Відомості про тематичний розподіл баз даних 3 страница

• створення нових конкретних зразків озброєння, військової техніки, а також на модернізацію існуючих зразків, забезпечення підтримки їхнього технічного стану та надійну екологічно безпечну утилізацію.

У нашій країні не сформовано також системи інформаційного забезпечення (на підставі використання ІР НТІ) для підтримки участі вітчизняних науковців у міжнародних наукових досліджен­нях і розробках. Нині в Україні практично немає загальнодержав­ної служби інформування про найбільш важливі міжнародні науково-технічні програми (НТП). Збір та поширення інформації про умови участі в міжнародних НТП здійснюється відомствами і організаціями з дублюванням цих процесів. Відсутній постійний моніторинг тенденцій і напрямів розвитку науки, техніки, техно­логій та інновацій зарубіжних країн [77, с. 51-53].

УкрІНТЕІ спільно з Австрійським інститутом науки і технологій розпочав роботу з моніторингу науково-технічних програм Євросоюзу. Здійснюються заходи для створення міжнародного консорціуму за участю УкрІНТЕІ, головним завданням якого є підвищення інформованості суб’єктів України про стан, тенденції й розвиток науко­во-технічної діяльності в країнах Євросоюзу. Однак зусиллями тіль­ки УкрІНТЕІ вирішити зазначені питання проблематично. Академіки НАН України К. Ситник, М. Новиков, професор Б. Малицький вважають, що „нашій державі слід чіткіше визначитися стосовно інтег­рації вітчизняної науки у світовий і загальноєвропейський простір. Нам необхідно перейти від країни зі статусом донора інтелектуально­го потенціалу до рівноправного науково-технічного співробітництва. Для початку потрібна бодай елементарна державна підтримка науки України у провідних міжнародних організаціях” [64].

Слід зауважити, що обмеженість фінансування та недоскона­лість існуючого механізму управління інформаційними ресурса­ми, отриманими при проведенні фундаментальних та пошукових досліджень для потреб оборони та національної безпеки держави, перешкоджає процесам:

• створення наукового здобутку з метою реалізації завдань ре­формування і розвитку Збройних Сил України;

• пошуку та розробки нових перспективних технічних та тех­нологічних рішень, використання яких при створенні нового і мо­дернізації існуючого озброєння, військової та спеціальної техніки сприятиме підвищенню їхньої ефективності, надійності, знижен­ню вартості при мінімальному технічному ризику;

• перевірки можливості реалізації технічних ідей та визначен­ня ймовірності створення на їхній основі нових зразків озброєння ізведення при цьому до мінімуму можливих негативних наслідків реалізації цих ідей;

• науково обґрунтованого вибору і розвитку пріоритетних га­лузей науки і техніки й на цій основі максимальному нарощуван­ню можливостей щодо створення надійних засобів та способів захисту від вражаючих факторів сучасної зброї;

• вибору найбільш раціональних шляхів, принципів, методів та ефективної

реалізації можливостей науково-технічної та виробничо-технологічної бази оборонної промисловості; накопичення даних для обґрунтування необхідності й можливостістворення нових і модернізації існуючих систем озброєння, військової і спеціальної техніки та для прийняття науково обґрунтованих рішень щодо подальшого розвитку Збройних Сил України та інших силових структур держави.

Таким чином, національну систему змістовних інформаційних ресурсів науково-технічної інформації в Україні ще потрібної сформувати, з урахуванням накопиченого досвіду в цій сфері діяльності. Необхідно також враховувати, що існуючий в Україні страховий фонд науково-технічної документації, що містить відо­мості, віднесені до державної таємниці, не вирішує проблем поширення й ефективного використання інформаційних ресурсів НТІ з обмеженим доступом, тому слід сформувати систему державної реєстрації, накопичення та обігу такої категорії інформаційних ресурсів, забезпечення ними зацікавлених державних органів, наукових і освітніх установ з дотриманням всіх режимних обме­жень, які передбачені законодавством України.

