Велика львівська сміттярка 3 страница

- А ким вона була раніше?.

- А ніким. Так ніде не робила ані їдного дня. Як була молода, то фуркала, як горобчик, за нею ту мало не в кареті приїжджали. За перших руських дістала якийсь папір, жи вона безнадійно хора і робити не може. Так з тим папірком і до нині. Ніби інвалід. А який вона інвалід? Здоровіша за мене. Як годна по деревах лазити, то який з неї інвалід?

- По деревах?

- Аякже! На ніч за котами своїми лазить, збирає за пазуху. А то, було, й на даху її бачили. Сяде на комині і щось там белькоче, а вони до неї - мурр! мурр! О-го-го! Маємо ту такі концерти, що часом і самому хочеться

вити... А як на те пішло, звірюся вам, що маю підозру, жи то не просто собі стара вар'ятка, а таки чистої води чарівниця.

- Та йдіть!

- Ну! Кажу вам, як на сповіді. Ніхто вам того не скаже, а я скажу. Маю око, як цезорик.

- А де вона може бути зараз?

- А де - на сміттярці. Скарбів шукає.

...Після тієї розмови з Мокрицькою не міг уже позбутися дивного відчуття, що Мальва його чекає, виглядає і вірить, що він її відшукає.

ВЕЛИКА ЛЬВІВСЬКА СМІТТЯРКА

Дорога вивела його на запущену місцину, порослу глухим відлюдкуватим бур'яном, що міряв прибульця непривітним сизим поглядом і сторожко стовбурчив вуса. Межи каміння вилася туга неспокійна вика, виставивши на чатах сині квіточки, руді китиці мишію погойдувалися під лінивим подихом вітру, мов списи з бунчуками безмежного війська, що причаїлося до пори до часу і тільки чекає щасливої нагоди помірятися силою. Зелень міцно облапувала ноги, і Бумблякевич змушений був ступати, мов бузько, спотикаючись на камінні або на якомусь залізяччі, котре від довгого лежання спотворилося до невпізнання і аж кидалося люто, що хтось перешкодив його сумирному вростанню в землю. Ноги заплутувалися в безладно розкиданих сувоях дротів, зміїних клубках кабелів, тросів і металевих

стружок, настільки заіржавілих, що навіть земля і трава довкола них вкрилися іржею. Бумблякевич намагався ті звої обходити, бо вже чув на ногах подряпини.

Що ближче підходив до смітника, то все густішали і густішали звалища брухту. Здавалося, що все те залізяччя тікало, розповзаючись на всі боки та шукаючи самоти і супокою в прохолодних нетрях бур'янів, щоб спокійно дійти небуття й розсипатися, щезнути безслідно.

Там, удалині, аж ген на обрії, пишно й урочисто височіло сміття, наче пасма гір, і Бумблякевичу навіть здалося, що він знаходиться не на львівських околицях, а десь у блаженній Індії, і то вдалині сяють вершини Гімалаїв, куди зійшов дух Готами Будди, і навіть можна розрізнити його долоню, яка привітно благословляла мандрівця.

Залізяччя залягало в якомусь потаємному порядку, бо як тяглися дроти, кабелі й троси, то тільки вони, а вже далі починалася смуга перехідна - кінчалися дроти, починалися рури і батареї. Минувши цю, загалом зручну для мандрівки, смугу, Бумблякевич потрапив до царства кухарського начиння - діряві баняки і горнята, пропалені рондлі і бляхи для тістечок, покручені виделки, ложки, хохлі, чорні розбиті пательні, луджені-перелуджені чайники, а то раптом ціле царство газових плиток, котрих захопили в полон трава і кущі ожини.

За якусь годину Бумблякевич блукав уже серед брухту всілякої машинерії - комбайнів, тракторів, сіялок, віялок, плугів, причепів... Усе це височіло, нагромаджене одне по однім, так густо, що далекі сміттярські гори щезли разом з обрієм, і Бумблякевич мусив добре вважати, щоб не зблудити.

