Проблеми і перспективи ПЕК України

Здобувши незалежність, Україна стала власницею істотної частки промислового потенціалу колишнього СРСР. Серед промислових підприємств, що залишилися на українській території, виявилося чимало енергоємних: металургійні комбінати і заводи, підприємства машинобудівного комплексу, суднобудівні верфі, порти, електрифіковані залізниці, магістральні трубопроводи, підприємства військово-промислового комплексу, нафтохімії та інші. Значного енергоспоживання вимагало забезпечення нормальних умов життя населення в містах, селищах і в сільській місцевості, безперервної роботи транспорту і т. п. І це при тому, що основну частину своїх потреб в енергоносіях, особливо після аварії на Чорнобильській АЕС, Україна задовольняла за рахунок їх надходження з Російської Федерації й інших республік колишнього Радянського Союзу. Зіштовхнувшись після розпаду СРСР із різким обмілінням потоку енергоносіїв, що до того ж стали досить дорогими, економіка України почала відчувати значні труднощі.

Сьогодні важкий стан паливно-енергетичного комплексу України є відображенням загальної кризи економіки, хоча економічний стан країни в цьому році характеризувався деякими позитивними індикаторами.

Уже не перший рік країна працює з дефіцитом електроенергії, який постійно наростає. Відбулося зниження виробництва електроенергії тепловими станціями, головним джерелом енергії. Основна причина – нестача палива на ТЕС. Різкі стрибки рівня завантаження електростанцій і нестабільні поставки палива спричинили введення українською владою твердого лімітування споживання електроенергії.

Були докладені зусилля до зміни структури виробництва електроенергії в країні у бік надпланового збільшення її вироблення за рахунок атомних і гідроелектростанцій. Атомна енергетика при встановленій потужності 13 800 мВт (загальна потужність енергокомплексу – 55 000 мВт) виробляє до 46 % української електроенергії.

За даними Мінпаливенерго, для стабільної роботи енергосистеми України на теплові електростанції необхідно поставити близько 9,8 млн. т енергетичного вугілля. Згідно з прогнозами міністерства, до кінця цього року на електростанції надійде 13,08 млн. т власного вугілля і 1,7 млн. т імпортного. З метою нагромадження вугілля на складах українських електростанцій уряд планує у вересні – жовтні скоротити його спалювання до 30 – 35 тис. т на добу за рахунок збільшення споживання газу. З початком опалювального сезону споживання газу на електростанціях планується скоротити, а споживання вугілля – збільшити.

Про критичний стан ПЕК свідчить зростання витрат палива на виробництво одиниці електроенергії – приріст на 16 % виробництва електрики на ТЕС відбувся за рахунок зростання споживання вугілля на 26 %, тобто енерговитрати зросли на 9 %. Причина – старіння основних фондів за відсутності введення достатньої кількості нових потужностей. Інший приклад: запас мазуту на ТЕС впав на 30 % порівняно з рівнем попереднього року. Нагадаємо, що ТЕС дають близько 40 % електроенергії в Україні.

Усе більше дається взнаки сильна спрацьованість українського енергокомплексу. З понад 100 нині діючих і законсервованих теплових блоків 82 % уже виробили свій розрахунковий ресурс (100 тис. годин), а більше половини перевищили гранично допустимий (170 тис. годин). Умовний ступінь спрацювання устаткування на більшості станцій складає понад 70 %. Більшість енергоблоків сьогодні мають потребу в частковій або повній модернізації. Середній коефіцієнт корисної дії українських теплових станцій (менше 30 %) нижий світових стандартів на 10%. Для запобігання безповоротного псування устаткування енергетики змушені зупиняти неефективні блоки на 2 – 3 тижні по черзі.

Тим часом українська енергетика вже десять років не отримує значних інвестицій хоча б для відновлення основних фондів. Наприклад, повна реконструкція восьми енергоблоків тільки Луганської ТЕС, уведених в експлуатацію з 1961 по 1969 рік, потребує 1,2 млрд. доларів. Реконструкція 10 енергоблоків Старобешівської ТЕС, які відробили по 30 – 36 років, обійдеться в 1,6 млрд. доларів. Вартість тільки першочергових проектів оцінюється більше ніж в 1 млрд. доларів.

