Європейський трансконтинентальний водний шлях Рейн – Майн – Дунай

Європейський трансконтинентальний водний шлях Рейн – майн – Дунай має тисячолітню історію. Задум з'єднати Рейн із Дунаєм виник ще у франкського короля в 793 р., однак, через технічні труднощі, перша спроба будівництва каналу Майн- Дунай закінчилася безуспішно. Наступна спроба була розпочата королем Баварії. З 1836 по 1846 р. судноплавний канал був побудований і мав довжину 178 км, ширину 16 м і глибину 1,5 м. Канал, через сто шлюзів якого могли проходити судна з вантажопідйомністю 120 т, ефективно використовувався до 1863 р., коли через бурхливий розвиток залізниць став неконкурентоспроможним.

У 1921 р. було створено акціонерне товариство “Рейн-Майн-Дунай" із правом будівництва суднопла 1990-х років на цьому водному шляху товариство побудувало 58 невеликих гідростанцій. Ідея створення трансконтинентального водного шляху мала підтримку вождів нацистської Німеччини. Трансконтинентальний водний шлях з'єднав 17 європейських держав. Від Роттердама до гирла Дунаю був прокладений головний водний шлях Європи довжиною 3 500 км. Канал Майн – Дунай має довжину 171 км, ширину 55 м і глибину 4,25 м. Тут споруджено 16 шлюзів довжиною 190 м і шириною 12 м. Вантажопідйомність самохідних суден може досягати 1 800 т, а буксирів та барж – до 3 300 т. Однак наскрізний рух по всій водній магістралі від Роттердама до Сулини в гирло Дунаю неефективний. Інтенсивні перевезення вантажів здійснюються на ділянках від Роттердама до Відня і Будапешта та від гирла Дунаю до Баварії (до подій у Югославії). Перевезення вантажів із портів Нижнього Дунаю до Роттердама більш ефективне морським шляхом (зменшуються час у дорозі та витрати на одиницю вантажу).

Особливі надії на трансконтинентальний водний шлях покладалися у зв'язку з падінням “залізної завіси” між Сходом і Заходом Європи. У планах було розширення зовнішньоторговельних зв'язків і збільшення вантажообігу з 10 до 36 млн. т. за рік. Низька собівартість перевезень, перевантаженість автомобільних шляхів і екологічні обмеження зробили водний шлях особливо привабливим. Відкриття водного шляху загострило проблеми ділянок Дунаю, де габарити фарватеру не відповідають міжнародним вимогам. Необхідна уніфікація юридичних, технічних, комерційних, навігаційних і адміністративних документів. До відкриття водного шляху існувало три юридичні режими судноплавства, установлені Рейнськю та Дунайськю міжнародними комісіями та юрисдикцією Німеччини. Конвенція про режим судноплавства на Дунаїі була підписана в 1948 році. Після розпаду СРСР Росія як правонаступниця радянської держави зберегла свою участь у Дунайській комісії.

Лише в деяких країнах (Росія, США, Китай, Канада, Бразилія, Франція) морський транспорт здійснює каботажні (міжрайонні) перевезення. Морський транспорт перевозить понад 80 % зовнішньоторговельних вантажів, він найдешевший, оскільки експлуатація морських шляхів не вимагає значних витрат на утримання мережі, як в інших видах транспорту. Сучасні морські судна здатні перевозити вантажі будь-яких розмірів і ваги.

Велика частина вантажообігу морського транспорту припадає на наливні вантажі – нафту і нафтопродукти. Суховантажні судна мають меншу питому вагу. У їх структурі переважають основні масові вантажі, потім – генеральні і другорядні масові.

G Судноплавні компанії багатьох країн реєструють свої судна під так званим “ зручним" прапором. Тому до великих судновласницьких країн належать Панама, Греція, Ліберія, Сінгапур, Кіпр, які надають цей “зручний" прапор. У цих країнах податки на прибуток у декілька разів нижчі, ніж у США, Німеччині, Японії, заробіток моряків значно менший, їх права погано захищені, технічному стану суден відводиться менше уваги. До найбільших судновласницьких компаній належать “Ніппон юсан" (Японія), “Сіленд сервіс" (США), “Бритіш петролеум" (Великобританія).

 

 

Рис. 3.25. Морський транспорт

У структурі морського транспорту переважають спеціалізовані судна – танкери, рудовози, рефрижератори, лісовози, судна типу “Ро-Ро" з горизонтальним способом навантажувально-розвантажувальних робіт.

Морський флот зосереджений у десяти найбільших судновласницьких країнах світу: Греції, Японії, США, Великобританії, Норвегії, Росії, Китаї, Сінгапурі, Німеччині, Ліберії. На їх частку припадає 70 % тоннажу світового флоту.

У світі налічується понад 2 000 морських портів. До найбільших належать порти з вантажообігом понад 10 млн. тонн. Близько 20 портів мають вантажний обіг понад 60 млн. т: Роттердам, Сінгапур, Новий Орлеан, Нью-Йорк, Токіо та ін.

