Особливості відповідальності та дострокового припинення повноважень президентів у країнах Вишеградської групи й інших країнах Центрально-Східної Європи

У країнах регіону досить чітко окреслено відповідальність глави держави за порушення ним норм Конституції, присяги чи скоєння злочину. У цих випадках застосовують процедуру імпічменту. Політичний розвиток країн ВГ й інших країн ЦСЄ уможливив застосування процедур імпічменту глави держави на відміну від досвіду країн Західної Європи.

У 2004 р. Сейм Литви, наприклад, застосував процедуру імпічменту президента Роландаса Паксаса (26.02.2003 – 06.04.2004 рр.). Підставою стала інформація, надана спецслужбами країни, щодо зв’язків близького оточення президента країни із мафією. Було створено спеціальну слідчу комісію, яка й висунула звинувачення главі держави. Президента звинувачували у наданні громадянства конкретній особі з порушенням відповідної процедури; свідомому повідомленні підозрюваному інформації про слідство проти нього, а також про підслуховування слідчими органами його телефонів; сприянні близьким до президента особам під час приватизації. Голосування в Сеймі 6 квітня 2004 р. відбулося стосовно кожного звинувачення окремо. Р. Паксаса визнано винним, що й спричинило усунення його з посади глави держави. Виконання обов’язків президента було покладено, згідно з Конституцією, на спікера парламенту.

У лютому 2007 р. румунський парламент розпочав процедуру імпічменту щодо президента Траяна Бесеску (обраний 21 грудня 2004 р.), звинувачували його в порушенні конституції. Хоча Конституційний Суд Румунії визнав, що закиди проти глави держави, висунуті парламентом, недостатні для усунення із посади, однак 19 квітня 2007 р. на спільному засіданні Палати депутатів і Сенату 322 голосами (проти 108) проголосували за його відставку. Згідно Конституції Румунії, для усунення президента з посади потрібне не тільки рішення двох палат парламенту, а й підтримка цього рішення населенням на референдумі. 19 травня 2007 р. відбувся референдум, і більшість його учасників (75 відсотків) висловилися за те, щоб Т. Бесеску виконував обов’язки глави держави. У 2009 р. він був переобраний на другий президентський термін, який припав на період фінансової та економічної кризи. У 2011 р. Соціал-демократична партія та Національна ліберальна партія сформували Соціал-ліберальний союз, який мав більшість у парламенті, вони й сформували уряд. Це призвело до когабітаційної ситуації в Румунії із гострим протистоянням парламенту, уряду та президента. В липні 2012 р. Соціал-ліберальний союз звинуватив Т. Бесеску в порушенні конституції, неповазі до прав громадян та створенні перешкод для роботи уряду. Парламентська більшість (256 депутатів та сенаторів[28]) проголосували за імпічмент, оголосивши про референдум щодо довіри главі держави. Громадянам пропонували відповісти на одне питання: „Чи погоджуєтеся Ви з відставкою Президента Румунії – пана Т. Бесеску?” У референдумі взяло участь 46,23 відсотка виборців країни. Серед них 87,52 відсотка висловилися за відставку президента. Проте Конституційний суд скасував результати референдуму, бо на виборчі дільниці з’явилося менше половини громадян. Сам президент заявив, що він буде виконувати обов’язки до завершення терміну, на який його було обрано. Обидва випадки імпічменту в Румунії свідчать про те, що складна процедура імпічменту здатна стати на перешкоді реалізації конституційного права на імпічмент глави держави.

Президент Угорщини Палом Шмітт (06.08.2010 – 02.04.2012 рр.) у січні 2012 р. опинився в центрі скандалу після того, як національний економічний щотижневик HVG звинуватив його в плагіаті дисертаційної роботи. У березні вчена рада Будапештського університету медицини та спорту позбавила П. Шмітта вченого ступеня, а 2 квітня 2012 р. він під час виступу перед парламентом добровільно відмовився від посади.

