Вітчизняні теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ І РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

 

1. Вітчизняні теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

2. Зарубіжні теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

3. Розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації та регіоналізації світового економічного простору

 

Вітчизняні теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

Питання розміщення продуктивних сил і територіальної організації виробництва привертали увагу дослідників ще з часів Київської Русі. У XIX — на початку XX ст. регіональні дослідження в Україні концентрувалися головним чином на вивченні природних продуктивних сил, соціально-економічній географії, природному та економічному районуванні, регіональній статистиці, проблемах регіональних ринків. Але в дореволюційній українській науці не було теоретичних досліджень з регіональної економіки, подібних працям Й. Тюнена або А. Вебера.

Регіональні економічні дослідження в Україні, яка перебувала в складі СРСР, розвивались під сильним впливом держави; з кінця 1920-х pp. вони були жорстко орієнтовані на завдання планового управління. З одного боку, це надавало принципово нові можливості для наукового обґрунтування розміщення продуктивних сил у масштабі всього народного господарства, чого не могли робити регіоналісти Заходу. Але з другого — регіональні дослідження підпорядковувались вимогам централізованої адміністративно-командної економічної системи; в СРСР з надзвичайною регіональною різноманітністю така система створювала численні труднощі для гармонійного соціально-економічного розвитку регіонів і розміщення продуктивних сил, що вплинуло на стан регіональних досліджень. Повнота цих досліджень стримувалась також тривалою недооцінкою ринкових відносин в економічній теорії і практиці, гіпертрофованою увагою до виробництва у збиток соціальній сфері та екології.

Домінуючий вплив марксистської ідеології мав для досліджень щодо розміщення продуктивних сил і в регіональній економіці певні специфічні обмеження, що було зумовлено: абстрагуванням від зовнішніх зв'язків; недооцінкою ролі торгівлі, природних ресурсів, нематеріальних послуг у створенні багатства; розподільчих відносин у підтриманні соціальної стабільності та ін. Зазначені компоненти загальноекономічної теорії відіграють суттєву роль у теорії розміщення продуктивних сил і тому остання у своєму гармонійному генезисі не може спиратися тільки на теорію К. Маркса. Хоча це зовсім не виключає її використання в загальному теоретичному арсеналі регіональної економіки.

Відомо, що економічна наука в СРСР протягом багатьох десятиліть розвивалася практично ізольовано від науки Заходу. Це характерно і для регіональних економічних досліджень. Зближення почалося тільки з кінця 1950-х рр.

Теоретичні і методологічні дослідження з розміщення продуктивних сил і регіональної економіки в СРСР до початку входження у світову науку і переходу до ринкових відносин концентрувалися навколо трьох проблем:

• закономірності, принципи і чинники розміщення продуктивних сил;

• економічне районування;

• методи планування і регулювання територіального і регіонального розвитку.

Найбільшими авторитетами серед радянських регіоналістів-економістів і географів є І. Г. Александров, М. М. Баранський, К. Г. Воблий, В. М. Кубійович, М. М. Некрасов, А. Ю. Пробст, С. Л. Рудницький, Ю. Г. Саушкін, Я. Г. Фейгін, Р. І. Шніпер та ін.

Формування закономірностей розміщення відображають наявні чи бажані тенденції і взаємозв'язки в розміщенні продуктивних сил, які зумовлені системою соціально-економічних відносин, стадією економічного розвитку, науково-технічним прогресом, вимогами економічної раціональності. Згідно з парадигмою традиційної радянської політичної економії закономірності є конкретизаціями, частковими випадками або наслідками об'єктивних економічних законів.

До найважливіших закономірностей, наприклад, відносять:

1) раціональне, найбільш ефективне розміщення виробництва;

2) комплексний розвиток господарства економічних районів;

3) раціональний територіальний поділ праці між регіонами і в межах їх території; 4) вирівнювання рівнів економічного і соціального розвитку регіонів. З погляду стратегії розміщення продуктивних сил зазначені закономірності являють собою нормативні вимоги або бажані тенденції, які насправді можуть і не здійснюватися (наприклад, вирівнювання рівнів розвитку). Інші відомі переліки закономірностей включають концентрацію виробництва, ліквідацію відмінностей між містом і селом, більш рівномірне розміщення виробництва і населення тощо. Деякі із сформульованих закономірностей (наприклад, прагнення до «рівномірності») ідеалізують суперечливі процеси еволюції розміщення продуктивних сил; в найсучаснішій літературі вони вже не трактуються як закономірності.

