Етапи ландшафтно-геохімічних досліджень

Ландшафтні, ландшафтно-геохімічні та геолого-екологічні дослідження містять чотири послідовні етапи: підготовчий, польовий, лабораторний і камеральної оброб­ки інформації.

Підготовчий етап ландшафтно-екологічних досліджень складається з:

-планування робіт з визначенням території, масштабів, термінів, завдань і кін­цевих результатів робіт;

-складання та затвердження проектно-кошторисної документації з визначенням сполучення компонентів усіх послідовних видів робіт, їх складу й обсягів;

-збір та узагальнення попередніх досліджень на території робіт; складання по­передньої схеми ландшафтної або ландшафтно-геохімічної структури терито­рії досліджень з визначенням точок або маршрутів польових спостережень.

Точки спостережень розміщують у профільному або площинному варіантах. Профі­лі вибирають за лініями геохімічного сполучення ландшафтів. Цей вид дослідження раціонально вибирати при поглибленому вивченні закономірностей міграції хімічних елементів у разі достатнього обсягу інформації про ландшафтну структуру терито­рії досліджень. Це дає змогу комплексного сполученого аналізу всіх компонентів ландшафту та використання багатьох аналітичних досліджень за рахунок скоро­чення загальних обсягів робіт. За правилом профільний варіант використовують на полігонах екологічного моніторингу, для дослідження рухомих форм хімічних елементів, розроблення науково-методичних питань ландшафтної екології. У пло­щинному варіанті точки розташовують на сітці відповідно до масштабу досліджен­ня. Відстань між точками спостережень становить: 5 км – при масштабі 1: 500 000; 2 км – при масштабі 1:200 000, 1 км – при масштабі 1:100 000; 0,5 км – при масштабі 1:50 000; 0,25 км – при масштабі 1:25 000; 0,1-0,01 км – при масштабі 1:10 000. Пло­щинний варіант застосовують найчастіше для визначення структури і складу техно­генних аномалій та ореолів розсіювання за умов відомого джерела антропогенного впливу на ландшафти або техногенного забруднення, а також у регіональних дослі­дженнях ландшафтно-екологічної структури територій.

Польовий етап у загальному випадку містить:

-уточнення точок спостережень;

-комплексний опис геоморфологічних, ботанічних гідрологічних, гідрогеологіч­них, ґрунтових ознак ландшафтів, прояву антропогенних і техногенних процесів;

-відбір проб рослинності, ґрунтів, ґрунтоутворювальних порід, підземних і по­верхневих вод, донних відкладень, іноді – ґрунтового й атмосферного повітря, промислових стоків і твердих скидів.

Об’єкти польових спостережень – території ландшафтів і компоненти їхньої струк­тури. Межі ландшафтів, антропогенні зміни природного стану, ознаки та джерела техногенного забруднення, визначені на попередній схемі ландшафтної або ланд­шафтно-геохімічної структури території, уточнюються маршрутами та розкриттям ґрунтових розрізів. Визначаються території та ділянки прояву екзогенних процесів, заболочування, підтоплення та антропогенних чинників їх посилення.

Точки спостережень та їхні номери виносять на карту фактичного матеріалу польо­вих ландшафтно-екологічних досліджень.

Опис природних та антропогенно-техногенних ознак точки спостережень вносять до польового журналу.

Найбільш повний комплекс спостережень містить такі характеристики:

1. Місцезнаходження точки спостережень: назву населеного пункту, найближчого водотоку, переважаючі висотні позначки, шляхові магістралі та ін.

2. Геоморфологічну характеристику: розташування точки у рельєфі (рівнинна поверхня, схил – пологий чи крутий, підвищення, зниження – улоговина, видо­линок, балка), фація, елементарний ландшафт.

3. Гідрогеологічну характеристику: зволоженість і рівень появи ґрунтових вод, рі­вень води у колодязях, динамічний тип джерел, фізичні і хімічні властивості під­земних вод – температура, прозорість, запах, механічні й органічні домішки.

4. Гідрологічну характеристику: форма та розмір русла, структура долини річки, гли­бина та ширина водної поверхні, фізико-механічний склад алювіальних утво­рень водостоків (донні відкладення), фізичні властивості поверхневих вод – тем­пература, прозорість, запах, швидкість руху, механічні й органічні домішки.

5. Геологічну характеристику четвертинних і дочетвертинних відкладень, вкритих ерозійною сіткою: літологічний склад осадових відкладень, назва порід, текстура та структура порід, колір, мінералогічний склад, імовірний генезис і геологічний вік.

6. Опис рослинного покриву: тип і видовий склад рослинності, замкненість крон лісу, густина та склад ярусу кущів, проектне покриття дерновим шаром поверхні ґрун­ту, висота та фенологічні фази трав’яного покриву, вияв фітопатології рослин (суховершинність, побуріння, плямистість листя та ін.), антропогенний вплив на рослинність (вирубування, пожежі, висаджування дерев, випасання худоби).

7. Опис ґрунтового розрізу, включаючи ґрунтоутворювальну породу: визначення гене­тичних горизонтів, їхні потужності й індекс, колір і механічний склад горизонтів, структура, текстура, вологість, механічні й органічні домішки, новоутворення.

8. Джерела техногенного впливу на поверхню ландшафту: дороги, відвали, відстій­ники, будівлі, смітники та ін.

У точках спостережень здійснюють відбір проб природних вод, ґрунтів, рослиннос­ті, позначаючи їх номер у польовому журналі та на етикетці стандартного зразка. Кількість проб та інтервали опробування відповідають проектній документації, об­сяги проб – виду лабораторних досліджень. Номери проб, вид проби та запланова­ний метод аналітичних вимірів заносять до польового журналу, вносять на етикетку проби та до журналу опробування.

Лабораторний етап досліджень суттєво відрізняється залежно від цільового змісту робіт. Вимоги до лабораторних робіт пов’язані з їхньою точністю та чутливістю методів аналізу. Достовірність лабораторних аналізів визначають за матеріалами лабораторного контролю, що виконується в обсязі 5% контрольних вимірювань, — контрольні проби відбирають як частину основної, надаючи їм інший номер. За основними та контрольними вимірами розраховують систематичні та випадкові похибки вимірювань.

До найбільш загальних методів ландшафтно-екологічних досліджень належать:

-визначення агрохімічних характеристик ґрунтів;

-визначення зольності рослинності;

-визначення хімічного складу проб ґрунтів, донних відкладень, золи рослинності, природ­них вод;

-визначення форм існування елементів, включаючи передусім рухомі форми.

Актуальність питання пов’язана з вибірною властивістю рослин поглинати та за­своювати хімічні елементи у специфічних рухомих формах існування.

До супутніх аналітичних досліджень входять:

1.Фізичні методи дослідження: приблизно-кількісний спектральний з визначен­ням до 40 елементів на спектрографах ДФС, СТЕ та ін.; кількісний спектраль­ний аналіз на квантометрі ОФС і спектрографах ДФС.

2.Фізико-хімічні методи: атомно-абсорбційний аналіз – виконують на атомно-абсорбційних аналізаторах АА – 1 «Сатурн».

3. Хіміко-спектральний аналіз.

4. Хімічні методи аналізу природних вод і ґрунтового витягання. Застосовують ме­тоди колориметричні, хроматографічні та ін.

Методи обробки й аналізу ландшафтно-екологічних матеріалів визначають пере­дусім відповідно до цільового завдання та завдань досліджень загалом, які можна об’єднати у три групи питань:

1. З’ясування радіальної та латеральної структури ландшафтів території досліджень.

2. Якісно-кількісна оцінка антропогенно-техногенного стану, процесів, явищ і джерел впливу на територіях відповідних ландшафтів.

3. Прогнозна оцінка динаміки техногенних процесів та антропогенних змін території ландшафтів.

Екологічне прогнозування

Екологічне прогнозування –це передбачення можливої поведінки природних систем, що визначається природними процесами і дією на них людства.