Важливе місце у загальній системі національних ІР належить інформаційним ресурсам органів державної влади і управління, міс­цевого і регіонального самоврядування.

В Законі України „Про інформацію” [23] як вид інформації визначено „інформація про діяльність державних органів влади та органів місцевого і регіонального самоврядування” (ст. 18), „це офі­ційна документована інформація, яка створюється в процесі поточ­ної діяльності законодавчої, виконавчої та судової влади, органів місцевого та регіонального самоврядування” (ст. 21). В Законі Ук­раїни „Про науково-технічну інформацію” серед основних завдань національної системи НТІ є „підготовка аналітичних матеріалів, не­обхідних для прийняття державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування рішень з питань науково-технічно­го, економічного і соціального розвитку країни” [24, ст. 9].

Тобто інформаційні ресурси державних органів та органів міс­цевого і регіонального самоврядування містять такі складові (під­види інформаційних ресурсів):

• перший – це інформаційні ресурси для задоволення потреб органів державної влади і управління для прийняття управлін­ських рішень на всіх рівнях ієрархічної структури;

• другий – це інформаційні ресурси про діяльність законодавчої, вико­навчої, судової влади, органів місцевого й регіонального самоврядування.

Формування першої складової цього виду інформаційних ресурсів залишається неврегульованим на законодавчому рівні – не визначе­но обов’язки, права і відповідальність державних органів, органів міс­цевого і регіонального самоврядування за вирішення цих питань.

Друга складова вказаного виду інформаційних ресурсів регу­люється чинним законодавством переважно через забезпечення права на інформацію [23, ст. 9, 10], а її формування відбувається за нормативними відомчими положеннями.

Зауважимо, що існують деякі нормативно-правові неузгодже­ності, а саме:

• викладені в рекомендаційній формі шляхи доведення інфор­мації про діяльність державних органів та органів місцевого само­врядування до зацікавлених осіб і до широкого загалу виявилися неефективними і не спрацьовують [23, ст. 21];

• обов’язки державних органів і юридичних осіб формувати інформаційні ресурси, які передбачені для відкритого загального до­ступу, не визначені нормативно, як і залишається невизначеним пи­тання про те, хто приймає рішення про порядок, терміни, обсяги й форми реєстрації та накопичення таких інформаційних ресурсів;

• законодавством передбачено створення у державних органах спеціальних інформаційних служб або автоматизованих систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації [23, ст. 10]; однак без визначення на рівні правових норм компетенції державних органів щодо обов’язкового створення таких служб і си­стем вказана правова норма залишиться декларацією.

У Законі України „Про інформацію” встановлено, що основними джерелами інформації про діяльність державних органів і органів міс­цевого самоврядування є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою України та її органами, акти Прези­дента України, підзаконні нормативні акти, ненормативні акти держав­них органів, акти органів місцевого і регіонального самоврядування [23, ст. 21]. Водночас Закон визначає як окремий вид інформаційних ресурсів „правову інформацію”, джерелами якої є Конституція Украї­ни, інші законодавчі й підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми й принципи міжнародного права, а також не­нормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, пу­блічні виступи, інші джерела інформації з правових питань [23, ст. 22].

Таке визначення джерел змістовної інформації про діяльність державних органів та органів місцевого й регіонального самовря­дування цілком обґрунтоване. Разом з тим для розробки, впрова­дження нормативно-правових, організаційних і методологічних заходів щодо реєстрації, накопичення, поширення, забезпечення ефективного використання ІР потрібен інший підхід. Доцільно чітко визначити компетенцію державних органів, органів місцево­го і регіонального самоврядування щодо вирішення цих питань.

Тому правове встановлення видів (підвидів) інформаційних ресурсів має стати вихідним положенням для визначення функцій державних органів, органів місцевого й регіонального самоврядування, їх ролі й місця щодо формування ІР та управління цією системою.

