Становлення і розвиток вітчизняної соціальної психології

Тривалий час вітчизняна соціальна психологія розвивалася як складова науки спершу колишньої Російської імперії, пізніше — Радянського Союзу, зазнаючи відповідних політичних та ідеологічних впливів. Самодостатній її розвиток помітний з останнього десятиліття XX ст. В зародженні та розвитку цієї науки виокремлюють такі етапи:

— зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках;

— відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання (кінець XIX ст. — початок 30-х років XX ст.);

— стагнація соціальної психології (друга половина 30-х — 50-ті роки XX ст.);

— відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації (друга половина 50-х — кінець 90-х років XX ст.);

— розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.

Зародження соціально-психологічних ідей у суспільних та природничих науках.

Йому передував період зародження соціально-психологічної проблематики у надрах суспільних і природничих наук. Наукові напрацювання філософів, політичних і громадських діячів збагатили соціальну психологію.

Відмежування соціальної психології від філософії, психології та соціології і перетворення її на самостійну галузь знання.

У 20-ті — 30-ті роки XX ст. пошук вітчизняною соціальною психологією власного шляху відбувався як у дискусіях з основними школами зарубіжної науки, так і в процесі засвоєння та застосування марксистських ідей. Хоч авторами публікацій у 20-ті роки були представники різних наук (психологи В. Артемов, Б. Бєляєв, невропатолог і психіатр В. Бехтєрев, психолог і філософ Г. Челпанов, юрист М. Рейснер, філолог Л. Войтоловський та ін.), домінували соціологічний і психологічний підходи до явищ соціальної психології.

Дискусія про відношення марксизму і психології, що тривала тоді, торкалася і соціальної психології, зокрема її предмета, теоретичних і методологічних основ, співвідношення індивідуальної і соціальної психології, соціології і соціальної психології. Особливо активним у цій дискусії був Г. Челпанов, який обстоював необхідність існування соціальної психології поряд із психологією індивідуальною, експериментальною. За його твердженнями, соціальна психологія має вивчати суспільно-детерміновані психічні явища, тісно пов'язуючись із теорією марксизму, що необов'язково для емпіричної психології, оскільки її він вважав природничонауковою. Формально така позиція засвідчувала визнання соціальної психології як самостійної науки. Багато дослідників, виступаючи за цілковиту перебудову системи психологічного знання, заперечували Г. Челпанову. Наприклад, В. Бехтєрев висунув ідею "колективної рефлексології", включивши до її предмета поведінку колективів, поведінку особистості в колективі, умови виникнення соціальних об'єднань, особливості їх діяльності, стосунки індивідів у них. Усі проблеми колективів він тлумачив як співвідношення зовнішніх впливів із руховими та міміко-соматичними реакціями індивідів. Соціально-психологічний підхід забезпечувався при цьому об'єднанням принципів рефлексології (механізми об'єднання людей у колективи) і соціології (особливості колективів та їх відносини із суспільством). На цій підставі предметом колективної рефлексології було проголошено вивчення виникнення, розвитку і діяльності зібрань, що діють як ціле завдяки взаємному спілкуванню індивідів, які до них належать.

Учасники дискусії переважно орієнтувалися на марксистську методологію дослідження суспільних явищ. Однак механічне поєднання положень марксизму з панівними на той час у психології теоріями не відповідало завданням розвитку соціальної психології. Тому результати дискусії для соціальної психології виявилися досить драматичними. Суб'єктивне бажання створити марксистську соціальну психологію не було реалізованим з багатьох причин, передусім через нечітке розуміння її предмета. Загалом соціальну психологію у 20-ті роки характеризувала практична спрямованість. Тому цей період у її розвитку вважають експериментальним.