В умовах України також навряд чи існують реальні альтернативи діючої АЕС. Наприклад, подвоєння потужностей теплових станцій майже подвоїть і потреби у вуглеводневій сировині, що є неприйнятним тягарем для економіки країни. До того ж, варто взяти до уваги і невтішні прогнози щодо швидкого виснаження світових запасів цього виду палива. Альтернативний же напрямок використання самовідновних джерел енергії – вітру, сонця та інших, частка яких у енергозабезпеченні країни сьогодні складає менше 1 %, також не в змозі забезпечити достатній рівень заміщення: як очікується, до 2020 р. їх частка в загальносвітовому виробництві електроенергії складе 4 – 9 % залежно від величини інвестицій. Зниження потреб в електроенергії за рахунок упровадження енергозбереження не забезпечить навіть у перспективі економії споживання електроенергії на рівні необхідних 50 % при багаторазовому зростанні виробництва.

Стосовно ж атомної енергетики, Український державний комітет з використання ядерної енергії визначив п'ять проектів у галузі, куди в першу чергу необхідно направляти державні капіталовкладення. Серед них:

ü завершення будівництва енергоблоків на Хмельницькій і Рівненській АЕС (орієнтовна вартість робіт – 840 млн. дол., термін реалізації – 30 – 40 місяців);

ü підтримка у безпечному стані об'єкта “Укриття" на Чорнобильській АЕС (щорічний обсяг необхідних капіталовкладень – 500 млн. дол.);

ü закінчення будівництва Ташлицького гідрокомплексу для Південноукраїнської АЕС (вартість робіт – 300 млн. дол., термін реалізації – 48 місяців);

ü освоєння нових родовищ уранових руд Східним гірничо-збагачувальним комбінатом (м. Жовті Води, Дніпропетровська обл.).

На атомних електростанціях України на даний час працюють 10 з 13 енергоблоків. Запорізька АЕС є найбільшою в Європі. Вона експлуатує шість блоків загальною потужністю 6000 мВт.

Проблема також у тому, що в Україні відсутній замкнутий ядерний цикл, і паливо для українських АЕС надходить із Росії. Через накопичену заборгованість за постачання необхідного для українських АЕС палива ("сирий" уран у реактори не завантажиш) російські постачальники готові надати свіже ядерне паливо лише після того, як будуть оплачені попередні поставки. Останнє для України є проблематичним. Стосовно ж Чорнобильської АЕС, то відповідно до меморандуму між Україною, країнами “сімки" та Єврокомісією (грудень 1996 р.) її повинні були закрити ще в 2000 році. Український уряд неодноразово зазначав, що це рішення може бути реалізоване лише у випадку виконання Заходом ряду фінансових зобов'язань, зокрема, з добудування двох комплектуючих енергоблоків на Хмельницькій і Рівненській АЕС. У рамках проекту ядерної безпеки ЧАЕС (угода між Україною й ЄБРР від листопада 1996 р.) передбачене фінансування робіт, зокрема, з будівництва сховища відпрацьованого ядерного палива, спорудження підприємств із переробки радіоактивних відходів. План перетворення саркофага над четвертим реактором ЧАЕС на екологічно безпечну систему прийнятий на саміті “великої сімки" у Денвері (США) в 1997 році. План включає заходи щодо стабілізації стану об'єкта “Укриття" і підготовки до видобутку паливомістких мас зруйнованого четвертого енергоблока ЧАЕС. Проект оцінюється в 758 млн. доларів.

Вітрові електростанції. Безвихідна ситуація в енергетиці призвела до того, що в Україні всерйоз задумалися про використання енергії вітру для вироблення електроенергії. Цьому питанню була присвячена спеціальна конференція. Перші вітрові електростанції (ВЕС) почали працювати з 1993 року і сьогодні їх уже шість: Донузлівська, Миронівська, Воробйовська, Трускавецька, Асканійська і Новоазовська. Правда, досвід цей в основному сумний, і працюють вони з малою віддачею. Якщо на Заході одна установка виробляє близько 2 тис. квт/год, то українські вітряки дають лише 300 квт/год. Невеликі ВЕС можуть стати незамінними в сільській місцевості, віддалених військових частинах і на інших об'єктах, які часто відключаються від загальної енергомережі.