У статті Закону [23, ст. 22] поєднано відносно самостійні види та підвиди інформаційних ресурсів, а саме:

• правову інформацію України та правову інформацію світового співтовариства, формування якої покладено на Мін’юст України;

• правову інформацію, що містить міжнародні договори та уго­ди – їхню державну реєстрацію і формування як інформаційного ресурсу чинним законодавством покладено на МЗС України;

• повідомлення засобів масової інформації з правових питань – це складова частина змістовного ІР як самостійного виду інфор­маційних ресурсів [23, ст. 20], суспільні інформаційні відносини у цій сфері діяльності регулюються окремими актами законодавства, управління в цій сфері діяльності віднесено до компетенції Держкомінформполітики, телебачення і радіомовлення України.

Стосовно правової інформації доцільно підкреслити таке: реє­страція інформаційних ресурсів, віднесених до виду „правова ін­формація”, та їх накопичення повинно здійснюватися на підставі першоджерел, тобто тільки оригіналів правових актів.

Окремим видом інформаційних ресурсів чинне законодавство визначає „інформацію про особу” [23, ст. 23], яка вміщує персо­нальні дані й таємницю особистого життя.

Формування ІР про особу забезпечується конституційними правовими нормами [8, ст. 30, 31,32], Законом України „Про інформацію” [23, ст. 23, 31,47] та низкою інших законодавчих актів. Разом з тим ця сфера суспільних інформаційних відносин залишається найбільш неврегульованою як у правовому, так і в організаційному планах. Вивчення цих питань у державних ор­ганах, державних і недержавних установах і організаціях свід­чить про те, що кожний суб’єкт інформаційної діяльності на свій розсуд вирішує питання щодо формування та доступу до такої інформації.

Основою для створення нормативно-правової бази, спрямова­ної на формування інформаційних ресурсів, віднесених до виду „інформація про особу”, повинні бути конституційні правові нор­ми про недоторканість приватного життя, конфіденційність інфо­рмації про особу та її кореспонденції.

Вирішення цих питань пропонується здійснювати такими пра­вовими заходами:

• встановленням вичерпного переліку державних органів, поса­дових осіб у державних і недержавних установах і організаціях, яким надано право мати у своєму розпорядженні відомості про приватне життя громадян;

• забороною будь-кому, крім визначених законодавством суб’єктів, збирати, накопичувати й поширювати інформацію про приватне життя громадян, а також про померлих;

• формуванням переліку відомостей, що становлять персо­нальні дані та інформацію про приватне життя з чітким визначен­ням у цьому переліку інформації з обмеженим доступом;

• наданням громадянам права відмови від повідомлень про факти свого власного приватного життя будь-якій організації, за винятком випадків, передбачених законом;

• встановленням вичерпних правил використання і оприлюд­нення особистої інформації, порядку ознайомлення громадян з документами про них;

• визначенням умов, за якими деякі документи, що містять ві­домості про особисте життя, підлягають видачі;

• запровадженням заходів юридичної відповідальності за не­правомірне вторгнення у приватне життя;

• наданням правового захисту честі та гідності громадянина;

• чітким визначенням обов'язків і функцій державних органів та інших суб’єктів, яким надано право збирати і розпоряджатися інформацією про особу, для виконання завдань державного уп­равління щодо охорони цієї інформації;

• визначенням спеціально уповноваженого державного органу, який би здійснював розробку та впровадження нормативно-право­вих, організаційних, методологічних та інших заходів у сфері суспіль­них інформаційних відносин, пов’язаних з інформацією про особу, в тому числі й щодо формування і забезпечення використання цього виду інформаційних ресурсів із дотриманням вимог законодавства.

Розглянуті проблеми дозволяють зробити деякі висновки що­до формування системи змістовних ІР держави.

1. Процеси формування ІР мають враховувати наявність фун­кціонуючих видів інформаційних ресурсів як у традиційній фор­мі, так і на електронних носіях. З урахуванням існуючих матеріа­льних та фінансових можливостей держави формування інфор­маційних ресурсів тільки в електронному вигляді є справою май­бутнього, але певні практичні кроки, безумовно, треба наполегли­во робити сьогодні, щоб інтегруватися у світовий інформаційний простір як рівноправний партнер.

