Сорокопуди, або Як Ліза і Стефа втекли з дому

(уривки з повісті)

Місяць над Куземином стояв великий-великий і чистий як сльоза.

Зірки виблискували старанно, мов першокласники…

Куди не глянь – справжнісінька тобі ідилія.

І лише голосистий птах, нахабно всівшись на вершечку якогось куща, аж заходився криком: «Утік! Утік! Утік!»

Стефа тяжко зітхнула.

Ліза зітхнула ще тяжче.

¾ Хай би чоч той сорокопуд замовк…

¾ І справді, чого він весь час дражниться?! Йоми ми чим не догодили?..

¾ Злюка!

¾ Ябеда!

¾ Ой, потрапиш ти мені до рук, - погрозила кулачком Ліза.

¾ Упіймаємо, засмажемо і з’їмо, - сердито покосилася на кущ Стефа.

¾ Ага, упіймаєш ти його… Лови вітра в полі…

І дівчата ще тяжче зітхнули.

А сорокопуд не вгавав. Час від часу балансуючи крилом, щоб утриматися на тонкому вершечку, він весь аж вигинався в співі, наслідуючи то солов’я, то перепілку, то навіть цвірінчання курчати, - та найчастіше просто докоряючи дівчаткам: «Утік! Утік! Утік!»

Певно, й очі заплющив від старання – так заходиться! Але цього, звичайно, в таку пору вже не розгледиш. Хоч як місяць із зірками не висвічують, а сонечка ж не замінять – опівніч близиться…

А Ліза і Стефа принишкли в кущах поза хвірткою і видивляються, коли в хаті світло згасне. Коли, себто, бабуся Катя й бабуся Леся, втомившись чекати своїх волоцюг, спати нарешті ляжуть. Думається дівчаткам, що все ж колись ляжуть – не сидіти ж їм отак усю ніч, - і тоді можна буде тихесенько шмигонути по своїх ліжечках, укритися ковдерками з головою, заникнутися отак, задикуватись, як миші по нірках, - і нічого нікому не пояснювати.

Бо що ти тут поясниш?!

Анічогісінько…

Ні – кари, звісно, не уникнути, - але хай то буде уже зранку. Бо зранку люди добрішають. А звечора за такі фокуси можна й дубцем по попі отримати! Та ще й бряче – під гарячу руку…

Зранку ж бабуся Катя побурчить, бабуся Леся полає, та й усе. Одразу ж і до столу покличуть, снідати…

Ох, як у животах бурчить – слона б із’їли! Воно б не дивно – не обідавши, не вечерявши…

А світло все не гасне, бабусі все не лягають, а вже й прохолодно, і комарі такі кусючі, як сто чортів, а найстрашніше – в животах бурчить…

І ще цей соропуд: «Утік! Утік! Утік!»

Ні, треба на щось зважуватися!

Тож першою не витримує Ліза:

¾ Свиридові Петровичу тепер добре, - зітхнувши, заздрісно мовить вона. – Спить собі, певно, без задніх лап і в ус не дує. А ми…

Помовчали.

Що тут скажеш?..

¾ Може, підемо? – несміло пропонує нарешті Стефа. – Пізно вже, їм спати хочеться. Може, сон їх уже зморив, і вони не дуже лаятимуть?

¾ Ходімо, мабуть, - зітхає Ліза. – Однаково ж рано чи пізно йти доведеться…

І дівчатка, узявшись за руки, повільно – повільнюсінько! – дибають на світелко у вікні…

Отаке воно, життя!

А як гарно все починалося…

 

 

***

…А починалося все справді дуже гарно. Коли це тато з мамою не поїхали до Києва, - робота, дідько б її за попу вкусив! – Стефа з Лізою і в походи з ними ходили, і на археологічні розкопки в Більськ, і на річку, ясна річ. І сало на шпичках смажили, й сосиски, і навіть справжні шашлики одного разу. Ото було життя!

