Коло перше: безмовність риб

Жорстокість існування

 

Хибні думки людей

 

Люди вважають, що добро і зло мають спільний корінь, аби виправдати неминучість зла.

Люди вважають, що несвідома жорстокість не є, власне, жорстокістю.

Люди вважають, ніби мають пріоритет стосовно інших істот, виявляючи при цьому примітивність власного мислення.

Люди вважають, що етика має біологічне підґрунтя, через що їхня еволюція тупцює на місці.

Люди схильні допускати вбивство у деяких випадках, однак, кожен виняток – це ознака невиразности та незрілости їхньої свідомости.

Люди вважають власну безпеку вартою жорстокости, проте залишаються беззахисними.

Люди розділяють власне буття на духовне й матеріальне, аби віддати перевагу останньому.

Люди вважають, що мораль, побудована на ієрархії, є найвищим мірилом їхньої зрілости, але це лише промовисте свідчення інфантильности.

Люди поділяють інших людей на близьких і далеких, і це відчуження породжує у них жорстокість і страх.

Люди гадають, що ненависть, страх, зло притаманні цілому Всесвіту, але це лише атрибути їхньої вбогости, які затримують розкриття інших якостей людини.

Люди бояться довіряти, починаючи з довіри до себе.

Люди не знають, що світ зміниться лише тоді, коли кожен довірятиме собі й іншим, а не ритуалам, які нав’язуються без нашої згоди.

Люди переносять власні незрілі й потворні стосунки, що опираються на виживання їхнього біологічного виду, на довколишнє природне середовище, а потім відкидають усе, що не вміщується у це прокрустове ложе.

Людям невідомо, що таке свобода, бо вони забули найважливіший принцип життя у Всесвіті: живи і давай жити іншим.

Люди навчились розпізнавати протилежності й узаконили боротьбу між ними, забувши про гармонію.

Errare humanum est – людині властиво помилятись. Але це стосується лише її розуму, а не серця.

 

Коло перше: безмовність риб

 

Наступного дня Гольдмундові не хотілося йти до майстерні. Як уже бувало не раз у таких випадках, він блукав по місту.

Дивився, як жінки і служниці йдуть на ринок, спинився зумисне коло рибного базару, спостерігаючи за риботорговцями та їхніми дебелими дружинами, що виставляли і вихвалювали власний товар, як вони витягували з діжок і пропонували прохолодних срібних риб, котрі з болісно розкритими ротами й застиглими від страху золотими очима, віддавались смерті, чи запекло й відчайдушно їй опирались. Як уже бувало не раз, його охоплювало співчуття до цих тварин і похмуре обурення людьми; чому вони були такими грубими і жорстокими, чому вони нічого не помічали: ні рибалок з їхніми дружинами, ні покупців, що торгувались, чому вони не бачили цих ротів, цих передсмертних зляканих очей і дикого биття хвостів, цієї жахливої непотрібної боротьби відчаю, цього нестерпного перетворення повних таємниці, дивовижно прекрасних, рибин, які здригались останнім тихим терпінням у вмираючій шкірі, й лежали мертвими, погаслими, розпластаними – жалюгідними шматками м’яса на потребу вдоволених ненажер…

Герман Гессе, “Нарцис і Гольдмунд” (1930)

 

Розпочинаючи цю книгу влітку, непогожого вечора, я думаю про те лихо, від якого потерпає надворі кожна істота: дерева з розмитим, оголеним корінням, городні рослини, які гниють у воді, голодні птахи, затоплені комахи та дрібні звірятка, люди, кого вода так само позбавила житла… Дощі переповнили ставки, і тисячі риб понесла вода на поля і луки – тих риб, яким судилося загинути пізніше, від ножа, бути спожитими людськими шлунками, що працюють, наче годинники, ціле життя. Ці риби, загрузнувши у болоті, не допливуть до спасенної Великої Води: брудним потокам не досягти Ріки Вічности. Буде зауважена смерть багатьох, але не кожної зокрема. У риб немає імен, у комах – також. А це серйозна підстава не цінувати їхнього життя. Можна оплакувати лише втрату власности, любити цю власність, бо вона здобута працею чи відібрана у когось. Цих риб ти міг би спожити сам, або продати, підтримавши власне життя та життя близьких. Але рибу забрала вода. Винні у цьому дощі, негода, стихія. Вони змінили твоє життя, вони порушили ритм усього Буття. Далі усе буде розвиватися інакше. Зникнуть ці риби, з’являться інші, виростуть трави, і до них прилетять інші комахи. Того, чого стало менше, насправді менше не стало. Дещо перейшло землі, дещо – повітрю, дещо – іншому виміру буття. Чи варто за цим шкодувати? Усе просто перелилося крапля за краплею до різного посуду…

