Гвіанське нагір'я і низовина

Між прогинами Льянос Оріноко і Амазонії північна антекліза Південно-Американської платформи утворює величезний поріг Гвіанського нагір'я, висотою до 2700 м. Воно перехоплює вологу, принесену протягом всього року, особливо взимку і навесні, пасатами з Атлантики, а влітку сюди приходять екваторіальні повітряні маси. Вивітрювання і розмив в умовах жаркого і вологого клімату зруйнували мезозойський піщаний покрив і перетворили пенеплен кристалічної основи в дуже розчленоване горбисте нагір'я, що розбите численними скидами і, яке зазнало новітні підняття. Річки, спроектовані з осадового покриву, не встигли глибоко врізатися у тверді породи і відрізняються великою кількістю водоспадів та порогів.

У давніх породах нагір'я є найбільші поклади залізних руд (до 1,3 млрд. т, родовище Ель-Пао в хребті Сьєрра-Іматака та ін.), золота (Ель-Кальяо) і алмазів, а потужна кора вивітрювання має величезні запаси бокситів (¹/₃ видобутку інших країн дають Суринам та Гаяна) і руд марганцю (родовище Сьєрра-ду-Навіу в Бразилії є найбільшим у південній півкулі, з запасами понад 25 млн. т, за деякими даними до 80 млн. т).

Велика частина нагір'я лежить в зоні субекваторіальних мусонних лісів; у розподілі ґрунтово-рослинного покриву дуже велика роль експозиції схилів та літології.

Східна частина, розташована між 2 – 5° пн. ш. в безпосередній близькості до Атлантичного океану, отримує найбільшу кількість опадів – 2000 – 3500 мм на рік. Саме тут майже повністю змитий осадовий покрив і поверхня представлена хвилястим пенепленом або згладженими кристалічними хребтами, що досягають 900 – 1300 м висоти, та чергуються з широкими долинами-депресіями (наприклад, у верхів'ях Ріу-Бранку – Ессекібо) або тектонічними котловинами, розробленими ерозією. У режимі порожистих річок з’являється осінній мінімум витрати і зимово-весняний максимум, пов’язані з особливостями річного розподілу опадів.

Зимовий дощовий сезон обумовлений вологими пасатами з Азорського антициклону. Навесні опади посилюються за рахунок вологи екваторіального повітря, що насувається на дану територію, тому весна є найбільш дощовою порою року. В середині літа починає позначатися вплив південно-східних пасатів, що досягають найбільшої сили восени, коли кількість опадів різко падає (в Каєнне за вересень і жовтень випадає 64 мм опадів, а за квітень і травень – 1032 мм).

Розподіл опадів, ґрунтів та рослинності в значній ступені залежить від експозиції схилів. Підвітряні схили і рівнини, що лежать перед ними, є посушливими. У таких місцях формуються червоні піщані або піщано-глинисті латеритні ґрунти, бідні гумусом, і чагарникове рідколісся з чахлими деревцями чапарро (Curatella americana). Навпаки, навітряні схили височин покриті опідзоленими латеритними ґрунтами і вологими вічнозеленими лісами, подібними по складу до амазонської гілеї.

Гвіанська низовина має аналогічні кліматичні умови. Амплітуда середніх місячних температур (26 – 28°С) досить низька, опадів – понад 3000 мм, мінімум – восени. Контакт нагір'я з береговою низовиною відзначений серією невисоких водоспадів, які утворюють річки, спадаючи з кристалічного плоскогір'я. На низовині вони широко розливаються, залишають принесений з гір алювій, петляють в низьких берегах. Нарощується низовина і за рахунок наносів, принесених Гвіанською течією. Берегові вали підживлюють гирла дрібних річок (для великих річок характерні естуарії), посилюючи розливи і заболоченість низовини. За береговими валами з колонадами кокосових пальм лежать болотисті хащі ріжучих трав, у яких відвойовуються невеликі ділянки під посіви рису, плантації цукрового очерету і какао; плакорні простори покриті гілеями. Внутрішній край низовини, утворений стародавніми піщаними терасами, зайнятий сухою саваною.

Центральна частина нагір'я (між западинами Ессекібо і верхньої Оріноко) більш віддалена від океану і лежить в більш високих широтах. У ній найкраще збереглися залишки піщаного покриву, більш чітко виражені сухий і вологий періоди, різкіше – залежність ландшафтів від експозиції.

Найбільш своєрідний південний край нагір'я, де поширені вцілілі від ерозії пісковики, які горизонтально залягають на кристалічній основі. Вони утворюють витягнуті крутостінні і плосковершинні гряди (наприклад, хребет Сьєрра-Пакараіма, висотою 2200 – 2300 м над р. м. зі стрімкою південною стіною в 1500 м відносної висоти, або хребет Сьєрра-Паріма) або окремі останцеві масиви типу гори Рорайма – 2771 м, найвищої точки нагір'я та ін.. Різна опірність пісковиків і пронизуючих їх діабазів та кварцитів обумовлює химерні форми вивітрювання. Стрімкі червоні, білі або рожеві стіни підносяться над пологим кристалічним фундаментом, одягненим темною зеленню лісів. У верхньому поясі масивів рослини мають пригнічений вигляд у зв'язку з низькими температурами (10 – 12°С) і сильними вітрами. Вони представлені викривленими, здебільшого ендемічними вічнозеленими чагарниками. Вершинні плато, які майже завжди оповиті хмарами і туманами, зайняті кам'янистою напівпустелею з хаосами вивітрених брил.

Пористі тріщині пісковики, які поглинають рясну вологу, дають початок численним річкам, що зриваються з уступів водоспадами до 1 км висоти (водоспад Анхель – 1054 м – найвищий в світі). Піщаникові гряди і масиви зазвичай є одночасно і водо-розділами, і гідрографічними вузлами. Врізаючись нижче за течією в пісковики, річки пропилюють в них ущелини до 100 м глибини, все більш розчленовуючи і роз'єднуючи піщаникові останці. На кристалічних породах річки врізані слабо і часто перериваються порогами і водоспадами.

Рівнинні ділянки, які перебувають у «сухій тіні» північно-східного пасату, покриті саваною. На відкритих, злегка горбистих районах проростають недоторкані вологі субекваторіальні ліси, в яких проживають численні тапіри, пекарі, мавпи, мурахоїди та інші тварини південноамериканських гілей.

На зниженій (300 – 400 м) північній частині пенеплена піднімаються вже не піщаникові, а кристалічні вершини (до 1800 м), долини річок розширюються до 10 – 15 км, річища – до 2 – 3 км, але їх ступінчастий, порожистий поздовжній профіль зберігається аж до самого впадіння в Оріноко. Розливи річок припадають на літо. Зимовий посушливий період протягом 3 – 4 місяців обумовлює поширення на півночі нагір'я сезонно-вологих змішаних лісів.