А тепер…

Ні, з бабусями добре. Дуже добре. Вони так люблять, так балують – і приголублять, і смакоти наготують, і цукерочка в кишені завжди для онучок припасена, - але все ж, усе ж… Самі подумайте, що за життя: почитай, Лізонько, книжечку; пограйся, Лізонько, зі Стефочкою; збери, Стефочко, свої іграшечки; не йдіть, діточки, на ставок, там у воду можна впасти; не нипайте, діточки, по кущах, там кліщ учепиться; не лізьте, діточки, на горище, там павуки й пилюка; краще з’їжте, Лізонько й Стефочко, по пиріжечку… а щось таке учворити, щоб потім згадувати все життя й однокласникам похвалитися після канікул – ото вже ні, з бабусями такі фокуси вже не проходять. Старенькі вони вже, не до забавок їм. Особливо бабусі Каті – вона ж навіть мамі бабуся, а бабусі Лесі – мама…

¾ Так далі жити не можна, - зважилася нарешті Ліза, коли вони з сестричкою вирвалися одного разу з бабусиної опіки й заховалися у високих кущах малини в кінці городу. Стефа смакувала солоденькими ягодами, так що вже мала малинові «вуса» й малинову «бороду». А ось Лізі було не до того – вона сиділа, узявши щоки в долоні, й дивилася на слимака, який старанно повз кудись своєю слимачачою стежкою, ні з ким не звіряючись і нікому не доповідаючи, де саме він зараз є і куди воліє податися.

¾ Ні, так далі жити не можна! – ділилася вона з меншою сестричкою своїми прикрощами. – Ось навіть найостанніший нікчемний слимак, і той живе на волі й повзе собі, куди заманеться. І ніхто йому не каже: годі тобі, слимачку, бешкетувати, не повзи в малину, краще з’їж, слимачку, пиріжечок! А ми… Досить того, що цілісінький рік у ту дурну школу ходи, щоб вона згоріла, й усіх учителів слухайся, бодай їм грець… Досить того, що вдома, поки завдання не зробиш, ніякого тобі телевізора, і поки книжки за програмою не прочитаєш, ніякої тобі цікавої книжки… Ну, вдома це ще якось можна зрозуміти – там Київ, гармидер і купа роботи. Але ж тут нам нібито свобода! Нас до бабусь мама з татом для того й привезли, щоб, як тато казав, діти вільним духом надихнулися! І де ж отой вільний дух? Де козацьке роздолля і права дитини? Усе слимаку під хвіст! З’їж, Лізонько, пиріжечок… Та мене вже нудить від тих пиріжечків! Мені чогось такого хочеться… такого… А тобі б тільки малина! Он, уже все плаття соком забризкала, Малявка…

¾ Я не мамявка, - обурилася Стефа з повним ротом. – Просто малинка смачна, - продовжила, вже проковтнувши. – І пиріжечки теж смачні…

¾ Ну, смачні… То й що? свобода ж смачніша!

¾ Умгу, - Стефа й далі ласувала ягодами. Слимак тим часом заповз під листок.

¾ Ет, тобі аби лиш напихатися! Будеш так багато їсти, то скоро й ходити не зможеш. Повзатимеш, як отой слимак, і на спині замість хатки мішок з пиріжками носитимеш.

Стефа спаленіла й уже було відкрила рота, щоб і собі сказати щось образливе, та сестричка поквапилася її заспокоїти:

¾ Гаразд-гаразд, не ображайся! Я ж думаю, як зробити так, щоб нам було краще, а ти хоч би мене підтримала…

¾ Та хіба нам погано?

¾ А що хорошого? Ось коли ми востаннє на річці були?

¾ Та позавчора, здається…

¾ А коли наступного разу підемо?

¾ Та, завтра, може…

¾ А чому аж завтра? Я сьогодні хочу! І вчора хотіла!

¾ І я хочу. Але ж бабуся казала, що вона вже старенька і не може з нами кожного дня ходити. До річки ж далеко.

¾ Ну, далеко. Але ми би й самі сходили.

¾ Ні, бабуся самих не пускає.

¾ Ото ж бо й воно, що не пускає!

Слимак виповз із-під листка й посунув далі.

¾ Ось, слимак який маленький, а коли захоче, то хай і повільно, але може до річки доповзти, - правила своє Ліза. – Або в похід… Може, він і зараз у поході? Може, то в нього не просто хатка на спині, а наплічник, у якому є все-все, що слимакові для життя потрібно?

¾ Де? – зацікавилася Стефа, відриваючись нарешті від малини.

¾ Та он же! Бач, який малий, і повільний, і товстий, а вже мандрівник…

Стефа уважно роздивлялася слимака, похитала пальчиком молочного зуба, який ось-ось мав би нарешті випасти, й мовила:

¾ Я теж хочу в похід.

¾ То ходімо!

¾ Але ж як? Тато з мамою в Києві…

¾ А ми самі.

¾ Та ж бабусі не відпустять.

¾ А ми втечемо!