Головна мета прогнозу – оцінка передбачуваної реакції довкілля на пряму або опо­середковану дію людини, вирішення завдань майбутнього раціонального викорис­тання природних ресурсів у зв’язку з очікуваними станами довкілля. Сучасні прог­нози повинні здійснюватися, виходячи із загальнолюдських цінностей, головна з яких – людина, її здоров’я, якість довкілля, збереження планети Земля як дому для людини.

Прогнози можна поділити за часом, масштабами прогнозованих явищ і змістом (додаток А, рис.А.20).

За часом розрізняють такі види прогнозів: надкороткочасні (до 1 року), короткостро­кові (до 3-5 років), середньострокові (до 10-15 років), довгострокові (до кількох десятиліть наперед), наддовгострокові (на тисячоліття і більше).

Проте чим більший довгостроковий прогноз, тим він менш точний.

За масштабами прогнозованих явищ прогнози діляться на чотири групи: глобальні (їх називають також фізико-географічними), регіональні (у межах кількох країн світу), національні (державні), локальні (край, область, адміністративний район або ще менша територія).

За змістом прогнози належать до конкретних галузей наук: геологічні, економічні, демографічні, метеорологічні та ін.

Методи прогнозування наслідків антропогенної дії на довкілля. Усі методи прогнозу­вання можна об’єднати в дві групи: логічні і формалізовані (додаток А, рис.А.21).

До логічних належать методи індукції, дедукції, експертних оцінок, аналогії.

Методом індукції встановлюють причинові зв’язки предметів і явищ. Індуктивний метод дослідження, як правило, починають із збору фактичних даних, виявляють ознаки схожості і відмінності між об’єктами і роблять перші спроби узагальнення.

При дедуктивному методі роблять навпаки – від загального до приватного, тобто, зна­ючи загальні положення і спираючись на них, доходять висновку. Цей метод допо­магає визначити стратегію прогнозних досліджень.

Індуктивний і дедуктивний методи тісно взаємозв’язані.

За відсутності достовірних відомостей про об’єкт прогнозу і якщо об’єкт не підда­ється математичному аналізу, використовують метод експертних оцінок, суть якого полягає у визначенні майбутнього на підставі думки кваліфікованих фахівців-експертів, яких залучають для винесення оцінки з проблеми. Існують індивідуальна і колективна експертизи. Для прогнозування методом експертних оцінок фахівці використовують статистичні, картографічні та інші матеріали.

Метод аналогій випливає з того, що закономірності розвитку одного процесу з пев­ними поправками можна перенести на інший процес, для якого потрібно скласти прогноз. Метод аналогій найчастіше застосовують у розробленні локальних про­гнозів. Так, у прогнозуванні впливу майбутнього водосховища на довкілля можна використовувати дані щодо вже наявного водосховища, яке має схожі умови.

Формалізовані методи поділяють на статистичний, екстраполяції, моделювання та ін.

Статистичний метод спирається на кількісні показники, які дають змогу зробити висновок про темпи розвитку процесу в майбутньому.

Метод екстраполяції – це перенесення встановленого характеру розвитку певної території або процесу на майбутній час. Так якщо відомо, що у створенні водосхо­вища при неглибокому розташуванні ґрунтових вод на ділянці почалося підтоплення і заболочування, то можна припустити, що надалі ці процеси триватимуть і призве­дуть зрештою до утворення тут болота.

Моделювання — метод дослідження складних об’єктів, явищ і процесів через їх спро­щене імітування (натурне, математичне, логічне). Ґрунтується на теорії подібності (схожості) з об’єктом-аналогом.

Моделі прийнято ділити на дві групи: матеріальні (наочні) і ідеальні (уявні) (додаток А, рис.А.22).

З матеріальних моделей у природокористуванні найпоширеніші фізичні моделі. Наприклад, при створенні великих проектів, таких, як будівництво ГЕС, пов’язаних зі змінами довкілля. Спочатку будують зменшені моделі пристроїв і споруд, на яких досліджують процеси, що відбуваються за наперед запрограмованими діями.

Нині найбільшого значення набувають ідеальні моделі: математичні, кібернетичні, імітаційні, графічні.

Суть математичного моделювання полягає в тому, що за допомогою математичних символів будують абстрактну спрощену подібність системи, що вивчається. Далі, змінюючи значення окремих параметрів, досліджують, як поведеться ця штучна система, тобто як зміниться кінцевий результат.

Математичні моделі, що будуються із застосуванням ЕОМ, називають кібернетичними.

Дослідження, в яких ЕОМ відіграє важливу роль у самому процесі побудови моделі і проведення модельних експериментів, отримали назву імітаційного моделювання, а відповідні моделі — імітаційних.

Графічні моделі становлять блокові схеми (додаток А, рис.А.23) або розкривають залежність між процесами у вигляді таблиці-графіка. Графічна модель дає змогу конструювати складні еко- і геосистеми.

За охопленням території всі моделі можуть бути: локальними, регіональними і гло­бальними.

Головну мету ландшафтно-екологічного прогнозування можна сформулювати як пер­спективну оцінку у часі динаміки й особливостей розвитку антропогенних змін ландшафтів і процесів техногенної міграції, здатних впливати на живу речовину у межах ландшафту.

Ландшафтно-екологічне прогнозування – це розгалужена мережа передбачень динаміки параметрів стану довкілля, здатних впливати на здоров’я людини взагалі, або клінічних ознак здоров’я населення у кожному окремому випадку.

Ландшафтно-екологічний прогноз враховує загальнотеоретичні аспекти геогра­фічного прогнозу в межах вирішення спеціальних завдань екологічного напряму. Складність і недостатня розробленість загальнонаукової основи методології в екологічному прогнозі загалом зумовлюють спрямованість прогнозних оцінок, як правило, у межах лише кількох компонентів ландшафтів, найчастіше ґрунтів або під­земних вод. Ландшафтно-екологічний прогноз передбачає ландшафтну оцінку те­риторій, що є неодмінним джерелом планування та проектування характеру їхнього господарського використання та обґрунтування екологічних наслідків розвитку ландшафтних структур або їхніх комплексів.

Прогнози екологічного стану ландшафтів можна поділити на якісні, кількісно-якісні та кількісні.

Якісні прогнози виконують найчастіше у формі графічної моделі на підставі якісних та якісно-кількісних оцінок властивостей ландшафтів. Ці оцінки є непрямими при­чинами процесу прогнозу.

Якісний прогноз дає відносну оцінку ділянок території, ранжуючи їх за інтенсив­ністю та характером прояву явища (або процесу) антропогенного та техногенного походження. Виокремлені ділянки можуть включати і один ландшафт, і угрупуван­ня ландшафтів. Якісні та кількісно-якісні оцінки прогнозу відрізняються принци­пом оцінки природних чинників і відповідно ступенем точності. Якісні оцінки є загальнотеоретичними уявленнями про відношення ландшафту до відповідного елемента прогнозування. Якісно-кількісні включають систему обґрунтованих кількісних параметрів характеристик ландшафту, здатних впливати на вияв у часі елемента прогнозу. Широко використовується принцип оцінки ландшафтних чин­ників щодо елемента прогнозування у балах, сума яких відповідає результативному рівню ландшафту щодо елемента прогнозу.

Кількісно-якісний прогноз виконують у формі карт і таблиць з відповідними пояс­неннями щодо розвитку елемента прогнозу. Базується на прямих кількісних ознаках територій, що зумовлюють диференціацію у просторі (інколи – у часі) територій ландшафтів. Прогнози цього типу виконують за розрахунками для окремого ком­понента ландшафту та їх узагальнень за сумарними показниками забруднення, гранично допустимими концентраціями вмісту токсичних елементів, верхніми та нижніми граничними концентраціями есенціальних елементів.