Зненацька побачив довжелезну люфу, що цілилася йому просто в чоло. На якусь мить завмер і дивився в жерло, мов загіпнотизований удавом кролик. Тоді обережно ступив лівою ногою вбік і перехилився так, щоб люфа вже не була наставлена на нього. Полегшено

ковтнув повітря. Але не встиг Зробити й кроку, як пролунав оглушливий скрегіт, панцерник здригнувся і, важко крекнувши, наставив знову люфу в чоло Бумблякевича. Того вже було занадто. Бумблякевич підняв руки і роззирнувся - ніде не було ні душі. Високо над головою заходився від щастя жайвір, і Бумблякевичу подумалося: «Чому я не жайвір, чому не...».

Тут панцерник знову заскреготів, і на вежі відкрився люк, а з люка висунулася голова дядька з довжелезними чорними вусами, що стирчали в обидва боки, наче віхті соломи.

- Слава Україні! - гримнув дядько.
Бумблякевич здригнувся і ледве збагнув, що має

відповісти. Нарешті видихнув:

- Героям слава!

- Ага! - втішився дядько. - То ви наш? Можете опустити руки. Називаюся Льольо Пуцик. Можете мені казати «пан офіцер».

- А я просто Бумблякевич. Хтів би-м пройти на смітник.

- Службово чи приватно?

Бумблякевич замислився, що можна відповісти на це, і вибрав перше:

- Радше службово.

- Ага, - похитав головою дядько. - А на кого, коли не секрет, служите?

- М-м... бачите... я є історик...

- Історики різні бувають.

Бумблякевич подумав, що це так на нього сонце діє, і, зірвавши лопуха, накрив ним лисину. Голові стало відразу легше, але думки все одно не висвітлилися і блукали в суцільному мороці.

- Шукаю одну особу.

Дядько уважно подивився на Бумблякевича, шморгнув носом і сказав:

- Не відповіли-сьте на моє питання.

- На котре саме? - намагався зберегти ґречний тон Бумблякевич.

- На кого ви працюєте?

- Як то на кого? В даній ситуації на себе самого.

- Це неможливо. В такий непевний час ніхто на себе не має права працювати. Можна працювати або на комуністів, або на москалів, або їм на шкоду. На кого працюєте ви?

- Мого тата вони убили. То як би я міг на них працювати?

- О, це відповідь громадянина... Але не патріота... Шкода. А то б я вас відразу вписав до нашого реґіменту.

- Перепрошую, а чи можу я запитати, чим займаєтесь ви?

- Можете, - відказав дядько і пірнув до вежі,
затраснувши люк.

Бумблякевичу не залишилося нічого іншого, як продовжити свою мандрівку. Коли він обминув панцерник, то почув, як знову заскреготів люк. Дядько висунув голову і прорік:

- Я готуюся до військових маневрів.
Бумблякевич здригнувся і наддав кроку. Тепер

перебував серед покинутих гармат, панцерників, вагонів з повисаджуваними шибами, тягачів і всілякої іншої військової продукції. Всього того добра було стільки, що завиграшки можна було озброїти кілька великих армій. Стояли навіть літаки і кільканадцять крилатих ракет.

Вершини сміттярських гір сідлали надуті ворони і галки, а наближення чужинця викликало в них тривогу і непевність - одні вже били крилами на сполох, інші розгублено каркали, злітали в повітря і, зробивши коло, знову сідали неподалік, втягнувши голову, мовби соромлячись своєї паніки.

Бумблякевич пройшовся вздовж гір, шукаючи стежки, і нарешті побачив вузеньку вуличку, щось на зразок входу до велетенського лябіринту.

Чи проникала коли-небудь жива душа до цього смердючого пекла? Сміття здіймалося високими мурами, випаровуючи в сонячну просторінь п'янливі запахи гнилизни і трухлявини, запаморочливі аромати скислої ярини і збродженого хліба, солодку нудь скелетів корів і коней, вивезених сюди на поталу виголоднілого вороння. Волого дихав папір, затримуючи в скоцюрблених жменьках краплі соків, якими спливала сміттярка, навіть завше таке спрагле сонце не випивало цієї червонавої каламуті й кривилося, ховаючи носа в прохолодну і свіжу вовну хмар.