 

Діяльність людини так само може пришвидшити або сповільнити цей процес. Людина здатна зруйнувати, або зберегти власним втручанням оточуючий світ. Якщо вона робитиме це бездумно, то уподібниться стихії дощу та вітру, якщо ж свідомо, то руйнуватиме частіше, ніж зберігатиме. Бо ті, що опиняться без засобів для існування, змушені будуть брати ці засоби з її рук, і опиняться у рабстві.

 

Людина черпатиме чужу силу, не здогадуючись, що сила у ній самій: сила Всесвіту, частинкою якого вона є. Цей Всесвіт не може заподіяти їй шкоди, бо це також уразило б його. Отже, шкода виникає у самій людині. Якщо вона є вінцем природи, то це – терновий вінець. Людина вважає, що їй належать земля, вода, повітря, усі істоти. Належати – означає для неї володіти. Із власністю можна робити усе, що заманеться. Оскільки власність для багатьох людей варта більше, ніж життя, то вона робить їх своїми заручниками. А тим часом Всесвіт нагадує родину, де люблять усіх дітей. Це порівняння спало мені на думку тому, що від створення світу у кожній речі, у кожній істоті кружляють найменші часточки вічности, роблячи усіх належними до одного роду. Відчуження, яке виникає у цій родині, не виправдати доцільністю, коли вона набуває потворних форм жорстокости, недбалости чи байдужости. Вони аж ніяк не можуть бути благом. Щоразу, коли виникає нове життя, тільки людина не відчуває радости. Щоразу, коли гине якесь життя, тільки людина не помічає цього. А тим часом – смуток оповиває Природу. Вона здригається від передсмертних конвульсій зірваної квітки, розчавленої комахи, риби, викинутої на берег, підстреленого птаха, спійманої миші…

 

Неможливо повірити, що могло не існувати золотого віку, коли й люди бачили і відчували усе це. І що він повернеться знову. Завжди знаходяться люди з очима і серцем, які не піддаються божевільному і хворому світові, що вдає, ніби не знає, куди прямує. Насправді він добре знає, але шаленство не можна зупинити. Сховатись від нього, перепочити, заснути, йти в парі з іншими людьми, продовжуючи творити безумство, – так, це людина вміє. Але, маючи вибір, обирає не найліпший, бо ціла людська спільнота живе за псевдобіологічними законами, а не згідно законів Усесвіту, серед яких найголовніший: живи і давай жити іншим.

 

Не знаю, як я напишу цю книгу, адже, коли пізнаєш зло, мусиш мати багато сил, аби не впасти під його тягарем. Коли пізнаєш у злі, пізнаєш зло. Зараз у мене є лише віра у те, що зло не абсолютне і не всесильне. Кращого способу, ніж вивести його перед очі сонця і показати усю його слабкість, у мене поки що немає. Так жебрак виставляє напоказ болячки, щоб викликати до себе співчуття. Йому спершу треба виявити мужність, щоб це зробити, але потім він призвичаюється. Іншим людям теж буває страшно, але, коли не дивитись на себе у дзеркало, в пам’яті залишається лише той образ, який вони створили для себе. Він здається їм найправдивішим, тож люди здатні на все, щоб цей образ підтримати і зберегти. Але хіба мало їх жаліють, мало прощають? Хіба мало ненавидять і мало люблять? І хіба їм не вказують шлях? Проте навіть цього мало, аби наситити дві істоти у кожній людській істоті.

 

У цьому світі є усе, але ми не можемо його знайти самі. Нам чомусь здається, що ми посягнемо на чужу власність. Отже, краще її або відібрати, або вкрасти, або відрубати собі праву руку, щоб не спокушала. Аби жити, треба чимось володіти, чи стати чиєюсь власністю. Це – вже не біологія, а підстава зла, яке творить людина і отруює ним Всесвіт, де існують інші життя з іншою свідомістю, яку людина не бажає визнавати.

 

Лише іноді з очей спадає полуда і настає містичне злиття з краєвидом. Воно триває мить, але є безцінним: зникає бажання заподіяти кривду.