9.2. Металургійний комплекс

 

Провідна роль у цьому комплексі належить циклові металургійної переробки: чавун – сталь – прокат. Основними факторами розміщення підприємств металургійного комплексу є сировинний і паливно-енергетичний, на які припадає близько 85–90 % витрат.

G Зараз сировинний фактор є основним. Так, наприклад, завод потужністю 5 – 6 млн. т чавуну на рік, розрахований на 40 років роботи, повинен мати рудну базу не менше ніж 0,5 млрд. тонн.

Протягом тривалого часу більшість центрів чорної металургії формувалися в рамках вугільних басейнів, наприклад – Рур, Донбас. Протягом останніх десятиліть підсилилася орієнтація на сировину, причому на великі родовища.

G Найбільшими у світі залізорудними басейнами є Бочкарьовський і КМА (Курська магнітна аномалія) у Росії і Криворізький в Україні.

Рис. 1.40. Характеристики чорної металургії як галузі

 

Металургійний комплекс є районотвірним фактором. До типових супутників відносять теплоенергетику, металлоємне машинобудування, хімічну промисловість.

Чорна металургія України спирається на могутню залізорудну базу.

- Вдале об'єднання покладів коксівного вугілля, залізних і марганцевих руд дає можливість виділити три підрайони;

- Наддніпрянщина (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Запоріжжя);

- Донбас (Макіївка, Алчевськ, Донецьк, Краматорськ);

- Приазов'я (Маріуполь).

 

Рис. 1.41. Центри чорної металургії в Україні

 

Найголовнішою залізорудною базою України є Криворізький басейн. Основні родовища залізних руд: Кременчуцьке (Полтавська обл.), Білозерське (Запорізька обл.), Керченське (Автономна Республіка Крим).

Трубопрокат розміщений у Донбасі (Луганськ, Харцизьк) і Наддніпрянщині (Дніпропетровськ, Нікополь, Новомосковськ). Чільне місце належить феросплавам, причому їх виробництво електрометалургійним способом орієнтується на Наддніпрянщину (Запоріжжя, Нікополь), а доменним – на Донбас (Стаханов).

Більшість металургійних підприємств України мають повний цикл виробництва і щорічно виплавляють від 1 до 10 млн. т прокату. Найбільші з них – Криворіжсталь, Азовсталь, Запоріжсталь, Дніпроспецсталь. Україна має 13 металургійних комбінатів. Усі вони належать до числа найбільших підприємств світу.

Ще однією важливою умовою розвитку металургійного комплексу є наявність споживачів металу. Досить великий обсяг споживає машинобудування. Останнім часом суттєво розвинулося металоємне машинобудування, що зумовило зростання потреби у виплавці металу.

Досить розвиненою та могутньою є науково-дослідна база (висококваліфіковані кадри, які працюють у цій галузі). Взагалі українські науковці вийшли на досить високий рівень розробок. Історично склалося так, що галузь чорної металургії постійно розвивалася, вдосконалювалися методи виробництва металу, адже Україна виплавляла основну частину металу в Союзі. Тому і зараз багато НДІ ведуть наукові розробки в цій галузі.

Нижче коротко наведені основні проблеми, які стоять перед українськими металургійними підприємствами і потребують першочергових рішень.

По-перше, підприємства чорної металургії оснащені, майже спрацьованим, “допотопним” обладнанням, металургійні заводи експлуатуються понад нормативні терміни, існує значна технологічна відсталість порівняно з розвинутими країнами. Ця проблема вимагає впровадження нових досягнень науково-технічного прогресу у виробництві чорних металів, пошуку нових оригінальних шляхів і способів їх виплавки.

По-друге, чорна металургія України надмірно енерговитратна. Щоб вирішити цю проблему, необхідно реалізувати програми зі скорочення витрат усіх видів енергетичних ресурсів – починаючи з видобутку і закінчуючи виробництвом готової продукції.