Морські шляхи, залежно від характеру їх використання, поділяються на міжнародні океанські, міжнародні морські, шляхи регіонального значення та внутрішні або каботажні шляхи. За інтенсивністю судноплавства основне місце належить Атлантичному океану, потім ідуть Тихий та Індійський океани. Міжнародні регіональні морські перевезення здійснюються в морських басейнах: Середземноморському, Північноморському, Балтійському, Карибському.

Головні вантажі морського транспорту – нафта і нафтопродукти, залізняк, зерно, кам'яне вугілля, сировина і напівфабрикати для алюмінієвої промисловості, фосфорити, ліс і лісоматеріали.

Система водних шляхів Західної Європи, на відміну від США, зорієнтована на зовнішню торгівлю, і тому в перевезеннях переважають маленькі обсяги. Найважливіші водні шляхи Західної Європи: Рейн із притоками, Майн, Везер, Ельба, Одер, Рона, Дунай. У єдину систему вони сполучені завдяки каналам. У Східній Європі найбільші річкові системи: Волга з притоками, Дніпро з притоками, Північна Двіна. Річкові системи як Західної, так і Східної Європи завдяки каналам й іншим гідротехнічним спорудам сполучені в єдиний водний шлях. Країни, що розвиваються, мають могутні річкові системи: Амазонка, Меконг, Тигр, Нігер, Конго, Замбезі й т. п. Проте в цих країнах немає мережі судноплавних каналів, і тому річки використовуються не повною мірою. Це і визначає слабкий рівень розвитку портового господарства і річкового флоту.

 

 

Рис. 3.26. Внутрішній водний транспорт

Міжнародні туристично-рекреаційні ресурси. Останніми роками в країнах світу розширюються площі земель, які відводяться під рекреацію. При цьому особливого значення набуває туризм. Для багатьох країн туризм – важлива галузь економіки, яка дає досить значний прибуток. Серед них: Болгарія, США, Франція, Мексика, Угорщина, Іспанія, Італія, Греція, Мальта.

 

 

Рис. 3.27. Види туризму

 

За засобами пересування туризм поділяється на автомобільний, залізничний, авіаційний, морський і річковий.

Міжнародний туризм як одна з форм міжнародних економічних відносин набув у сучасних умовах величезних масштабів і став істотно впливати на світові процеси інтеграції, інтернаціоналізації та глобалізації. Туристичні послуги в міжнародному товарообігу виступають як “невидимий експорт”, їх характерна риса та своєрідна перевага як товару полягає в тому, що значна частина цих послуг виробляється з мінімальними витратами на місці і, як правило, без використання іноземної валюти. Доходи від міжнародного туризму у світовому масштабі вже перевершили надходження від експорту товарів виробничої і невиробничої сфери.

Міжнародний туризм можна визначити як форму міжнародних економічних відносин, що відбиває економічні відносини, які виникають між державами під час виробництва, реалізації, розподілу і споживання туристичних послуг і супутніх товарів.

Внутрішній туризм – це подорожі громадян даної країни в межах її території. В'їзний туризм – це в'їзд іноземних громадян і осіб без громадянства в дану країну з туристичною метою на термін, що не перевищує 12 місяців. Виїзний туризм – це виїзд громадян даної країни за межі її території, до того ж метою подорожі не повинне бути бізнес діяльність. Ці основні типи туризму можуть по-різному синтезувати й утворювати найрізноманітніші види туризму.

За метою поїздки в практиці їх реалізації виділяються такі види туризму: курортний, рекреаційний, науковий або конгресійний, діловий або комерційний (проведення ділових переговорів, водії вантажівок, комерційні агенти, стюардеси, тургіди та інші, що постійно перебувають у роз'їздах і виконують свої професійні обов'язки за межами звичайного середовища), релігійний, що сприяє прочанам у здійсненні релігійних служб, та етнічний туризм.

За методом проведення подорожей розрізняють: організований туризм, плановий, незалежний, неорганізований туризм.

Залежно від засобів розміщення туристів можна виділити туризм у готелі, у мотелі, у пансіоні, кемпінговий туризм, а також у туристичних селищах на турбазі.

Форми туристичних послуг досить різноманітні. Вони визначаються на основі договору на надання тієї або іншої послуги.

Бурхливий розвиток туризму спостерігається з другої половини XX ст., що пов'язано з ростом чисельності населення в індустріальних країнах, збільшенням оплачуваних відпусток і підвищенням доходів населення. До кінця 90-х років XX ст. кількість міжнародних туристичних поїздок перевищила 650 млн. Незважаючи на короткочасні коливання та спади в окремі роки, у розвитку туризму простежується стійка тенденція до підвищення. Середні щорічні темпи приросту туристичних прибутків за період з 1950 по 2003 р. складають 7 %.

Промислово розвинені країни є основними регіонами туристичного бізнесу. Це пояснюється тим, що ступінь розвитку туристичної сфери залежить від ступеня розвитку економіки країни в цілому. На промислово розвинуті країни припадає понад 60 % усіх прибуттів іноземних туристів і 70–75 % здійснених у світі поїздок. При цьому на частку ЄС припадає близько 40 % прибуттів туристів і валютних надходжень.