Принципи розміщення продуктивних сил, що сформульовані у працях вітчизняних регіоналістів, конкретизують і доповнюють закономірності. До найуживаніших принципів належать: наближеність виробництва до джерел сировини, палива, енергії і місць споживання готової продукції; рівномірне розміщення виробництва по території країни; спеціалізація господарства окремих регіонів з метою максимального використання ефекту територіального розподілу праці; комплексний розвиток господарства регіонів; зміцнення обороноздатності країни тощо. Цей перелік далеко не повний.

Дані принципи являють собою перелік вимог або бажаних результатів, які необхідно враховувати або намагатися досягати під час планування розміщення підприємств, розвитку регіонів, у процесі розроблення загальної схеми розміщення продуктивних сил. Кожний принцип окремо має раціональний зміст, але в цілому вони можуть бути несумісними. Наприклад, тільки у виняткових випадках можливо розмістити виробництво неподалік і від джерела сировини, і від джерела енергії, і від місця споживання готової продукції. Посилення спеціалізації виробництва збільшує нерівномірність розміщення цього виробництва по території. Зміцнення обороноздатності вимагає, як правило, такого розміщення виробництва, яке відхиляється від джерел сировини і місць споживання продукції і т. д. Щоб стати інструментами вироблення планових рішень, принципи, так само як і закономірності, мають набути більш конкретного, операційного вираження. Крім того, повинні бути встановлені правила спільного використання ряду принципів.

Чинники розміщення продуктивних сил — це суттєві умови, які необхідно брати до уваги під час вивчення або вирішення відповідної проблеми. До складу чинників зазвичай включають: економіко-географічне положення; населення і трудові ресурси; створений виробничий апарат; інфраструктуру, яка є на території; локалізовані природні ресурси (енергетичні, мінерально-сировинні, біологічні, водні); транспортний чинник; науково-технічний потенціал; форми територіальної організації господарства; якість управління; соціальний клімат та ін. Сукупність чинників поділяється на об'єктивні та суб'єктивні, які відповідним чином групуються і оцінюються за важливістю. Зрозуміло, що склад чинників, які враховуються, залежить від проблеми, що розглядається.

Перехід від стадії індустріального та екстенсивного розвитку до інноваційної економіки та інформаційного суспільства змінює склад і співвідношення враховуваних чинників розміщення продуктивних сил. В Україні цей процес поєднується з трансформацією політичної та економічної систем, створенням багатоукладної економіки, яка вимагає поєднання індивідуальних, групових (у тому числі регіональних) і загальнодержавних інтересів.

Важлива увага теоретиків розміщення до проблеми економічного районування грунтувалась на уявленні, що «правильний» поділ країни на великі економічні райони буде сприяти їх комплексному розвитку (шляхом внутрішньої кооперації), посилить їх спеціалізацію в економіці країни. Покладались також надії на те, що загальне економічне районування зможе компенсувати недоліки консервативного адміністративно-територіального поділу країни і в перспективі дасть можливість перейти до державного управління за великими економічними районами.

Починаючи з 1920-х рр., комісії провідних учених розробляли схеми економічного районування країни, які використовувалися в плані ГОЕЛРО і п'ятирічних планах народного господарства СРСР.

Теоретичні обґрунтування економічного районування і пов'язаного з ним формування регіональних господарських комплексів отримали розвиток у працях М. М. Колосовського, О. Г. Діброви, М. М. Паламарчука.

