Розгляд судом справ про визнання спадщини відумерлою

Стаття 1277 ЦК передбачає 4 умови, за яких спадщина може бути визнана відумерлою:

1) відсутність спадкоємців за заповітом і за законом;

2) усунення усіх спадкоємців від права на спадкування;

3) неприйняття спадщини;

4) відмова усіх спадкоємців від прийняття спадщини. Наявність зазначених умов після закінчення одного року з моменту відкриття спадщини є підставою для звернення до суду з відповідною заявою про визнання спадщини відумерлою. При цьому правом такого звернення наділений лише відповідний орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (ст. 1277 ЦК).

Аналогічне визначення підсудності цієї категорії справ за місцем відкриття спадщини міститься і в ст. 274 ЦПК.

Слід зауважити, що ЦК не відносить органи місцевого самоврядування та/або державу до спадкоємців будь-якої черги (глава 86 ЦК), тобто виключає їх з участі в спадкуванні за законом, що підтверджується ст. 1222 ЦК, відповідно до якої спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Спадкоємцями за заповітом можуть бути юридичні особи та інші учасники цивільних відносин (ст. 2 ЦК). Таким чином, органи місцевого самоврядування, які відповідно до ст. 19 Конституції зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, набувають право на звернення до суду тільки після розгляду наявного в суді спору про право. На користь такої думки свідчить також те, що відповідно до ч. 1 ст. 45 ЦПК у випадках, встановлених законом, органи місцевого самоврядування можуть звертатися до суду із заявами про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів та брати участь у цих справах. Відповідно до ст. 274 ЦПК заява про визнання спадщини відумерлою у випадках, встановлених ЦК, подається до суду органом місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Відповідно до ч. З ст. 15 ЦПК суди розглядають справи, визначені у ч. 1 ст. 15 ЦПК, в порядку позовного, наказного та окремого провадження. Згідно зі ст. 234 ЦПК окреме провадження — це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав. Згідно з п. 8 ч. 2 ст. 234 ЦПК суд розглядає в порядку окремого провадження справи про визнання спадщини відумерлою.

Відповідно до ч. 6 ст. 235 ЦПК якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, суд залишає заяву без розгляду і роз'яснює заінтересованим особам, що вони мають право подати позов на загальних підставах. Разом з тим розгляд справ в порядку позовного провадження про визнання спадщини відумерлою за позовом органу місцевого самоврядування законодавством не передбачений. Чинне законодавство, що регламентує діяльність органів місцевого самоврядування, зокрема ст. 60 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні", встановлює, що спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем її відкриття та не надає право на звернення до суду з відповідними позовами, що повністю відповідає ЦПК (ст.ст. 45—46), які визначають обсяг прав органів місцевого самоврядування в цивільному процесі. Відповідно, можливе посилання органів місцевого самоврядування на застосування до спірних правовідносин процедури, передбаченої ст. 235 ЦПК, в обґрунтування права на звернення з позовом, не відповідає суті процедури, встановленої для визнання спадщини відумерлою, та спеціальній правосуб'єктності органів місцевого самоврядування.

При прийнятті такої заяви суд повинен врахувати ст. 1221 ЦК, яка місцем відкриття спадщини визнає останнє постійне місце проживання спадкодавця

— місто, село тощо. Слід враховувати, що місце відкриття спадщини може не збігатися з місцем смерті спадкодавця, наприклад, якщо він помер не в місці свого постійного проживання: під час перебування у відрядженні, санаторії, місцях позбавлення волі. У цих випадках місцем відкриття спадщини вважається той населений пункт, де громадянин постійно мешкав. Так, місцем проживання (і, відповідно, місцем відкриття спадщини) студентів, військовослужбовців строкової служби, осіб, засуджених до відбування покарання у вигляді позбавлення волі, вважається місто, село, селище тощо, в якому вони постійно проживали до вступу у відповідний навчальний заклад, або до призиву на військову чи альтернативну службу, або до призначення покарання у вигляді позбавлення волі. Проте в разі смерті громадянина, що постійно проживав у будинку для осіб похилого віку та інвалідів, місцем відкриття спадщини вважається місце, де знаходиться ця установа1. Таке встановлення "місця відкриття спадщини" випливає із загального аналізу норм щодо спадкування та норм, що визначають місце проживання особи, зокрема ст. 29 ЦК.

Заява про визнання спадщини відумерлою має відповідати загальним вимогам ст. 119 ЦПК і особливостям, передбаченим ст. 275 ЦПК, зокрема містити відомості про час і місце відкриття спадщини; про майно, що становить спадщину; докази, що свідчать про належність цього майна спадкодавцю; про відсутність спадкоємців за заповітом і законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або про відмову від її прийняття. Невиконання зазначених вимог тягне процесуальні наслідки, передбачені ст. 121 ЦПК, — залишення заяви без руху із наданням строку на усунення недоліків.

Встановивши, що заява за змістом відповідає вимогам закону, суд відкриває провадження в справі та призначає її до розгляду. Розгляд справи відбувається з обов'язковою участю заявника та з обов'язковим повідомленням усіх заінтересованих осіб (ст. 277 ЦПК). Заінтересованими особами за цією категорією справ можуть бути виконавець заповіту, нотаріус, відказоодержувач, сервітуарії, кредитори спадкодавця, боржники спадкодавця, особи, у яких зберігаються речі спадкодавця або які претендують на речі, що знаходяться у спадкодавця на праві користування, володіння або оренди тощо.

Встановлюючи зазначені факти, суду необхідно врахувати, що відумерлою спадщина може стати і в тих випадках, коли один спадкоємець відпадає за однією підставою, а другий — за іншою. Наприклад, коли за наявності тільки 2 спадкоємців, наприклад, 2 братів спадкодавця, один з них позбавлений права на спадкування заповідачем шляхом вказівки в заповіті, а інший відмовиться від прийняття спадщини. Виходячи з положень ст. 1277 ЦК., вимагається щоб усі, а не лише деякі спадкоємці відмовились від прийняття спадщини або були її позбавлені. В таких випадках усе спадкове майно визнається відумерлим. У разі якщо не з'явились в установлений строк лише деякі спадкоємці або відмовились від спадщини лише деякі з них, або заповідач позбавив права спадкування тільки деяких спадкоємців, за загальним правилом частина спадкового майна, яка належить тому, хто не з'явився, відмовився від спадщини чи позбавленому права спадкування, переходить не до держави, а до інших спадкоємців наступної черги1. На підставі зазначених положень К.А. Граве дійшов висновку, що визнання спадщини відумерлою можливе лише тільки щодо всього майна в цілому. Незважаючи на те, що зазначений висновок зроблений ще за радянських часів, він і досі залишається актуальним та не суперечить чинному українському цивільному законодавству.

У разі встановлення усіх обставин, що мають значення для вирішення справи, суд ухвалює рішення про визнання спадщини відумерлою та про передачу її територіальній громаді за місцем відкриття спадщини. Рішення суду є підставою згідно з Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затв. наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5 (в редакції наказу від 28 липня 2010 р. № 1692/5), для внесення відповідних змін в реєстр прав власників та реєстрації права власності на таке майно за територіальною громадою.