Тиша тут остовпіла, здавалось, навіки, бо каркання, що деколи розпачливо билось об неї, зовсім не розхитувало спокою, а хутше вирізьблювало його.

Бумблякевич ступив до тої вулички межи двох пасем гір, відразу ж занурившись у густі випари, пірнаючи мештами в м'якість гнилі, що пружинила попід кожним кроком. Тут панувала така задуха, що мусив розщепнути сорочку, а за якийсь час і взагалі її скинути, відчуваючи тепер голим тілом, як пашить цей потойбічний світ, як обіймають, обмацують його голодні флюїди, проникаючи в пори, в кожну зморшку, в кожен закапелок його настороженого тіла. Де-не-де навіть курився димок, виказуючи місце, де проходять таємні хімічні процеси розкладу, клекоче заклята алхімія нутрощів, випродуковуючи разом із нечуваними ще елементами невидимі оку гази. Так і баглося розпорпати, розкопати цю збиту в одне ціле, в один хворобливий організм фосфоризуючу тхлань, добутися до самого серця і мозку і збадати їхнє єство.

Та не дано се було нікому, бо нема нічого могутнішого за сміття і нічого величнішого. Гори його проорані дивовижними візерунками, наче храми Індії,

на мурах його можна побачити усміхнені лики святих, сплетені їхні тіла, казкові сади, в яких не гуляв і сам Будда, розхвильовані озера з кораловими кораблями. А ось лиш погляньте - мчать на конях мисливці, а nepeui ними сполохані олені... майорять прапори і коругви -військо спинається на узгір'я... діви прекрасні купаються в озері, ось їхня одіж розкішна, ось їхн* сандалії і стрічки, намиста, браслети, ковтки і перстені... а тут уже потужна техніка космічних армій - готові до старту крилаті ракети, літаючі панцерники і всюдиходи, а головне - усе військо в блискучих латах, що дзвенять на вітрі і зблискують на сонці, немов діаманти... Нехай сховаються руїни Вавилону, Пантікапею і Картагіни, хай засоромляться фрески Могенджо Даро, візерунки Теночтітлана і Мехіко... Ніщо не зрівняється з архітектурою і мозаїкою сміттярки, кожну деталь якої виношували невидимі мислителі і мистці... Немає нічого фантастичнішого за її так ніколи й не пізнаний світ, суті якого осягнути не стане ні сил, ні волі... Але втрутитися в його обриси, поміняти місцями якісь деталі чи присипати одну чудесну фреску іншою, а на її місці виліпити нову - все це, звичайно, підвладне нашим бажанням, і ми це охоче робимо, але якою ж поверхневою видається ця наша праця в порівнянні з тим, що творять таємничі алхіміки й маги в глибинах сміттярки! Жодного з них не достереже наше пильне око, як трудяться вони, виоздоблюють черговий шедевр, якому судилося весь час мінитися від незбагненних процесів, розмокати і пріти, зсихатися і кришитись. Та не тільки розкішним видовищем зачакловує нас сміттярка, міняючи уберію свою, мов циганка примхлива. Вона ще й вуха наші солодить музикою і співом, але щоб чути їх, мусите проникнути в саме царство сміття, опинившись у лябіринті і, розімлівши від сонця, випарів і запахів, прислухатися...

І тоді долине до вас і ніжний шелест паперу, і тонке гудіння пляшок, пляшечок, слоїків і пробірок... і дзенькіт колотого скла, і дзвін бляшаний та латунний, і гучний Галас целофану, який вривається в особливо патетичних місцях героїчної смітникофонії... А далі - далі лагідне і заспокійливе хрумтіння фольги, і тоді вже ви розслаблюєтесь, готові вкластися спати, запорпавшись у перські килими і павичеві пера, впасти у цю вибуялу розкіш арабського Сходу і, сьорбаючи носом легкий і довірливий опій сміттярки, що його тільки для вас, для вас єдиного випродукувала компанія кунштовних майстрів, заснути навіки і снити замками, походами і бенкетами... Але не дасть вам в останній мент заснути несподівана какофонія сміття, що сипонуло, розпорпане воронами, на заіржавіле листя жерсті...