2. Як існує суттєва різниця між законами функціонування си­стеми і законами її розвитку, так само розрізняються інформа­ційні ресурси щодо їх призначення, а саме;

• інформаційні ресурси для зовнішнього користування;

• інформаційні ресурси для внутрішнього користування.

До підвидів (категорій) інформаційних ресурсів для зовнішніх користувачів доцільно відносити увесь масив правових і норма­тивно-правових документів, інформацію про діяльність держав­них органів, органів місцевого і регіонального самоврядування, підприємств, установ і організацій, бази й банки даних статистич­них, бібліотечних, архівних фондів, економічної, політичної, соціа­льної, науково-технічної та іншої інформації. Вказані інформацій­ні ресурси можуть надаватися в режимі відкритого доступу, для загального користування, у тому числі і в інформаційно-телеко­мунікаційних системах, а також з використанням глобальної ме­режі Інтернет. Для формування та забезпечення користувачів такими відомостями, безумовно, доцільно створювати спеціальні служби і системи з чітким визначенням їх компетенції.

До підвидів (категорій) інформаційних ресурсів для внутріш­нього користування доцільно відносити інформацію, спрямовану на забезпечення потреб органів державної влади і управління, ор­ганів місцевого та регіонального самоврядування, підприємств, ус­танов і організацій, пов’язану з прийняттям управлінських рішень. Серед науково-технічної інформації – це наукові здобутки, новітні технічні й технологічні рішення, ноу-хау тощо, які визнача­ють прогресивний соціально-економічний розвиток та забезпечення національної безпеки держави. Частина цього ІР містить відомості, віднесені до категорії з обмеженим доступом, у тому числі – до дер­жавної, банківської, службової, комерційної, інших передбачених за­коном таємниць та конфіденційної інформації. Реєстрація, облік і обіг цієї інформації здійснюється в умовах, що встановлюються пра­вовим режимом, визначеним чинним законодавством.

У Російській Федерації вирішенням проблеми класифікації ІР можна деякою мірою вважати пропозицію щодо створення кла­сифікатора інформаційних ресурсів, що затверджується Держста­ндартом Росії. У цьому випадку кожна категорія інформаційних ресурсів отримала б свій унікальний номер, у структурі якого бу­ли б закріплені форма власності (зокрема, приватна), форма (до­кумент, масив документів, масив документів у базі даних), вид но­сія, на якому здійснюється ведення ІР, категорія ресурсу за рів­нем доступу (відкритий, з обмеженим доступом) тощо.

Для забезпечення сталого функціонування державних органів в Україні запроваджено державну уніфіковану систему документації (ДУСД). У складі ДУСД є уніфіковані системи первинно-облікової, звітно-статистичної та планово-економічної документації, а та­кож форм управлінських документів різних категорій: міжгалузеві (загальнодержавні), галузеві та ін. [58, 59, 60]. Порядок обліку, збе­рігання і використання документів, справ, видань та інших матеріальних носіїв інформації, які містять інформацію з обмеженим досту­пом, регулюються нормативними документами, що затверджуються Кабінетом Міністрів України (окремо для носіїв інформації, що міс­тять державну таємницю й окремо для носіїв, що містять іншу ін­формацію з обмеженим доступом).

Основу ІР складає інформація з режимом відкритого доступу, призначена для загального користування. У зв’язку з цим доці­льно чітко визначити правовий режим використання інформації з обмеженим доступом, межі і терміни його дії, своєчасно, в тер­міни, визначені законодавством, знімати обмеження на доступ до такої інформації та включати її до інформаційних ресурсів загаль­ного користування.