 

Коріння нашої несвободи та усіх її наслідків проростає у суєтному існуванні. Давній шумерієць і наш цивілізований сучасник – це та сама людина, для якої найважливішою потребою залишається гармонія зі світом, Всесвітом. Тільки останньому задовольнити її важче. Цивілізація, в якій духовність не розвивається, приречена на безславний кінець. У кожній людині є зерно, яке єднає усіх землян, усіх істот, але часом вона навіть не здогадується про це. Людина нещаслива через несвідомість. Людина жорстока, бо не знає куди йти, а коли й знає, то надто слабка, аби витримати довгу самотню мандрівку. Інші люди, такі ж несвідомі й розгублені, робитимуть усе, щоб не пустити її від себе. Тому мудрими стають коштом самотности.

 

Найважче навчитись не втручатись, не заважати праву інших істот на життя. Навіщо ми без потреби скубемо листок з куща, виламуємо прутик, зриваємо польові квіти? Хіба вони потрібні нам мертві? Людські закони дбають лише про збереження свого виду і власности цього виду. Щоб попередити ці бездушні, автоматичні дії, досить навчити маленьку дитину не заважати іншим істотам, не ранити ціле. Пізнають не шляхом руйнування і розчленування. Це може дати знання, а не мудрість, якої так бракує аналітичному Заходу. Лише спостерігаючи, можна відчути справжню радість від пізнання. Один зірваний листок зробить дитину надовго байдужою. Вона ніколи не зможе відповісти на найважливіше питання існування: для чого живе. Мабуть, первородний гріх – це несвідомість вчинку, і тому людина мала б заслуговувати співчуття.

 

Але спитаймо цю ж людину, чому вона торгує на ринку лісовими квітами, вирубує ялинки під Новий рік, глушить вибухівкою рибу, і та відповість поважно: щоб заробити гроші і підтримати власне життя та життя дітей. Вона не усвідомлює того, що чинить погано, не бачить майбутніх наслідків. Навіть, поставши перед Богом, не визнає власної провини. Жадібність – сестра жорстокости. Зростання потреб, головним чином матеріальних, є найпотужнішим стимулом для цивілізації. Таке вже було нераз, наприклад, у Римській імперії. Циклічність історії – це не закон, а хвороба людства.

 

Щогодини на Землі зникає три види тварин, які мають право жити під сонцем так само, як і люди. Цей зловісний чорний потяг летить, набираючи швидкість, і ніхто не здатний його зупинити, бо вважає це за неможливе. Істоті, хай не дуже помітній, можливо, ще й не знайшли місця у зоологічних реєстрах, а вона вже зникла назавжди. Ніхто її не оплакує, не влаштовує тризни. Та й чимало людей загине наглою смертю цієї миті, і не за кожним заплачуть! Ніхто не скаже, що смерть дрібної безіменної істоти торкнулась серця. Завжди, коли заходить мова про жалюгідне становище тварин, обов’язково нагадають про жалюгідне становище людей з певного прошарку чи у цілій країні. Але не тому, що шкода тих незнайомих людей, ні, це промовляє егоїзм, наївне прагнення вивищитися над іншими. “Для того, щоб не сміялись над моїм співчуттям до тварин, нагадаю, що релігія навчає нас певного милосердя щодо них, оскільки один і той же володар поселив нас у одному й тому ж світі, щоб служили йому, позаяк вони, як і ми, суть його творіння” [1], – писав Монтень у XVI столітті.

 

Навряд, чи можна вважати людину, яка добра лише до людей, справді доброю. Швидше усього, вона прикидається. Буває і навпаки, коли обмежуються лише співчуттям до тварин. Чужі страждання мали б знайти відгук, бо це природно, адже ми однієї крови, ми – частинки цілого. Нам теж мусить боліти, але не болить. Людина як мета, людина, і лише людина, цілий світ, населений людьми, які не вміють любити, – без винятків нехіть до життя сягнула б уже критичної межі.

 

Буває, що чужі страждання можуть викликати насолоду. Це засуджується одностайно, і таких людей вважають ненормальними. Якщо вони скоять злочин на цьому ґрунті, то їх судять, а потім або страчують, або ізолюють. Усі садисти починали від безкарности за розтоптану комаху, замучену пташку, вбите кошеня. А є люди, які просто не можуть чути про знущання над тваринами, і їх теж вважають ненормальними.

