступів,— був певний, що в залі сидять донощики, а може й переодягнуті кадебісти, заното­вуючи в пам'яті й у спеціальних апаратах кожне проголошене слово. Я так був обурений поведінкою Мушкетика, що не раз по­ривався зробити йому різке зауваження, але Станіслав Тельнюк, сидячи поруч, хапав мене за лікоть і силоміць стримував,— ні я, ні Мушкетик не знали тоді, що ті збори були попередньо продумані й підготовлені кимсь із високопоставлених компартійних чинов­ників. Значно пізніше, їдучи з Ірпеня до Києва, Павло Мовчан про­говорився мені в електричці, що про створення Народного Руху давно вже було відомо, і хвалькувато зізнався:

“М и наперед знали про нього й про те, що маємо робити”. На жаль, я не дуже йому був повірив тоді і не поцікавився, хто ті "ми" і що, власне, було їм відомо. До речі, саме на тих зборах Станіслав Чернілевський запропонував переіменувати Народний Фронт України на Рух, аби своєю попередньою назвою не здавався він надто войовни­чою організацією. Тоді ж було обране і його керівництво, щоправда, вибори відбувалися за усталеною більшовицькою звичкою: на­зивалося чиєсь прізвище — й одноголосно, без ніякого обговорен­ня, обирали його на ту чи іншу рухівську посаду; головою всеук­раїнського Руху був обраний Іван Драч, а Київської обласної ор­ганізації — Володимир Яворівський. До складу керівництва увійш­ли Дмитро Павличко, В'ячеслав Брюховецький, Віталій Дончик та інші письменники й науковці Інституту Літератури, ну й, зви­чайно, обидва члени тодішньої -69-

президії. Хто пропонував їхні кан­дидатури — теж нікого не цікавило,— всі були схвильовані гост­рими виступами промовців, що вперше за довгі десятиліття біль­шовицького режиму так відверто прозвучали в письменницькому середовищі...”.

Як бачите, маємо велику команду причетних до справи РУЇНИ НАЦІЇ в часи запуску проєкту “нЄзалЄжна Україна”. І коли більшість (зло)діячів того часу, “пЄрЄстроївши” своє життя на краще, відійшла на затишне узбіччя, один залишився непотопленим – МоЛчан. За таку надзвичайну витримку має бути й належна нагорода – розслідувати окремим провадженням (як кажуть юристи).

- Встати, суд іде! - свого часу почуєте.

МОНОЛОГ СТЕПАНА

(присвята 40-річному ювілею рукопису новели “ОАЗА”). Дія відбувається у концтаборі Московії - політв’язень Івасик в компанії друзів Степана Сеника і Богдана Костецького, поновлює розмову тижневої давності:

— Ти, Богдане, минулого разу порівнював Україну із оазою, якою вона тобі уявлялася в мареннях, чи не міг би ти про це розповісти докладніше?

І поки Гайдамака м’явся з відповіддю, Сеник з неприхованим сарказмом перепитав:

— Оаза, кажеш? Ха-ха-ха! — сміх був штучним, але сповненим гіркоти. — Чи знаєте ви, що таке оаза? Мені довелося жити деякий час у справжній оазі, серед пустелі, в Середній Азії. Це жахливі спогади... Що там написано в географії про оази, Івасику? Оаза — це вода, рослини, казковий рай серед пустелі, чи не так? Кожний школяр має такі уявлення про оази, кожен мріє колись опинитися в оазі. Я вже був. Волію тут, у Мордовії, повільно помирати від голоду і холоду, ніж скніти в такому раю. Не вода — ознака оази, а вічний брак її! Тепла брудна юшка з міріадами мікроорганізмів! Ти приповз в оазу, щоб ковтком води повернути силу? Не забувай, для цього ж сюди повзуть і мільйони інших істот. Всім потрібна вода: мухам і комарам, ховрахам і гадюкам, скорпіонам і бактеріям, хижакам і овечкам, -70-

чотириногим і двоногим. Кращу воду матиме сильніший, виживе той, що більше пристосований, а не той, що більше заслуговує чи потребує. Оаза славна сонцем? Якщо ти ковтнув склянку води, сонце вип’є з тебе дві! Оаза прекрасна деревами? Місця у затінку — для обраних, “не нам на прю із ними стати!” Ти порівняв, Богдане, нашу прекрасну Україну з оазою — не заперечую, якщо мати на увазі оазу справжню, а не хрестоматійну. Так, наша Батьківщина багата на всі дари землі, але, як і в оазу, сюди споконвіку рвуться всі хижаки світу, кращу “воду” п’ють гади всіх мастей і націй. “Навєкі с вєлікім рускім народом!” — бо вони самі не вижили б без України. “Не може, — кричать кровопивці — оаза існувати сама, без єдності з даним на кожний історичний період великим монгольським, татарським, турецьким, польським, німецьким, австрійським, московським, жидівським тощо народом!” Трагедії нема кінця. Подекуди навіть лунають голоси про доцільність інтеграції країн, припинення (в який спосіб?) міжетнічних ворожнеч, а як воно виглядатиме для України? Ця вимога означатиме окупацію Оази-України новими когортами “ссавців” усіх націй і після повалення московської комуністичної імперії.