3. У зв’язку з тим, що в суспільстві та державі немає єдиних поглядів і підходів на систему формування національних інфор­маційних ресурсів, доцільно було б розробити і ввести в дію кон­цептуальні основи формування національних інформаційних ре­сурсів. У них необхідно передбачити модель (схему) такої систе­ми, яка включала б державний, відомчий та регіональний рівень управління таким процесом з чітким визначенням організаційних, нормативно-методичних функцій, фінансового і матеріаль­но-технічного забезпечення та контролю за порядком формуван­ня, використання інформаційних ресурсів, їх доступністю та ста­ну захисту відповідно до правового режиму опрацювання і вико­ристання кожного виду інформації.

Отже, фундаментальною властивістю змістовного інформацій­ного ресурсу є обмеженість його розвитку екстенсивним шляхом, тобто простим нарощуванням та інтенсифікацією існуючих інфор­маційних технологій. Перехід суспільних відносин на новий етап розвитку відбувається після радикальної надбудови усталених тех­нологій створення, зберігання і споживання інформації новітніми, що спираються на відкриття і застосування нових принципів формуван­ня змістовної інформації. Для цього потрібні заходи концептуально спрямованої політики держави щодо переведення сучасного інфор­маційного простору із засад мас-медійного напряму і просуванняреклами у суспільну свідомість на засади точного механізму уп­равління, автоматизованого посередника кожного з кожним.

Це відповідає одному з очевидних принципів виваженої дер­жавної політики, згідно з яким роль держави має полягати у ство­ренні умов, за яких самі виробники і користувачі ІР, а не органи державного управління приймають найбільш ефективні з погляду суспільства рішення.

Необхідно поєднати, з одного боку, інтереси держави та грома­дян у забезпеченні ІР та інформаційними продуктами та послуга­ми (ІПП), що створюються на підставі опрацювання ресурсу; з іншого боку, економічні інтереси власників та розпорядників ІР, без чого включення ІР та ІПП у господарський обіг неможливе, тобто необхідно узгодити інформаційну політику держави та еко­номічну політику підприємств, установ, організацій, інших суб’єктів інформаційних відносин, що формують ІР з урахуванням си­туації на ринку.

При здійсненні відповідної організаційної роботи, зокрема на рівні інтеграції територіальних, міжвідомчих довідково-інформа­ційних фондів та реєстрів, доцільно поєднати ІР за вертикаллю (бази даних різних міністерств та відомств, їхніх інформаційних та науково-виробничих організацій) та за горизонталлю. До цьо­го також додається необхідність ефективного моніторингу нако­пичення інформаційних ресурсів, їх статистичного опрацювання.

Актуальною проблемою є розробка нормативно-методичних документів, що конкретизують інтереси держави в ІР НТІ, з ура­хуванням їхніх видів, способів та форм ведення та реалізації, які б забезпечували також інтереси партнерів, що вкладають додат­кові кошти у формування (створення) та реалізацію ІР, вводили б прозорі контрольні функції держави, пов'язані, зокрема, з бух­галтерським обліком ІР.

В цілому, інформаційна політика держави щодо ІР взагалі і ІР НТІ зокрема має ґрунтуватися на таких принципах:

• відкритості та прозорості державного регулювання у сфері ІР НТІ;

• обов’язковості з боку підприємств, установ і організацій (різної форми власності) надання відомостей для державної реєстрації ІР НТІ, що формуються, та порівняння повноти відомостей, що нада­ються, зі статистичними даними для обліку поточного стану ІР;

• прямої економічної зацікавленості підприємств, установ і організацій у багаторазовій реалізації створених та тих, що форму­ються у цих суб’єктів інформаційних відносин ІР.

 

3. ОСНОВИ ПРАВОВОГО

РЕЖИМУ ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ

Правовий режим інформації та його межі є підґрунтям для встановлення інформаційної взаємодії між державною владою, особою і суспільством, важливим інструментом для формування необхідного балансу між потребою вільного обміну інформацією і припустимими обмеженнями її поширення.

Право людини на інформацію закріплено в нормах міжнародно­го права. Таке право встановлено і конституційною правовою нор­мою України, яка проголосила курс на будівництво демократично­го суспільства. Водночас у статті 34 Конституції України [8, ст. 34] встановлені й певні обмеження на здійснення цих прав, які можуть бути введені тільки законом. Тобто правовий режим інформації мо­же бути встановлено тільки на рівні актів законодавства.