Ключовим поняттям у теорії економічного районування М. М. Колосовського було поняття енерговиробничого циклу, під яким розумілась «уся сукупність виробничих процесів, що розгортаються в економічному районі на основі сполучення даного виду енергії і сировини, від первинних форм — видобування і облагородження сировини, для отримання всіх видів готової продукції, які можливо отримати на місці, виходячи з вимог наближення виробництва до джерел сировини і вимог комплексного використання всіх компонентів сировини і енергетичних ресурсів даного типу». M. М. Колосовський вирізнив вісім стійко повторюваних сукупностей виробничих процесів, що є основою для виокремлення великих економічних районів і економічних підрайонів: 1) пірометалургійний цикл чорних металів; 2) пірометалур-гійний цикл кольорових металів; 3) нафтоекономічний цикл; 4) гідроенергетичний цикл; 5) сукупність циклів переробної індустрії; 6) лісо-енергетичний цикл; 7) індустріально-аграрний цикл; 8) гідромеліоративний цикл. Поєднання циклів та їх сировинних і енергетичних баз на даній території утворює територіально-виробниче ядро економічного району1.

Найбільш сильною ланкою вітчизняної школи розміщення продуктивних сил і регіональної економіки були дослідження, що забезпечували планування розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Ці дослідження були спрямовані на здійснення радикальних зрушень у розміщенні продуктивних сил (рух на Схід і Північ), розроблення регіональних програм і великих інвестиційних проектів, створення методичних засад системи територіального планування і управління (особливо нових форм територіальної організації господарства).

Першим великим союзним центром з регіональних досліджень стала Комісія з вивчення природних продуктивних сил, створена академіком В. 1. Вернадським у 1915 р. під час Першої світової війни.

Помітними віхами у прикладних дослідженнях, починаючи з 1920-х pp., були план ГОЕЛРО, обґрунтування економічного районування, розроблення регіонального масштабу першого п'ятирічного плану та ін. Створювались спеціалізовані наукові колективи, які входили у систему Держплану СРСР і Академії наук СРСР, а також держпланів і академій наук союзних республік, вищих навчальних закладів. Головною науковою організацією з регіональних досліджень з 1930 р. були Рада з вивчення продуктивних сил (РВПС) СРСР і Рада з вивчення продуктивних сил України. Систематично проводились великі експедиції у маловивчені регіони, а також наукові конференції з проблемних регіонів.

З 1960-х рр. різноаспектні і різномасштабні дослідження багатьох наукових і проектних організацій синтезуються у передпла-новому (прогнозному) документі — Генеральній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил СРСР, у тому числі Схемі розвитку і розміщення продуктивних сил України. У 1970-х рр. паралельно почав розроблятися інший передплановий синтезований документ — Комплексна програма науково-технічного прогресу (що включала розділи по союзних республіках і зведений «регіональний» том). В Україні Комплексна програма науково-технічного прогресу розроблялася Академією наук України, де базовою організацією розроблення був РВПС України. Остання Генеральна схема охоплювала горизонт до 2005 р., а остання Комплексна програма — до 2010 р. Важливим документом була також регулярно поновлювана Генеральна схема розселення УРСР, що узагальнювала схеми районних планувань, проекти розвитку міських агломерацій.

У 1970—80-х рр. активізувалися регіональні дослідження в усіх союзних республіках, були розроблені наукові основи розвитку великих регіональних програм, програми формування територіально-виробничих комплексів, орієнтованих на використання багатих природних ресурсів, локальні програми адміністративно-територіальних утворень.

Звісно, вчені-регіоналісти були причетні не тільки до досягнення, а й до помилок у розміщенні продуктивних сил. Певні їх кола підтримували соціально та екологічно шкідливі ідеї гігантоманії у промисловому будівництві, вузької спеціалізації господарства регіонів, переміщення значних мас населення у регіони з важкими умовами життя. Можливості централізованого планування акцентувалися на шкоду економічній самостійності регіонів і підприємств. У 1920-х рр. регіоналісти не акцентували увагу на можливостях нової економічної політики (НЕП), а у другій половині 1960-х рр. не досить активно сприяли переходу економічної реформи на регіональний рівень. Однак основні негативні моменти у розміщенні продуктивних сил і регіональному розвитку СРСР були наслідком не стільки помилкових наукових рекомендацій, скільки систематичного їх ігнорування.