У випадку, коли президент країни не може виконувати свої обов’язки, внаслідок смерті, процедури імпічменту, стану здоров’я чи з інших причин, визначених національним законодавством, тимчасово до виборів його функції має виконувати: в Болгарії – віце-президент; в Естонії – спікер Рійгікогу; в Латвії – спікер Сейму; у Литві – спікер Сейму; в Польщі – Маршал Сейму; у Словенії – спікер Національних Зборів; в Угорщині – спікер Національних Зборів. У Румунії, за ст. 97 конституції країни, якщо посада глави держави вакантна, тимчасово його обов’язки виконують почергово голова Сенату і голова Палати депутатів. У Словаччині, відповідно до ст. 105 конституції, деякі функції має виконувати голова уряду, а інші – голова Національної Ради (парламенту). У Чехії в такій ситуації повноваження президента покладено на главу уряду та спікера Палати депутатів. У Литві, згідно вимог ст. 89 конституції країни, у випадку тимчасового виїзду Президента за кордон або його хвороби, внаслідок чого він не може виконувати свої обов’язки, на цей термін функції президента має виконувати глава Сейму. У Хорватії на підставі ст.97 у випадку нетривалого призупинення виконання обов’язків внаслідок відсутності, хвороби або щорічної відпустки президент може доручити виконання своїх повноважень голові Хорватського Сабору. При цьому глава держави приймає рішення про повернення повноважень самостійно. У випадку тривалого невиконання обов’язків і особливо коли глава держави не може самостійно прийняти рішення про передачу своїх повноважень, голова Хорватського Сабору виконує ці функції на підставі рішення Конституційного суду, яке приймають на пропозицію уряду країни.

Отже, по-перше, інститут президента став іманентною складовою політичних систем країн регіону. По-друге, обсяг повноважень і функціональне навантаження посади президента залежить від системи правління. У країнах із напівпрезидентською системою правління обсяг повноважень президента більший, аніж у державах із парламентською системою правління. По-третє, реальний обсяг повноважень глави держави визначається національним законодавством та співвідношенням політичних сил.

 

[1] У Королівстві Югославія монархом був король Сербії. Його спадкоємець Олександр ІІ Карагеоргійович (1945 р.н.) постійно проживає в королівському палаці в Белграді, претендує на корону Сербії. А Хорватія та Словенія не мають претендента на трон.

[2] В Румунії готуватимуть референдум про повернення монархії [Електронний ресурс] // ВІСТКАР. – Режим доступу: http://www.vistkar.com/europe/v-rumuniji-hotuvatymut-referendum-pro-povernennya-monarhiji.html

[3] Посада президента запроваджена у 1990 р. Перший президент був обраний у Саборі Хорватії, яка ще входила до складу Югославії. Відповідно до нової конституції у 1992 р. відбулися перші президентські вибори незалежної Хорватії.

[4] В союзних республіках колишньої Югославії були формальні посади голів народних зборів/представницького органу. Зокрема у період 1945–1953 рр. – голова Президії народних зборів, 1953–1974 рр. – Голова Народних Зборів, 1974–1990 рр. – Голова Президії соціалістичної республіки.

[5] До 1997 р. згідно Конституції Латвії президента обирали на 3 роки. З 1997 р. термін збільшено до 4 років.

[6] Зокрема в Конституції Чехії (стаття 57, пункт 2) зазначено: „Ніхто не може бути обраний більше, ніж два рази підряд”. Отже, передбачено неможливість виникнення ситуації, коли одна особа може після двох термінів перебування на посаді президента й одного терміну перерви повторно бути обраною на третій і четвертий терміни.

[7] Див.: Конституции стран мира (Конституции и основные законы стран мира) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.uznal.org/constitution.pbp

[8] У Румунії до 2004 року президента обирали на 4 роки. Після прийняття змін до Конституції у жовтні 2003 р. було збільшено термін повноважень президента до 5 років.

[9] У всіх країнах ВГ й інших країнах ЦСЄ, де був історичний досвід інституту президента, до 1989/1990 рр. главу держави обирали в парламенті, прямих загальнонародних виборів президента не практикували.

[10] 9 червня 2011 р. в парламенті Латвії відбулося голосування щодо проекту закону, який передбачав загальнонародні вибори президента і певне розширення його повноважень. Ініціатором законопроекту була консервативна партія „Все для Латвії – Вітчизна та свободи”. Однак достатньої кількості голосів не набрав.

[11] Для обрання президента Словаччини в парламенті була потрібна підтримка трьох п’ятих депутатів однопалатного парламенту.

[12] Під час виборів Президента Латвії у 1999 р. жодний із заявлених кандидатів не набрав потрібної кількості голосів у першому турі. В. Віке-Фрейберг була висунута кандидатом у президенти у другому турі та перемогла. У 2003 р. вона повторно обрана на посаду глави держави, але була єдиним кандидатом.

[13] Antoszewski A. Demokracje Europy Środkowo-Wschodniej w perspektywie porównawczej / Andrzej Antoszewski, Ryszard Herbut. – Wroclaw: Wydawnictwo Uniwersytetu Wroclawskiego, 1997. – S. 63–64.