Найактуальнішими проблемами регулювання суспільних інфо­рмаційних відносин, пов’язаних з правовим режимом інформації, можна визначити такі.

В Україні поняття „правовий режим інформації” на рівні актів законодавства досі не визначений.

Вітчизняні розробники законопроектів і законодавці не врахо­вують світові стандарти та модельні нормативно-правові акти, прийняті у межах СНД. Так, Рекомендаційним законодавчим ак­том МПА СНД „Про принципи регулювання інформаційних від­носин в державах-учасницях Міжпарламентської Асамблеї” пра­вовий режим визначено як „нормативно встановлені правила, які визначають ступінь відкритості, порядок документування, досту­пу, збереження, розповсюдження і захисту інформації, а також ви­ключні права на інформацію” [78, ст. 2].

Чинне законодавство України встановлює лише окремі фрагмен­ти правового режиму інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці.

Лише Закон України 2Про державну таємницю” [33] містить чітке визначення поняття „державна таємниця”, комплекс право­вих норм, які встановлюють правовий режим інформації, що ста­новить державну таємницю, а саме: перелік інформації, що може бути віднесена до державної таємниці; порядок її віднесення цієї категорії відомостей; зміст режиму доступу до інформації, що становить державну таємницю та правових норм його забезпечен­ня; основні організаційно-правові заходи щодо охорони держав­ної таємниці, які відповідають встановленому рівню обмеженьдоступу до цієї інформації та її носіїв; здійснення права власності на секретну інформацію та її матеріальні носії; компетенцію суб’єктів України щодо встановлення правового режиму відомостей, віднесених до державної таємниці та його дотримання; відповіда­льність суб’єктів держави за порушення вимог чинного законо­давства про державну таємницю.

Важливим є те, що Закон України „Про державну таємницю” чітко визначає відомості, що не відносяться до державної таємниці та забороняє „віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю та бе­зпеці населення” [33, ст. 8]. Тобто цей Закон встановлює правовий ре­жим відомостей, що містять державну таємницю, передбачає гарантії захисту прав і свобод людини, проголошених Конституцією України.

Закон України „Про банки і банківську діяльність” [32] визначає зміст поняття „банківська таємниця”, перелік відомостей, які відно­сяться до банківської таємниці (ст. 60), порядок розкриття банків­ської таємниці, пов’язаний з сумнівними банківськими операціями та боротьбою з організованою злочинністю (ст. 62). Разом з тим виз­начення правового режиму в цьому Законі має суттєві недоліки.

Так, у визначеному Законом понятті „банківська таємниця” не враховується власне таємниця банків, яка зазначена в переліку, переслідуються лише інтереси клієнтів банків. Досі залишається відкритим питання про гриф обмеження доступу, що повинен встановлюватися на матеріальних носіях банківської таємниці. Не визначено компетенцію банківських структур щодо встановлення режиму доступу до банківської таємниці. Не встановлено й термі­ни дії обмежень доступу до банківської таємниці. Це важливі ас­пекти правового режиму банківської таємниці не тільки для вну­трішньої діяльності банків, а й, особливо, для встановлення режи­му доступу іноземних клієнтів і партнерів до банківської таємниці в процесі міжнародного співробітництва.

Правові норми регулювання суспільних інформаційних відно­син щодо „інших, передбачених законодавством таємниць та кон­фіденційної інформації” чинне законодавство України не визна­чає. Певні норми законів можуть неоднозначно трактуватися або є незрозумілими за змістом.