Психологія того часу виявляла різні способи наблизитися до соціально-психологічної проблематики. Йдеться, передусім, про психотехніку, в межах якої інтенсивно розроблялися соціально-психологічні аспекти управління, проблеми професійної придатності, стомлюваності, аварійності, травматизму, гуманізації техніки у системі "людина — машина". Соціально-психологічні дослідження психології праці торкалися проблем керівництва трудовими колективами, змагання, конфлікту, безробіття.

Становлення на початку XX ст. наукової організації праці, розв'язання проблем підготовки кваліфікованих керівників, вивчення психологічних аспектів соціальної поведінки та взаємин у спільній діяльності, пошук шляхів її оптимізації сприяли поширенню соціально-психологічних досліджень в організованій спільноті. Розвиток цьому процесу дала Перша всеросійська ініціативна конференція з наукової організації праці й виробництва, яка була присвячена проблемам організації праці, фізіології і психології праці, ставлення до концепції наукового управління Ф. Тейлора тощо.

У той час відомий учений Олександр Богданов (1873— 1928) розробив Концепцію загальної організаційної науки (тектології), покликаної розв'язувати завдання триєдиної організації — людей, ідей та речей. Соціально-психологічні аспекти наукового управління відобразилися в діяльності теоретика і практика менеджменту, директора Центрального інституту праці Олексія Гастєва (1882—1941). Значний інтерес виявляли до них учені Всеукраїнського інституту праці (м. Харків) на чолі з професором Федором Дунаєвським, який відомий і як автор концепції "адміністративної місткості", здатності безпосередньо керувати певною кількістю людей. На його думку, якість керівництва залежить від обдарованості керівника, його характерологічних рис. Для забезпечення її оптимального рівня необхідні ретельний добір, ефективна підготовка персоналу, раціональні методи планування і стимулювання праці.

Представник концепції людських відносин Микола Вітке вважав, що в системі управління потрібно дбати про раціоналізацію трудового процесу, що здійснюється окремою людиною у взаємодії з речовими чинниками виробництва, і раціоналізацію взаємодії людини з людиною. Він також зазначав, що розвиток виробництва вимагає вдосконалення системи управління. Вітке чітко виокремлював управління людьми і речами, акцентуючи на управлінні людьми як учасниками єдиного трудового процесу. Суттєвим доробком його школи є рекомендації щодо стилів керівництва, етики взаємин керівників з підлеглими, логіки дій керівників.

На 30-ті роки XX ст. припадає пік розвитку соціально-психологічних досліджень у прикладних галузях, особливо в педології (сукупність концепцій про розвиток дитини) і психотехніці. Активно, зокрема, проводилися дослідження з проблем взаємин колективу й особистості, чинників формування і функціонування дитячих колективів, психологічних проблем безпритульності та ін. Особливий внесок у розвиток прикладних аспектів соціальної психології зробив видатний педагог Антон Макаренко (1888—1989), вчення якого про колектив, стадії його розвитку, формування взаємин, типологію конфліктів, шляхи їх розв'язання дотепер не втратило своєї актуальності. Його педагогічна праця полягала у перевихованні неповнолітніх правопорушників. Це стало основою для розробки теорії і методики виховання в колективі. Головну його мету Макаренко вбачав у формуванні колективіста, проголошуючи пріоритет колективу над особистістю. Погляди педагога відповідали тогочасній ідеології, відповідно впливаючи на педагогіку і соціальну психологію.

Стагнація соціальної психології.

Розвиток соціальної психології майже припинився наприкінці 30-х років XX ст. Це було спричинено ізоляцією вітчизняної науки від західної, посиленням ідеологічного контролю над наукою, забороною рефлексології, педології, психотехніки. Крім того, у 30-ті роки панувала думка, що всі психічні явища (від відчуттів до характеру) за своєю суттю є соціальними, тому спеціальна наука — соціальна психологія — не потрібна, її проблеми можуть бути розв'язані у річищі загальної психології. Вважалося також, що соціальна психологія і деякі інші науки (кібернетика, генетика), які інтенсивно розвивалися на Заході, за своїми методологічними принципами не відповідають завданням існуючої системи. Така точка зору існувала до кінця 50-х років. У цей період були помітні намагання обґрунтувати непотрібність соціальної психології (оскільки всі психічні явища соціально детерміновані), немає необхідності виокремлювати соціально-психологічні феномени та науку, яка їх вивчає, що зумовлювало незатребуваність результатів соціально-психологічних досліджень. Огульній критиці піддавалася тоді західна соціальна психологія. Усе це супроводжувалося загальним ідеологічним тиском на науку.