Західна частина нагір'я, розташована між 2° пн. ш. і екватором, на захід від западини Оріноко – Ріу-Негру, знаходиться протягом всього року під впливом екваторіальних повітряних мас (опадів до 3000 мм в рік). У західних районах області і тут вціліли ділянки піщаникового покриву у вигляді плоских плато до 900 м абсолютної висоти. Вони розчленовані на окремі масиви, які єдиним фронтом обриваються на схід і утворюють денудаційно-скидний щабель. Вершинні поверхні плато майже позбавлені водотоків. Зате з крутих схилів масивів стікають численні притоки Какети, Ріу-Негру і Оріноко. Вони розмивають нижчий другий щабель, розкриваючи кристалічний фундамент і залишаючи останці з більш щільних порід. Ще на схід і нижче (на висоті 120 – 200 м) лежить третій, майже повністю кристалічний щабель. Екваторіальний тип клімату та невеликі висоти зумовили наявність гілейних лісів і потужних опідзолених латеритних ґрунтів навіть на піщаникових покривах. Дана ділянка вивчена і освоєна ще в дуже слабкому ступені.

Західна частина нагір'я спускається до западини Оріноко – Ріу-Негру, в якій лише структурі та морфології властиві «гвіанські» риси. Над низовиною, що розташовується на висоті 110 – 140 м, у вигляді «цукрових голів» встають ізольовані гранітні або діабазові вершини, які досягають 700 м абсолютної висоти. Вони утворюються в результаті інтенсивності хімічного вивітрювання і енергійного схилового змиву. Молодість прогину цієї западини підкреслюється неврегульованістю гідромережі: закінчені і незакінчені перехоплення річок (наприклад біфуркація Касікьяре), системи порогів серед заболочених низин і т. п. За характером клімату, ґрунтів та рослинності цю територію вже можна відносити до ландшафтів Амазонії.

 

Амазонія

У загальних рисах Амазонія представляє велику плоску рівнину із суцільним покривом гілеї на опідзолених червонокольорових латеритних ґрунтах в умовах вологого екваторіального клімату. Однак типові екваторіальні ландшафти характерні лише Західній Амазонії. Східна Амазонія (від Ріу-Негру – Пуруса), вклинюється між Гвіанським, і Бразильським нагір'ями, зазнає впливу сусідніх природних областей і має перехідні до субекваторіальних типи ландшафтів.

Західна Амазонія, дійсно, є класичним прикладом вологоекваторіальних ландшафтів. Тут найширший (до 1300 км) і глибший прогин між оточуючими її височинами. Екваторіальне повітря панує протягом всього року. Над Західною Амазонією випадає за рік до 3000 – 3500 мм опадів. Густа і повноводна річкова мережа, великі ліси збільшують випаровування вологи. Достатком опадів обумовлена густота річкової мережі басейну верхньої Амазонки. Витоки її зароджуються в Андах і мають змішане, льодовиково-сніго-дощове живлення. Ліві притоки мають паводки з квітня по червень, тобто на початку літа північної півкулі, праві – з грудня по лютий. У ці ж періоди бувають розливи на низовині Мараньйона і верхньої Амазонки.

Андійські витоки і притоки Амазонки виносять масу твердого матеріалу, який вони відкладають біля підніжжя, підвищуючи окраїнні плато до 300 – 400 м. По виході на низовину річки течуть повільно, меандрують, розширюють свої ледве врізані долини (Журуа і Пурус, наприклад, вважаються одними з найбільш звивистих річок у світі). Такі річки з великою кількістю жовтуватих зважених часток носять назву «білих річок» (ріос бранкос). Збільшенню твердого стоку сприяє явище «падаючих земель» – обрушуються під час паводків ділянки підмитих берегів. Підраховано, що твердий стік Амазонки становить 3 млн. т/добу.

Вирівняність рельєфу і велика кількість водотоків призводять нерідко до фуркації в низов'ях приток (така смуга завдовжки в 600 км і шириною в 100 км є, наприклад, між Амазонкою і Жапурой). Серед кумедних малюнків озер, боліт, проток, стариць, прируслових валів і низовинних островів важко буває визначити головне русло Амазонки. Під час повені в одній тільки Бразилії затоплювані долини займають площу, яка дорівнює 64400 км².

На багато місяців під водою залишаються низькі заплави. Тип гілеї на заболочених алювіальних ґрунтах таких заплав носить назву каа-ігапо, або просто ігапо. Їх видовий склад бідний. Найбільш характерна імбауба (Cecropia paraensis) з повітряним корінням, яке підтримує її над водою. Уздовж русел ростуть кущі верб-орейана (Salix martiana), у заплавах типова вікторія регія (Victoria regia); після спаду води з'являються зарості високих трав.

Висока заплава (варзеа альтос) затоплюється лише головними паводками на короткий період. Тип покриваючих її гілей, як і весь ландшафт затоплюваних долин, називається також варзеа. Деревостій цих лісів значно вище (до 40 – 45 м), ліси густіші й багатші за видовим складом, ніж ігапо. У них характерні сейба, або сумаума (Ceiba pentandra) зі стовбуром у 15 обхватів і високими доскоподібними підпорами, що містить в плодах схоже на бавовну волокно (капок), фікуси, види цедрели (Cedrela) з цінною деревиною, безліч пальм (асаі, або евтерпа – Euterpe oleracea, атталеі – Attalea excelsa, піріуао – Guilielma speciosa та ін), дерево пау бразіл, що дало своє ім'я Бразилії і відоме як «червоне дерево» (Caesalpinia echinata), дерево какао (Theobroma cacao), що дає запашні плоди анона (Anona squamosa), отруйні рослини роду Strichnos, і головне, гевея, або серінгейра (Hevea brasiliensis), що містить в молочному соку 20 – 35% каучуку.

Найбільш багата рослинність незатоплених межиріч – «твердих земель» (терра фірма), або ете – основного і самого давнього ландшафтного типу Західної Амазонії. В умовах постійно високих температур (середні місячні 24 – 27°С), рясного зволоження (навіть у самі «посушливі» місяці випадає 120 – 150 мм) і відносної вологості в 75 – 90%, при густому рослинному покриві й достатку мікроорганізмів ґрунтові процеси протікають дуже інтенсивно. Ґрунтовий шар в результаті постійного промивання дуже сильно вилужений, опідзолений, має кислу реакцію, а з поверхні навіть білясте забарвлення. Залишкові оксиди заліза і алюмінію винесені в нижні горизонти, які мають характерний оранжево-червоний колір. Верхній горизонт зазвичай збагачений кварцом, що надає ґрунтам терра фірма піщаний характер. Зведення лісів призводить до швидкої втрати структури і родючості ґрунтів, які підтримуються постійним опадом.