Так, у ст. 30 Закону України „Про інформацію” зазначено, що „громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією про­фесійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною па власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комер­ційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таєм­ниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи на­лежність її до конфіденційної та встановлюють для неї системи (спо­соби) захисту”. Зміст цієї правової норми свідчить про те, що така інформація може бути як конфіденційною, так і іншою, передбаченою Законом-таємницею. Крім того, незрозуміло, що включається до скла­ду „професійного, ділового, виробничого та іншого характеру”. Не мо­же бути також підставою (критерієм) для віднесення інформації до ка­тегорії конфіденційної інформації наявність до неї „іншого інтересу”, оскільки такий „інтерес” може мати й кримінальну спрямованість.

Необхідність встановлення правового режиму кожного виду інформації з обмеженим доступом передбачена фактично базовим для інформаційної сфери Законом України „Про інформацію” [23], який передбачає:

• забезпечення законності одержання, використання, поширен­ня та зберігання інформації (ст. 5);

• створення загальної системи охорони інформації (ст. 6);

• встановлення режиму доступу до інформації за порядком, пе­редбаченим правовими нормами (ст. 28);

• поділ інформації за режимом доступу на відкриту інформа­цію та інформацію з обмеженим доступом (ст. 28);

• віднесення інформації до категорії таємних відомостей, поря­док і терміни оприлюднення таємної інформації тільки на підставі відповідних законів (ст. 30);

• регулювання законодавством права власності на інформацію (ст. 38) та охорони цього права законом (ст. 45);

• встановлення відповідальності за порушення законодавства України про інформацію (ст. 47);

• гарантування інформаційного суверенітету України на під­ставі забезпечення виключного права власності України на інфор­маційні ресурси, що формуються коштами державного бюджету, встановлення режиму доступу інших держав до цих ресурсів та використання їх на підставі рівноправного співробітництва з ін­шими державами (ст. 53, 54).

Наведене свідчить, що правові норми Закону України „Про інформацію” передбачають розвиток інформаційного законодавст­ва на підставі впровадження правових норм щодо вдосконалення правового режиму різних видів інформації з обмеженим доступом на рівні законів. Такі правові норми чинні у повному обсязі сто­совно державної таємниці.

Слід підкреслити, що всі законодавчі та нормативні документи, які приймаються в Україні після 1991 р., ґрунтуються або врахо­вують товарність об'єкта інформаційних відносин, тобто документованої або публічно оголошеної інформації про події та явища у сфері політики, економіки, культури тощо. Але у такому доку­менті як проект Інформаційного кодексу України ця ознака майже не врахована і тому не дивно, що підсистема збору інформації – основа формування інформаційних ресурсів – майже не розгля­дається як на рівні закону, так і на рівні інструктивних докумен­тів. А знати, від кого, кому, яким коштом і на підставі чого (нор­мативних документів, договорів, безоплатній основі тощо) надає­ться відповідна змістовна інформація, вкрай важливо.

При вирішенні таких питань сама проблема конфіденційності, секретності, безпеки і захисту набула б іншого забарвлення.

Відповідно до світової практики нормотворення, вітчизняного до­свіду та результатів досліджень з цих питань до системи правового режиму інформації з обмеженим доступом доцільно включити такі правові норми щодо регулювання суспільних інформаційних відносин:

а) визначення науково і юридично обґрунтованих понять:

– конфіденційна інформація (інформація професійного, діло­вого, виробничого характеру та інтерес до неї фізичних та юри­дичних осіб, а також зміст конфіденційної інформації про особу);

– інша передбачена законодавством таємниця (службова, вій­ськова, комерційна, медична, адвокатська, попереднього слідства, оперативно-розшукова, дорадчої кімнати, судова, страхування, нотаріальних дій, таємниця особистого життя тощо);

б) перелік видів інформації, що становить іншу передбачену законодавством таємницю та відомості, які можуть бути віднесеш до конфіденційної інформації, а також переліки відомостей, які заборонено відносити до інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці; цей розділ має також вміщувати правові норми, які визначають критерії та підстави віднесення інформації до відповідної категорії відомостей;

в) визначення порядку встановлення режиму доступу до інфо­рмації з обмеженим доступом, надання матеріальним носіям такої інформації відповідного грифу обмежень доступу та термінів дії встановлених обмежень;