¾ Як утечемо?

¾ А так: утечемо з дому – і все!

¾ Назовсім?

¾ Не назовсім! Лише на день! Ну, може на два… А бабусям записку напишемо, щоб не хвилювалися.

¾ І будемо мандрівниками?

¾ Ага, справжнісінькими мандрівниками! Як слимак! І наплічника приготуємо… ти тільки нікому нічого не кажи! Бо не відпустять!

 

Юлія Смаль із Луцька – авторка поезії та прози для дорослих і малих, хімік і філолог за освітою. Працює вчителькою, пише блоги про виховання дітей і про цікаву побутову хімію. Усією сім’єю часто подорожують, активно вчать іноземні мови. «Була б моя воля – узяла б торбинку на плечі й рушила світом пішки», – усміхається Юля.

«Ніколи не відчула, не відчувала й тепер не відчуваю. Письменник – це ого-го. А я так, хіба вчуся. Приписка біля мого імені з цим словом напружує, бо вона не є правдою. Коли з’явилися діти, почала писати казки, фантастичні оповідання й маленькі новели – love stories. Не соромлячись, стала вивішувати їх в інтернеті. А першою казкою, яку опублікували всі неледачі (журнали «Ангелятко», «Мамине сонечко», різні сайти й навіть газета тернопільської «Свободи»), була «Оленчині черевички». Тож так, усе для дітей.

Юлія Смаль

Небесна сотня

(казка)

¾ Мамо, чуєш? – спитав маленький Максимко у мами увечері перед сном. – А хто нас охороняє?

¾ Ангели, сину.

¾ Ангели? Хто це?

¾ Небесні охоронці, маленький. Вони бережуть нас від зла, від сліз, від усього поганого.
- Але ж, мамо, хіба поганого не стається?

¾ Стається, Максимку, та тільки ж ангели нас боронять, але не можуть з нами боротися. Коли людина хоче добра, то й лиха з нею не станеться, а як ця людина недобра, то чинить зле. І тоді ангели плачуть.

¾ А які вони?

¾ Хто?

¾ Ангели, мамо.

¾ Ну, це довга історія, - усміхнулася мама, підбиваючи сину подушку.

¾ Розкажи.
- І ти ляжеш уже спати?

¾ Так, мамо.

¾ Гаразд. Було колись…

¾ Давно? – перебив Максимко.

¾ Та не те, щоб, та уже минуло, - спокійно відповіла мама. – Не перебивай, бо не розповідатиму.

¾ Не буду.

¾ Так от. Була колись одна країна. Та ж така, що прекраснішої від неї не було на цілий світ. З одного боку омивало її ніжне блакитне море, з іншого на сторожі стояли сиві, старі-старі гори, від лютих вітрів її захищали густі ліси, багаті на усілякого звіра, а в серці її пашіли золотом степи. Бурхливі ріки, щедрі врожаї, мудрі люди – така була ця країна. Та сталося лихо. Захопив цю країну володар, та такий злий і жадібний, що не сказати. Його посіпаки обкрадали народ, відбирали зерно, будинки, усі статки, які чесною працею збирали люди за своє життя. А хто не погоджувався, того хапали і саджали у в’язниці. Хоча й це не найгірше… І зайшло сонце над країною.

¾ Як це? – запитав Максимко.

¾ Так кажуть, коли все навколо стає погано. Ніби, немає просвітку серед лиха.

¾ А.

¾ Але ж ці люди, вони скинули володаря?

¾ Зачекай же! Одного дня не сила стала народові терпіти знущання. Повстав він. Аж від моря вже до гір, лісів і степів, здійнялася буря. Страшна вона була, сину. Божевільний володар дістав гармати і рушниці, його посіпаки, які тоді ще нікого та нічого не боялися, теж узялися до зброї та розбоїв.

¾ І що? – хлопчик вболівав за чудесну країну з її сміливими мешканцями.

¾ Не злякався мужній народ. Беззбройні, та сміливі, виходили люди один на один проти володаревих посіпак. Спочатку поодинці, потім хвилями, і день за днем ці хвилі ставали усе нестримнішими, усе сильнішими, поки одного дня людський гнів не змив володаря з його челяддю геть з країни.

¾ Мамо, а де ж про ангелів?