Тут я простяг горнятко з чаєм Степанові, він схвально кивнув, зробив два ковтки і продовжив:

— Нарешті, оазою можна назвати і ці концтабори Мордовії, хоча в дещо іншому аспекті: на землях мордовських національностей ерзя і мокша, яким і в сні не мариться свобода, настільки вони затуркані московською пропагандою, наші табори, що оази серед пустелі національного занепаду народу. Бо саме в цих таборах зібрані кращі — не будемо боятися цього слова — представники всіх поневолених націй, тут триває боротьба за право людини на волю, свободу творчості та ідеології. Водночас з причин важких умов існування, і тут, як у справжній оазі, паразити різних націй змагаються за кращу “воду”, за посаду на кухні та в хліборізці. І тут брат поневолений іде доносити на брата, коли не в змозі більше терпіти умов тюремних, — чинячи так, тішить себе

-71-

надією, що кати натомість зменшать кару. Кінець один для праведних і грішних: грішний брат не дочекається зменшення кари за свої доноси і загине так само, як і праведний, якому збільшать термін ув’язнення за пропаганду ідей боротьби. Неістотною також буде між ними різниця, коли врешті обидва опиняться на волі — виснажені духовно і каліки фізично вони!

Не чекають їх тіняві дерева в Оазі-Україні, не вилікує — висушить їх сонце поневоленої нації, не матимугь вони насолоди від води святої на рідній землі — загиджена паразитами вона!

Фінал новели “Оаза”:

Треба ВИСТРАЖДАТИ незалежність своєї Батьківщини. Треба ЗЛЮТУВАТИ («зпаяти») в одно всю масу “отих рабів німих”: сама еліта не подужає вибороти самостійність. Треба… власним прикладом переконувати: без певної жертви кожного громадянина України будемо окуповані вічно.

Згадую часто історію, з якої починав перше ув’язнення. Це було на Колимі. У 1957 р. мене привезли з п’ятирічним терміном (“антісов. агітація”) у табір, де перебували майже самі засуджені на 25 років, ув’язнені ще в сорокових роках. До мого реченця вони ставилися досить глумливо, казали, що мене ось-ось виженуть назад, на волю.Сприймав я ці кпини болісно і одного разу, у зоряну свою хвилину вигукнув: “Неправда! Я буду в неволі доти, доки буде в неволі Україна!”

...Незабаром більшість тих каторжан звільнилася за рішенням комісії (ще 1956 р. їм зменшили терміни переважно до 15 років. Але не всім).

Я досидів (уже в Мордовії) всі 5 років, але не мав спокою від КГБанди й на волі. А через 16 років — новий термін: 15років ув¢язнення і 5 р. заслання. Усього ж я відбув 17 років ув’язнення і понад 7 років спецпоселення, разом 24 роки — майже половина свідомого життя. Чи справді діє та моя фатальна заява? Адже я уже на волі, чому ж залишається в неволі Україна?

А тому, що для здобуття незалежности мало пожертвувати половину життя, мало й цілого життя окремої -72-

людини. Тільки коли кожен з нас офірує частку свого спокою, добробуту, свого життя — тільки тоді Самостійна Україна буде здобута і ЖИТИМЕ У ВІКАХ.

Як запалити до борні цих байдужих, що не хочуть поступатися своїм затишком, сяким-таким добробутом?

Треба гарантувати усім громадянам України, що не буде

забуто їхній підсильний внесок до загальної боротьби. І навіть якщо людина заради України віддасть своє життя — найбільший злидар може бути певним: пам’ять про нього буде увічнена, ким би він не був: робітником чи селянином, матросом чи солдатом.

Увічнена... А як? І де? Україні потрібен національний ПАНТЕОН для своїх героїв. І стояти йому найкраще десь в околицях Тарасової гори...

Як сама Україна є оазою серед бідніших сусідніх країн, так і цьому ПАНТЕОНУ називатися “Оаза-(горою)”. І він буде збудований.

ВИСТРАЖДАНИЙ. ЗЛЮТОВАНИЙ. СТОЯТИМЕ.

У віках.

Вічно.

-73-

Ця світлина - фото макету символічного Пантеону для увічнення

пам’яті героїв-патріотів України. Долучаю художній опис Пантеону з новели "Оаза" (кн. "Оаза-гора"):

-74-

ПОСТФІНАЛ
Вільні нащадки Самостійної України!
Коли приведе вас поклик душі на уклін до могили-гори біля Канева, не минайте й сусідню гору, рукотворну, що зветься «Оаза-горою».
Рівні ряди гостроверхих тополь розчесали святиню, рясні дощі поливають Її, сонце цілюще живить красу цю величну.
Щільно навколо калиновий ряд живоплотом стоїть, — кетяги ягід щороку під осінь яріють: крові це краплі стікають з гори і в калині струмують.
Колами десять разів оперізують гору тераси-стежки: поміж тополь сотні плит мармурових стоять з іменами: кого, коли, за що катували.
Тут — символічно — вічний спочинок героїв Матері-України, тих, що незламно стояли за волю, кров’ю скропили любов до Батьківщини.
Майдан на верхів’ї. Ковані з бронзи на ньому юнак і дівчина уклінно стоять, тризуб-смолоскип у руках пломенем вічним палає.
Над ними похило — про жертви незлічені цим промовляє — жовто-блакитний прапор майорить.
Поряд у Храмі, в тривежах Трисуття, Пам’ять з віків у залах читальних, візійних...
Приходьте, вклоніться, спочиньте у тіні Великих Діянь; спраглі правди, історію країни-оази тут прочитайте. Серед імен знайдете на плитах костецьких, сеників, Стусів, іванюків, петренків — борців-гайдамаків колишніх, сучасних, прийдешніх…
Самостійність здобудем – волю свою – боронім понад все!

(1976 рік); 19 березня 1991 року.
Фрагменти з новели “Оаза” опубліковано з четвертого видання кн. “Оаза-гора”, Л., “Ліга-прес”, 2011р.

-75-

Добірка поезій Павла Ткачука

Павло Ткачук

У вінок пам¢яті

ГЕРОЇВ ОУН/УПА