Кількісне прогнозування виконують у вигляді статистичних моделей за емпірични­ми або емпірично-теоретичними даними. Це математичні моделі динаміки розвит­ку антропогенних і техногенних процесів. Розрахунки кількісних ознак прогнозо­ваного елемента виконують на всі можливі інтервали часу. Як правило, за фактичним матеріалом цих прогнозів вибирають матеріали моніторингових спостережень, що містять однорідні ознаки об’єкта, прив’язаного до часу.

Геоінформаційні системи

Серед засобів інформаційного забезпечення досліджень ландшафтів особливе міс­це посідають геоінформаційні системи (ГІС).

ГІС – це інтерактивні системи, здатні реалізувати збір, систематизацію, зберіган­ня, обробку, оцінку, відображення і розповсюдження даних, і як засіб отримання на їхній основі нової інформації і знань про просторово-часові явища.

До структури ГІС входять чотири обов’язкові підсистеми:

-введення даних, що забезпечує введення і/або обробку просторових даних, отриманих з карт або будь-яких інших джерел інформації;

-зберігання і пошуку, що дає змогу оперативно отримувати дані для відповід­ного аналізу, актуалізувати і коректувати їх;

-обробки й аналізу, які дають змогу оцінювати параметри, вирішувати розра­хунково-аналітичні задачі;

-представлення (видачі) даних у різному вигляді (карти, таблиці, зображення, блок-діаграми, цифрові моделі місцевості та ін.).

Існують різні аспекти класифікації ГІС. Наприклад, за територіальним охоплен­ням (загальнонаціональні і регіональні ГІС); за цілями (багатоцільові, спеціалізо­вані, зокрема, інформаційно-довідкові, інвентаризаційні, для потреб планування, управління); за тематичною орієнтацією (загальногеографічні, галузеві, зокрема водних ресурсів, використання земель, лісокористування, рекреації та ін.).

Більшість систем орієнтована на вирішення приватних завдань, але щоразу більшу ува­гу приділяють комплексним аспектам вивчення системи «суспільство – природа».

Саме з погляду всебічного аналізу території, що інтегрує природні, соціальні і еко­номічні складники, створюють глобальну базу даних, відому під назвою Глобально­го ресурсного інформаційного банку даних (GRID).

GRID функціонує в рамках створеної 1975 року системи моніторингу навколиш­нього середовища (GEMS) під егідою програми ООН довкілля (ЮНЕП). GEMS нині складається з 22 глобальних систем моніторингу, які управляються через різ­ні організації ООН, наприклад, Продовольчу і сільськогосподарську організацію (ФАО), Всесвітню метеорологічну організацію (ВМО), Всесвітню організацію охо­рони здоров’я (ВОЗ), міжнародні союзи й окремі країни, що тією чи іншою мірою беруть участь у програмі. Моніторингові мережі організовано всередині п’яти бло­ків, пов’язаних з кліматом, здоров’ям людей, середовищем океану, далекодіючими забрудненнями, що переміщаються, відновлюваними природними ресурсами.

Головна перевага ГІС перед іншими інформаційними системами – в можливості об’єднання різнорідних даних на основі географічної (просторової) інформації. Можливість зручного пошуку об’єктів за географічною чи іншою просторовою ознакою, пошук об’єкта в базі даних за значеннями його атрибутів з подальшим з’ясуванням його місця розташування на карті-схемі роблять ГІС-технології не­замінними у створенні сучасних інформаційно-довідкових систем. З огляду на тенденції розвитку Internet, що найближчим часом може стати одним з основних джерел інформації в усьому світі, інтеграція ПС-технологій і Internet-технологій становить безсумнівну актуальність.

Для забезпечення дотримання законодавства про охорону довкілля в процесі гос­подарської та іншої діяльності в Україні здійснюється екологічний аудит.

Екологічний аудит

Еколого-безпечний розвиток суспільства, держави потребує ефективної екологізації усіх сфер виробництва, постійної об’єктивної та оперативної інформації про еколо­гічний стан (і особливості його змін) усіх об’єктів людської діяльності, тобто ефек­тивних екологічної оцінки та екологічного контролю. Систему такого контролю становлять постійне екологічне інспектування, екологічна паспортизація об’єктів і процесів людської діяльності, екологічний аудит. Екологічний аудит – один з найнові­ших методів екологічної оцінки і контролю, новий вид важливої підприємницької ді­яльності в галузі охорони довкілля, який потребує високого рівня екологічної освіти, серйозного досвіду роботи в природоохоронних органах. Особи, які виконують еко­логічний аудит, повинні мати відповідний державний документ-сертифікат (ліцензія на право здійснення екологічного аудиту), який засвідчує права особи на проведення цього важливого екологічного процесу і відповідний рівень знань і досвіду.

У перекладі з англійської термін «аудит» означає «ревізія звітності» і передбачає два види перевірки – внутрішню і зовнішню. Проте екологічний аудит є процесом більш складним і ширшим. Нині він є одним з механізмів управління в галузі охорони довкілля і ресурсокористування. Тому фахівець-екоаудитор повинен мати глибокі знання в галузі екологічного законодавства і нормування, бухгалтерського обліку й аудиту, екологічного моніторингу і менеджменту, проблем місцевої регіональної і глобальної екології.

Екологічний аудит є одним з нових інструментів, що дають змогу ефективно регу­лювати еколого-економічні відносини з дотриманням вимог екологічної безпеки.

Екологічний аудит – це процес систематичного оцінювання екологічного потенціалу об’єкта (виробництва, території та ін.) і його потенційних екологічних ризиків для встановлення відповідності вимогам чинного екологічного законодавства згідно з національними і міжнародними екологічними стандартами. Результати екологічного аудиту повинні використовуватися для визначення потрібних природоохоронних заходів, управлінських рішень і пов’язаних з ними фінансових витрат, формування ефективної екологічної політики. Позитивні висновки екологічного аудиту є дуже важливою умовою інвестиційної привабливості об’єкта (підприємства), виходу на міжнародні ринки, пільгову рекламу та пільгове банківське кредитування. У США, Канаді, Японії, Західній Європі екологічно чиста продукція (це підтверджується відповідними екологічним маркуванням та екологічною сертифікацією на основі даних екологічного аудиту) користується значним попитом і перевагами.

Основні причини екоаудиту – потреба отримання достовірної інформації про об’єкт під час страхування, приватизації, для конкуренції на ринку, ефективної екологізації виробництва.

Цілі та функції екологічного аудиту визначають залежно від особливостей об’єкта аудиту, типу останнього та вимог замовника. Ці функції і цілі суттєво відрізняються під час аудиту ділянки території, якості продукції, екологічної безпеки виробни­чого процесу чи устаткування, системи екологічного менеджменту чи екологічної безпеки інвестиційної програми та ін.

Об’єктами екоаудиту можуть бути будь-які види інвестиційної, господарської, ад­міністративної діяльності, плани, програми й об’єкти, що здатні негативно вплива­ти на здоров’я людей і довкілля, екологічні паспорти, екологічні ситуації, сировина для виробництва, продукція виробництва, військові об’єкти.

Суб’єктами екоаудиту можуть бути спеціально уповноважені особи, фахівці, які мають відповідні ліцензії, а також аудиторські фірми – організації, до статутної ді­яльності яких входить надання екологічних аудиторських послуг і які мають відпо­відну ліцензію на їх виконання. Серед суб’єктів екоаудиту вирізняють замовників екоаудиту (фізичні та юридичні особи, власники об’єктів діяльності, центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування) і виконав­ців (фахівці-аудитори, аудиторські групи, аудиторські фірми, виконавчі органи Міністерства охорони природи).

Типи екологічного аудиту:

-екологічна експрес-оцінка інвестиційних ризиків (спрощений аудит);

-оцінка екологічного стану ділянки території (власником якої є підприємство або ділянки, що приватизуються, та ін.);

-екоаудит продукції виробництва;

-екоаудит виробничої діяльності;

-екоаудит системи екологічного менеджменту (управління) підприємств і орга­нізацій.