Ліси терра фірма подібні за видовим складом з варзеа. Але тільки незатопленим гілеям властиві величезні молочні дерева (Galactodendron utile) з солодким молочним соком, кастанья (Bertholletia excelsa), плоди якої (кастаньо-ду-Пара), багаті маслом і білковими речовинами, експортуються під назвою американських або бразильських горіхів. Тут ростуть багато пальм, наприклад, дерево могно (Swietenia machogany), що дає червону деревину, каучуконос Castilloa elastica. У густому та високому надґрунтовому покриві виділяються родич Мадагаскарського «дерева мандрівників» Ravenala guianensis, безстовбурові саговники і селагінели, папороті, бананові, яскраво квітучі амаралісові та бромелієві (до них належить ананас). Виключно рясні епіфіти (на одному дереві можна нарахувати до 80 видів різних «квартирантів»), зокрема орхідеї, і ліани. З в'юнкових Амазонії широко увійшов в культуру батат.

Тварини гілеї повинні пристосовуватися або до постійного існування на деревах, або до перебування у воді, тому для Західної Амазонії характерна велика кількість чіпкохвостих жителів, яким властива брахіація, тобто форма пересування, коли почергово перекидають кожну руку з гілки на гілку. Насамперед до них відносяться широконосі мавпи: капуцини, ревуни та ін.. Мабуть, найяскравішим прикладом впливу середовища на тварин є лінивці, які постійно висять на гілках дерев спиною вниз. Довгі й чіпкі хвости мають тварини самих різних ряд: гризунів – чіпкохвостий дикобраз, хижих – чіпкохвостий ведмідь – кінкажу (родина єнотів), сумчастих – опосуми, малий мурахоїд та ін.. Майже не спускаються на землю і родина котячих – ягуар і ягуарунді, пума і оцелот. Наземний спосіб життя ведуть нічні хижаки – гривастий вовк і чагарникова собака, а також броненосець-велетень і великий мурахоїд, червона носуха, куниці, пекарі.

Природно, що дуже велика кількість земноводних і плазунів: деревні жаби, «живі ліани» – змії (отруйні шипохвостка-бушмейстер, гремучка страшна, аспіди, жакарака і неотруйні південноамериканські удави-боа з найбільшою змією Землі – водяною анакондою), черепахи і ящірки. У річках кишать каймани і алігатори, дрібні хижі риби – піранха («річковий людожер»), величезні (до 5 м) арапаіми та інші представники 2000 видів риб (¹/₃ всієї прісноводної фауни земної кулі). Дуже багато і птахів: від великих хижаків (гарпія) до калібрі, вагою в два-три грами. Десятки видів папуг, різнокольорових тангар, тукани, сонячні чаплі, гоацини – це лише деякі характерні представники орнітофауни. Тисячі видів нараховують комахи та павуки, посилюючі труднощі життя в Західній Амазонії. Вона є однією з найменш освоєних людиною областей Землі. Полюванням, риболовлею і примітивним землеробством займаються загнані в глухі нетрі аборигени – індіанці, лісовими промислами – прийшлі робітники.

Східна Амазонія (на схід від 60° з. д.) знаходиться в тих же широтах, що і Західна, температури в ній навіть трохи вищі (26 – 28°С) і настільки ж рівні протягом року. Однак рельєф Східної Амазонії менш одноманітний, в режимі опадів відчутний період посухи, режим річок дуже непостійний, їх течія переривається порогами, в масивах гілей зустрічається значна домішка листопадних видів і навіть ділянки саван.

Східна Амазонія лежить не в пологій синеклізі, а у вузькій тектонічній западині. Кристалічні фундаменти обох нагір’їв та обрамляюча їх палеозойська кромка виявляються в порогах на притоках Амазонки вже в 120 – 150 км на південь від неї і в 100 км на північ. Саме третинне плато, яке складене щільними пісковиками, пісками і глинами, в результаті неотектонічних рухів розчленоване омолодженими прямолінійними річками і утворює ступінчасту поверхню з окремих столових височин і плато (месас, або табулейрош), подібно Високим Льянос.

На кристалічних «крилах» нагір’їв поздовжній профіль річок дуже зламаний. Для судноплавства доступні лише естуарні пониззя. У третинних породах глибини річок надзвичайно великі: притоки Амазонки мають по 20 – 25 м глибини, а сама Амазонка поблизу Обідуса – 90 м. Текучі по кристалічному або піщаному ложу ріки мають прозорі, темні води (темне забарвлення дають воді рослини, які вже розкладаються) і отримали назву «чорні» (ріос-негрос). Витрата річок вкрай нерівномірна.

Майже у всій Східній Амазонії позначається вплив Південно-Східного пасату, і з червня по вересень виражений посушливий сезон. За цей період випадає всього 175 мм опадів з річної суми в 2300 мм (в окремі місяці по 12 – 15 мм, в той час як в дощовий сезон – до 450 мм). До кінця посушливого періоду добова амплітуда температур досягає 12°С. У зв'язку з цим клімат Східної Амазонії відноситься вже до субекваторіальному типу.

Нерівномірний розподіл опадів і строкатість геологічної будови Східної Амазонії обумовлюють більшу різноманітність ґрунтово-рослинного покриву в порівнянні із заходом. Пористі піщані ґрунти третинних рівнин володіють більшою водовіддачею і бідними ґрунтовими водами, яких не завжди виявляється достатньо, щоб підтримувати вічнозелену гілею під час посушливого періоду. Крім того, перемінне зволоження сприяє формуванню щільних конкреційних кір, які оголюються зливовими потоками (наприклад залізисто-марганцеві кори території Амапа). Наявність потужних латеритних кір свідчить, мабуть, і про дещо інші, більш посушливі періоди палеогеографічного розвитку Східної Амазонії порівняно із Західною.

Під час посухи в Східній Амазонії багато дерев, особливо у верхньому ярусі, скидають листя, по лівобережжю Амазонки, починаючи від гирла Ріу-Негру, часто зустрічаються рідколісся, плями пальмових саван, чагарникові савани (на латеритних корах) або трав'янисті ділянки (на щільному глинистому субстраті або пісках).

У Східній Амазонії, поряд з багатьма видами, властивими гілеям, з'являються тварини відкритих просторів – олені-мазами, дрібні броненосці, середній мурахоїд та ін.; для ландшафту рідколісь типові глиняні споруди термітів.