¾ Бачиш, сину. Люди, молоді та не дуже, йдучи на бій з темною силою, втрачали життя. Перший упав, другий, третій – їхні серця зупинялися від ворожих куль. Але побачили люди, що герої не вмирають, що, насправді, їхні душі, у світлі, сходять у небо, в золотих, сяючих обладунках, стаючи небесними ангелами, воїнами добра. Цілий загін ангелів, ціла небесна сотня постала перед райськими ворітьми. І Бог забрав їх до себе, всіх до одного, героїв з чистими душами, та наказав берегти свій народ, боронити від лихого. З тих пір, синочку, наші ангели-охоронці ось такі, вродливі, сміливі, загартовані у бою воїни. І це вони бережуть нас від усього на світі зла.

¾ Мамо, а наш тато, він теж ангел?

¾ Так, сину. І наш тато – ангел. Найсміливіший ангел, маленький, а ти так на нього схожий.

¾ Хлопчик уже спав, уві сні йдучи посеред райського саду за руку із золотим крилатим воїном. А мама ще довго сиділа над ліжком сина, уже не стримуючи сліз.

 

 

Роальд Дал народився 13 вересня 1916 р. в мальовничій частині Великої Британії, яку називають Уельс, у невеличкому містечку Лландаффі.

Батько Роальда рано помер, і його матері Софі довелося самій виховувати шістьох дітей. Вони здобули прекрасну освіту, але ніколи не забували і своїх коренів, норвезької мови, скандинавських казок і щороку їздили в Норвегію, щоб відвідати бабусь і дідусів.

Мрійливому Роальду було важко звикнути до суворих правил пансіонів, де йому довелося навчатися (пансіон Святого Петра в м. Уестон-Супер-Маре, школа «Рептон» в м. Кенті). Він дуже любив спорт (крокет і плавання), став навіть капітаном дитячої футбольної команди. Найкращими його шкільними спогадами були шоколадні плитки фабрики «Кедбері». Вони мали різний смак, і школярам пропонувалося дегустувати й записувати свої враження від солодощів. Під час таких дегустацій, до яких учні ставилися надто серйозно, у Роальда виникло бажання самому створювати нові сорти шоколаду. Ці дитячі розваги згодом знайшли художнє втілення в його повісті-казці «Чарлі і шоколадна фабрика».

Роальд Далвідійшов у вічність 23 листопада 1990 року.

Цікаво знати

У селищі Великий Міссснден (графство Бакінгемшир, Велика Британія), де Р.Дал жив і творив майже тридцять років, створено незвичайний музей. Крім будинку, де зібрано книжки, фільми, малюнки до творів письменника, для відвідувачів відкрито великий сад із персиковими деревами, тунелями, золотими рибками в басейні. У Музеї Р.Дала відвідувачам дозволяється не лише роздивлятися експонати, але й грати, малювати, перевдягатися, бешкетувати. Тут грають у ті ігри, які письменник придумував для дітей.

Роальд Дал

Чарлі і шоколадна фабрика

(уривки)

А ось і Чарлі

Ці двоє старезних людей - батько й мати пана Бакета. їх звати дідунь Джо та бабуся Джозефіна.

А ці двоє старезних людей - батько й мати пані Бакет. їх звати дідусь Джордж та бабуня Джорджина.

Це – пан Бакет. Це - пані Бакет. Пан та пані Бакети мають синочка, якого звати Чарлі Бакет.

Це – Чарлі.

Добрий вам день. І вам добрий день. І вам.

Він радий вас бачити.

Уся їхня родина – шестеро дорослих (полічіть) і малий Чарлі Бакет - мешкає в дерев'яній хатинці на краю великого міста.

Хатинка аж ніяк не була розрахована на стількох людей, і жилося їм там страшенно незручно. Мала вона всього дві кімнатки й однісіньке ліжко. Ліжко віддали чотирьом стареньким, бо вони ж такі кволі й утомлені. Такі втомлені, що ніколи й не злазили з ліжка.

Дідунь Джо та бабуся Джозефіна лежали з одного кінця, а дідусь Джордж та бабуня Джорджина – з другого.

Пан і пані Бакети спали з малим Чарлі Баке-том в іншій кімнатці, на матрацах на підлозі.

Влітку це ще було сяк-так, а от узимку, коли по підлозі цілісіньку ніч віяли крижані протяги, ставало нестерпно.

Вони й не мріяли купити кращу хату, чи хоч би ще одне ліжко, бо були дуже вбогі.