Нині надзвичайно актуальний екоаудит приватизації, коли оцінюють роль економіч­ного фактора в оцінці майна, території, виробництва, визначають потенційні еколо­гічні ризики і вартість їхньої нейтралізації. Функції екоаудиту є не тільки оцінні, а й рекомендаційні. У виконанні екоаудиту враховують фактори, які впливають на ціноутворення в різних галузях промисловості і в різних регіонах чи районах країни. У процесі ціноутворення використовують показники екологічної небез­пеки підприємства (шкода від використання природних ресурсів, від забруднень і перезабруднень довкілля, екологічні штрафи за аварійні та залпові викиди і скиди шкідливих речовин та ін.).

Екоаудит виконують за такою схемою:

1.Підготовка до здійснення аудиту (вибирають об’єкт аудиту, складають команду експертів-аудиторів, визначають обсяги і специфіку перевірки); критеріями еко­аудиту є система природоохоронних актів, норм, законів.

2.Безпосереднє виконання екоаудиту (реєструють і аналізують контрольну систему управління, збирають і аналізують дані екологічного характеру, переві­ряють статистичні дані, складають звіт про результати перевірки); доказами екоаудиту є документально зафіксовані факти відповідності діяльності об’єкта екологічним нормам і стандартам.

3.Діяльність після завершення аудиту (складають кінцевий звіт, складають і реалізують план заходів з екологізації об’єкта, коригують дії об’єкта).

Об’єктивність і ефективність аудиту залежить від таких чинників: активні дії і під­тримка керівництва об’єкта, об’єктивність і незалежність експертів-аудиторів, їхня компетентність і висока кваліфікація, чітка структурна і систематична процедура перевірки, контроль за якістю останньої, активне здійснення запропонованих за­ходів і виконання рекомендацій.

У розвинених країнах екоаудит є дієвим інструментом оцінки й управління ризи­ком, передбачення і запобігання позаштатним ситуаціям, інструментом екологічного менеджменту.

Вигоди від здійснення екологічного аудиту:

-підвищення репутації підприємства на внутрішньому і зовнішньому ринках, підвищення інвестиційної привабливості його розвитку;

-зменшення витрат на виробництво через використання нових, більш прогре­сивних економічних і екологічних технологій;

-розширення ринків збуту більш екологічно чистої продукції і підвищення своєї конкурентоспроможності на світових ринках;

-зменшення витрат на сировину, воду, електроенергію за рахунок впроваджен­ня рекомендованих аудиторами заходів.

Екологічний аудит на режимних об’єктах, що містять державну таємницю, здійс­нюють відповідно до законів «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991), «Про державну екологічну експертизу» (1995), «Про державну таємницю», «Про екологічний аудит» (2004) та ін.

Екологічний аудит обов’язковий для екологічно небезпечних об’єктів і підпри­ємств (відповідно до переліку Кабінету Міністрів України); екологічно небезпечних військових, оборонних об’єктів та інших приватних об’єктів, що здійснюють еко­логічно небезпечні види діяльності; у банкрутстві юридичних і фізичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечні види діяльності. Для інших об’єктів людської діяльності екологічний аудит є процедурою добровільною, хоча, як зазначалося ви­ще, дає низку суттєвих вигод і переваг.

Державне управління у сфері екоаудиту здійснюють Кабінет Міністрів, місцеві ра­ди, органи виконавчої влади, Міністерство охорони навколишнього середовища і природних ресурсів.

Сертифікація (визначення кваліфікації екоаудиторів) здійснює Аудиторська палата України. Термін дії сертифіката не може перевищувати п’яти років. Після цього ауди­тор повинен підтвердити свою кваліфікацію складанням іспиту спеціальній комісії.

У разі встановлення кількаразових фактів низькоаудиторської перевірки, система­тичних чи грубих порушень чинного законодавства України, встановлених норм і стандартів екоаудиту дія сертифіката припиняється.

Довідкова інформація

1-Географічна оболонка Землі – цілісна і безперервна оболонка Землі; охоплює нижні шари атмосфери, верхні товщі літосфери, майже всю гідросферу і всю біосферу. Ці складові частини географічної оболонки проникають один в одного і знаходяться в тісній взаємодії, між ними відбувається безперервний обмін речовиною і енергією. Сумарна товщина географічної оболонки — декілька десятків км. Основним джерелом процесів, що відбуваються в географічній оболонці, служить енергія Сонця. Її нерівномірне надходження і розподіл по кулястій поверхні Землі приводить до величезної просторової диференціації природних умов у межах географічної оболонки. Значну дію на формування географічної оболонки надає і внутрішнє тепло Землі; з дією ендогенних сил пов’язана неоднорідність макроструктури літосфери (утворення і розвиток континентів, океанів, гір, рівнин, западин та ін.). Від інших оболонок Землі географічна оболонка відрізняється наявністю життя, різноманіттям видів вільної енергії, наявністю речовини в трьох агрегатних станах — твердому, рідкому, газоподібному. Верхня і нижня межі географічної оболонки виражені нечітко, вони становлять перехідні зони. До географічної оболонки звичайно відносять шар атмосфери заввишки 25-30 км; у ньому відмічається наявність пилу літосферного (головним чином вулканічного) походження і можуть існувати живі організми. У географічну оболонку входять океани, глибина яких перевищує місцями 10 км. У літосфері до географічної оболонки, як правило, відносять тільки зону гіпергенеза (завглибшки в декілька сотень метрів, іноді до 4-5 км), але іноді її нижню межу проводять по підніжжю стратисфери, середній глибині сейсмічних або вулканічних вогнищ, підошві земної кори, рівню з постійними протягом року температурами гірських порід. Уявлення про географічну оболонку як про «зовнішню оболонку Землі» введено російським метеорологом і географом П. І. Броуновим (1910), термін «Географічна оболонка» був запропонований російським географом А. О. Григор’євим (1932).

2-Арістотель (384-322 рр. до н.е.), давньогрецький філософ. Твори Арістотеля охоплюють всі галузі тодішнього знання. Прагнув пізнати світ у цілому, пізнати природу та організми, що її населяють, проникнути в зміст природи і передати це іншим людям. Він займався логікою і біологією, метафізикою і етикою, психологією і теологією, географією і астрономією і так, що вони були об’єднані в струнку систему. Землю Арістотель уявляв кулястою і невеликою в порівнянні із Всесвітом. На доказ кулястості Землі він вказував про круглу форму тіні під час місячних затемнень і на зміну зоряного неба при переміщенні з півночі на південь. Арістотель вважав, що Земля знаходиться в центрі Всесвіту. Завдяки авторитету Арістотеля ця думка панувала протягом 2 тисяч років. Практично все відоме на той час у географії було узагальнене в його книзі «Метеорологіка». У праці «Про небо» він наводить докази кулястості Землі. В одному з розділів «Метеорологіки» йде мова про зміну земної поверхні, тобто про трансгресії і регресії, про кругообіг води із Чорного моря в Середземне, солоність води, зональність Землі. Арістотель виділяє 5 зон, з яких тільки дві обжиті. «Метеорологіка» Арістотелля – це, по суті, початки загального землезнавства.

3-Ератосфен Киренський (близько 276-194 рр. до н. е.), давньогрецький учений. Заклав основи математичної географії, вперше виміряв дугу меридіана. Праці з математики (теорія чисел), астрономії, філології, філософії, музиці.

4-Геродот (між 490 і 480 рр. — 425 р. до н. е.), давньогрецький історик, якого називають «батьком історії». Один із перших географів і учених-мандрівників. На підставі баченого і розпитувань дав перший загальний опис відомого тоді світу. Для написання своєї знаменитої «Історії», як передбачається, об’їхав майже всі відомі країни свого часу: Грецію, Південну Італію, Малу Азію, Єгипет, Вавилонію, Персію, відвідав більшість островів Середземного моря, побував на Чорному морі, в Криму і в країні скіфів. Користувався методом районування, описуючи Лівію. На території цієї країни він виділив чотири специфічні широтні смуги: приморська населена зона, зона «диких звірів», «піщана смуга» (зона пустель) і південна населена зона.