У східній частині низовини Амазонка стає потужнішою та повноводнішою. Ширина її вище Шингу досягає 13 км, нижче – дорівнює 80 км, а в самому воронкоподібному гирлі, з безліччю островів та рукавів (найбільш сприятливий для судноплавства старий південний рукав – Пара), досягає 230 км. У нижній половині течії спостерігається один великий підйом води з січня по червень, коли доходять літні паводкові води головних, правих приток. Підйоми води на Амазонці бувають і від морських приливів хвиль, що відмічаються на 1400 км вгору по течії річки. На невеликих глибинах в районі гирла вони рухаються зі страшним гуркотом, чутним за 5 – 10 км, у вигляді валів «поророка», заввишки 4 – 5 м. Береги низовини не тільки уздовж океану, але і по нижній течії річки, заросли манграми.

 

Бразильське нагір'я

Бразильське нагір'я складає основне ядро східної частини материка між 4 – 10° і 35° пд. ш.. Воно чітко обмежене береговою лінією на сході, скидний краєм піщаникових сьєрр – на заході, течією ріки Уругвай – на південному заході, Ла-Платою – на півдні та лише на півночі та північному заході воно поступово зливається з Амазонією. Розташоване в межах декількох географічних зон нагір'я має ряд спільних рис, пов'язаних в основному з морфоструктурами та історією розвитку, що дозволяє об'єднати його в єдину природну країну.

Майже все нагір'я зазнало тривалого континентального періоду розвитку, який призвів до панування денудаційних процесів, останцевих форм і поверхонь вирівнювання, епігенетичному закладенню сучасної річкової мережі, формуванню потужної кори вивітрювання і відносно стародавніх типів рослинності. Не тільки на рельєфі, але і на всьому природному комплексі відбилися новітні вертикальні рухи. Їх вплив проявляється у вигляді порогів у руслі спокійної рівнинної річки та в рясному зволоженні масивів, що піднялися назустріч вітрам з океану.

У сучасній морфоструктурі нагір'я можна помітити певну «зональність». Крайня східна «зона» представлена високо піднятою (до 2900 м) і розчленованою скидами і ерозією Приатлантичною антеклізою. Уздовж її східного краю, біля підніжжя скидних берегових сьєрр простягаються ділянки молодої низовини, які заходять клинами в долини річок, і піднімаються окремі острівні вершини «цукрових голів». Західний край Приатлантичної антеклізи складений моноклінально осадовими пластами, має куестовий рельєф, створений вибірковою денудацією. Центральну «зону» утворюють синеклізи Парани-Паранаіби, що з'єднуються тектонічної западиною Сан-Франсіску. У цій «зоні» переважає рівнинний рельєф, на півночі – східчасто-ерозійний. У західній «зоні», на внутрішньому (східному) дещо піднятому краї широко поширені плосковершинні острівні масиви з пісковиків (шапади), а західний, опущений край представлений м’якохвилястим пенепленом на кристалічній основі.

Більшій частині нагір'я, за винятком сходу і південного сходу, властивий сезонно-вологий клімат. Береговий обрив перехоплює основну масу вологи, принесеної пасатами з океану. Північний схід нагір’я знаходиться в дощової тіні й дуже нерегулярно захоплюється екваторіальним повітрям, яке зазвичай обтікає його з заходу. Положистий нахил нагір'я на північ сприятливий (крім північного сходу) для проникнення далеко всередину вологих повітряних мас з Амазонії. Навіть у центральних частинах нагір'я випадає 1500 – 2000 мм опадів у рік. Лише 5% цієї річної суми припадає на 5 зимових місяців, коли встановлюються високий тиск і тривала посуха. Це типовий клімат субекваторіальних мусонів.

Глибокий прогин синеклізи Парани і занурення масиву на південь обумовлюють проникнення влітку на південь екваторіальних повітряних мас по западині Токантінс на рівнини Парани, а взимку – поширення на північ повітря помірних широт, що викликає фронтальні опади. У підсумку на півдні нагір'я дощі йдуть цілий рік. На високих південних плоскогір'ях вторгнення полярних повітряних мас призводять до щорічних заморозків і зміщення на північ, аж до тропіка, межі субтропічного клімату.

Сучасна річкова мережа в значній мірі успадкована з міоценової поверхні. Проекція гідромережі з піщаникового покриву на кристалічний пенеплен або базальтово-діабазові плато призвела до крайньої нечіткості вододілів та невідповідності сучасної гідромережі існуючій орографії. Такі, наприклад, епігенетичні прориви через берегові сьєрри річки Сан-Франсіску та інших річок Атлантичного схилу. Річкова мережа дуже густа, але більшість річкових долин і поздовжні профілі річок вироблені погано, русла мають багато порогів та водоспадів, що є наслідком накладеності гідромережі, новітніх рухів і літологічних контрастів. Це створює величезні запаси слабо використовуваної гідроенергії, але вкрай обмежує можливості судноплавства.

Усі ріки Бразильського нагір'я відносяться до дощового (частково ґрунтового) типу живлення; накопичення зимових запасів вологи у вигляді снігу відсутній. Тому особливо різко в режимі річок виражений зимовий спад витрати та літні паводки. Типовим представником такого режиму є Сан-Франсиску – третя за довжиною (близько 2900 км) річка Південної Америки, яка повністю належить Бразильському нагір’ю. До кінця літніх злив вода піднімається в ній на 6 – 7 м і затоплює заплаву, шириною до 20 км; спад відбувається протягом одного місяця. У нижній течії вона утворює водоспади Паулу-Афонсу, загальною висотою в 84 м, одні з небагатьох, енергія яких у Бразилії використовується.

Сезонно-вологий клімат, особливості рельєфу, літології, розвитку протягом останніх етапів геологічної історії, діяльність людини визначили характер розподілу типів ґрунтів та рослинності та їх значні регіональні відмінності. Загальні закономірності зводяться до переважання червонокольорових латеритних ґрунтів з сезонним ритмом ґрунтових процесів і наявності широкого центрального пояса саван і ксерофітних рідколісь, обрамлених окраїнними лісовими поясами.

Екологічні умови відкритих жарких територій сприяють достатку наземних видів тварин, які часто мають захисне сіро-жовто-червонувате забарвлення: червона носуха, жовтувато-червоний гривистий вовк, темно-бура куниця тайра, червоний спицерогий олень, броненосці, червоно-бурий страус нанду і гризун пака; деякі гризуни живуть під землею (бразильський туко-туко), деякі ховаються в прирічкових заростях (водосвинка) разом з болотним оленем і тапіром. З галерейних лісів виходить ночами на полювання за термітами великий мурахоїд. Значно менше в порівнянні з гілеями мавп, змій і земноводних, зате надзвичайно багата фауна птахів та комах, особливо метеликів, мурашок і ос.