Однак повного припинення соціально-психологічних досліджень не сталося. Попри перерву в самостійному існуванні соціальної психології, розроблення соціально-психологічної проблематики тривало у межах інших наук, зокрема загальної, педагогічної психології та психології праці. Так, Лев Виготський (1896—1934), почавши з ідеї про історичне походження вищих психічних функцій, дійшов висновку про культурно-історичну детермінацію їх розвитку. Цю ідею інтерпретували його гіпотези про опосередкований характер психічних функцій та про походження внутрішніх психічних процесів із діяльності. Культурно-історичну теорію розробляв і Олексій Леонтьєв (1903—1979), який працював тоді у Всеукраїнській психоневрологічній академії (м. Харків). О. Леонтьєв обґрунтував загальнопсихологічну концепцію діяльності, яка стимулювала численні дослідження в різних галузях психології. З прийняттям Постанови ЦК ВКП(б) 1936 р. "О педологических извращениях в системе наркомпросов" було заборонено педологію, постраждали психотехніка і соціальна психологія, було припинено різноманітні психологічні дослідження у Всеукраїнській психоневрологічній академії, яка невдовзі перестала бути центром експериментальних досліджень. Однак проводити експерименти продовжували в Київському університеті, Українському науково-дослідному інституті педагогіки та Харківському педагогічному інституті.

Предметом спеціальних досліджень були різноманітні аспекти соціальної психології колективу. Ці розвідки стосувалися: особливостей дитячого колективу та шляхів його формування; соціально-психологічних механізмів, які зумовлюють процес виховання особистості в колективі (наслідування, змагання, особистий приклад); соціально значущих рис особистості дитини та їх вироблення в колективі; впливу взаємин у сім'ї на розвиток особистості дитини; процесу формування особистості у виробничому колективі (цех, бригада, дільниця). Дослідження базувалися передусім на вченні Макаренка про колектив і позитивно позначилися на розвитку дитячої та педагогічної психології. Сформульоване Макаренком визначення колективу стало базовим в освоєнні соціально-психологічної проблематики протягом наступних десятиліть. Проте обмеженість методичного апарату (бесіди, спостереження, аналіз документів) не могли забезпечити ефективного дослідження власне соціально-психологічних проблем.

Певної системи набували дослідження промислової проблематики в соціальній психології, зокрема психології виробничих бригад, колективної стаханівської праці, розвитку індивідуального і колективного трудового змагання. Об'єктами досліджень були проблеми ініціативності, впливу оцінок учасників групи на розвиток творчості, на продуктивність праці. У процесі вивчення питань, що стосувалися підвищення продуктивності праці, психологічної і фізіологічної основ трудової діяльності, використовували методичні прийоми, властиві соціальній психології (тестування, анкетні опитування та ін.). Це ще раз підтверджує, що абсолютної "перерви" у розвитку вітчизняної соціальної психології не було.

Відродження соціальної психології та її розвиток на основі соціалістичної орієнтації.

Наприкінці 50-х років XX ст. постало питання про відродження соціальної психології, що було зумовлено практичними потребами суспільства, пом'якшенням суспільно-політичного клімату в країні. Розпочався цей процес дискусією про предмет соціальної психології, її місце в системі наукового знання, про методи дослідження, практичний потенціал, основні напрями розвитку та актуальні завдання. Послаблення ідеологічного контролю та адміністрування в науці сприяли реабілітації соціальної психології, яку перед тим таврували як буржуазну науку. її було визнано самостійною галуззю наукових досліджень і навчальною дисципліною. Доступними для вітчизняних учених стали надбання світової соціальної психології.