5-Вареніус Бернгард (Вареніус Бернхардус) (1622-1650), нідерландський географ. Автор «Загальної географії» (1650), в якій у системі знань про Землю вперше виділив географію.

6-Крашенинніков Степан Петрович (1711-1755), російський мандрівник, дослідник Камчатки, академік Петербурзької АН. Учасник 2-ї Камчатської експедиції (1733-1743). Склав перший «Опис землі Камчатки» (1756).

7-Ломоносов Михайло Васильович (1711-1765), російський вчений, енциклопедист, природодослідник, філософ, поет, художник, історик.

8-Гумбольдт Олександр (1769-1859), німецький природодослідник, географ і мандрівник. Досліджував природу різних країн Європи, Центральної і Південної Америки («Подорож в рівноденні області Нового Світу»), Уралу, Сибіру. Один із засновників географії рослин і вчення про життєві форми. Обґрунтував ідею вертикальної зональності, заклав основи загального землезнавства, кліматології. Твори Гумбольдта зробили великий вплив на розвиток еволюційних ідей і порівняльного методу в природознавстві.

9-Паллас Петро Симон (1741-1811), російський природознавець, академік Петербурзької АН. Керував експедиціями Петербурзької АН (1768-1774) на Сході, Південному Сході Європейської частини Росії і в Сибіру, 1793-1794 – на Півдні Росії (включаючи Південну Україну і Крим). Зібрав великі ботанічні, зоологічні, палеонтологічні, геологічні, кліматологічні, етнографічні та інші матеріали, результати яких опубліковані в книзі «Подорож по різних провінціях Російської держави». Автор «Флори Росії». Праці із зоології, палеонтології, ботаніки, етнографії та ін.

10-Гільденштедт (Гюльденштедт) Іоганн Антонович (1745-1781), російський природодослідник і мандрівник, академік. Учасник експедицій АН (1768-1774). Автор щоденників, що містять обширний географічний, біологічний і етнографічний матеріал щодо Кавказу і України.

11-Лепехін Іван Іванович (1740-1802), російський мандрівник і натураліст, академік Петербурзької АН (1768). Керував експедицією АН (1768-1772) в Поволжі, на Уралі і півночі Європейської частини Росії. Основна праця «Денні записки подорожі...» — один з великих творів російської наукової думки XVIII ст.

12-Еверсман Едуард Олександрович (1794-1860), російський натураліст, лікар і мандрівник, один із основоположників зоогеографії в Росії. Зробив у 1820-1830 рр. ряд подорожей по азіатській частині Росії, зібрав обширні колекції ссавців, птахів, комах. Велика частина робіт присвячена фауні південного сходу Росії.

13-Мідендорф Олександр Федорович (1815-1894), російський природодослідник і мандрівник, академік, почесний член Петербурзької АН. Досліджував (1842-1845) і склав природничо-історичний опис Північного і Східного Сибіру і Далекого Сходу. Вказав на зональну рослинність і наявність в Сибіру вічної мерзлоти.

14-Сєвєрцев Микола Олексійович (1827-1885), російський зоолог, зоогеограф і мандрівник, один з піонерів екології і еволюційного вчення в Росії. У 1857-1879 досліджував Середню Азію, створив перші комплексно-географічні характеристики її природи. Праці із зоогеографічного районування Палеарктики, птахів Росії.

15-Борщов Ілля Григорович (1833-1878), російський ботанік і хімік, професор Київського університету. У роботі «Матеріали для ботанічної географії Арало-Каспійського краю» (1865) дав загальний нарис краю і ботаніко-географічний аналіз його флори. Вперше наніс на карту ареали 66 видів рослин. Автор робіт із систематики квіткових рослин, анатомії і фізіології рослин, з колоїдної хімії.

16-Рупрехт Франц Іванович (1814 -1870), російський ботанік, член Петербурзької АН. Подорожував по півночі Європейської частини Росії (1841) і Кавказу (1860-61). Основні праці присвячені флорі вищих рослин різних районів Росії, систематиці злаків, зонтичних, водоростям Тихого океану. У роботі «Геоботанічні дослідження про чорнозем» (1866) обґрунтував зв’язок утворення чорнозему із степовою рослинністю.

17-Богданов Модест Миколайович (1841-1888), російський орнітолог, зоогеограф. Досліджував фауну Поволжя, Кавказу, побережжя Мурманська. Один з керівників Товариства природодослідників при Санкт-Петербурзькому університеті.

18-Семенов-Тянь-Шанський (до 1906 р. Семенов) Петро Петрович (1827-1914), російський географ, статистик, громадський діяч, почесний член Петербурзької АН. З 1849 р. вів експедиційні роботи на Східно-Європейській рівнині. В 1856-1857 рр. вивчав Тянь-Шань, створив першу схему його орографії і висотної зональності (наукове вивчення Тянь-Шаню через 50 років було відмічене додаванням до його прізвища «Тянь-Шанський»).

19-Татищев Василь Микитович (1686-1750), російський історик, державний діяч. Праці з етнографії, історії, географії. Татищев вперше побачив і усвідомив зв’язок географії з історією: почавши за дорученням Петра I картографічне і географічне вивчення Росії, він переконався, що знання географії країни неможливе без вивчення її історії. Результатом цих робіт стали праці з географії Сибіру і Росії.

20-Радищев Олександр Миколайович (1749-802), російський письменник, філософ.

21-Арсеньєв Костянтин Іванович (1789-1865), російський статистик, історик, географ, академік Петербурзької АН. У 1819-1821 професор Петербурзького університету. Намагався обґрунтувати економічне районування Росії. Головна праця «Статистичні нариси Росії» (1848).

22-Габліц Карл Іванович (Карл Людвіг) (1752-1821), російський природодослідник, ботанік, мандрівник, член-кореспондент Петербурзької АН. Учасник експедицій Петербурзької АН, зокрема, з 1769 р. в експедиції по басейну Дону, Волги, Кавказу, в 1781 р. в експедиції по Каспійському морю. Описав ряд нових для науки видів рослин і тварин. Автор перших зведень по природі Криму.

23-Траутфеттер Рудольф Ернестович (1809-1889), російський ботанік, член-кореспондент Петербурзької АН. Основні праці з флористики і систематики. Роботи з історії ботаніки в Росії.

24-Мензбір Михайло Олександрович (1855-1935), російський зоолог, основоположник наукової школи, академік. Книга «Птахи Росії» (1893-95) — перше критичне зведення з систематики і біології птахів Росії. Праці із зоогеографії Палеарктики, порівняльної анатомії.

25-Воєйков Олександр Іванович (1842-1916), кліматолог і географ, основоположник кліматології в Росії, член-кореспондент Петербурзької АН. Серед численних робіт Воєйкова найбільше значення має капітальна праця «Клімат земної кулі, особливо Росії» (1884), в якій вперше була розкрита фізична суть і розглянута структура складних кліматичних процесів, виявлені роль окремих кліматоутворюючих факторів і взаємодія клімату з іншими компонентами природи.

26-Нікітін Сергій Миколайович (1851-1909), російський геолог, член-кореспондент Петербурзької АН. Праці із стратиграфії карбону, пермі, юри і крейди Європейської частини Росії. Один з організаторів гідрогеологічних досліджень у Росії.

27-Геттнер Альфред (1859-1941), німецький географ. Праці з історії і методології географії, відносив географію до просторових («хорологічних») наук.

