Палац княгині фон Шруботяг 16 страница

- Пане Фляк, ви так само шляхетна людина, коли здатні з такою повагою говорити про ворога.

- Пане Ціммерман, - озвалася пані Ліндерова, -кажуть, ви маєтний чоловік.

- Так, маю бровар уві Львові. Моє пиво славиться на всю Галіцію: «Від вечора і до рана пийте пиво Ціммер-мана!» Так написано на моїх шильдах.

Несподівано з-за кущів вигулькнув пан Ліндер, ведучи жваву дискусію з панами прокурором і адвокатом:

- Я таки наполягаю, що вішати слід у саду, а не на подвір'ї в'язниці, бо це не звичайний злочинець, а міжнародної кляси. До того ж, естетика страти, розумієте? Я прагну, аби все було красиво, вишукано. Та щоб останній спогад життя не був забарвлений сірими тюремними мурами, а радісним буянням літа. Мусимо до злочинця проявити решпект, інакше нас не зрозуміє народ.

- Ви маєте на увазі італійський народ? - поцікавився пан прокурор.

- Прошу не шпигати, - відбрив пан Ліндер. - Добре знаєте, що я маю на увазі... Ага, ось і наш герой. Ну, як? Чи ви вже відпочили, чи вибрали собі підходяще дерево?

Пан Ціммерман сторопіло подивися на пана Ліндера і прорік:

- Перепрошую, але я, здається, вас не розумію. Про яке дерево йдеться?

- Як то про яке? Та ж те саме дерево, на якому вас зараз повісять!

Пан Ціммерман розщепнув сорочку під шиєю:

- Пфу-у! Ну й спекота ниньки!

- Мій любий, - озвалася пані Ліндерова, - чи ти не перепікся на сонечку? Як ти міг так тяжко образити нашого гостя?

- Фе-фе, - похитала головою пані Флякова. - В такий урочистий день, коли вирішується доля нашої Олюні, усе спаскудити!

- Стривайте-стривайте, - заметушився пан Ліндер. -Що це ви мене гулюкаєте? Який урочистий день? Чим я образив нашого гостя? Годину тому ви самі його засудили на страту!

- Ах, Боже мій! - жахнулася його дружина. - Він зовсім з глузду з'їхав!

- Перепікся, - сказав пан Фляк, вийняв з кишені дзиґарок і додав: - Справді се було годину тому, але якраз учора.

- Тобто як - учора? - не міг зібратися пан Ліндер, але тут його погляд упав на хрест у квітах. - Хто? Що? Коли? Вже повісили? Без мене? Але... - витріщився на Бум-блякевича. - Що за жарти?

- Любий мій, - лопотіла пані Ліндерова, - ти просто забувся - ти ж сам, власноручно повісив пана Бум-блякевича, а потім ми його тут і поховали.

- Вчора?

- Вчора.

- А це тоді хто?

- А це пан Ціммерман, який не має нічого спільного зі шпигуном і завітав до нас сьогодні з дуже важливого приводу. А саме - просити руки нашої доньки. Пан Ціммерман має власний бровар ві Львові. «Пийте з вечора до рана пиво пана Ціммермана!»

Комісар поліції заплющив очі, розплющив очі, сказав «брррр!», ляснув себе в чоло і метнувся до столу, де вже пан Ціммерман послужливо підлив йому рому.

- Х-хе! - видихнув алькогольове повітря і уважно
подивися на пана Ціммермана: - То кажете, що... угу...
пан Ціммерман... так?., завітав до нас сьогодні... А вчора
ми стратили шпигуна?.. А сьогодні завітав до нас пан
Ціммерман, який ненароком... що ж - буває!., капка в
капку схожий на... гм... Бумблякевича... страченого
нами... себто покійного...

- І що це тобі, любий, прибандюрилось? - засміялася пані Ліндерова. - 3 якої се причини ти вирішив жартувати з нами? Пан Ціммерман аніскілечки не схожий на покійного. Ти тільки уважніше придивись! Пан Ціммерман і на зріст вищий, і в статурі худіший, а обличчя в нього яке шляхетне, просто живцем зійшов зі старовинних портретів! Ну, чисто тобі сенатор або якийсь значний магнат! А тим часом у пана Бум-блякевича не було жодної риси, яка б промовляла про шляхетність. Небіжчик мав посполиту фізію і по-веденцію. Про це говорить хоча б той факт, що він потолочив нам квіти. Тепер на тім місці, де він потолочив, його й поховано.