[14] Друга палата парламенту Чехії – Сенат – остаточно була сформована лише в 1996 р.

[15] Перший президент І. Ілієску у 1989–1992 рр. був керівником Фронту національного порятунку (FSN) і за його підтримки виграв президентські вибори. Від 1992 р. І. Ілієску – безпартійний.

[16] В обох випадках виконання обов’язків президентів у Румунії було спричинено процедурами імпічменту голові держави.

[17] Shugart M. Presidents and Assemblies: Constitutional Design and Electoral Dynamics / Matthew Soberg Shugart, John M. Carey. – Cambridge: Cambridge University Press, 1992. – P. 148–166.

[18] Frye T. A politics of Institutional Choice: Post-Communist Presidencies / Timothy Frye // Comparative political studies. –1997. – Vol. 30. – No. 5. – P. 523–552.

[19] Fortin J. Measuring Presidential Powers: Some Pitfalls of Aggregate Measurement [Електронний ресурс] / Jessica Fortin // International Political Science Review. – 2012 (online). – Режим доступу до запропонованої інформації: http://jessica-fortin.weebly.com/uploads/9/0/4/1/9041356/jfortin_measuring_presidential_powers.pdf

[20] Siaroff A. Comparative presidencies: the inadequacy of the presidential, semi-presidential and parliamentary distinction / Alan Siaroff // European Journal of Political Research. – 2003. – Vol. 42. – P. 287–312.

[21] Індикатори: I) обрання президента на всенародних виборах – 1, обрання в парламенті – 0; II) чи відіграє президент вирішальну роль у призначенні прем’єр-міністра та формуванні уряду; III) право президента головувати на засіданнях уряду та впливати на формування порядку денного; IV) має право накладати вето на рішення парламенту; V) повноваження президента у надзвичайних ситуаціях; VI) чи виконує президент головну роль у здійсненні зовнішньої політики; VII) право достроково припиняти повноваження парламенту і оголошувати нові вибори; VIII) чи збігається термін перебування на посаді президента і термін роботи парламенту, якщо так – 0, якщо ні – 1; IX) президент має право оголошувати референдуми; X) президент має право законодавчої ініціативи.

[22] Відповідно до ст. 48 Конституції Латвії, президент має право ініціювати розпуск парламенту. На підставі цієї ініціативи має бути проведено референдум і у випадку, якщо більше половини виборців підтримає цю ініціативу, тоді парламент припиняє свою діяльність та оголошують нові вибори.

[23] За ст. 58 Конституції Литви, президент може достроково розпустити парламент у випадку, якщо Сейм упродовж тридцяти днів від моменту надання йому програми діяльності нового уряду не схвалив її або у випадку, якщо впродовж 60 днів від першого подання програми урядом Сейм два рази підряд її не схвалив. Президент може оголосити дострокові вибори – за ініціативою уряду, якому Сейм виніс вотум недовіри. Отже, можливість президента достроково розпускати парламент дуже чітко регламентована і не передбачає того, що він самостійно приймає рішення в умовах гострої політичної боротьби.

[24] На підставі ст. 87 Конституції Румунії, президент бере участь у засіданнях уряду, коли обговорюються питання, які мають національний інтерес, або ж стосуються питань зовнішньої політики, оборони, забезпечення громадського порядку та на прохання прем’єр-міністра. У випадках, коли президент присутній на засіданні уряду, він головує. Ця стаття не передбачає, що президент бере участь у всіх засіданнях уряду.

[25] Згідно ст. 90 Конституції Румунії, президент має право після проведення консультації з парламентом винести на референдум питання, яке має національний інтерес. Оскільки в цьому разі президент виступає ініціатором консультацій із парламентом, а не ретранслює чиюсь волю чи рішення, ми вважаємо, що цю норму можна трактувати як право глави держави на референдум.

[26] Згідно ст. 64 (2) Чехії, президент може брати участь у засіданнях уряду.

[27] Köker P. Presidential Activism in Central and Eastern Europe (CEE): A statistical analysis of the use of presidential vetoes in the CEE EU member states, 1990–2010 / Philipp Köker // Paper prepared for presentation at the 63rd Political Studies Association Annual International Conference, 25–27 March 2013, Cardiff. – 22 p.

[28] У Румунії парламент двопалатний. Станом на 2012 р. у Палаті депутатів було 315 депутатів, а в Сенаті – 137 сенаторів.