Отже, фактично ЗУНР охоплювала тільки територію Східної Галичини з населенням 4 млн осіб.

Центральні органи влади ЗУНР. 9 листопада 1918 р. Українська Національна Рада сформувала уряд — Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким. У складі уряду було 14 секретарств (міністерств), які очолювали державні секретарі: внутрішніх справ (Л. Це-гельський), зовнішніх зносин (В. Панейко), фінансів (К. Левиць-кий), військових справ (Д. Витовський), юстиції (С. Голубович), торгівлі й промисловості (Я. Литвинович), земельних справ (С. Баран), шляхів сполучень (І. Мирон), пошт і телеграфу (О. Писець-кий), праці й соціальної опіки (А. Чернецький), громадського здоров'я (І. Куровець), освіти (тимчасово О. Барвинський), віросповідання (О. Барвинський), громадських робіт (І. Макух).

Було створено ще й продовольчий відділ, який прирівняли у правах до секретарства (на чолі з С. Федаком).

За партійним складом вісім державних секретарів належали до національно-демократичної партії, два — до радикальної, один — до соціал-демократичної, один — до християнсько-громадської, один був безпартійний.

Листопада, коли Державний секретаріат приносив урочисту присягу на вірність українському народу та державі, Українська Національна Рада визначила його основну лінію національно-державного будівництва: робити все необхідне для возз'єднання всіх українських земель у єдиній державі, тобто не ізолюватися від уже існуючої на сході української держави, шукати можливості створення єдиної соборної незалежної України.

З метою з'ясувати ситуацію в Україні Національна Рада 8 листопада 1918 р. направила до Києва до гетьмана П. Скоропадського свою делегацію. Вона мала своїм завданням просити у гетьмана воєнної допомоги для ЗУНР. Друга делегація на чолі з держсекретарем зовнішніх зносин В. Панейком була направлена до Парижу, щоб відстоювати інтереси ЗУНР на Паризькій мирній конференції.

Листопада 1918 р. Українська Національна Рада визначила конституційні засади ЗУНР, прийнявши "Тимчасовий Основний закон". У ньому закріплювалася назва держави, її територія і кордони; проголошувалося верховенство і суверенітет народу, який здійснює їх через свої представницькі органи, що обираються на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні, за пропорційною системою. Виборчим правом наділялися всі громадяни держави без будь-яких обмежень, у тому числі незалежно від їх національності, віросповідання або статі. Вищим органом влади мали стати Установчі збори (або Сейм). До його обрання ця влада належатиме Українській Національній Раді, а виконавча — Державному секретаріату. Гербом ЗУНР було затверджено золотого лева на блакитному тлі щиту, прапором — блакитно-жовтий стяг.

Проголошення незалежної Української держави, визволення від багатовікового гноблення та експлуатації з боку чужоземців викликали у населення західноукраїнських земель хвилю патріотизму, прагнення працювати на благо своєї держави і народу. У багатьох містах і селах відбувалися урочисті збори, вуличні походи, церковні молебні.

Місцеві органи влади й управління. Ще 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада видала розпорядження, згідно а яким на території Галичини належало ліквідувати всі колишні органи влади й управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний поділ — повіт, місто, містечкові та сільські общини (громади). Замість австрійських органів у містах, містечках і селах передбачалося обрати відповідно міських, общинних (громадських) комісарів і колективні органи при них, які представляли усі верстви населення — так звані "прибічні ради". У повітах належало обрати повітових комісарів і повітові національні ради. Усі ці органи населення мало обрати шляхом загальних, прямих виборів.

У першій половині листопада відбулися вибори. На багатолюдних зборах і вічах майже в усіх містах, селах і повітах було обрано відповідних комісарів і містечкові, сільські та повітові "прибічні" і національні ради.

Комісарами населення обирало, як правило, людей авторитетних, патріотів, які мали хоча б деякий управлінській досвід і бажання працювати на благо рідного краю. Передусім, це стосується інституту повітових комісарів: їх обрали з числа колишніх державних службовців, суддів, адвокатів, священиків, учителів, тобто це були люди, яких населення знало і поважало.

Повітові комісари, у свою чергу, допомагали в організації виборів низової ланки державного апарату — містечкових і сільських (громадських) комісарів. Ніхто з жителів не позбавлявся права участі у виборчих зборах, права голосу.