А хочете почути райський спів? Прикладіть вухо до бляшаного пуделочка і прислухайтесь. Якщо вам сприятиме погода і вітер не надто шугатиме межи стінами лябіринту, то, цілком можливо, долине до вас цей спів, який належить чудесним русалкам, що купаються в морі сміття, але готові щомиті заманити вас у свої строкаті хвилі, пурпурові глибини, приголубити і вколисати...

Гон-конґ... - так проказує старезний дзиґар, схожий хутше на невеличку домовину... Ви наступили на нього, і він ожив: гон-конґ - попереджає вас дзиґар. І це означає, що потрапили ви в Чайна-тавн сміттярки, в її китайський квартал... Усе тут аж мерехтить від безлічі червоних, зелених, жовтих і блакитних жарівок, прапорців, стрічок і барвистих гірлянд... Усе тут виставлено на продаж, розсипано по ятках, розвішано на шнурах так, щоб ані найменша дрібниця не обминула вашої уваги, а з купи лахів, із лискучих везувіїв рижу й салати раз по раз вигулькує голова запобігливо усміхненого китайця й ласкаво припрошує: «А спробуйте, пане, цеї пахнючої страви... Називається вона гао-мей-цунь, або теньк-бреньк, або ще простіше, дзень-дзелень... Дуже смачно...

А ось, ось ця кошлата зелень - це рослина доу-дон-гао, росте вона на дні Китайського моря... Або ця смаженя, ми її називаємо цінь-лінь, не дивіться, що подаємо її в бляшанці «Минтай в солнечном масле», просто нас знову підвели ваші постачальники... такі вже вони необов'язкові, такі вже нехлюї, вивалюють товар як прийдеться, впереміш - якийсь жах...» А вже інший ось просовує руку крізь картопляну шкарлупу, ловить вас за штанину: «Хвилинку уваги! Чи їли ви китайську страву з картопляних лушпайок? Не їли? О, то ви втратили півжиття! Лян-те-чуан зветься ця страва... Як вона гарно звучить, так вона і смакує...»

А ось старий китаєць смалить анашу, обкурює димом усе довкіл себе, і вам треба якнайспритніше проскочити повз нього, щоб не запаморочитися і не зомліти, впавши грудьми на простелені шовки... Китайці так само пробують вас ошелешити своєю музикою, але їхня музика - це тенькання дощових краплин по шибі, це лускання бруньок на вишні, це танець сніжинок і сонця, плюскіт вина у порцеляновій філіжанці, гра кістяного гребеня на густих струнах волосся, тріпотіння розписаного віяла і ледь уловиме розлучання вуст після поцілунку... Китайська музика - це божевілля і захват, таке враження, що всі музиканти достатньо наркотизовані і в їхніх грудях, як і в грудях сміттярки, бродить опій і спирт...

Тепер ви переставляєте ноги дуже обережно, щоб тільки не настоптати когось із музикантів, щоб не перевернути плечем якоїсь ятки з товарами і не розсипати заморського добра...

А тим часом дурман конопель і маку затьмарює вам свідомість настільки, що ви ловите якусь каністру, підносите її до носа і жадібно вдихаєте запах бензину, який остаточно витвережує і дає змогу рухатись далі...

Але куди йти? Безконечні ходи й переходи, вулички і провулки, які час від часу ще й пересипаються з купи на

купу, загрожуючи і вас у якийсь момент затопити з головою, втягують у себе, засмоктують і, здавалося нізащо не відпустять...

З

Раптом Бумблякевич почув тихе мугикання і плямкання. Пішов на ті звуки і в тихім сліпім провулку побачив напнуту на високих жердинах церату, а під нею якогось чоловіка, що саме обідав. Поруч стояв старий дубовий стіл з чорним масивним телефоном і цілою горою папок, біля стола височів облуплений сейф. Зі всього було видно, що цей чоловік живе тут не перший день і, либонь навіть не збирається покидати облюбованої місцини.

- Смачного, - сказав Бумблякевич.

- Дякую... - проплямкав чоловік і, прискаливши спитав: - Ви когось шукаєте чи просто собі прогулюєтесь?

