Типологізація і порівняння економічних систем

ТЕМА 2. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ І ПУБЛІЧНЕ УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ЕКОНОМІЧНИХ СИСТЕМ

1. Типологізація і порівняння економічних систем

2. Статистичний аналіз економічних систем

3. Індексно-рейтинговий аналіз сучасних економічних систем

Типологізація і порівняння економічних систем

Основні економічні цілі суспільства по-різному реалізуються у різних економічних системах. Відповідно до алгоритму вирішення головних питань економіки визначають певні типи організації господарського життя суспільства, дослідженням яких займається такий розділ економічної науки, як порівняльний (компаративний) аналіз економічних систем.

Сучасна економічна наука пропонує багато класифікацій економічних систем залежно від їх поділу за найхарактернішими ознаками. Зокрема, аналіз і порівняння економічних систем здійснюють за формаційним, пофазним, інституціональним і загально- Цивілізаційним підходами.

Формаційний підхід. Доволі поширений, розвивається в руслі марксистської традиції ще із середини XIX ст. Він ґрунтується на теорії переходів від однієї суспільно-економічної формації, що має у своїй основі певний спосіб виробництва, до іншої. Еволюція людського суспільства і суспільний прогрес загалом розглядаються в цій теорії як поступальний рух від нижчих до вищих за розвитком форм суспільно-економічних формацій. Економічна система вважається фундаментальною складовою певної формації й ототожнюється зі способом виробництва, який визначається рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин, а вони співвідносяться між собою як зміст і форма. Основою розвитку суспільно-економічних формацій є конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами, передусім відносинами власності, які у різні часи можуть сприяти або стримувати цей розвиток. Згідно з панівними у певному суспільстві формами власності в історії людства виокремлюють п’ять формацій з відповідними їм способами виробництва: первісно-общинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична.

Формаційний підхід відіграв величезну роль у становленні наукового пізнання соціального прогресу, структуруванні економічного розвитку, наданні йому об’єктивного закономірного і поступального характеру. Однак він виявив і певні вади, пов’язані з економічним детермінізмом. Наприклад, у межах формаційного підходу важко пояснити тривале співіснування різних економічних і суспільних систем, які можуть навіть належати до різних цивілізацій.

Пофазний підхід. Обґрунтовуючи положення, що всі аспекти життя суспільства обумовлюються його економічною системою і способом виробництва, пофазний підхід виходить з того, що економічна система значною мірою є наслідком загального характеру суспільства. Наприклад, релігія, філософія, природні й національні особливості, ментальність впливають на спосіб організації господарського життя суспільства. Політична система суспільства може висувати і залишати при владі консерваторів, які намагаються зберегти все як було, внаслідок чого економічні зміни відбуватимуться значно повільніше. А культурна спадщина нації може включати запас нагромаджених технологічних знань, і тоді її економічна система істотно відрізнятиметься від економічної системи нації, де такі знання незначні. Відчутно впливати на генезу економічних систем можуть природно-кліматичні умови країни.

Інституціональний підхід. Його обґрунтував шведський економіст Гуннар-Карл Мюрдаль (1898—1987). Будучи за деякими ознаками близькою до структури суспільно-економічної формації (рис. 2.7), інституціональна інтерпретація суспільства відрізняється від неї тим, що економічна система, її складові разом з іншими важливими інституціями утворюють інституціональну основу суспільства. А отже, економічна система є породженням і відтворенням субординованої взаємодії багатьох суспільних інституцій. При цьому виникає нова методологічна проблема, яка полягає у само ідентифікації, виокремленні фундаментальних ознак певного типу економічної системи, інституції якої розчиняються в інших елементах інституціональної основи суспільства, навіть зникають серед них.

Загальноцивілізаційний підхід. Найпоширеніший у сучасних умовах. Відповідно до нього еволюція економічних і суспільних систем розглядається у значно ширших межах — від цивілізації

Рис. 2.7. Марксистська та інституціональна інтерпретація структури суспільства

до цивілізації, наприклад, за схемою: доіндустріальне — індустріальне — постіндустріальне суспільство. В основу загальноцивілізаційного підходу покладено ідею існування загальних закономірностей діяльності і розвитку людини як індивіда і члена суспільства. Вихідними для дослідження цивілізації є обумовлені людським життям потреби, діяльність людей і створені ними цінності.