У цілому проблематика типових регіональних досліджень у СРСР, у тому числі в Україні, відповідала вимогам економіки на стадії індустріалізації з перевагою екстенсивних чинників зростання. У радянській регіоналістиці порівняно із західною регіональною наукою недостатньо розглядалися проблеми соціальні, демографічні, екологічні, етнічних відносин, розвитку інфраструктури і сфери послуг, інформаційного середовища, розповсюдження інновацій. Однак у 1970—80-х рр. у структурі радянської регіо-налістики поступово накопичувалися позитивні зміни: значно розширилося вивчення соціальних та екологічних аспектів, а також економічних механізмів регіонального розвитку і міжрегіональних відносин.

Порівнюючи теоретичні рівні західної і радянської шкіл регіональної економіки, можемо констатувати суттєву різницю у підходах до побудови теорії і визначенні її призначення.

По-перше, на відміну від традицій західних теорій розміщення і просторової організації господарства, відправними моментами яких є абстрактні ситуації, аксіоматика, прості математичні моделі, радянська школа переважно орієнтувалася на узагальнення емпірики і розв'язання завдань, які ставила практика.

По-друге, якщо західні теорії концентрують увагу на раціональній поведінці економічних суб'єктів (домашніх господарств і фірм) в економічному просторі, то радянські теорії були виключно нормативними, тобто шукали вирішення питань: де в інтересах єдиного народногосподарського комплексу необхідно розміщувати нові виробництва, куди потрібно переміщувати населення, які нові регіони необхідно освоювати. Безумовно, радянська регіональна школа була орієнтована на більш масштабні проблеми, ніж переважна частина вчених-регіоналістів Заходу.

Наприкінці 1950-х рр. ізоляція радянської економічної науки, зокрема регіоналістики, змінюється періодом «наведення мостів». Активізуються різноманітні форми суспільного життя, підвищується інтерес до досягнень закордонної думки, розширюються міжнародні контакти вчених. Прогрес відбувається швидше у найменш ідеологізованих галузях: використання в економіці математичних методів, системного аналізу, інформатики. Вчені Заходу, особливо ті, хто прийшов до розуміння недостатності ринку для гармонізації просторового розвитку, вивчають радянський досвід планування, господарського освоєння нових регіонів і формування територіально-виробничих комплексів, соціального протекціонізму.

З 1960-х рр. радянські регіоналісти, в тому числі українські, починають брати участь у роботі Міжнародної асоціації регіональної науки, проводяться двосторонні семінари з ученими з регіонального планування і моделювання регіональних систем США, Німеччини, Франції, Нідерландів; публікуються спільні збірники наукових праць. Паралельно здійснюється регулярне співробітництво соціалістичних країн. Так, з 1971 по 1979 р. Відбувалися регулярні наради регіоналістів країн — членів РЕВ, виконувались спільні дослідницькі проекти.

Входження вітчизняних регіональних досліджень у світову науку стимулювалося пошуком шляхів реформування радянської економіки і системи державного управління. Цим пояснювалася підвищена увага до вивчення закордонного досвіду і розвитку власних досліджень з економічного регулювання територіального розвитку, індикативного планування, соціальних і економічних проблем регіонів тощо.

Найбільш серйозні наукові дослідження у вітчизняній регіоналістиці, що не поступаються світовому рівню, пов'язані із розроблення і застосуванням методів прогнозування і планування. Були широко розгорнуті дослідження з моделювання розвитку і розміщення галузей та багатогалузевих комплексів; побудови регіональних міжгалузевих балансів, моделей регіонального розвитку; формування територіально-виробничих комплексів, різних типів міжрегіональних моделей; методології розроблення регіональних програм і схем розвитку і розміщення продуктивних сил.

Сьогодні не існує ніяких зовнішніх перепон для розвитку регіональної економіки як єдиної світової наукової дисципліни. Зрозуміло, що різні країни, враховуючи свої об'єктивні відмінності, неминуче матимуть свої пріоритети і особливості у регіональних дослідженнях. Це повною мірою стосується і нової України.