Бумблякевич спочатку хотів було навпросто спитати чоловіка про стару бабу з котами, але вирішив не квапитися.

- Прогулююсь.

- Ну-ну... Уже не один тут прогулювався, та й навіки й оселився на цій сміттярці.

- Де? Отут?

- Аякже... Тут вам такий лябіринт, що ніде в світі ліпшого не знайдете. Маємо вже цілий цвинтар, де поховані блукальці.

- А ви що, теж заблукали?

- Я? Ні. Я тут живу. Тут моя хата, господарка і таке інше. Навіть телевізор маю.

Чоловік показав на старезне облуплене пудло з цілим проте, екраном. Від пудла тягнувся кабель і спинався на тичці, на вершечку якої примоцовано іржавий саксофон

- Мій винахід, - сказав чоловік. - Антена на Поль

- І працює? - поцікавився Бумблякевич.

- Як звір, - похвалив чоловік, набиваючи рота таким кислим вінегретом, що запах аж до Бумблякевича долинув.

- А де ви харчі берете?

- Та тут, на сміттярці. Щодня завозять. Піклується держава про нас. А коли й не завезуть свіжого сміття, то теж не біда, полюємо на птиць. їх тут, слава Богу, на всіх вистачає.

- І багато вас тут таких?

- Хто його зна... Обліку населення ніхто ще не вів.

- А як же ви даєте собі раду в цьому лябіринті?

- Ну, я старожил. Я, вважайте, живу тут від самих початків сміттярки, на моїх очах зводилися ці висотні мури. Я знаю сміттярку як свої штири пальці. Знаєте, чому штири? Бо п'ятого мені щур відгриз! Але то байка. Він скінчив ще гірше - пішов на печеню, - га-га-га-га!..

- Чому ж ви тоді не вказали дороги тим, хто заблукав у лябіринті?

- А нащо? Ми тільки зацікавлені у зростанні нашого населення. Взагалі є така думка, що в майбутньому Велика Міська Сміттярка повинна злитися з Великими Сміттярками інших міст, унаслідок чого створиться грандіозний Мегаполіс, який, у свою чергу, посуне у всі сторони світу і з'єднається у Велику Світову Сміттярку. Сміття поглине міста й настане Сміттярчана Епоха, в якій до влади прийдуть самі сміттярі, шматтярі, вуглярі, гробарі, коминярі й гівнярі... А ви, прошу вас ґречно, часом не гівняр?

Бумблякевич подивися на свої заляпані штани і спитав:

- А виглядаю на такого?

- По правді, ні, бо маєте завелику, як для гівняра, голову. Взагалі-то та перспектива, котру я вам щойно змалював, мені не сильно подобається. Бо коли весь світ перетвориться на суцільну сміттярку, то щезнуть усі людські поривання, бажання, мрії... Усі вони стануть марницею, адже геть усе, про що лише помрієш,

знаходиться під рукою. Досить лише попорпатися, і видобудеш плід свого бажання. Така голова, як у вас, може належати хіба якомусь пруфесорові.

- Я є історик за освітою.

- Перша кляса! Істориків нам якраз бракує. Мусите негайно сісти за написання історії нашої сміттярки. Я навіть беруся вас субсидувати. Я, знаєте, відомий у смітникових колах меценат. У нас тут є поетеса, котра написала Славень Великої Сміттярки... І саме я виплатив їй нагороду в розмірі ста щурячих шкурок, з яких вона собі вшила розкішне хутро.

- Зачекайте, - перебив його Бумблякевич. - Чи не могли б ви сказати, як називається ваша поетеса?

- О, вона має чарівне ім'я: Мальва Ланда! Чи ви чули коли-небудь щось подібне?

Серце Бумблякевича забилося в шаленому ритмі, але він змовчав. Чоловік нарешті скінчив їсти і розлігся на зашмульганих килимах, мов який султан, підмостивши під плечі латану-перелатану подушку.