Природно, що на величезній площі Бразильського нагір'я є внутрішні відмінності та виділяється ряд регіонів, що володіють своєрідними ландшафтними особливостями.

Лісові плоскогір'я північного схилу мають перехідний тип ландшафтів між низинними гілеями Амазонії та літньовологими саванновими височинами центральної частини Бразильського нагір'я. Північна окраїна нагір'я одна з найменш вивчених і освоєних територій Південної Америки. Злегка хвиляста поверхня пенеплена поступово підвищується на південь до 300 – 350 м і подекуди урізноманітнюється пологими підняттями або невеликими плосковершинними піщаниковими останцями (шападами), що піднімаються на 100 – 150 м над поверхнею кристалічної основи. Річки, які течуть по кристалічному ложу, рясніють порогами (кашуейрос), численними на Тапажос і Шингу; долини слабо врізані, широкі (до 15 – 20 км). Протягом 2,5 – 3 місяців опади майже не випадають (5 – 15 мм в місяць), у той час як середні температури ще дорівнюють 25 – 29°С.

У напрямку на південь в лісах все більше збільшуються домішки видів, що скидають листя на час засухи, а на пористих шападах вологолюби повністю поступаються місцем ксерофітним рідколіссям. На осадових породах низинного північного сходу з рясними виходами ґрунтових вод поширені розріджені пальмові ліси (винна пальма бурити – Mauritia vinifera, воскова карнауба – Copernicia cerifera, бабасу – Orbignia speciosa та ін.)

Саванні нагір'я Центру представляють область найбільш типового і яскравого прояву сезонного ритму в розвитку природи. У той же час це область різноманітної геологічної будови і рельєфу. Тривала денудація і енергійний сезонний змив у ряді місць (наприклад, на плато Гояс) розкрили давні пенеплени на кристалічних породах цоколя. Над їх поверхнею піднімаються конусоподібні вершини і масиви (заввишки 700 – 800 м), приурочені до виходів щільних кварцитів. У східній, більш високій частині денудаційні поверхні висотою 1000 – 1100 м розбиті скидами і розколами. Крім того, ерозія відпрепарувала моноклінальні кварцитові гребені «бразілід», оформивши рельєф аппалачського типу (Сьєрра-ду-Еспіньясу з горою Ітамбе – 2033 м). На заході Центру вціліли обширні ділянки піщаникових покривів, які створюють плосковершинні та крутосхильні останці, або шапади.

Шапади поглинають і літні дощові води, і вологу зимових туманів, але майже позбавлені поверхневого стоку. У піщаникових товщах і зароджуються витоки Тапажос, Шингу, Парагваю з інтенсивною ерозією. Другим важливим гідрографічним вузлом є гористий схід, де беруть початок Паранаіба, Сан-Франсиску, Досі, Ріу-Гранді та їх численні притоки. У режимі всіх річок чітко виражений зимовий мінімум витрати.

Дощі бувають лише влітку, коли за один місяць випадає 300 – 350 мм. Кількість опадів у літній час в 2 – 4 рази перевищує можливе випаровування, незважаючи на високі середні місячні температури (23 – 27°С). Надмірне зволоження і зливовий характер дощів викликають енергійний площинний змив, підвищення рівня річок, спадні струми ґрунтових розчинів, активне розкладання органічних залишків та мінеральних сполук, винос дрібнозему.

Взимку, коли опади припиняються, а температури тримаються в межах 22 – 24°С, у верхніх горизонтах червоних латеритних ґрунтів утворюється панцир (канга), що погіршує водний режим ґрунтів. Гумусованість цих ґрунтів невелика (1 – 6%) і різко знижується (до 1%) після знищення природної рослинності та оранки. Сильна посуха і формування канги не дають можливості вирости мезофітам. Переважають ксерофітні чагарникові савани кампос серрадос з дернин жорстких злаків та окремих дерев та кущів: чапарро (Curatella americana), кажу з вітамінними плодами (Anacardium occidentalis), кактусів та ін.. На схилах при кращому зволоженні дренуванні, в умовах руйнування латеритних кір з'являються мезофітні змішані ліси. Долини річок із затоплюваними під час повеней заплавами і високим стоянням ґрунтових вод на терасах – відзначені галерейними пальмовими лісами. Основним заняттям сільських жителів відкритих саван є екстенсивне скотарство і споживче перекладне землеробство.

Північний схід нагір'я відрізняється різкою посушливістю, яка зумовлює своєрідність ґрунтово-рослинного покриву, поверхневих вод і, навіть, рельєфу цієї частини країни.

На узбережжі річна сума опадів ще перевищує 1000 мм, у внутрішніх районах падає до 300 мм. Опади випадають дуже нерівномірно і зазвичай у вигляді декількох бурхливих злив. З 100 років 50 характеризувалися або страшною посухою або надзвичайними повенями. Середні місячні температури 20 – 28°С.

Протягом більшої частини року випаровуваність у багато разів перевищує кількість атмосферних опадів. В умовах сухості та високих температур енергійно протікають процеси вивітрювання, продукти якого під час літніх злив зносяться в пониження, оголюючи більш давні породи чи залізисті кори. Над пенепленом і тут піднімаються конусоподібні кристалічні острівні гори і плосковершинні гребені – свідки давніх рівнів денудації в значно вологих умовах. У найбільш посушливих районах зустрічаються гряди пісків, які розвіваються, ячеи видування та інші еолові форми. Більшість водотоків мають лише епізодичну течію.

Ґрунтовий покрив розвинений дуже слабо: скелетні ґрунти потужністю до 0,5 м ледве прикривають корінні породи. Основними типами є червоно-бурі (у центрі) та коричнево-червоні ґрунти з лужною або нейтральною реакцією, незначним вмістом гумусу і дуже низькою родючістю. Латеритні кори часто являють собою голі в результаті ерозії та дефляції ілювіальні горизонти. Оголенню кір сприяють випалювання деревної рослинності та випас худоби.

До виключно несприятливих ґрунтово-кліматичних умов пристосовуються рослини каатинги. Дерева і чагарники в ній набувають максимально виражену ксерофільність або сукулентність, злаковий покрив майже зникає. Рідколісся, висотою до 8 – 10 м, утворені ендемічними видами дерев з сімейства анакардіїєвих, пляшко подібними деревами з сімейства баобабових з роздутими стовбурами – «водосховищами» (Cavanillesia arborea та Chorisia crispiflora), чагарниковими «каатингейра» (види Caesalpinia), мімози та іншими представниками бобових і особливо кактусами (шик-шик – Pilocereus gouneilli, опунції – Opuntia inamoena, O. palmadora та ін.). Поширення каатинги приблизно збігається з ізогієтою 650 мм. Галерейні ліси в долинах великих річок складаються з воскових пальм карнауба і бабасу, олійної пальми ойтісіка та ін.. Лісові масиви зустрічаються також на навітряних схилах і біля виходів ґрунтових вод.