Цивілізаційний підхід, не заперечуючи в принципі формацій-ного, звертає увагу на накопичення матеріального і духовного багатства людства, неперервність історичного процесу, його взаємозв’язки, спадкоємність, що особливо співзвучно сучасному світу. Тобто загальноцивілізаційний підхід поєднує у собі переваги формаційного та інституціонального підходів до типологізації економічних систем, не виключаючи тривалого співіснування в одній цивілізації різних типів організації господарського життя суспільства та їх повторюваність у різних цивілізаціях. Головним критерієм виокремлення типів економічних систем є їх домінуюча роль у конкретній господарській цивілізації, а також відповідність загальному вектору її розвитку.

Отже, всі підходи типологізують економічні системи відповідно до їх взаємозв’язків із оточуючим середовищем, місця і ролі у масштабніших соціально-культурних утвореннях (формація, суспільство, цивілізація). Однак усі вони недооцінюють внутрішню логіку функціонування і самоустрою економічних систем, їх типові риси, структурованість, які мають власний потенціал, інерцію самовідтворення навіть у несприятливому оточуючому середовищу. Тому сучасна політекономія, поряд з аналізом формаційних, інституціональних, загальноцивілізаційних та інших чинників класифікації економічних систем, виокремлює з конкретно-історичних умов і виявів соціально-економічного розвитку суспільства найтиповіші загальні форми (власності, управління, ринків і ціноутворення тощо) і механізми (координації та планування, координації та контролю господарських процесів тощ0) його господарської організації. Завдяки цьому продовжується традиція класичної та неокласичної шкіл у розробленні аналітичного інструментарію дослідження, без чого неможливі моделювання і прогнозування перебігу господарських процесів, внутрі- та міжсистемних трансформацій економіки і суспільства.

Принципово інші критерії класифікації економічних систем використовує розроблена в теоретичному руслі німецького неолібералізму концепція ідеальних типів господарства, яка спирається на конституюючі (установлені) елементи економічних систем, а саме: форми (права) власності й координуючий механізм. Згідно з цією концепцією всі існуючі економічні системи тяжіють до кількох ідеальних типів, основою яких є різний ступінь централізації або децентралізації прийняття господарських рішень, співвідношення форм приватної та державної власності.

Найхарактерніша і найпоширеніша диференціація економічних систем на ідеальні типи за ступенем розвинутості ринкового механізму координації господарських процесів. Вона охоплює п’ять основних (ідеальних) типів сучасних економічних систем, довкола яких обертаються різноманітні реальні форми вияву організації господарського життя суспільства: традиційну, командну, перехідну, змішану і ринкову економіку (табл. 2.1).

 

Традиційна економіка. Тип економічної системи, в якій виробництво є замкненим, локальним, обмеженим завданнями самозабезпечення і підтримання господарства у незмінній формі, тому вибір та прийняття основних економічних рішень зумовлені панівними традиціями, звичаями, суспільними і груповими інстинктами. Спадковість і кастовість обумовлюють економічну поведінку індивідів, їх роль у суспільному поділі праці. В усіх сферах життя суспільства спостерігається застій, суттєво обмеженими є технічний прогрес та інновації, оскільки вони суперечать традиціям і звичаям, загрожують стабільності суспільних структур. Релігійні та соціокультурні цінності більш значущі, ніж економічна доцільність.

Командна економіка. Має у своїй основі суспільну (державну) власність на всі виробничі ресурси, засоби виробництва. Тотальне одержавлення економіки зумовлює централізовано планове прийняття ОСНОВНИХ економічних рішень (що, ЯК І ДЛЯ КОГО Виробляти). Для командної економіки притаманна вертикальна система ієрархії, вершиною якої є центральний плановий орган що приймає стратегічні рішення, встановлює пріоритети господарського розвитку суспільства, регламентує всі сфери економічного життя.