- Мальва Ланда! - повторив, смакуючи. - Найбільша
поетеса всіх сміттярок, королева кошачих зграй,
визначний дослідник і археолог. Скільки вона тут
розкопок здійснила - слів нема описати. Епохальні
відкриття! Куди там єгипетським муміям! У нас свої мумії
такі, що ледь не говорять. А яких вона рідкісних комах і
тварин відкрила тут! Ніде, в жодній енцикльопедії таких
не знайдете... Наприклад, такий жарівляк... Живиться
вийнятково спаленими жарівками. Але не дай Боже
згелемсати йому цілком добру жарівку - зараз спалахує
і гине... Або от каракон. Дуже цікава істота. Жере самі
корки. Як нажереться, то, ясна річ, добряче хмеліє і
зачинає вар'ювати. Але так само має мінуси. Бо, часом,
як то буває, запихають корок до пляшки, котрої пізніше
ніде не здаси, і потрапляє вона на смітник. І ото цей
бідолашний каракон залізає туди в надії поласувати
корочком, а, з'ївши його, вже не годен вибратися назад...
Ну, ми тут природу бережемо і, коли натрафимо на таку

пляшку, то, звичайно, його рятуємо. Але, крім того, я винайшов спеціяльний пристрій - для видобування корків з пляшки. Це звичайна шнурівка з петлею, але треба справжнього майстра, щоб нею користуватися... Ага, може, вас пригостити кавою?

З тими словами стягнув із чогось шмату, і з-під неї об'явилася порепана газова плита.

- У вас тут і газ є?

- Аякже. Там, у глибинах сміттярських гір,
випродуковується першокласний газ. Досить лише
запхати туди руру, і маєте вічний вогонь.

За мить і справді на плиті затанцював синій вогник і обійняв мацаками кавник.

- Буде кава по-сміттярському. Весь її секрет полягає
в тому, що мусить бути запарена в кавнику, який
пролежав на смітті не менше як десять літ. Такий припис.
Тоді вона дістає неповторного присмаку. Та ви сідайте
сюди, на цей бенгальський килим.

- Тут страшенна спека, - сказав Бумблякевич,
умощуючись на лахмітті, яке й справді місцями
нагадувало килим. - Як ви її витримуєте?

- А, вже звикли. Живеш, як на екваторі. Навіть узимку тут дуже тепло. Сніг затримується лише на верхів'ях гір, а внизу панує субтропічний клімат. Одного разу мені навіть виросли банани.

- Добре, але для телевізора потрібен струм...

- А у нас цього струму, як сміття. Тут же стільки тих батарей, акумуляторів, що досить лише запхати дріт і не те що телевізор, ціла фабрика запрацює... Ось навіть заморозника маю, бачите? Там у мене морожені птиця і риба.

Старий зняв кавника з плити і розлив каву по горнятах.

- Птиця - це галки і ворони? - поцікавився
Бумблякевич.

- Не тільки. Бувають чайки, горобці, стрижі, круки і
навіть папуги.

- Папуги?

- Ясне діло. Трапляється, що й папуг разом з клітками викинуть на смітник, от вони тут і починають розмножуватися. Минулого літа їх стільки тут розвелося, що я кожного вечора папужиною печенею смакував.

- А риба? Де ви берете рибу?

- Риби тут повно. Сама вивелася з ікри.

- Але де ж та риба живе?

- Та тут же - у смітті. Шукає вологі місцини і там собі плаває. У мене ось бачите скільки вудочок, ловлю її на бички.

- Пе-ре-про-шую? - розкрив рота Бумблякевич.

- Не знаєте, що таке бички? Недопалені цигарки. Але мусять бути обов'язково з жовтим фільтром. На білий не клює. Вона, ця риба, самими бичками й живиться... Ану, тепер спробуйте моєї кави, чи пили ви щось пахнючіше й пишніше?

Бумблякевич спочатку зиркнув у горнятко і, переконавшись, що там і справді рідина чоколядової барви, обережно відсьорбнув... Так, це була кава. Але складалося враження, наче, крім мелених зерен і цукру, туди сипнули ложечку розчинного заліза, а потім легенько побовтали іржавою арматурою.

- Ну - чи не пиха? - прицмокував старий і видихав
гарячу пару в і без того парке повітря.