Основною галуззю господарства в сертанах – глибинних районах каатинги – є розведення кіз і овець. На більш вологих околицях вирощується бавовник.

Природні риси Гірського Сходу і Приатлантичної низовини визначаються, в основному, контактом на східній окраїні материка високого гірського бар'єра і теплого океану при пасатній та циклонічній циркуляції атмосфери. Схили берегових сьєрр конденсують вологу, принесену південно-східним пасатом на півночі (в осінньо-зимовий період), північно-східним – на південь від 15° пд. ш. (влітку) і зимовими фронтальними циклонами, що доходять іноді до крайньої півночі. У підсумку за рік на півночі випадає 1000 – 1500 мм, на півдні – до 4500 мм. Середні ж місячні температури на узбережжі від 25 – 28°С на півночі до 20 – 26°С на півдні, відносна вологість 76 – 82%.

У цих умовах кора вивітрювання досягає 80 м потужності. Латеритні товщі, ступінчастий характер східних брил, перехресні тріщини, крутопадаючі гнейси в умовах переважання зносу над накопиченням сприяють утворенню останцевих вершин, відомих під назвою «цукрових голів», зі схилами до 35 – 38°. Між ними і на схід від них розташовані бідні ґрунтовими водами і рослинністю пліоценові тераси – табулейрош і алювіальні заболочені низовини – баішадас, облямовані піщаними береговими валами з ксерофільною формацією рестінга. Уздовж берегів і в гирлах річок характерні мангрові.

 

Рис. 11. Геоморфоструктурна схема Гірського Сходу та Півдня Бразильського нагір’я (за П. Джемсом)

 

На захід від берегової смуги встають уступи скидних сьєрр, що безпосередньо переходять у внутрішній пенеплен (як власне Берегова сьєрра, або Сьєрра-ду-Мар), або утворюють брилові куліси, розділені глибокими грабенами (Сьєрра-да-Мантікейра і долина Параіби) (рис. 11). На всіх масивах, включаючи і «цукрові голови», яскраво виражені давні поверхні вирівнювання, що зазнали нещодавнього підняття. Останні в поєднанні з рясним зволоженням зумовили «молодість» гідромережі та інтенсивність регресійної ерозії: деякі берегові річки вже обезголовили водотоки західного схилу (наприклад, Параіба захопила витоки Тієте).

Уступи сьєрр одягнені волого-тропічними лісами – «мато атлантико», які характерні для східних піднесених окраїн всіх материків (Індокитай, Мозамбік, Австралія і т. п.). У них формуються гірські опідзолені латеритні ґрунти. На високих сьєеррах добре виражена висотна поясність. До висоти 600 м ліси сильно вирубані під плантації бавовнику, цукрового очерету, какао та інших тропічних культур. Все ж ще зустрічаються вічнозелені гіганти з цінною деревиною: пау бразіл – (Caesalpinia echinata), рожеве палісандрове дерево – жакаранда (Machaerium mimosaefolia), пальми та ін. У поясі 600 – 1200 м, де схили крутіші, більше опадів, нижче температури, панують деревоподібні папороті та бамбуки. У верхньому лісовому поясі (межа 2100 – 2200 м) переважають листопадні (на холодний період), а вище 2400 м (середня температура липня 6 – 7°С, мінімальна до -20°С) – плями торфовищ і болота. Підвітряні схили Гірського Сходу покриті змішаними, сезонно-вологими лісами з домішкою листопадних (на час посухи).

Для південної частини нагір'я в цілому характерні три морфоструктури: кристалічне горбисте нагір'я на сході, осадові рівнини в центрі та лавове Плато Парани на заході. Східні пенеплени утворені двома куполами антекліз. Прикриваюча їхні західні схили палеозойська товща утворює внутрішні рівнини так званої «периферичної депресії». Виборча денудація видалила більш піддатливі породи та відпрепарувала у вигляді куест щільні пісковики. Із заходу рівнини обмежені різким уступом «куести Ботукату», які є східним краєм лавового плато.

На рівнинах верхньої Парани, що тягнуться між 18° – 24°пд. ш., клімат ще тропічний, сезонно-вологий. Однак сухий сезон тут виражений не різко, а річна сума опадів майже повсюдно дорівнює 1500 мм. Лише внутрішні рівнини, що лежать в дощовій тіні, отримують близько 1000 мм. До того ж піщані різновиди світло-червоних ґрунтів внутрішніх рівнин жадібно поглинають вологу, тому до них приурочені бездеревні та чагарникові савани (кампос лімпос і кампос сьєррадос), пасовища, а на зрошуваних землях бавовник. Кристалічні й лавові плато сприятливі для формування багатих гумусом (до 12%) лілово-червоних ґрунтів «терра тоша» – кращих для кавового куща – та густих сезонно-вологих лісів. Літологічні відмінності та неотектонічні рухи обумовили велику кількість порогів та водоспадів як на самій Парані, так і на її притоках. Перед гирлом Тієте (на якій 56 порогів) Парана утворює водоспад Урабупанга, висотою 12 м, а під 24° пд. ш. – Сєті-Кедас, або Гуайра, 17 м висоти.

Південніше, в області Субтропічного нагір'я, між 24° – 30° пд. ш., поверхня відрізняється значним розчленуванням: кристалічні масиви до 1500 м висоти змінюються куестами, широкими долинами або ущелинами прориву, врізаними в трап меандрами і базальтовими уступами (Серра-Жерал). Тут також багато водоспадів, серед яких один із найвідоміших у світі – Ігуасу, 80 м висоти, розташований в гирлі однойменної притоки Парани. До 24° пд. ш. регулярно доходять повітряні маси помірних широт, що викликають випадіння зимових циклонічних дощів (зникає сухий сезон) і зниження температур в червні – липні до -4°С (середня місячна 12 – 13°С), тобто формування на плато постійно-вологого субтропічного клімату. Теплолюбні тропічні ліси відступають на схили берегових серр або в западину Парани (Місьонес), а на нагір'ї з'являються типові для субтропіків вічнозелені змішані (листяно-хвойні) ліси – пінерайа (рис. 12). Вони отримали свою назву від «сосни Парани» – бразильської араукарії (Araucaria brasiliensis) з хорошою стройовою деревиною. У підліску характерний один з видів падуба – «парагвайський чай», або «йерба-мате» (Ilex paraguaiensis), з листя якого готується основний напій у низці країн Південної Америки.