28-Докучаєв Василь Васильович (1846-1903), російський природодослідник, професор Петербурзького університету. У класичній праці «Російський чорнозем» (1883) заклав основи генетичного ґрунтознавства. Створив вчення про географічні зони. Дав наукову класифікацію ґрунтів (1886). У книзі «Наші степи раніше і зараз» (1892) виклав комплекс заходів боротьби із засухою. Геолого-географічні «екскурсії» вченого проходили територією України; завдяки їм були визначені більш придатні умови для господарювання в цій місцевості. Заснував першу в Росії кафедру ґрунтознавства (1895). Ідеї Докучаєва зробили вплив на розвиток фізичної географії, лісознавства, меліорації та ін.

29-Краснов Андрій Миколайович (1862-1914), російський ботанік і географ. Праці з історії рослинності Середньої Азії, степів Північної півкулі. Сприяв розведенню в Росії чаю і цитрусових. Заснував Батумський ботанічний сад (1912).

30-Морозов Георгій Федорович (1867-1920), лісовод, ботанік і географ. Створив сучасне вчення про ліс як біогеоценоз, заснував школу лісознавства в Росії. Розробив вчення про типи лісових насаджень, розвинув уявлення про зміни лісових порід і їх співтовариств, обґрунтував теорію вирубувань і лісовідновлення.

31-Висоцький Георгій Миколайович (1865-1940) - видатний український вчений у галузі лісівництва, ґрунтознавства, геоботаніки, фізичної географії і гідрології, основоположник науки про ліс і лісову дослідницьку справу. Автор понад 200 наукових праць. Вивчав вплив лісу на водний режим місцевості, заклав основи ґрунтової гідрології посушливих районів, розробив теорію трансгресивної ролі лісів, класифікацію дібров і заслужено визнаний корифеєм степового лісорозведення. Велике значення мають розроблені вченим для степових умов деревно-чагарниковий і деревно-тіньовий типи лісових насаджень.

32-Танфільєв Гаврило Іванович (1857-1928), російський географ, геоботанік і ґрунтознавець, основоположник болотознавства. Праці з географії, зональності рослинного покриву. Автор «Географії Росії».

33-Сибірцев Микола Михайлович (1860-1900), російський ґрунтознавець. Розробив генетичну класифікацію ґрунтів.

34-Вернадський Володимир Іванович (1863-1945), російський природодослідник, мислитель і громадський діяч. Основоположник комплексу сучасних наук про Землю — геохімію, біогеохімію, радіогеологію, гідрогеологію та ін. Творець багатьох наукових шкіл. Академік АН. Ідеї Вернадського зіграли визначну роль у становленні сучасної наукової картини світу. У центрі його природничонаукових і філософських інтересів – розроблення цілісного вчення про біосферу і еволюцію біосфери в ноосферу, в якій людський розум і діяльність, наукова думка стають визначальним чинником розвитку, могутньою силою, порівнянною за своєю дією на природу з геологічними процесами.

35-Глінка Костянтин Дмитрович (1867-1927), російський ґрунтознавець, один з основоположників ґрунтознавства, академік АН; пропагандист генетичного ґрунтознавства. Праці із зональності ґрунтового покриву, генезису і класифікації ґрунтів. Організатор і керівник ґрунтово-географічної експедиції до Сибіру і Середньої Азії (1908-1914).

36-Берг Лев Семенович (1876-1950), фізико-географ і біолог, академік АН. Розробив вчення про ландшафти і розвинув ідеї В. В. Докучаєва про природні зони. Першим здійснив зональне фізико-географічне районування території колишнього СРСР. Капітальні праці з іхтіології (анатомії, систематики і розповсюдження риб), кліматології, озерознавству, а також історії географії. У 1922 р. висунув еволюційну концепцію номогенезу (номогенез – концепція біологічної еволюції як процесу, що проходить за певними внутрішніми закономірностями, що не зводяться до дій зовнішнього середовища.).

37-Неуструєв Сергій Семенович (1874-1928), російський ґрунтознавець і фізико-географ. Увів термін «сірозем» і встановив сіроземний тип ґрунтоутворення в пустелях.

38-Полинов Борис Борисович (1877-1952), російський ґрунтознавець і геохімік, академік. Основні праці з формування кори вивітрювання і походження ґрунтів, класифікації і геохімічної характеристики ландшафтів.

39-Броунов Петро Іванович (1852-1927), російський метеоролог і агрометеоролог. Професор Київського (1890) і Петербурзького (1900) університетів. Організував Придніпровську мережу метеорологічних станцій. У 1878 р. запропонував методи прогнозу руху циклонів по зміні тиску, пояснив виникнення і рух циклонів. Знайшов у житті культурних рослин «критичні періоди», з’ясував, як пов’язаний розподіл вологи і середнього тиску повітря на Землі з розподілом різних ґрунтів. Підготував (1925) атлас ізокліматичних зон Землі. Увів поняття «зовнішньої» (географічної) оболонки Землі, що є предметом фізичної географії як науки.

40-Крубер Олександр Олександрович, російський фізико-географ. Один з найбільших російських дослідників карсту. З 1897 р. вивчав карстові рівнини Східно-Європейської рівнини, Криму, Кавказу. Брав участь в створенні географічних підручників і хрестоматій.

41-Раменський Леонтій Григорович (1884-1953), російський ботанік і географ. Вивчав природні кормові угіддя ряду районів Росії. Розробив уявлення про єдину типологію земель, розвивав екологічний напрям в геоботаніці, вніс багато нового в її теорію. Був родоначальником застосування кількісних методів при геоботанічних дослідженнях. Один з основоположників вчення про морфологію географічного ландшафту.

42-Григор’єв Андрій Олександрович (1883-1968), російський географ. Організатор (з 1918) і перший директор Інституту географії АН. Розробив вчення про географічну оболонку Землі; дав аналіз природних умов різних географічних поясів Землі.

43-Солнцев Микола Адольфович (1902-1991), російський фізико-географ і ландшафтознавець. Основні праці з регіональних ландшафтних досліджень, питань таксономії, структури і динаміки ландшафтів.

44-Ісаченко Анатолій Григорович (1922), фізико-географ і картограф. Основні праці із дослідження загальних закономірностей фізико-географічної диференціації, класифікації ландшафтів, праці з фізико-географічного районування, складання ландшафтних карт. Роботи з історії і теорії географічної науки (класифікація географічних наук, уточнення понятійно-концептуального апарату географії).

45-Мільков Федір Миколайович (1918-1996), відомий російський географ. Широку популярність здобув своїми роботами з теорії, методології і практики ландшафтознавства, методів вивчення ландшафтів. Мільков став одним із засновників антропогенного ландшафтознавства, розробив вчення про ландшафтну оболонку Землі, зробив великий внесок у фізико-географічне районування і картографування, запропонував систему парагенетичних ландшафтних комплексів, організував широкомасштабні дослідження ландшафтів.

46-Геренчук Каленик Іванович (1904-1984), відомий український фізико-географ, геоморфолог, ландшафтознавець. Основні праці присвячені питанням розвитку рельєфу, проблемам ландшафтознавства, фізико-географічному районуванню території України, природоохоронним проблемам, загальним і регіональним питанням фізичної географії, геоморфології.

47-Міллер Гаврило Петрович (1934–1994), засновник школи гірського ландшафтознавства, учень К.І. Геренчука. Зробив значний внесок у розуміння загальних закономірностей динаміки і розвитку природних територіальних систем, прогнозування їхніх станів, експертизи сучасного стану і станів з різноваріантними антропогенними модифікаціями. Активний прибічник застосування ландшафтної парадигми практично у всіх можливих напрямках життя сучасного суспільства. Розробив основи гірського ландшафтознавства, встановив закономірності генезису структури і динаміки гірських ландшафтів. Розробив методику картографування гірських територій. Започаткував низку прикладних напрямків у ландшафтознавсті.

48-Маринич Олександр Мефодійович (1920), відомий український вчений у галузі фізичної географії, геоморфології, ландшафтознавства та історії географічної науки.