Під ногами Бумблякевича раптом щось закопошилося, зашурхотіло, і на поверхню викотився якийсь волохатий клубок.

- Не бійтеся, - сказав господар. - Це тільки-но клак.
Клаки народжуються з вичесаного волосся. Дуже
лагідна істота. Як кошеня. Тільки би ластилося і
ластилося. Ясна річ, поки воно мале. А коли клак
виростає на великий клубок, тоді вже він стає
небезпечним і може напасти на людину. Клак обмотує
її волоссям, наче павук павутиною, і висмоктує так, що
лишається самий тобі скелет, обтягнений сухою, як

папірчик, шкірою... Тяжке видовище. Але ми і з тим даємо раду. Коли хтось зауважить такого великого клака, то зараз телефонує на постерунок, і звідтам приганяють мисливці. А як хто має при собі запальничку, то й сам раду дасть. Чирк-чирк - і клак спалахує в один мент.

Клубочок потерся Бумблякевичу до підошви і покотився далі.

- А чим живляться маленькі клаки?

- Висмоктують щурів, мишей, часом і пташок.

- У вас тут цілий зоопарк, - сказав Бумблякевич і непомітно вилляв каву позад себе.

- Що там зоопарк - заповідник. Справжня тобі Асканія.

 

- А які тут іще хижі звірі живуть, котрих варто остерігатися?

- Ну, найперше дротяного удава, який виводиться з ужитих телефонних дротів і кабелів. Ця тварюка складається з безлічі скручених в одне ціле різнобарвних тіл, що на вигляд нічим не відрізняються від звичайних дротів. Але досить на них наступити, і вас так замотає, закрутить, що й ворухнутися не зможете.

- І що - тоді смерть?

- Так, якщо не взяти себе в руки і не вдатися до єдиного і найефективнішого засобу, а саме: в ту хвилю, коли удав наблизить свою голову до вашого обличчя, починайте негайно передавати останні новини... Причому пашталакайте будь-що, аби-но лиш це скидалося на вісті... Ну, наприклад: «Як нам передають з Об'єднаних Арабських Еміратів, шейх Джабер Аль-Мукаддім Шахраман аз-Заман Ісмаїл перейшов на квадратно-гніздовий спосіб запліднювання гарему, що викликало негайний протест ділових кіл Тель-Авіву...» І на ваших очах весь той жахливий удав починає опадати, розплітатися і сповзати з вас. Наостанок, щоб увінчати перемогу, можете ще повідомити погоду на вчора і будьте певні - тварюка здохла остаточно... Не знаю, які саме

процеси відбуваються в його організмі, але, очевидно, останні новини стимулюють якісь смертоносні віруси, закладені в удава ще в пору його служби на телефонах, в теле- і радіомовленні. Та нема лиха без добра. Ми цих удавів прокладаємо по цілому лябіринті і маємо всю територію телефонізовану... Вся особливість тутешніх тварин полягає в тому, що вони походять із ужитих предметів. Наприклад, старі панчохи перетворюються на велетенських п'явок: ми називаємо їх п'янчохи. Але хіба дитина не дасть собі з ними ради. Куди небезпечнішими ще донедавна були поліетиленові мішечки. Ми ними настільки гидуємо, що навіть назви не вигадували. Ця наволоч, зібравшись у зграї, накидалася на чоловіка, обліплювала зі всіх боків так щільно, що бідолаха задихався і гинув. Тоді тії мішечки присмоктувалися вже насправжки і живилися по саму зав'язку... На щастя, зовсім недавно наш видатний хімік і академік доктор Леон Друшляк винайшов спеціяльну антену, яка приманює до себе ті кляті мішечки і плавить їх ультразвуком... До небезпечних тварюк належать ще зужиті унітази. Ці кляті сотворіння запорпуються на самій дорозі в сміття, і досить вам лише на нього наступити, як ваша нога провалюється, і треба неабияких зусиль, аби її вирятувати...

- Веселе у вас життя, - всміхнувся Бумблякевич.

- Вчуваю у вашому голосі сарказм. Але це даремно. Адже є у нас і привабливі тваринки. Ось погляньте - що ви бачите на тім горбикові?