Крім того, за класифікацією Всесвітньої туристичної організації (ВТО), необхідно виділяти країни, що є в першу чергу країнами – постачальниками туристів, а також приймаючі країни. До першої групи країн належать США, Німеччина, Великобританія, Канада, Японія, Нідерланди, Швеція. До другої слід віднести Францію, Італію, Австрію, Швейцарію, Мексику, Грецію, Кіпр. Тобто й у дану групу входять всі економічно розвинуті держави.

Із країн, що розвиваються, в яких туризм одержав бурхливий розвиток, можна виділити країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Головним бар'єром розвитку туризму в країнах, що розвиваються, є неможливість забезпечення достатнього рівня фінансування туристичної інфраструктури. Ця проблема особливо загострюється внаслідок скорочення запасів природних ресурсів у країнах, що розвиваються, доходи від продажу яких формують їхні бюджети. Крім того, перешкодою для розвитку туризму в цих країнах є великий часовий проміжок між моментом вкладення засобів із власного бюджету на розвиток інфраструктури та моментом одержання доходів від туристичного сектора. Ця проблема найчастіше вирішується за рахунок міжнародних позик цільового характеру, гарантами яких виступають уряди країн, що, у свою чергу, негативно позначається на стані зовнішнього боргу країни і стає дорогим заходом через великий відсоток по позиції та підвищення курсу іноземної валюти.

Підприємницькі ресурси світу. Підприємницький ресурс стає усе важливішим економічним ресурсом. Але в багатьох країнах він активно використовується в тіньовій, а не легальній економіці. Підприємницький ресурс (підприємницький потенціал, підприємницькі здібності, підприємництво) – це здатність до ефективної організації взаємодії інших економічних ресурсів – праці, землі, капіталу, знань – для здійснення господарської діяльності. Цей ресурс реалізується у сфері менеджменту, тобто під час керування діяльністю фірм і організацій. До складу підприємницького ресурсу входять його носії – підприємці, його інфраструктура – ринкові інститути, його етика та культура. До підприємців відносять власників компаній та менеджерів, що не є власниками компаній, а також тих організаторів бізнесу, що поєднують в одній особі власників і керівників. У російській мові термін “підприємець” має два значення: капіталіст, що володіє підприємством, і заповзятлива людина, ділок. Таким чином, підприємець – це особа, що займається організацією економічних процесів на мікрорівні. Межі прошарку підприємців розпливчасті. Так, багато власників компаній не беруть реальної участі в керуванні ними. Більшість менеджерів нижчої ланки є в основному простими виконавцями, а не організаторами економічних процесів, і тому вони також можуть бути віднесені до підприємців. До них не можна віднести чиновників державних установ, хоча їх діяльність впливає на підприємництво.

Упроваджуючи в господарське життя і реалізуючи на ринку на свій страх і ризик нові винаходи, ідеї, організаційні заходи, підприємець здійснює тим самим нововведення (інновації). Підприємницькі здібності – це унікальна здатність, що нечасто виявляється, просування інновацій за допомогою ризикового бізнесу.

Інша складова частина підприємницького ресурсу тієї або іншої країни – це ринкова інфраструктура, тобто такі інститути і норми ринкової економіки, як біржі та банки, страхові й аудиторські компанії, консультаційні й юридичні фірми, суди, державні економічні органи, господарське законодавство.

Нарешті, складова частина національного підприємницького потенціалу – це етика та культура, сам підприємницький дух суспільства. Якщо підприємницька етика (а не тільки національне законодавство) не допускає обману партнера, а культура підприємництва має тривалу історію та значна частина суспільства прагне до нього, то подібна атмосфера сприяє прибутковості підприємницького ресурсу в країні.

У цілому можна зробити висновок, що в тій або іншій країні підприємницький ресурс значний, якщо в ній чимало досвідчених підприємців, розвинена ринкова інфраструктура, підприємницька етика і культура має глибокі корені, а сам дух суспільства не просто доброзичливий до підприємництва, а пронизаний прагненням до нього значної частини населення.

Подібні характеристики мають насамперед розвинені країни, більшість з яких нарощували підприємницький ресурс сторіччями (Європа) або є спадкоємцями старої підприємницької культури (Північна Америка й інші переселенські країни), а також деякі з нових розвинутих і нових індустріальних країн із глибокими торговельними традиціями (це насамперед держави Східної і Південно-Східної Азії).

Світовий досвід також свідчить, що підприємницькі здібності найбільш ефективно реалізуються в зазначених країнах, якщо сильний ступінь лібералізації господарської діяльності об`єднується з високою ефективністю державних інститутів, а також активною державною підтримкою дрібного та середнього підприємництва і політикою заохочення конкуренції на внутрішньому ринку.

У сучасних умовах глобалізації та лібералізації господарської діяльності, коли навіть малим і середнім підприємцям стають доступні трудові, природні, капітальні й інтелектуальні ресурси далеких від них держав і тим більше їхні товари та ринки збуту, підприємницький ресурс набуває ще більшого значення.