- Ну, що не кажи, але пан Бумблякевич був чоловіком розумним, - сказала пані Флякова. - Попри відсутність шляхетности, в нім відчувалася внутрішня доброта і добрий вишкіл. Шкода, що так передчасно зійшов у могилу.

Пан Ліндер підійшов до хреста і тупо оглянув табличку.

- Я хочу знати... Ви всі настоюєте, що сьогодні четверте серпня?

- Звичайно! Так воно і є! - потвердили присутні.

- Виходить, що я один збаранів, так? У мене прогалина в пам'яті? Я твердо знаю, що повинен зараз вішати, а мені кажуть, що я запізнився. Страта відбулася. Трупа закопано. А це - пан Ціммерман. Тоді я - вар'ят! Дурналюка несосвітенний!

- Ну, не так аж! - пробувала його заспокоїти дружина. - Просто ти перегрівся на сонечку, от тобі й приверзлося казна-що, наче б то ти ще не повісив шпигуна. Гірше, що ти його змилив з нашим гостем, котрий ні сном ні духом не знав, що улушпиться в таку кумедію. Мусиш тепер вибачитися.

Пан Ліндер повернувся ліворуч, повернувся праворуч і сказав:

- Панове, прошу вибачення. У нас маленька родинна суперечка. Ми, вочевидь, змилилися. Сьогодні ви вільні, до побачення... Що? Завтра? Ах так, звичайно. Завтра, якщо мене пам'ять не воловодить, призначена страта... егм... у мене записано... боюся знову щось наплутати. Одним словом, до завтра, - і провівши адвоката й прокурора поглядом, звернувся до гостя. - Пане Ціммерман, зі мною таке вперше. Даруйте за це помутніння. Давно ви в нас?

- Сьогодні прибув.

- І так відразу з візитою?

- Пане Ліндер, я заїхав сюди по дорозі з Туреччини, де винятково вигідно продав контракт на наше пиво. І, уявіть собі, прогулюючись цією затишною вуличкою, раптом уздрів панну Олюню. Вона у своїй білій сукні читала книжку в садочку і я, угледівши її...

- Перепрошую - крізь мур?

- Ну, що ви, крізь дірочку в мурі.

- Крізь дірочку? Яку дірочку? В мурі нема жодної дірочки!

- Ви хочете сказати - не було. Бо то я, вибачайте, її провертів.

- Що? Ви провертіли дірочку? З якою метою?

- Щоб побачити вашу доньку.

- А звідки ви знали, що вона саме в саду і саме навпроти вашої дірочки?

- Е ні, це дірочка була навпроти вашої доньки.

- Мене цікавить одне: що було раніше - дірочка чи донька?

- Дірочка... тобто донька... Якщо мати на увазі дірочку, котра в принципі була пізніше, бо якби не Олюня, то звідки б узятися дірочці, але оскільки Олюня таки була в садочку, то й дірочка виявилася цілком доречною, що й дало мені змогу підступним чином оглянути об'єкт мого де-не-де місцями подекуди навіть палкого взагалі кохання, котре зародилося в дірочку.

Пан Ліндер заплющився і стояв, сопучи голосно носом.

- Зараз я принесу каву, - щебетнула Олюня і
спурхнула.

- Любий, сядь біля нас, - провуркотіла пані Ліндерова.
- Ти знову виставив голову на сонце.

Пан Ліндер слухняно сів за стіл, поворушив бровами і сказав байдужим тоном:

- У татуся чудова беретка.

- Погода розкішна, - мовив пан Ціммерман. - У Львові, либонь, не така спека. А то, може, й дощ.

З ніжним дзумрінням комісарові на чоло сіла зелена муха і стала діловито тицяти носиком. Пан Ліндер узяв зі столу Олюнчину книжку, прочитав ЇЇ назву і, при­цілившись, гаратнув себе в чоло. Коли знову поклав книжку на стіл, то на чолі вже красувалася біляво-червонаво-зелена пляма. Пані Ліндерова плюнула в серветку і витерла її.

Олюня принесла паруючу каву, розлила у горнятка і всміхнулася таткові:

- Тільки не переймайтеся. Я вже замастила тую дірочку.

- Я дуже втішений, - відказав комісар. - Пане Ціммерман, то ви закохалися, так би мовити, з першого погляду?

- Можна сказати й так. Я гукнув Олюню, вона підбігла до дірочки, і ми крізь дірочку любенько собі побалакали.

 

- А потім вона впустила вас сюди?