49-Шищенко Петро Григорович (1936), фізико-географ, заслужений діяч науки і техніки України, член-кореспондент Академії педагогічних наук України, професор кафедри географії України, доктор географічних наук, Лауреат Державної премії України, президент Українського географічного товариства. В галузі фізичної географії ним розроблені теоретичні положення, визначені об’єкт, предмет, зміст і послідовність ландшафтознавчого аналізу в регіональному проектуванні. У результаті багатолітніх досліджень встановлені закономірності просторової диференціації ландшафтів України, обґрунтовані оригінальні схеми ландшафтного районування її територій. Виконані дослідження стійкості ландшафтів України як їх здатності зберігати інваріантну структуру при певних режимах природного функціонування і антропогенних навантажень у зональних діапазонах фізико-географічних умов, що є основою для визначення співвідношення стадії регіонального проектування і відповідних їм масштабів ландшафтознавчих досліджень для прийняття проектних рішень.

50-Сочава Віктор Борисович (1905-1978), російський географ, геоботанік і ландшафтознавець, основоположник Сибірської географічної школи, творець нового напряму в географічній науці – учення про геосистеми.

51- Тенслі Артур Джордж (1871-1955), англійський ботанік. Професор. Викладав у вузах Лондона, Кембріджа, Оксфорда. Один із засновників англо-американської фітоценологічної школи. Ввів поняття «екосистема» (1935).

52-Троль Карл (1899-1975), німецький географ. Брав (з 1926) участь в експедиціях в гірські райони Північної і Південної Америки, Африки, Центральної Азії. Основні праці з вивчення рельєфу, клімату, рослинності і їх взаємозв’язків, особливо в гірських і тропічних країнах, а також з проблем екології ландшафтів. Увів поняття «ландшафтна екологія» (1939).

53-Рюбель Едуард (1876-1960), швейцарський геоботанік і фізіолог рослин.Особливо прославився дослідженнями мохів. Займався проблемою співвідношення екології, фітогеографії і геоботаніки.

54-Гродзинський Михайло Дмитрович (1957), фізико – географ, завідувач кафедри фізичної географії та геоекології, географічного факультету КНУ ім. Т. Шевченка. Професор, доктор географічних наук. Наукові інтереси – у сфері ландшафтної екології. Ним написаний перший у слов’яномовних країнах університетський підручник з цієї дисципліни, розроблений ряд теоретичних положень та концепцій ландшафтної екології, які здобули широке визнання. М.Гродзинський обґрунтував концепцію множинності форм стійкості ландшафтів та систему показників її кількісного оцінювання. На основі цієї концепції з’ясовані механізми забезпечення та порушення стійкості геосистем, ландшафтних територіальних структур різних типів та ландшафтних меж і екотонів. Ним розроблені методи визначення допустимих норм антропогенних навантажень на ландшафти та екосистеми, критерії та методи визначення ступеня критичності станів ландшафтів, оцінки імовірності та втрат від екологічних ризиків.

55-Гуцуляк Василь Миколайович (1935), професор кафедри фізичної географії та раціонального природокористування Чернівецькиого національного університетету. Організатор масштабних досліджень з геохімії ландшафтів та екології людини (медичної географії) у межах Буковинсько-Північномолдавського регіону. Впродовж багатьох років ним досліджувались проблеми техногенного геохімічного навантаження на природне середовище, особливо урбанізованих територій. У рамках геоекологічного напрямку кафедри фізичної географії та раціонального природокористування Чернівецького національного університету під керівництвом Гуцуляка В.М. сформувалася нова наукова мікрошкола ландшафтно-геохімічної екології. Ним розроблена еколого-геохімічна концепція визначення стану ландшафтного середовища. На її основі він запропонував методику інтегральної оцінки екологічної ситуації та вперше склав серію ландшафтно-геохімічних та геоекологічних карт території Буковини та півночі Молдови.

56-Арманд Давид Львович (1905-76), російський географ, доктор географічних наук. Книга «Нам і онукам» (1964) – одна з перших в Російській Федерації з проблем охорони природи. Визначні розробки в галузі техніки, видатний внесок у розвиток фізичної географії, ландшафтознавства і природокористування, популяризація географічної і екологічної науки.

57-Чорногора – найвищий гірський масив Українських Карпат, у межах Закарпатської та Івано-Франківської областей. Простягається на 40 км між долинами річок Чорної Тиси, Білої Тиси та Чорного Черемошу.

58-Свидовецький масив – гірський масив, розташований на північному сході Закарпатської області між долинами річок Тересви і Чорної Тиси.

59-Ясінська улоговина, міжгірське зниження у Сх. Карпатах між хребтами Ґорґани, Свидівець та Чорногора у верхів’ї р. Чорної Тиси.

60-Мармароський масив знаходиться на північному схилі Рахівських гір – в одному з відрогів Мармароського кристалічного масиву. Основним гірським вузлом є гора Піп Іван Мармароський (1940 м).

61-Чорногірський масив – найвищий гірський масив Українських Карпат, у межах території Закарпатської та Івано-Франківської області. Простягається на 40 км між долинами річок Чорної Тиси, Білої Тиси та Чорного Черемошу.

62-Беручашвілі Микола Леванович (1947-2006), грузинський фізико-географ, ландшафтознавець і картограф. Основні праці з геофізики ландшафтів, теоретичних і методологічних основ комплексних фізико-географічних досліджень.

63-Шелфорд Віктор Ернст (1877-1968), американський зоолог, спеціаліст у галузі екології, головним чином водних організмів. Займався еколого-фізіологічною біогеографією тварин. Увів в біогеографію ландшафтно-біономічне трактування поняття «біом».Крім гідробіологічних досліджень, вивчав взаємодію організмів у наземних співтовариствах, вплив клімату на співтовариства. Перший описав природу Північної Америки з екологічної точки зору.

64-Бяллович Юрій Петрович (1910-2004), український еколог, біогеоценолог, лісівник. Обґрунтував поняття «культурфітоценоз», теорію фітокультурних ландшафтів, започаткував розвиток культурфітоценології. Увів термін «біогоризонти» – функціональні підрозділи шарів у біоценозах.

65-Елтон Чарлз Сазерленд (1900-1991), англійський вчений-еколог. Основоположник екології тварин, біогеоценології і екології популяції. Став одним із учених, що здійснили синтез теорії природного відбору з екологією.

66-Одум Юджин (1913-2002), відомий американський еколог і зоолог, автор класичної праці «Екологія», яка до цього часу є кращою в світі працею з теорії екології. Займався питаннями кількісної характеристики енергетичних потоків у наземних екосистемах (енергетичні потоки в водних екосистемах досліджував молодший брат Юджина – Г. Одум).

67-Погребняк Петро Степанович (1900-1976), український вчений-лісівник та ґрунтознавець, академік АН. Був одним з ініціаторів створення Українського товариства охорони природи, яке очолював протягом 1950-1962 рр. Наукові інтереси стосувалися екології, геоботаніки, ґрунтознавства, фізичної географії, геоморфології, ландшафтознавства та інших наук. На матеріалах ряду експедицій (1926—28) розробив методику лісової типології, що базувалася на оцінці ґрунтово-кліматичних умов за складом і продуктивністю лісу. Автор лісової геоботаніки і лісових культур.

68-Ізмаїльській Олександр Олексійович (1851-1914), російський учений, агроном. Наукова діяльність присвячена питанням історії розвитку степів, вологості ґрунтів і боротьби із засухою у степах Південної Росії. Велике значення у боротьбі із засухою Ізмаїльській надавав агротехнічним заходам (глибока оранка, обробка поля поперек схилів, знищення бур’янів та ін.), підкреслював значення добрив у боротьбі із засухою. Першим широко провадив стаціонарні дослідження ґрунтового водного режиму у зв’язку з різним культурним станом ґрунтів. У своїх працях, крім питань ґрунтознавства, висвітлював також питання тваринництва та сільськогосподарської ентомології.