На крайньому півдні нагір'я (Субтропічні рівнини Уругваю) переважають низинні рівнини, так як південний край Бразильського щита занурюється тут до синеклізи Ла-Плати. Лише невисокі (200 – 300 м) кристалічні гряди в центрі (Кучілья-Гранде) і уступи лавового плато на заході (Кучілья-де-Аедо) порушують рівнинність; «периферична депресія» зайнята долиною річки Жакуі. Східний край антеклізи занурений під четвертинні наноси, і на його місці розстеляється низовини з лагунами (величезні озера-лагуни Патус і Мірін та ін.), від членованими від океану.

Рис. 12. Геоботанічний профіль через Субтропічне нагір’я та Гран-Чако (за К. Троллем)

 

Над рівнинною територією взимку вільно переміщаються циклони полярних фронтів, а влітку приходять мусонні вологі вітри з океану. Рясні та рівномірні опади (1000 – 1400 мм), висока відносна вологість (65 – 80%), значна хмарність, і досить рівний річний хід температур (10 – 24°С) вказують на океанічність клімату.

Протягом року річки крайнього півдня залишаються повноводними. У морфології долин ще позначається приналежність їх до структур нагір'я: навіть велика річка Уругвай (довжина 1650 км, площа басейну 360 тис. км², витрата 22 тис. м³/сек) має безліч порогів і крутий скелястий лівий берег (до естуарію).

Умови зволоження і радіації цілком сприятливі для формування деревної рослинності. До цих пір ще немає задовільного пояснення її відсутності в субтропіках на східній окраїні материка. Переважають тут прерії, або бездеревні савани кампос лімпос. Від наших лугових степів вони відрізняються головним чином відсутністю періоду зимового спокою, деякими місцевими видами рослин (портулак, вербени, пасльонові та ін.) і формаціями вічнозелених та листопадних чагарників й дерев (мімозові, миртові, лаврові) в галерейних лісах і на височинах. Для східного узбережжя і піщаних берегових валів вздовж річки Уругвай характерні гаї пальми ятаі (Cocos jatai). Субтропічні червонувато-чорні ґрунти цілком придатні для землеробства. Проте тривала моноспеціалізація Уругваю на тваринництві призвела до розвитку ерозії ґрунтів та до поширенню бур’янів в трав'яному покриві.

Внутрішні рівнини

Ця природна країна розташована в меридіональному прогині між Бразильським нагір'ям, Андами, Амазонією та Патагонією. Вистелена на поверхні продуктами руйнування сусідніх підняттів, вона має рівнинний рельєф, лише в двох місцях порушується невисокими височинами. Значна протяжність по широті (від 10° до 39° пд. ш.) визначає наявність у цій країні різних ландшафтних зон. Внаслідок рівнинності поверхні зміна зон відбувається послідовно та закономірно: з півночі на південь в субекваторіальному і тропічному поясах і зі сходу на захід – в субтропічному, подібно до субтропічних зон Внутрішніх рівнин Північної Америки. Спектр ландшафтних зон Внутрішніх рівнин Південної Америки (вологі савани і саванові ліси, рідколісся, савани і прерії, сухі степи) слід відносити до перехідного типу від східноприокеанічного до внутрішньоматерикового з наростанням континентальних рис на захід.

Найпівнічніша, болівійська частина Внутрішніх рівнин (до 17° пд. ш.) – Рівнини Маморе – майже вся дренується системами Бені й Маморе, що належать до басейну Амазонки. Екваторіальні повітряні маси, які приходять з Амазонії (з жовтня по травень), приносять рясні опади (до 2000 мм на рік), що викликають бурхливі літні повноводдя на численних річках і повені на плоских алювіальних рівнинах. У межиріччях Бені – Маморе (Льянос Мохос) і Маморе – Гуапоре утворюються «внутрішні моря» розливів, площею до 120 тис. км². Подекуди там височать острівці терра фірма (твердої землі) з пальмами кузі (Orbignia phalerata), винної бурити (Mauritia vinifera) та ін.. Тропічне повітря зимового сезону володіє порівняно великою вологоємністю. Дощі взимку, хоча і різко зменшуються, проте не припиняються зовсім. Суглинні, часто заболочені червоні латеритні ґрунти характеризуються слабкою водовіддачею і довго зберігають вологу, тому посушливий сезон на рівнинах Маморе впливає слабше, ніж на лежачих в більш низьких широтах Льянос Оріноко. У зв'язку з цим у високотравних саванах і саваннових лісах рівнин Маморе взимку зеленіють не тільки дерева, але й трави.

Значно сильніше в порівнянні з Льянос знижуються взимку температури: зазвичай до 20 – 22°С, при вторгненнях з півдня холодних повітряних мас (фріаженс) навіть до 10 – 15°С. Рівнини Маморе дуже важко доступні. Вони використовуються переважно в якості зимових пасовищ для великої рогатої худоби.

На південному сході рівнин Маморе з'являються окремі височини висотою 500 – 600 м, що переходять під 18° пд. ш. в групу масивів, які умовно можна назвати Центральної височиною (найвища точка – гора Чочи, висотою 1425 м). Тут виходять на поверхню давні кристалічні породи. Центральна височина, що знаходиться на шляху вологих повітряних потоків з Амазонії, конденсує значну кількість вологи. Вона глибоко й інтенсивно розчленована ерозією річок, її масиви і ущелини, які врізаються в них, вбрані в густі ліси, що відрізняються від амазонських гілей лише великою кількістю листопадних видів.

Розташована на схід від Центральної височини западина верхнього Парагваю – Пантанал (у перекладі з іспанської – болотиста місцевість) представляє справжній ландшафт-амфібію. Депресія Пантаналу дуже молода і дуже глибока – її абсолютна висота всього 50 – 70 м. Продовжуючи занурюватися, вона нарощує потужну товщу озерно-річкових наносів, збирає води, що стікають з високих обривів Бразильського нагір'я, обрамляючих її, намагається перехопити водотоки у Тапажоса, Арагуаі та Парани і, можливо, вже перехопила в Гуапоре. Досить плоска поверхня перетворюється в суцільне озеро-болото під час рясних літніх злив. Навіть у сухий сезон в савані Пантаналу зберігається багато боліт.

