Китай наприкінці XIX – на початку XX СТ. Синьхайська революція

Китай, з його багатомільйонним населенням і кількатисячорічною історією, особливо хворобливо сприйняв поширення у своїй країні європейського панування. Адже китайці традиційно вважали свою державу центром Всесвіту, Піднебесною імперією, оточеною васалами й варварами. Тим сильнішим був шок, пережитий китайцями після неодноразових воєнних поразок не тільки від європейців («опіумні війни» 1840 – 1842, 1856 – 1860), а й від Японії (японо-китайська війна 1894 – 1895 рр.). Китайська держава почала швидко розвалюватись, її було поділено на сфери впливу між великими державами. Імператорська влада й конфуціанська мораль були дискредитовані. У 90-і роки XIX ст. набули поширення ідеї про необхідність значних внутрішніх трансформацій китайського суспільства, без яких неможливе збереження цілісності й незалежності Китаю. Виразниками цих ідей стали Кан Ювей, який намагався переконати імператора Гуансюя провести ліберальні реформи, і Сунь Ятсен, який висунув програму революційних перетворень після повалення монархії. З'явилися в імперії і радикально налаштовані революціонери, які закликали співвітчизників «вигнати маньчжурів і відновити Китай!», створивши в 1894 р. для реалізації означеної мети Товариство відродження Китаю (Сінчжунхой). Лідером Сінчжунхоя став колишній лікар, а тепер один із найнепримиренніших активістів антицинського руху Сунь Ятсен (1866 – 1925). Активізація опозиціонерів змусила владу реагувати, особливо після того, як у 1895 р. члени Сінчжунхоя під проводом Лу Хаотуна збурили збройне антицинське повстання у портовому м. Гуанчжоу. З огляду на обмежений кількісний склад цієї революційної організації (300 осіб) вона зазнала поразки: виступ придушили, Лу Хаотуна стратили, а Сунь Ятсен змушений був емігрувати. І все-таки повстання дало свій результат: «реформаторська партія» імператора Ґуансюя в 1898 р. розпочинає реформи. Богдихан наважився запросив групу відомих відповідними публікаціями активістів реформаторського руху (Кан Ювей, Лян Цичао та ін.) у палац, доручив їм підготувати програму необхідних нововведень, а 11 червня імператорським указом у країні почалась епоха буржуазних реформ. Вони увійшли в історію під назвою «Сто днів реформ» («Усюй бяньфа»), оскільки тривав цей процес недовго – лише 103 доби. За цей короткий відтинок часу за ініціативою Кан Ювея та його соратників Гуансюй видав понад 60 «спрямованих на викорінення старого і поширення нового» указів, які передбачали реорганізацію на західний кшталт державного апарату та армії, модернізацію освіти, активізацію залізничного будівництва, сприяння розвиткові промисловості, оптимізацію сільського господарства, розширення внутрішньої і зовнішньої торгівлі, запровадження свободи друку з цілковитим звільненням газетної діяльності від податків. З'явилися плани відкриття в Пекіні університету західного типу і медичного інституту. Однак саботаж консервативно налаштованого чиновництва не давав Гуансюю шансу втілити реформаторські плани в життя. 21 вересня Гуансюй був позбавлений трону на користь Ци Сі. Кульмінацією стало повстання під керівництвом членів товариства Іхетуань («Боксерське» повстання 1899 – 1900 рр.), жорстоко придушене військами восьми держав – Англії, США, Росії, Японії, Франції, Італії, Німеччини, Австро-Угорщини. Тоді на чолі боротьби за модернізацію стали сили на чолі з Сунь Ятсеном. Сунь Ятсен сформулював «три народні принципи», які, власне, й визначали мету перетворень у Китаї: націоналізм, себто повалення маньчжурської династії та відновлення суто китайського правління; народовладдя, тобто ліквідація монархії та встановлення республіки; народний добробут – проведення поступової націоналізації земельної власності та встановлення прогресивного податку на землю. Улітку 1905 р. в Токіо (Японія) під керівництвом Сунь Ятсена відбулось об'єднання різних китайських революційних гуртків демократичного й націоналістичного спрямування. У 1907 р. «Об'єднаний союз» здійснив декілька спроб підняти повстання проти Маньчжурської династії, але невдало. Зрештою, під загрозою революції імператриця Ци Сі погодилася на проведення ліберальних реформ, намічених ще імператором Гуансюєм. Було проголошено такі основні реформи: скасування рабства; ліквідацію станових відмінностей; ліквідацію привілеїв дворян; створення армії за європейським зразком; скасування тортур; створення дорадчих органів у провінціях; європеїзацію освіти. Але із загадковою смертю імператриці Ци Сі реформи припинилися. Провал реформ свідчив про те, що змінити китайське суспільство можна лише революційним способом. Революція почалася в Ухані. 10 жовтня 1911 р. в Учані повстали солдати. Військовий гарнізон Учана приєднався до повсталих. За ними пішли студенти, робітники. Слідом за Уханем повстання спалахнуло і в інших містах, їх учасники оголошували про свою незалежність від Пекіна і циньського двору. Маньчжурська влада в пошуках порятунку звернулася до Юань Шикая – генерала, якого за реформаторські погляди було відправлено в заслання, з проханням перебрати командування всіма збройними силами. Той погодився і незабаром став головою імператорської ради та прем'єр-міністром, повновладним диктатором Північного Китаю. Але повстання поширювалося. Оголосили про свою незалежність Ханчжоу, Шанхай, провінція Шаньдун, автономію проголосила Зовнішня Монголія. 2 грудня революційні війська зайняли Нанкін. Маньчжурська імперія почала розпадатись. Дізнавшись про початок революції, Сунь Ятсен повернувся з еміграції і 24 грудня прибув до Шанхая. Це ще більше надихнуло революціонерів. 29 грудня конференція делегатів революційних провінцій, які зібралися в Нанкіні, проголосила утворення Китайської республіки. Сунь Ятсен був одностайно обраний її тимчасовим президентом. Нова столиця Нанкін зустріла президента гарматним салютом і загальним піднесенням. 1 січня 1912 р. Сунь Ятсен прийняв присягу. Ліберали вирішили, що революція скінчилась. У Пекіні Юань Шикай зберігав владу. Він влаштовував і лібералів, і поміщиків. Його підтримали великі держави. 12 лютого 1912 р. Юань Шикай примусив матір шестилітнього імператора Пу І від його імені підписати акт про відмову від престолу. За таких умов Сунь Ятсен із його програмою «народного добробуту» став непотрібним правлячій верхівці. Він це зрозумів і через день після зречення імператора відмовився від президентства на користь Юань Шикая. Нанкінські національні збори обрали Юань Шикая президентом. Китай пережив бурхливий рік, який за місячним календарем називався синьхаєм. Синьхайська революція в Китаї закінчилася. У березні 1912 р. в Нанкіні було прийнято конституцію Китайської республіки та вирішено перенести столицю до Пекіна.