69-Ферсман Олександр Євгенович (1883- 1945), російський геохімік і мінералог, один із основоположників геохімії. Особливо важливе прикладне значення мали дослідження Ферсманом Хібінської тундри (1920) і Мончетундри (1930), де за його участі були відкриті родовища апатиту і мідно-нікелевих руд. Велику увагу надавав проблемі кларків і міграції елементів. Розробляв проблему енергетики природних неорганічних процесів і запропонував геоенергетичну теорію, в якій зв’язав послідовність випадання мінералів із величинами енергій кристалічних решіток. Один з перших обґрунтував необхідність застосування геохімічних методів при пошуках родовищ корисних копалин. Був найбільшим знавцем коштовних каменів, їм присвячений ряд його наукових і науково-популярних робіт.

70-Перельман Олександр Ілліч (1916-1998), російський фізико-географ. Основні праці з геохімії ландшафтів і геохімії гіпергенних процесів. Автор підручника «Геохімія».

71-Глазовська Марія Альфредівна (1912), географ-ґрунтознавець. Наукові дослідження в області географії, картографії і генезису ґрунтів, геохімічних методів пошуку корисних копалин; праці з теорії і методики ландшафтно-геохімічних досліджень.

Бойсен-Йенсен Петер (1883-1959), датський фізіолог рослин. Роботи щодо вивчення росту і розвитку рослин, продуктів фотосинтезу. Довів (1910) наявність у рослин гормонів росту. Автор першого зведення з фітогормонів (1938).

 

Додаток А (довідковий)

 

 

 

Рисунок А.1 – Найпростіші моделі екосистеми і геосистеми: 1 – екосистема, 2 – геосистема; А₁, А₂, А₃ – абіотичні компоненти, Б – біота. Лінії позначають міжкомпонентні зв’язки

 

 

 

 

Рисунок.А.2 – Схема ієрархії геосистем

 

 

Рисунок А.3 – Схема співвідношення таксономічних одиниць ландшафтної диференціації території (індивідуальних, типологічних, морфологічних)

 

 

 

Рисунок А.4 – Схема диференціації ярусів і ландшафтів гірських країн (за А.Г. Ісаченком, 1965). Яруси: 1-низькогірний; 2-середньогірний; 3-високогірний. Ландшафти: а, б, г – низькогірні; в – середньогірні; д, е - високогірні

 

 

 

Рисунок А.5 – Схема диференціації середньо- й низькогірних ландшафтів

 

 

 

Рисунок А.6 – Фізико-географічне районування України. I – Східно-Європейська рівнинна ландшафтна країна: 1 – зона мішаних лісів, 2 – зона лісостепу, 3 – зона степу: а – Північностепова підзона, б – Середньостепова підзона, в – Південностепова підзона. II – Карпатська гірська ландшафтна країна; III – Кримська гірська ландшафтна країна

 

 

Рисунок А.7 – Фізико-географічне районування Сумської області (за Б.М.Нешатаєвим)

 

 

 

Рисунок А.8 – Принципові моделі гео- та екосистеми (за В.С.Преображенським): а – модель геосистеми; б – модель екосистеми (аутекологічний підхід); в – модель екосистеми (синекологічний підхід); 1 – геокомпоненти; 2 – зв’язки між ними

 

Рисунок А. 9 – Основні типи структур геосистем

Рисунок А. 10 – Схема потоку енергії в геосистемі.

Сонячна радіація: R-сумарна, RI-пряма, RS-розсіяна, RA- відбита; RE-ефективне випромінення; RB-радіаційний баланс; Т-витрати тепла на транспірацію; Е-те саме на фізичне випаровування; Q-турбулентна від­дача тепла атмосфері; Р-енергія на фотосинтез; Р_b-енергія дихання рос­лин; Р_a-чиста первинна продукція; Р_m-втрата енергії з опадом; Р_i-енергія у фітомасі; ВМ-енергія, на­копичена в прирості біомаси; Z-енер­гія, що надходить до травоїдних тва­рин (консументів 1-го трофічного рів­ня); Z_b-енергія дихання тварин; Z_i-енергія синтезу нової зоомаси; Z_m-енергія, що втрачається із заги­беллю тварин; Z_z-енергія, що пере­ходить до наступного трофічного рів­ня; М-енергія мортмаси; M_b-енер­гія на дихання сапротрофів; М_с-енергія окиснення мортмаси;М_m — енергія мінералізації мортмаси; H — енергія, накопичена в гумусі

 

 

Рисунок А.11 – Схема потоків вологи в геоситетемі: R – атмосферні опади; V – конденсація водяної пари; S,SS – води поверхневого стоку; Т – транспірація; SE – фізичне випаровування з поверхні

Рисунок А.11, аркуш 2

ґрунту; FE – випаровування з поверхні фітогеогоризонтів (інтерцепійна втрата); S_і – низхідний потік вологи в ґрунті; SR – всмоктування вологи корінням; К – транспорт вологи до транспіруючих поверхонь рослин; P_h – втрати вологи на фотосинтез; SG_і – відтік ґрунтових вод за межі геосистеми; G – поповнення ґрунтових вод геосистеми підземними

Рисунок А.12 – Схема потоків мінеральних речовин у геосистемі (за М.Д.Гродзинським, 1993):1 – ландшафтно-геохімічні бар’єри;

Рисунок А.12, аркуш 2

2 – мінеральні речовини, що нагромаджуються на бар’єрі;3 – осадові галогенні породи;4 – водоносний горизонт з мінералізованими породами. R – надходження речовин з атмосферними опадами; D – надходження речовин з пилом; DR – вимивання дощами речовин, затриманих листяною поверхнею; Р – розчинення солей осадових галогенних порід; S – надходження речовин з поверхневим стоком; IW – надходження речовин з боковим притоком ґрунтових вод; AW – винесення речовин з боковим притоком ґрунтових вод; М – мінеральні речовини опаду; V – низхідний потік речовин з водним розчином; К – поглинання речовин коренями рослин; F – транспортування речовин рослиною; А – нагромадження речовин на ландшафтно-геохімічних бар’єрах; W – висхідний потік речовин з водним розчином; SS – внесення речовин поверхневим стоком

 

 

Рисунок А.13 – Піраміда біомас (а) та концентрації забруднень (б) на трофічних рівнях геосистеми (за В. Вудвелом, 1967): I-IV – трофічні рівні; 1 – біомаса; 2 – логарифм концентрації забруднень

 

 

 

Рисунок А. 14 – Система людина-довкілля в індустріальній фазі

 

 

 

Рисунок А.15 – Місце антропогенних ландшафтів у ландшафтній сфері Землі (за Мільковим)

 

Рисунок А.16 – Графічне визначення стійкості геосистем до чинника антропогенно-техногенного тиску (за Шищенком, Гродзинським): t – час розвитку геосистеми;; Y’_кр, Y’’_кр – критичні значення дослідженого параметра Y у часі; Y_н, Y_р – нормальне та реальне значен-

Рисунок А.16, аркуш 2

ня параметра Y у часі; S_t’, S_t’’ – потенційна саморегуляція геосистеми

на моменти часу t’ і t’’; Р_St’ та Р_St’’ – стійкість геосистеми до фактора антропогенно-техногенного тиску на моменти часу t’ і t’’; Т_t’ і Т_t’’ –енергія потенціалу саморегуляції Р_s’, що витрачається на моменти часу t’ і t’’ на стабілізацію геосистеми.

 

Рисунок А.17 – Розподіл концентрації забруднюючих речовин у приземному шарі атмосфери під факелом точкового джерела: Н – висота; С – приземна концентрація; М – кількість речовини, що викидаєть­ся за одиницю часу; X - відстань від джерела викиду; а - зона перекидання факела; b – зона задимлення; с – зона поступового зни­ження рівня забруднення; d – зона забруднення неорганізованими викидами