Перехідна економіка. їй властивий динамічний, нерівноважний стан перетворень усієї системи соціально-економічних відносин у напрямі до нової організації господарського життя суспільства. Вона небезпідставно ототожнюється зі змішаною (багатоукладною) економічною системою, яка поєднує в собі традиційні та нові якості, різні способи господарювання. Однак ці характеристики далеко не вичерпують складний і суперечливий політекономічний зміст феномену перехідної економіки, яка є не просто економікою переходу від однієї якості до іншої, а особливою за якістю економікою, яка може відтворюватися і функціонувати тривалий час.

Змішана економіка. Для неї характерне поєднання індивідуального прийняття рішень, приватного підприємництва і конкуренції з економічним контролем суспільства і приватних інститутів. У змішаній економіці значно розширена сфера державного контролю і регулювання на основі державних витрат, державної власності, перерозподілу податків, програм соціального забезпечення та ін. Питома вага і конкретні форми державного втручання в економіку в кожній країні суттєво відрізняються.

Ринкова економіка. У цьому типі економіки координація і регулювання господарської діяльності, прийняття основних економічних рішень відбувається на основі дії ринкового механізму. Рушійними мотивами економічної поведінки є особисті матеріальні інтереси, коли господарюючі суб’єкти, конкуруючи між собою, прагнуть максимізувати доходи на основі індивідуального прийняття рішень, орієнтації на сигнальну систему ринкового ціноутворення. Роль держави обмежена сферою забезпечення нормативно-правової бази, захисту приватної власності, підтримання і розвитку конкурентного устрою ринкового господарства.

Таким чином, економічні системи можуть бути типологізовані з різних позицій, кількість яких теоретично необмежена. Крім того, всі системи слід розглядати як перехідні, оскільки вони завжди перебувають у стані переходу від однієї своєї історичної форми до другої.

Отже, порівняння і класифікація економічних систем є узагальнюючими, вони зосереджують увагу на типових способах господарювання та їх визначальних рисах. Кожний тип економічних систем виявляється у багатоманітті похідних форм еко-номічного і соціального розвитку різних суспільств і країн. Тому з’ясування специфіки функціонування реальних економічних систем можливе у процесі аналізу і співставлення їх ідеальних типів з конкретно-історичними формами економічного устрою, відповідною системою виробничих відносин і механізмами господарювання.

2. Статистичний аналіз економічних систем

Економіко-статистичний та рейтинговий порівняльний аналіз економічних систем -це розділ сучасної економічної компаративістики, який активно розвивається, і є дуже важливим за своєю роллю, значним за обсягом і специфічним за використанням.

Порівняємо економічні системи різних країн світу за величиною і динамікою ВВП.

У сучасній економічній компаративістиці та системі національних рахунків ВВП - це один із основних показників, що характеризує національну і світову економіку в цілому. ВВП представляє собою суму доданих вартостей, створених за певний період часу, як правило, за рік, виробниками на території певної країни. Благо отримує свою вартість у національній валюті, його виробництво і обмін фіксуються в однаковому вигляді системою національного рахівництва.

Розрахунок ВВП здійснюють за трьома методами:

1) виробничим методом - як сума доданих вартостей у всіх галузях;

2) розподільчим методом - як сума доходів від використання за рік факторів виробництва;

3) методом кінцевого використання - потоку витрат - як суму витрат на придбання товарів і послуг, створених протягом року в країні.

Найбільшого поширення із перелічених методів набув останній. Це пояснюється тим, що складові кін­цевого використання ВВП краще піддаються між- країнному зіставленню (вимірювання в єдиній валюті) і спираються на більш надійні дані порівняно з даними про доходи і створену в галузях додану вартість.

Для міжкраїнних зіставлень, обчислений у національній валюті ВВП, перераховується, як правило, у долари США. Перерахунок здійснюється за методами: валютним курсом; паритетом купівельної спроможності (ПКС); синтетичним коефіцієнтом перерахунку, так званим Атлас-методом. Кожний із перелічених методів має переваги і недоліки, а відтак, - і свою сферу застосування.

Всі три методи перерахунку забезпечують необхідну репрезентативність при порівнянні рівнів економічного розвитку країн за величиною ВВП на душу населення. Але більшістю учених вважається найоб'єктивнішим - перерахунок за ПКС. Проте, використовуючи цей метод, не враховують чинник конкурентоспроможності національної економіки, який набуває вираження, в першу чергу, у поточному номінальному курсі національної валюти. Країни, що виробляють товари і послуги з високими витратами і низькою якістю, для реалізації своєї продукції на світовому ринку змушені знижувати курс. Окрім того, для активізації розвитку національної економіки держави часто практикують „помірну” інфляцію, яка також призводить до падіння національного курсу. Інфляційна складова останнього фіксується як різниця між номінальним і реальним курсом.