- Це якийсь дуже великий метелик.

- Браво, браво! Тільки ж бо це не метелик, а майтелик. Походить він зі старих майток. Надзвичайно красива комаха. А який він у леті!

Старий шпурнув огірком, і майтелик спурхнув у повітря, граційно потріпуючи червоними крильцями в білий горошок.

Бумблякевич пригадав, що в нього були такі самі майтки, й коли вони порвалися, то мама почала ними мити

підлогу. Хтозна, може й вони тут у своєму новому існуванні лопотять десь крилами, потрапивши врешті-решт на смітник.

- Зверніть увагу, - сказав старий. - Хоч майтелик і походить із ужитих майток, а виглядає зовсім як новий, ані разу не випраний. - О, видите! Під самим носом літають, мов щойно з голки, ще й з гумкою. Але слухайте сюди. Що ви собі вирішили? Чи беретеся за написання історії сміттярки?

- М-м... бачите... так просто з мосту... потрібні якісь архіви... першоджерела...

- За це не хвилюйтеся. Все є на місці. Потрібна тільки-но ваша згода.

То був, можливо, єдиний спосіб відшукати Мальву Ланду, і Бумблякевич погодився.

- Ну, й люкс, - втішився старий. - Я тут щось на зразок завідувача місцевих кадрів або біржі праці. Зараз поведу вас до нашого магістра пана Джавали. То є високомудрий чоловік, котрий вас забезпечить геть усім для написання історії. Але мушу вас наперід повідомити, що пан Джавала - переконаний націоналіст. Розумієте, що це таке?

- Чому ні?

- Бо досі це поняття було викривлене.

- Було. Але тепер під цим розуміють фанатичний патріотизм.

- О, власне! Фанатичний! Пан Джавала є такий патріот, що за волю України дасть себе покраяти на кавальчики. Чекає тільки слушної хвилини, аби вийти на відкриту арену.

Бумблякевич витер спітніле чоло, задумливо пожував сухими вустами й спитав:

- А скільки панові Джавалі років?

- Понад сімдесят.

- Коли мені буде понад сімдесят, я теж себе дам покраяти на дрібні кавальчики за Україну.

Старий, почувши теє, ляснув себе долонями по колінах і залився голосним сміхом, аж кілька ворон повернули голови й тупо оглянули сцену.

- Це ви... хе-хе-хе... це ви просто знаменито... хе-хе-
хе... але ліпше не буду того переповідав панові Джавалі.
Може, це йому й не сподобається. Коли хочете дістати в
нас пристойну роботу, мусите себе стримувати від
необдуманих висловлювань. Того в нас не люблять. Ага,
ще ми з вами не знайомилися... Як? Бум?.. Бумблякевич!
Дуже файно. А мене звати просто пан Зеньо. Той самий
пан Зеньо, за якого пила вся Галичина остатні сорок п'ять
років. Зараз я вберуся до візити, а ви собі зачекайте.

Пан Зеньо насадив на лису голову вицвілого дірявого капелюха, зодяг колись чорного, а нині облізлого і засмальцьованого до блиску фрака з обстрипцяними фалдами, що сягали мало не до землі, взяв паличку з вигнутим руків'ям і, обвівши оком Бумблякевича, сказав:

- Мешти... Мусите витерти мешти, бо йдемо на візиту
до самого пана магістра, а не до кнайпи на пиво.

Чимчикуючи отак лябіринтом, Бумблякевич помітив, що за ними хтось стежить - то очі чиїсь зблиснуть в смітті, а то великий риб'ячий хвіст сплесне і мовби розчиниться в потереб'ї.

- Що це воно може бути? - спитав.

- Е, та це русалки.

- Русалки! - не міг повірити Бумблякевич і навіть зупинився і втупився в те місце, з якого щойно висунулася ручка.

Русалки в нього завше викликали спеціальний інтерес, бо, навіюючи собі образи жінок, яких хотів мати, нерідко викликав русалок, котрі віддавалися йому в танці, в леті, в плюсканні, в хлюпотінні, він катулявся з ними луками, лісами і горами, пірнав із ними в найтемніші глибини рік