Взаємовідносини дорослих і дітей

У творах Ч. Діккенса дорослі персонажі поділяються на негативних і позитивних дуже чітко. Притому негативних персонажів у його творах багато, адже його сучасники мало задумувались про права дітей. Прикладом жорстокого ставлення до дитини можуть слугувати містер Мердстон: за не вивчений урок він висік хлопчика «так, будто хотел засечь до смерти» [12]; містер Крікл, який знущався з учнів і бив їх, Феджин з роману «Пригоди Олівера Твіста», який змушував дітей красти та багато інших персонажів. В той самий час, позитивні дорослі персонажі є чуйними до дітей, поводяться з ними на рівних,піклуються і люблять дітей. Це Пеготі, містер Мелл, місс Тротвуд, містер Дік та містер Мікобер з «Девіда Копперфільда»; містер Броунлоу, Роуз і місіс Мейлі в романі «Пригоди Олівера Твіста».

У творах В. Крапівіна дорослі поділяються умовно на дві групи: тих, хто розуміє дітей, товаришує з ними («бачить ліхтарик», як сказано в «Рудому стягу впертості»), і тих, хто не розуміє потреби дітей, заважає їх безтурботному життю. До першої категорії належать здебільшого учасники «Еспади» («Тремоліно»), до іншої – чиновники і підприємці, ті, хто мають владу. Серед батьків та вчителів присутні як «хороші», так і «погані». Як зазначено вище, окремої уваги тут заслуговує педагогічний аспект спілкування дітей та дорослих. Недовіра, злість, цинізм з’являються у стосунках людей, за В. Крапівіним, коли в педагогічній діяльності стверджуються авторитарність і непохитність позиції дорослого. Наприклад, у книзі «Бронзовий хлопчик» кульмінаційний момент виникає, коли виявляється, що мета у вчителя й учнів протилежна. Вихователю важливо показати владу над учнями, знайти винуватця. Підліткам важливо захистити винуватого і відстояти свої права. На сторінках книг В. Крапівіна дорослі й діти ніби обмінюються позиціями: учні навчають, а вчителі здійснюють суперечливі, нерозважливі, іноді несправедливі вчинки. Показовим у даному випадку є конфлікт учнів класу, де навчається Кінтель, та їх вчительки Діани Осипівни щодо поїздки до радгоспу. Школярі справедливо обурені, вони прагнуть захистити свої права: «А они не имеют права, – подал голос Глеб Ярцев. – Школьников посылать нельзя. И вообще принудительный труд запрещен. Только что Декларация прав гражданина в «Молодой смене» напечатана» [2]. Вчителька ж сприймає ситуацію по-своєму: «Думаю, причина вашего спора гораздо проще, без медицины и политики. Обычная лень… И хотя бы подумали: как вы подведете совхоз», «Не хотите – не надо! Но каждый… я подчеркиваю – каждый – пусть заявит об этом персонально!.. Геннадий Романович, портфели у них в той комнате? Отлично! По крайней мере, никто не сбежит!» [2]. Вчителька не просто здійснює неправомірний вчинок, порсаючись у чужих портфелях, вона звинувачує дитину в крадіжці, знайшовши там раритетну книжку, намагається змусити Кінтеля зізнатись в тому, чого він не робив («Вы меня вором считаете?! Сами залезли в чужой портфель, а теперь…» [2]). І таких випадків, коли правами дитини нехтують, у книгах В. Крапівіна багато. Це також випадок із Сергійком Каховським у таборі, коли його лист прочитали на лінійці, і насилля батька Стасика Грачова, і зневага до дітей підполковника Смолянського. Герої письменника не бояться говорити з читачами про проблеми, що зазвичай не обговорюють з дорослими.

З іншого боку, автор демонструє нам і світлу сторону спілкування дітей з дорослими. Вона розкривається через зображення тренерів загону, добрих і розумних вчителів, батьків, що ставляться із розумінням.

У творі В. Нестайка «П’ятірка з хвостиком» автор, немов ненароком, фіксує у тексті нікчемні, дріб’язкові, а то й злочинні риси дорослого світу, що подекуди пародійно, інколи – карикатурно чи й весело проступають крізь тло світу дитячого. Так, активістка Шурочка чудово знає, що з вожатими «сперечатися не рекомендується, а рекомендується визнавати свої недоліки і обіцяти їх виправити» [6]. Гонобобель щиро впевнений, що: «справжні продавці знають як списати таку мізерію…» [6] та що слова «держава – це ми» слід розуміти буквально: «все державне – моє» [6]. Змінюються у творі й образи дорослих. Поряд із учителями та другорядними персонажами з найближчого оточення учнів з’являються нахабні продавщиці та скромний Герой Радянського Союзу, всепрощаюча й безсмертна в своїй любові баба Надя та привітна тьотя Клава, непосидючий віртуоз праці Іринарх Іванович і десантник Валера. Та й самі вчителі стають іншими. Хоча «сліпуча промениста усмішка» директора школи все ще – життєдайне «сонце в блакитному небі» [6], але глибини й духовної ваги щирої людяності, яка відчувалася в «старорежимській» учительці математики з «Одиниці з обманом» уже немає. Це людина нової формації, котра співпрацює з дітьми на рівні соціальної дії, а не духовної практики.