 

Суспільство забороняє евтаназію, але спокійно дозволяє приспати тварину, яка захворіла, чи просто набридла. Виловлюють приблудних собак і котів, щоб знищити, пояснюючи це турботою про здоров’я та безпеку громадян. Тих, хто цим займається, важко назвати людьми, хоч вони піклуються про власне потомство, ходять до церкви, і, либонь, вважають себе чесними громадянами, адже виконують роботу, яку оплачує і заохочує суспільство. (Хтось же мусить бути катом?) Ветеринари, економлячи на дорогих заштриках, буває, вішають домашніх улюбленців, яких добросерді господарі прагнуть позбавити зайвих страждань. Власність і тут є підґрунтям жорстокости, бо з нею можна робити усе. Мати власність – означає мати владу над життям і смертю іншої істоти, і це чомусь називають інстинктом, підкреслюючи неможливість викорінення самого власництва. Тоді треба відмовитись від думки, що людина взагалі наділена здоровим глуздом, бо ті жахіття, які вона творить з іншими живими істотами, аж ніяк не свідчать про психічне здоров’я. Розум? Розум ставить доцільність вище за життя окремої істоти, створивши лабораторії, де тисячами вмирають тварини (замість людей). Навіть є таке визначення – “лабораторні тварини”. Додамо сюди явища, що виникли внаслідок технічного прогресу цивілізованого суспільства, метою якого є благо громадян: повністю автоматизовані пташники, центри для знищення приблудних тварин, бойні, звіроферми… Ми повинні тішитися, коли чуємо, що тваринники здали більше тон м’яса, ніж минулого року.

 

Автоматизовані пташині фабрики – це “рай”, де проводять своє коротке життя курчата, годовані гормонами. Вони вилуплюються на конвеєрі, гинуть, потрапляючи у щілини; їх так багато, що ніхто не зважає на значні втрати (існує процент неминучих втрат). На конвеєрі їх вбивають, четвертують, а частини розфасовують у пакети. Окремо – серця, окремо – ніжки. І ціна – стільки-то за кілограм курячих сердець. Нікого не дивує така меркантильність у ставленні до живих істот. Адже це дешева їжа, яка може, правда, викликати генетичні порушення у маленьких споживачів.

 

Кожен злочин проти Всесвіту залишається злочином, навмисне він вчинений, чи ні. І йдеться не тільки про кривду, заподіяну іншій людині. У французького художника XVIII сторіччя Жан-Жака Буасьє є картина “Автопортрет художника з сім’єю на бойні”. На передньому плані художник схилився над мольбертом, поруч нього – жінка з діточками, а збоку різник з учнем перерізають горло поваленій корові. Дивна й смілива картина, створена у часи не лише Руссо, а й маркіза де Сада. Кожен може тлумачити її по-різному, але що відчуває художник, чи він хоча б чує передсмертне хрипіння тварини?

 

Через наше село щодня проїжджали вантажівки, що везли худобу на м’ясокомбінат. Я ще була школяркою, відверталася… Кожна тварина – така гарна, досконала, навіть вирощена задля м’яса. Вона ще з материнської утроби призначена бути м’ясом (існує такий термін – “приріст живої ваги”). Вирощують їх удома чи на фермах. За отримані від продажу гроші купують дітям одежу, взуття, дають хабарі, аби дитина вчилася і не працювала так тяжко, як батьки.

 

Жорстоке поводження з тваринами виникло не на світанку цивілізації, коли людина ще мала повагу до могутніх сил природи, а тоді, коли вона перестала вважати кожне життя священним. Усі її теперішні слова про любов до людей, уся побожність є лише облудним лицемірством, якщо вона буде підтримувати вияви жорстокості, вважаючи їх необхідними.

 

…Ворота перед м’ясокомбінатом зачинені для неї. Вона не бачить худоби, яка по кілька днів перебуває без їжі, чекаючи смерті, вдихаючи запах крові, чуючи передсмертні крики тварин. Тут ніхто не врятується. Це – табір винищення у світі, де так само поводилися і досі поводяться з людьми, тільки преса воліє бавити читачів розповідями про красиве життя світських осіб. Жахливий сморід чути з-за стін бойні, іронією долі помальованої у червоне. Це теж уже було. Червона фарба нейтралізує кров. Що вдієш, людина не може жити без м’яса, особливо у місті. М’ясо – це символ добробуту.