Відродження соціальної психології завершилося у другій половині 70-х років XX ст. В Україні було створено різноманітні центри соціально-психологічних студій: кафедру соціальної та педагогічної психології в Київському державному університеті імені Т. Шевченка, відділи соціальної психології в Науково-дослідному інституті філософії АН України та Науково-дослідному інституті психології АПН України, відповідні кафедри у вузах Харкова, Одеси, інших міст.

Розвиток сучасної вітчизняної соціальної психології на основі нової соціально-економічної парадигми.

Сучасний розвиток вітчизняної соціальної психології характеризується уточненням та конкретизацією предмета і об'єктів соціальної психології, активною підготовкою спеціалістів, публікацією наукових праць і навчальних видань, організацією конференцій, кристалізацією соціально-психологічної проблематики, відкриттям спеціальних наукових закладів, лабораторій і кафедр (наприклад, Інститут соціальної та політичної психології АПН України, кафедра соціальної психології в Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника та ін.). Учені, що спеціалізуються у царині соціальної психології, досліджують різноманітні методологічні, теоретичні, прикладні проблеми, що стосуються взаємодії, спілкування людей у різних соціальних спільнотах, регуляції поведінки індивіда у соціальних групах, механізмів їх взаємин, взаємовпливу тощо.

Предметом наукового пошуку є особливості поведінки людей на етапі соціально-економічної, політичної трансформації суспільства. Пожвавилися дослідження в галузі історії соціальної психології, комунікативного потенціалу особистості, міжгрупової взаємодії, лідерства і керівництва, психології спілкування, соціальної психології управління, соціальної психології організацій, масової комунікації, масових явищ, соціально-психологічного тренінгу, соціально-психологічного прогнозування. Динамічними стали міжнародні зв'язки вітчизняних соціальних психологів.

Набувають неабиякої актуальності соціально-психологічні дослідження проблем, пов'язаних з переорієнтацією мислення особистості, формуванням у нових умовах навичок взаємодії індивіда із соціумом, що постійно змінюється, самоактуалізацією особистості, запобіганням невдачам, стресам, хвилюванням в екстремальних умовах, розв'язанням конфліктів тощо. Не може вона бути осторонь процесу переходу на всіх рівнях взаємодії (міжособистісних, міжнаціональних, міждержавних) від домінанти конфронтації до домінанти діалогу, від пріоритету сили до пріоритету переконання.

Потребують відповідного осмислення реальність, пов'язана з поняттями "моральний", "духовний", такі соціально-психологічні феномени, як совість, довіра, заздрість та ін. Результатом цього може стати нова теорія соціальної психології, яка охоплюватиме не якесь одне з відносин системи "індивід — група — суспільство", а всю систему. Відповідно, активізується вивчення взаємин "суспільство — індивід", "група — суспільство", про що свідчить зростання кількості досліджень у галузі прав людини, різноманітних меншин, етики управління і бізнесу (взаємини "підприємці — суспільство", "керівник — організація"), взаємної відповідальності суспільства і особистості, суспільства та різних соціальних груп, спільностей, соціальної психології релігії.

Предметом вивчення соціальної психології стануть великі соціальні групи (етнічні, релігійні та ін.), кроскультурні, порівняльні проблеми. Вітчизняна соціальна психологія має глибше збагнути надбання світової соціальної психології. Йдеться про дослідження таких соціально-психологічних феноменів, як соціальна ситуація, соціальний стереотип, соціальний конфлікт, соціальна справедливість, соціальний ритуал. Неабияке значення має вивчення резервних можливостей міждисциплінарних зв'язків соціальної психології.