Так, наприклад, за ПКС світовий ВВП у 2003 р. становив 51 трлн. дол. США і 35 трлн. дол. США – за Атлас-методом. Отже, різниця між величинами світового ВВП, підрахованого за двома даними методами, становить 16 трлн. дол. США. Тому питання про методи розрахунку ВВП й інших макроекономічних показників має принципове значення. (Статистичні збірники Світового банку вміщують економічні показники по країнах світу, розраховані у доларах США за Атлас-методом.). Отже, відношення ВВП за ПКС до ВВП за Атлас-методом фіксує зниження державою курсу національної валюти з метою сприяння реалізації продукції на світовому ринку.

Дані по окремих країнах за темпами приросту ВВП у 2011 р., наступні (в %): Китай - 9,2; Аргентина - 8,0;. Індія - 7,3;. Туреччина - 6,6;. Саудівська Аравія - 6,5;. Індонезія - 6,4;. Україна - 4,7; Росія - 4,3 [44].

Сучасні демократичні держави, авторитарні режими та аграрні монархії, як правило, характеризуються відповідними рівнями економічного розвитку, зіставними для різних країн.

Деякі вітчизняні та зарубіжні вчені, такі як А. Гальчинський, Є. Гайдар, В. Мау, А. Меддісон та ін. спостерігають закономірний зв'язок між середнім рівнем ВВП на душу населення і певними формами політичної та соціальної організації суспільства. Підтвердженням достовірності даної закономірності є розрахунки відомого вченого А. Меддісона за двохсотлітній період, згідно з якими, держави із середнім рівнем ВВП на душу населення у 1200-1400 дол. США - це зазвичай аграрні країни з авторитарними режимами (у ХУІІ-ХІХ столітті вони були аграрними монархіями), з низькими рівнями грамотності. Країни, у яких рівень ВВП на душу населення становить 2000-3000 дол., - це індустріальні країни з грамотним населенням і, як правило, авторитарними або тоталітарними режимами (Україна не є виключенням з правил, і мала у 2011 р. ВВП на душу населення 3651 дол. США). Високорозвинуті демократичні це такі країни, в яких середній рівень ВВП на душу населення перевищує 15000 дол. США, переважає сектор послуг і наявний високий потенціал людського капіталу.

Закономірність розвитку соціально-економічних систем відомий американський учений С. Хантінгтон пояснює ще й таким: формування стійких демократій, як правило, пов'язано з досягненням досить високого рівня економічного розвитку. Дослідження залежності між рівнем розвитку економіки, ступенем розкріпачення особи і демократизацією суспільства в компаративістиці займають не останнє місце.

Аналізуючи ці залежності С. Хантінгтон наводить наступні дані. У 1989 р. з 24 країн з рівнем доходів на душу населення понад 6 тис. дол. не мали демократичних режимів лише 3 країни (Саудівська Аравія, Кувейт та Об'єднані Арабські Емірати). На противагу цьому із 42 найбідніших країн лише 2 - Індія та Шрі-Ланка - мали демократичні режими. Із 53 країн із середнім рівнем доходів 23 - з демократичними режимами, 25 - тоталітарні, 5 - перебували на стадії трансформації до демократичного ладу.

Результати досліджень дали змогу С. Хантінгтону зробити висновок про тісний кореляційний зв’язок між багатством і демократією у країнах із середнім рівнем економічного розвитку. У бідних країнах, вважає вчений, демократизація є неможливою. До країн із середнім рівнем доходів С. Хантінгтон відніс країни, які в середині 70-х років минулого століття мали рівень ВВП на душу населення 1000- 3000 дол. США, з яких лише п'ять країн з ВВП на душу населення не демократизувалися до 1989 р., зокрема - Іран та Ірак.

Отже, у сучасній економічній літературі існують різноманітні класифікації країн за обсягами ВВП, кількість яких необмежена.