 

Епідемія коров’ячого сказу, яка нещодавно викликала шалену паніку серед европейців, викликала дії нечуваної жорстокости. Мільйони корів і овець були розстріляні снайперами і спалені, нібито заради людського здоров’я, а насправді, щоб не постраждав бізнес, Жодного разу мені не довелося почути осуду цього жертвопринесення. Замість того, щоб лікувати хворих, навіть здорових тварин знищували. А оскільки багато хто боявся їсти яловичину, то мусив перейти на крокодиляче м’ясо. Мої діди й бабусі споживали м’ясо два-три рази на рік і мали силу тяжко працювати на полі. Вони брали теляток до себе в хату, тримали під піччю курей, і щиро оплакували смерть кожної тварини. Сідали їсти лише тоді, коли уся худоба була нагодована. І ставились до тварин, як до дітей, що потребують дбайливої опіки.

 

Трагедія з коров’ячим сказом, безумовно, є попередженням. Людина лише поступово може відвикнути від м’ясної їжі, зрештою, цілі народи майже не вживають її, бо це забороняють їхні релігії. Бойні, м’ясокомбінати, птахофабрики приносять прибутки, бо є попит. Ніколи ще світ не був таким залежним від грошей, як нині. І тому ніколи ще потреби людини не були такими надмірними і безглуздими, коли півсвіту потерпає від злиднів, але ніхто цих півсвіту не чує.

 

Ніхто не чує і тварин. Їх знищують тотально, цілеспрямовано, як-от при епідеміях; їх знищують вибірково для забави на полюванні… Нестерпно бачити приречених на смерть. У японців був колись обряд очищення від “осквернення смертю”. Смерть жахлива і для того, хто вмирає, і для того, хто свідок. Вона справді потребує очищення. Це – природне почуття людини: оплакувати смерть кожної істоти, просити в неї вибачення.

 

У той час, коли спалювали сотні тисяч тварин, світ розважався. Так само десь вбивали людей – світ також сміявся, бо не чув зойків жертв. Ніхто не замислювався над тим, що у тілах вбивць тече та сама кров, що й у жертв, тому кожен з нас причетний до вбивства і ніколи не зможе очиститись повністю.

 

У дитинстві я уявляла собі хатинку в лісі, де б жила подалі від людей. Але тепер бачу, що це могло б породити почуття зверхности. Яке теж нагадує жорстокість. Нічого не вдієш: ми усі належимо до одного виду. Нехай буде й homo sapiens, все-таки розум і мудрість поки що різні речі. Розум людини у сучасному світі – це, здебільшого, лінійне мислення, нав’язане їй суспільством, котре примушує грати згідно певних правил. Релігії зараз настільки кволі, що не можуть опиратися суспільству, хоча мали б перебувати щодо нього у постійній опозиції, як і справжня культура. Щоб відчути себе людиною, а не маріонеткою, потрібно відмовитися від усього, що тобі дають, бо за ці дари данайців ти мусиш заплатити власною свободою. Не можна виправдати здоровим глуздом жорстокість, підлість, бо вони ніколи не будуть служити благу. Відмовившись від негідних вчинків, ми можемо втратити місце у суспільстві, зазнати переслідувань та знущань. Але то не є наше справжнє місце. Наше місце у Всесвіті ніхто від нас не відбере, бо такий Закон. Нині людина – просто привілейована тварина. Для інших людей вона – річ, товар, а для себе – істота, яка втратила здатність захищати власну неповторність. Як риба, котру спіймали у сіть, як курча на конвеєрі. Істота, яка згубила власний голос, яка від страху втратила гідність, і нічого не знає про сумління. Вона почуває біль, але не вміє його позбутися. Правила гри, нав’язані їй з колиски, здаються вічними і, що найгірше, необхідними. Це – не закони Всесвіту, не їхнє земне втілення, Божі заповіді, а дешева плата за ненадійний захист. Це все – неправда, тяжкий сон, яким нас присипляє цивілізація. Завдати людині кривди – так само, як обірвати павутинку, на якій завис павук. Для нас – ніби дрібниця, а для павука – драматична подія. Тільки людина впадає у розпач. коли обірвати її павутинку, а павук снує нову, бо це місце, визначене йому Всесвітом.