- Так. Це було мило з її боку.

- Ну і?

- Я попрохав дозволу попрохати у вас її руки.

- І що вона відказала? «Так» чи «ні»?

- Любий, - втрутилася пані Ліндерова, - та чи ти забув, що між жіноцьким «так» і «ні» й голки не встромиш, бо нема куди? Кращого зятя нам годі й шукати. Тільки поглянь на них, хіба вони собі не пасують?

Комісар замислився. Ніяк не міг пригадати собі вчорашньої страти.

- Що з моєю головою? Я абсолютно не пригадую, як ми вішали шпигуна.

- Е-е, старість не радість, - відказав пан Фляк. - Я не можу згадати, обідав я нині чи ні. Або куди поклав свої окуляри.

- Тоді мене цікавить таке. Чи пан Ціммерман
збирається з Олюньою оселитися в нас, а чи виїхати до
Львова?

Пан Ціммерман хотів, було, щось відповісти, але перебила пані Ліндерова:

- Пан Ціммерман має намір мешкати з нами.

- Т-так... звичайно... - потвердив той. - Мені тільки здалося б на пару днів з'явитися у Львові, щоб дати деякі розпорядження та й потішити родину.

- Ну, це зовсім не обов'язково, - сказав комісар. - При нагоді ці розпорядження можна зробити листовно під час найближчої поїздки пана бургомістра. Чи не так? Адже я дуже добре знаю свою Олюню, вона не витримає розлуки.

- Ані дня! - з запалом видихнула Олюня, і пан
Ціммерман враз захотів знову стати паном Бум-
блякевичем.

- Маючи деякий досвід, - сказав пан Фляк, - я хочу запропонувати свої послуги священика. Гадаю, мо­лодятам аж терпець уривається якнайскорше взяти шлюб.

- Ой, дідусю! - втішилася Олюня. - Який ти милий! Біжу по шлюбну сукню!

Олюня, підстрибуючи, побігла до хати, а за нею поквапився і пан Фляк, бо ж і йому годилося перебратися. Пан Ціммерман і на думці не мав аж такої поспішливости й не знав, що має чинити. Назовні мусив показувати втіху, але це не виходило в нього достовірно. На обличчі малювалося більше розгублености, аніж утіхи.

- Що таке, пане Ціммерман? - спитав комісар. - Ви
чимось незадоволені?

- Ні-ні, що ви! Я домігся здійснення моїх най-заповітніших мрій. Але все так хутко відбулося, що я, по правді, не зумів оговтатися.

- Я вважаю, що для пана Ціммермана варто б підшукати якусь добру посаду, - сказала пані Флякова.

- Обов'язково! - підтримала пані Ліндерова. - Може,
директора в'язниці?

Пан Ціммерман здригнувся, і його очі сполошено забігали. Доки триватиме ця комедія? Мало того, що його перехрестили, то ще й поховали в могилі. Далі чекає женячка і директорство над в'язницею, від якої йому втекти не вдалося. Що б на це все сказала його бідна мама?

- А що... - крутив вуса комісар. - Цілком слушно. Я давненько збирався підшукати когось, хто міг би мене з дідусем Дезидерієм трішки вивільнити. Надто вже багато в нас зобов'язань, а не хотілося б залучати людей зі сторони. Воліємо мати родинні взаємини.

- Але я не маю досвіду, - сказав пан Ціммерман.

- Ну-у, досвід - це набувне. Завтра я покажу наше господарство і, гадаю, ви хутко увійдете в суть справи... А-а, ось і наша наречена!

Олюня мала на собі шлюбну сукню з вельоном, у руках тримала жмут білих троянд. За нею вигулькнув отець Дезидерій у сутані.

Пан Ціммерман поблід і подумав: кінець. Все, що відбувалося потому, минало наче крізь сон. Його поставили поруч нареченої, і отець Дезидерій виголосив довжелезну напутню промову, від якої гірко заридали всі жінки, а пан Ліндер приклав букетик троянд до носа і тихенько чхнув. Тепер ці троянди він подарує нам, подумалося панові Ціммерману. Очі його знялися до неба, і він побачив, як великі пухкі шматки сала повзли кудись на захід.

- Чи маєш добру і непримушену волю?

В кого він це питає? Олюня крізь сльози відказала

«так», а пані Ліндерова уже просто завила, мов на похороні, аж самому женихові стало незручно від того, що завдає цій чудесній родині стільки горя. Раптом захотілося впасти перед ними на землю і, благаючи прощення, повернути їхній скарб.