З усієї родини роботу мав тільки пан Бакет. Він працював на фабриці зубної пасти, де цілий день сидів на лаві, накручуючи кришечки на тюбики з пастою. Але за накручування кришечок багато не платять, і бідолашний пан Бакет, хоч як багато він працював і як швидко накручував кришечки, ніколи не заробляв стільки, щоб купити бодай половину потрібних для такої великої родини речей. Грошей не вистачало навіть на харчі. На сніданок вони їли хліб з маргарином, на обід – варену картоплю з капустою, а на вечерю - капусняк. Трохи краще бувало в неділю. Усі чекали, коли настане неділя, бо хоч страви готували ті самі, але кожному дозволялося з'їсти по дві порції.

Бакети, звісно, не вмирали з голоду, але всім їм – обом дідусям, обом бабусям, батькові Чарлі, матері Чарлі і особливо малому Чарлі – з ранку до ночі здавалося, що животи поприсихали до спин.

Чарлі було найгірше. І хоч батько з матір'ю часто за обідом чи вечерею віддавали йому свої порції, та хлопцеві все одно було мало, бо він ріс. Чарлі страшенно кортіло чогось ситнішого й смачнішого за капусту з капусняком. А понад усе він хотів... ШОКОЛАДУ.

Йдучи вранці до школи, Чарлі бачив у вітринах крамничок цілі стоси величезних шоколадних плиток. Він зупинявся й дивився на них, притискаючись носом до скла і стікаючи слиною. Щодня він бачив, як інші дітлахи виймали з кишень шоколадні цукерки й пожадливо їх поглинали, і це, звичайно, була для нього велика мука.

Чарлі Бакет міг відчути смак шоколаду єдиний раз на рік, на свій день народження. Уся родина заощаджувала для цього гроші і, коли наставав знаменний день, Чарлі з самісінького чудесного ранку дарували невеличку шоколадну плиточку. І щоразу він акуратно ховав цю плиточку в спеціальну дерев'яну коробочку і зберігав її, ніби вона була зі щирого золота. Кілька наступних днів не смів до неї навіть торкатися – тільки дивився. Коли ж урешті не витримував, то віддирав з куточка манюсінький шматочок паперової обгортки, щоб визирнув манюсінький шматочок шоколаду, а тоді відкушував звідти манюсіньку крихточку – аби тільки відчути цей чудесний солодкий смак, що поволі розтікався по язиці. На другий день відкушував ще одну крихточку, а тоді ще і ще. Отак Чарлі примудрявся розтягти десятицен-тову плиточку шоколаду більш як на місяць.

Але я ще не сказав вам про одне лихо, що мучило малого шоколадолюба Чарлі понад усе. Воно докучало йому набагато більше, ніж якесь там споглядання шоколадних плиток у вітринах крамниць чи поїдання іншими дітьми шоколадних цукерок просто перед його носом.

Гіршої муки годі було уявити:

У цьому місті, майже біля самої хатинки, де мешкав Чарлі, стояла ВЕЛИЧЕЗНА ШОКОЛАДНА ФАБРИКА!

Ви собі уявіть!

І то була не якась там звичайна шоколадна фабрика. То була найбільша й найвідоміша в цілому світі фабрика! Називалася вона «ВОНКА», а власником її був містер Віллі Вонка, найкращий за всі часи виробник і винахідник шоколадних цукерок. І що то була за чудесна, неймовірна будівля! Оточена височенним муром з величезною залізною брамою, вона вся диміла й химерно гула. А повітря навколо муру аж на кілометр просякло густими й розкішними пахощами рідкого шоколаду!

Двічі на день, ідучи до школи й повертаючись додому, малий Чарлі Бакет мусив проминати фабричну браму. І щоразу він дуже-дуже сповільнював крок, задирав носа й на повні груди вдихав цей неповторний шоколадний запах, що огортав його звідусіль.

Ох, як же йому подобався цей запах!

І як же він прагнув потрапити на фабрику й побачити, що ж там усередині.

 

Пауль Маар (13 грудня 1937 р.)— популярний німецький дитячий письменник, драматург, ілюстратор, автор понад 50 творів. З 1976 року присвятив себе письменницькій праці. Мешкає у Бамбергу разом з дружиною і дітьми. Головним героєм для Пауля Маара став вигаданий персонаж Суботник. Пауль Маар зазначав, що дитячий письменник або пригадує у своїх творах власні щасливі дитячі роки, або вигадує прекрасний світ дитинства, якого не мав у дійсності. Пан Маар устами свого героя вчить нас точно знати чого хотіти і досягати своїх бажань самотужки.

 

 

Пауль Маар