 

Шануючи усіх народжених та ненароджених істот, людина прислухатиметься лише до себе. Тоді вона зможе бути такою ж справжньою, як луговий кролик, птах, чи вовк, який ніколи не вб’є переможеного суперника, бо це загрожує існуванню його виду. Ось що писав Плутарх, якого ми знаємо лише як історика: “Ми не можемо заявляти про якісь особливі права на тварин, що існують на суші, які харчуються з нами однією їжею, дихають тим самим повітрям, п’ють ту ж воду, що й ми. Вбиваючи їх, ми здригаємось від їхніх жахливих криків, що змушує нас соромитися нашого вчинку” [2]. Очевидно, перше вбивство дається нелегко, а потім перетворюється на звичку, навіть може стати професією, нічим не гіршою за інші. Різник і професор, кілер і селянин, мисливець і вчитель – відчуження творить з них різних істот. А проте щось їх об’єднує: вони є громадянами, підданцями лінійного мислення. Якби не існувало опозиції, бунтарських думок, то зникли б останні спалахи людяности, а земля стала б пустелею на зразок сучасних антиутопій.

 

Найбільшим ворогом жорстокости завжди було чутливе серце. Оті бабусі, що діляться останнім з бездомними тваринами, діти, які тулять до себе кожну безпомічну істоту, бо в неї “немає мами”… Якби жорстокість була притаманною природі і, зокрема, людям, то й тоді від неї слід було б відмовитись. У Всесвіті немає місця для вбивць і катів. Це те, на що слід опиратись кожній людині, щоб гідно протистояти злу й ніколи не купувати власний порятунок коштом іншої істоти, як це робили катари [3], про що розповідає бувальщина з XIII сторіччя. Катарів люто переслідували за неприйняття будь-якого вбивства та заперечення власности. Якось до однієї жінки прийшло двоє стомлених подорожніх. Господиня не мала чим їх нагодувати, і вони дали їй гроші, щоб купила якоїсь їжі. Тим часом вона спіймала курку і сказала: “Поки я ходитиму, заріжте курку”. Вона здогадувалась, що це переслідувані єретики, і вирішила їх перевірити. Подорожні знали, що, зарізавши курку, врятують собі життя, але не могли цього зробити. Коли господиня повернулась, то застала їх у тій самій позі, що залишила.

 

Ще Дарвін визнав головною рушійною силою еволюції боротьбу видів за існування. Ця теорія виявилась особливо зручною для людини. Нам доводиться кожен день спостерігати “мовчання ягнят”. Якби у цьому світі кожен дбав лише за себе, якби зникли ті слабкі істоти, котрі захищають собі подібних, оте наївне, висміяне братство, що здатне протистояти Необхідності, то що трапилося б з усім людством? Щось втримує цей напівзатонулий корабель на плаву: і всередині, і ззовні. Якась матерія, легка й прозора, виткана з любови. Світ став не набагато кращим відтоді, як повмирали жорстокі й могутні боги. Ним продовжує правити страх. Ніколи страх не поліпшить існування, не переможе зла, натомість любов і співчуття дають кожному крила. Ті, хто чуйно вслухаються у голос Природи, а це і люди, і їхні чотириногі, пернаті, хвостаті брати й сестри, насправді не мовчать. Їхня мова – це вчинки, дії, танець, у якому з’єдналися окреме життя і безсмертя крові. У ній немає слів “жорстокість”, “байдужість”, “зрада”. Ці риси властиві лише тому, хто не є цілісною людиною, а здоровим чи хворим шлунком, лівою чи правою рукою, як писав колись американський філософ Ралф Волдо Емерсон. Існує роздрібленість почуттів і вчинків і, коли вона розпадеться аж до атомів, настане хаос.

 

Квітка, зірвана недбалою рукою, кинута на дорозі, в’яне. Певний час зберігається її форма, у якій немає уже життя, згодом настає розпад самої форми. Єдине, що залишається від цієї рослини, – це прах, гній. У рослині, що визріла, життєва сила зберігається у корінні та насінні. Приклад з реального світу стає метафорою, яка дає змогу пізнати безліч аналогій в інших світах із грубою і тонкою матерією. Є й інша метафора, взята з людського життя: людина – це машина, яка одночасно є гвинтиком ще однієї машини. Ці дві метафори – два образи світу, одному з яких ми мусимо віддати перевагу.

 

Перший каже: я – життя, яке прагне жити серед інших життів. Другий говорить: я – річ, якою прагнуть володіти, доки вона не зламалася.