У центрі материка, між 18° і 30° пд. ш., простягаються рівнини Гран-Чако. Літній дощовий сезон області пов'язаний з приходом повітряних мас з півночі, які засмоктуються в баричну депресію – (1009 мб, мінімум для всього материка), яка виникає над сильно нагрітими рівнинами (середня температура січня 28 – 29°С, максимум – 47°С). У східній частині Чако випадає до 1200 мм опадів на рік, на південь і захід кількість опадів зменшується до 800 і 500 мм, причому переважну частину опадів дають літні зливи. Зимовий сезон – дуже сухий і прохолодний (середня температура липня 12° – 15°С), під час вторгнення з півдня холодних вітрів памперос можуть бути навіть заморозки.

Річки, що зароджуються в Андах, під час дощів перетворюються в бурхливі потоки. Більшість їх вичерпується в піщано-галечникових конусах виносу, порослих ксерофітно-суккулетною рослинністю типу монте (акації, мімози і кактуси). У зниженнях утворюється великий передгірний пояс боліт та солоних озер. Друга полоса боліт простягається вздовж річки Парагвай. Лише Пількомайо, Ріо-Бермехо (Теуко) і Ріо-Саладо доносять до Парагваю свої води, перетинаючи центральну частину Чако і блукаючи в широких долинах з гайками воскової пальми карнауба (Copernicia cerifera). Однак і ці річки в посуху різко міліють, а Ріо-Саладо («Солона річка») перетворюється на ланцюжок солоних озер і боліт.

Піщані плоскі межиріччя майже позбавлені не тільки поверхневого стоку, але і прісних ґрунтових вод. Тут, на коричнево-червоних слабогумусних і солонцюватих ґрунтах розвиваються тропічні рідколісся, точніше криволісся – головне багатство Чако. Найбільш цінні в них кебрачо (Schinopsis Lozentzii і Aspidosperma quebracho) з дуже твердою деревиною, що містять в корі до 25% кращого дубителя – танніну; поблизу річок ліси кебрачо вже майже знищені. Характерні також гуаякан (Caesalpinia melanocarpa) з щільною чорною деревиною та бобами-дубітелями, альгарробо (Prosopis juliflora) і чаньяр (Gourliaea decorticans) з їстівними плодами, кактуси і пляшко подібні сукуленти (Chorisia ventricosa).

Нестача прісної води вкрай ускладнює освоєння Чако. Внаслідок слабкої заселеності на рівнинах збереглося ще багато диких тварин. На сухому заході – гризуни, броненосці, пума, страуси, змії, на низинному і заболоченому сході – тапіри, пекарі, носухи, видри, нутрії (болотний бобер), водосвинки, болотний олень. До цих пір одним з основних занять індіанців є полювання. Південь Чако стає важливим районом плантаційного поливного бавовництва; в передгір'ях Анд розвивається нафтовидобувна промисловість.

Між Параною і Уругваєм лежить Межиріччя (27° – 34 ° пд. ш.). Північна частина Межиріччя є продовженням заболочених низин, які простягаються уздовж Парагваю. Постійні або тимчасові болота й болотні озера розділені береговими валами давніх русел блукаючої Парани, закріпленими кокосовою пальмою ятаі (Cocos Jatai).

Центр і південь Межиріччя представлені добре дренованою, злегка горбистою рівниною, складеною пісковиками, прикритими мергелями. Водотоки швидко розмивають мергелистий покрив і прорізають в пісковиках крутосхильні долини. Ерозійні процеси діють безперервно протягом усього року. Ця частина Межиріччя має постійно-вологий субтропічний клімат з опадами понад 1000 мм на рік. Літо жарке (24 – 27°С), зима м'яка (10 – 16°), з раптовими похолоданнями (до -5°С) під час холодних вітрів памперос. Чорно-кольорові ґрунти свідчать про наявність зони своєрідних субтропічних саван. У дуже світлих лісах з мімоз, акацій та страусового дерева (Propsopis nandubay) характерний густий трав'янистий покрив. У них пасуться стада великої рогатої худоби.

Справжні субтропічні прерії знаходяться на крайньому південному сході Внутрішніх рівнин, у Пампі (між річками Ріо-Саладо і Ріо-Колорадо, до 64° зх. д.). Хоча, природна рослинність (пампас) не збереглася. Пампа – основна сільськогосподарська область Аргентини, де зосереджені близько 85% посівів пшениці (у центрі) та кукурудзи (на північному заході), понад 60% поголів'я худоби (на південному сході та півдні) й посіви льону (на північному сході).

У зв'язку зі значним освоєнням Пампи дуже сильно порушений покрив червоно-чорних ґрунтів, що розвиваються на лесових субстратах. Більшість тварин, які колись у достатку населяли Пампу, зникли зовсім (лами-гуанако, ягуар, страуси) або сильно винищені (пампаський олень, нутрія); вціліли пума, пампаська кішка, дрібні броненосці, багато гризунів, у тому числі туко-туко та родич шиншили – віскача, що завдають великої шкоди посівам.

Вегетація в Пампі можлива протягом майже всього року. Середня температура липня 7 – 9°С, січня 22 – 24°С, опади випадають рівномірно, складаючи в сумі 1000 – 1200 мм за рік. Оскільки зволоження пов’язане в основному з циклонічними дощами, кількість опадів сильно коливається від року до року. Іноді два-три роки поспіль стоїть сильна засуха або ллють рясні дощі. У зв'язку з подібними кліматичними умовами необхідні великі меліоративні роботи. Поверхня Пампи дуже плоска, основні нерівності рельєфу утворені береговими уступами – барранкос Парани і суфозійними блюдцями. Дренаж і поверхневий стік в Пампі вкрай затруднені. Ґрунти відрізняються великою водоутримуючою здатністю. Сильні вітри та інсоляція викликають інтенсивне випаровування, також зменшують стік. Так як поверхневих водотоків дуже мало, в господарстві широко використовуються підґрунтові води, що знаходяться на глибині 30 – 150 м.

У західній, більш континентальній частині Пампи, де річок немає зовсім, поширені навіть дюни, що приходять в рух в сухі роки. Опади тут зменшуються до 400 – 600 мм і випадають влітку, амплітуди температур збільшуються, морози бувають до -10°С, пампаси змінюється сухими степами на сіро-коричневих ґрунтах.

Єдине, що порушує монотонність Пампи – це піднімаючі на півдні останцеві Сьєрри: Сьєрра-дель-Танділь, висотою до 500 м і Сьєрра-де-ла-Вентана – до 1243 м. Ці гірсько-лісові «острова» є важливими «постачальниками» будівельного каменю і поверхневих водотоків.

На заході Пампи, утворюючи кордон з напівпустельною країною Пампінських Сьєрр і Прекордильєр, піднімаються брилові Сьеррас-де-Кордова.