Низький вміст металу в сировині вимагає збагачення руд. Звичайно, необхідні також пошуки найбільш ефективних шляхів їх збагачення. Зараз різко впала продуктивність праці, хоча останніми роками спостерігається поступовий, ще недостатньо стабільний підйом. Щоб підвищити та стабілізувати продуктивність праці в чорній металургії, необхідно, насамперед, вирішити соціальні проблеми робітників і, знову-таки, впроваджувати нові технології в процес виплавки металів.

Крім того, чорна металургія належить до виробництва, яке, за сучасної технології виготовлення металів, сильно забруднює навколишнє середовище. Успішно вирішити екологічну проблему в металургійних районах – важливе регіональне економічне і соціальне завдання. Для цього необхідно впроваджувати на підприємствах чорної металургії очисні технології, що дають можливість звести до мінімуму промислові відходи і викиди в атмосферу, оздоровити місця надмірної концентрації металургійних підприємств, а також лімітний вплив природних факторів на розміщення об'єктів чорної металургії в регіонах із порівняно високим рівнем населення. Для забезпечення максимального очищення стічних вод необхідно також застосовувати багаторазове очищення води.

У зв'язку з усіма вищезгаданими проблемами виникає одна з найголовніших проблем чорної металургії – неконкурентоспроможність і висока вартість продукції, що призводить до “виштовхування" наших підприємств зі світових ринків. Щоб перебороти це, необхідно:

ü установити зв'язки з вітчизняними підприємствами машинобудування, будівництва і транспорту, а також з іншими металоспоживачами з метою детального вивчення нинішньої та перспективної потреб у різних видах металопродукції – для того, щоб ні в якому разі не допустити значного імпорту тих видів прокату, труб і металевих виробів, які наші підприємства здатні виготовити самостійно;

ü вжити заходів щодо активного проникнення на зовнішні ринки збуту і закріпитися там (для чого необхідні маркетинг, кваліфіковане представництво, реклама);

ü у пошуках ринків збуту особливу увагу варто приділити країнам Південно-Східної Азії, які інтенсивно розвиваються (Китаю, Таїланду, Гонконгу, Сінгапуру, Південній Кореї, Філіппінам, Індонезії), близько розташованим державам (Туреччині, Ізраїлю, Єгипту, Ірану, Індії) та традиційним партнерам України (Росії та іншим країнам СНД);

ü систематично вивчати потреби внутрішнього і зовнішнього ринків збуту для того, щоб вчасно пропонувати на ринку різноманітні види прокату, труб і металевих виробів; конкурентоздатних за споживчими властивостями (надійністю, конструктивною міцністю, новизною), цінами (скорочуючи питомі витрати на сировину, матеріали, енергію і, разом із тим, поступово збільшуючи витрати на заробітну плату, екологію, науку й амортизацію), товарним виглядом (приділяючи увагу якості оформлення, захисним і декоративним покриттям, пакуванню);

ü почати кваліфіковану розробку бізнес-планів щодо вирішення конкретних проблем, організації та розширення виробництва конкурентоздатних видів продукції, які мали б гарантований збут, і вести пошук внутрішніх і зовнішніх інвесторів для фінансування робіт із реалізації бізнес-планів.

Зацікавленість металургійних підприємств України у здійсненні всієї цієї непростої роботи повинна стимулюватися відповідними пільгами при оподаткуванні прибутку, який направляється на розвиток виробництва, впровадження досягнень НТП, використання винаходів, патентів і “ноу-хау" (тобто на використання інноваційного заділу).

В Україні діє Миколаївський глиноземний завод на австралійських і гвінейських бокситах. Алюмінієві заводи є в Запоріжжі і Броварах.

При розміщенні підприємств кольорової металургії необхідно враховувати фактори: сировинний – на стадії видобутку і збагачення; енергетичний – при виплавленні металу.

 

Рис. 1.42. Фактори розміщення підприємств кольорової металургії

Рис. 1.43. Галузі кольорової металургії