- Чи маєш добру і непримушену волю?
Це вже в нього питають. Так, аякже.

У кущах неподалік раптом щось майнуло. Потім з-поміж густого гілля вистромилася маленька голівка карлиці. Пізнав Емілію. Яким чином вона сюди проникла? За мить голівка щезла, і більше ніщо не свідчило, що за ними спостерігали.

- А тепер вітання! - пролунав голосний щебіт пані
Ліндерової.

Пан Ціммерман побачив, як всі несподівано хутко змахнули недавні сльози і наввипередки кинулися їх обнімати. А пані Ліндерова в екстазі щастя так за­смоктала губи молодого, що мало всі зуби разом з язиком не висмоктала. її повні груди вирували, як спінений океан, і Ціммерман відчув себе безборонним човником, що зблукав на тих хвилях. її живіт притиснувся так міцно, що коли у молодого тьохнув у штанах соловейко, пані Ліндерова мало не гепнулася. В голові у неї закружляло пелюстками і пішов легенький весняний дощик.

- Ах, мамусю, - ледве відірвала її від свого коханого
Олюня, - дай же і мені потішитися!

Зробила це дуже вчасно, інакше б пані Ліндерова зомліла. Відступивши на пару кроків, важко осіла на лаву й закотила очі - все її нутро йшло ходором, мов би хтось невидимий ґвалтував її в хвіст і в гриву і, мабуть, перебуваючи в повній несвідомості, прошепотіла: «Ще, ще, ще, о-о-ох!» Ніхто в загальній метушні не почув цих компрометуючих стогонів, лише з кущів озвалося утішне хихотіння карлиці.

- Просимо всіх за стіл! - проголосила пані Флякова. -
Де наше святкове вгощення? Що за неподобство?

- Одну хвилинку! - кинув на бігу пан Ліндер і,
пірнувши у квіти, виволік дерев'яного розгоцьканого
возика, на якому громадилися таці з різноманітними
салатами, канапками, яриною, драглями, ковбасами й
тістечками та пиріжками. А коли з'явилося ще кілька
пляшок вина і шампана, пан Ціммерман зрозумів, як
глибоко поважає його тесть.

- Браво! Браво! - ожила пані Ліндерова.

- Панове, - сказав господар, - усе частування
призначалося для поминальної вечері на честь страченого
шпигуна, як це у нас віддавна заведено, але оскільки
маємо нині весілля, котре є не менш урочистою подією,
то...

- Хвильку, - зупинила його дружина. - Ти хочеш
сказати, що все це ще від учора знаходилося в кущах?
Адже страта відбулася вчора. У тебе все в голові
перемакітрилося.

Пан Ліндер наморщив чоло і сказав:

- Прум-прум-прум! Від учора воно не могло зна­ходитися в кущах, бо при такій спеці неодмінно б зіпсувалося. З цього випливає, що це все готувалося нині. І якщо готував не я, то хто?

- Спитай лакея або кухаря, - порадила пані Флякова.

- Дизю, налий усім вина. Вип'ємо за здоров'я молодих.

Пан Ліндер упродовж цілої забави тяжко роздумував над останніми подіями, намагаючись якось склеїти докупи усі часові відтинки, але це було не так просто

- вони випорскували, плуталися і розчинялися в
потоках вина.

- Усе дуже смачне, - похвалив пан Ціммерман, - прошу передати мої найглибші шанування вашому кухареві.

- Зворушений до сліз, - відказав пан Ліндер. - Чи не будете заперечувати, аби завтра ми з вами оглянули в'язницю?

- Татусю, ти дуже квапишся, - втрутилася Олюня. -У нас іще попереду цілий медовий місяць.

При згадці про медовий місяць у пані Ліндерової знову проступили сльози на очах.

- Одне другому не заважає, - стояв на своєму пан Ліндер. - Пан Ціммерман огляне установу, якою надалі керуватиме вийнятково сам, без моїх втручань. А це потребує досконалого ознайомлення з місцем праці, інакше нас чекатимуть несподівані комплікації. Як ви на це дивитесь, пане Ціммерман?

- Я дивлюся позитивно. Обов'язок - понад усе.

- Оце є відповідь справжнього громадянина, -
втішився комісар і налив вина. - Мусимо випити за нового
директора найкращої в'язниці в цілій Галіції! Віват!

Келишки весело дзенькнули, до саду проникли сутінки, легенький мерехтливий туман придушив траву та почав спинатися на гілля кущів.