Основні форми використання архівної інформації

Найпоширенішими формами використання документної інформації архівів є ініціативне інформування; виконання соціально-правових, генеалогічних і тематичних запитів громадян; експозиційна робота архіву; використання через засоби масової інформації; користування документами у читальному залі; публікація документів. Особливість ініціативного інформування полягає у випереджальному задоволенні попиту великих суспільних груп, владних структур, установ, організацій, окремих громадян. Формами ініціативного інформування вважають також реклами, буклети, плакати, документальні фільми, фотоальбоми, оскільки цей вид використання має рекламно-довідкове значення й наближає інформацію НАФ до потенціального користувача.

Однією з найважливіших суспільних функцій архіву є виконання соціально-правових, генеалогічних і тематичних запитів громадян. Результати пошуку подають у вигляді архівної довідки - інформаційного документа, який має юридичну силу і містить повідомлення про наявність у фондах архіву відомостей.

До форм використання архівної інформації належить і виконання генеалогічних запитів. Генеалогічний запит передбачає пошук архівної інформації, яка встановлює родинні зв'язки у ланцюгу поколінь, необхідні для складання родовідного дерева. Форми відповіді практично ті самі, що й на запит соціально-правового характеру.

Архівні установи організовують також використання документної інформації засобами радіо і телебачення у вигляді тематичних бесід, бесід-інтерв'ю,репортажів, прес-конференцій.

До найефективніших засобів поширення архівної інформації належить публікація документів. Вона здійснюється шляхом наукової кооперації праці істориків, археографів, архівістів. Публікація архівних документів здійснюється у різних формах і має кілька типів.

Поширеною формою видання архівних документів є формалізований виклад змісту архівних документів зі збереженням особливостей мови і по можливості структури - регести. Типи документально-археографічних видань визначаються їх цільовим призначенням.

 

15. Архівна евристика - спеціальна історична дисципліна про шляхи і засоби пошуку архівної інформації, своїм головним завданням має пошуки і виявлення документів – певної тематики, спрямування, авторства тощо.

 

Архівний пошук має супроводжуватися джерельним аналізом виявлених документів. Глибока джерелознавча розробка архівних фондів одночасно із вивченням інформаційних потреб суспільства дозволяє повніше задовольнити духовні й наукові запити як споживачів документної інформації, так і самих архівістів.

 

У дослідженнях, присвячених питанням архівної евристики, виділяють ряд особливостей процесу пошуку інформації. Перша є малодослідженим творчим процесом, що має індивідуальний, специфічний характер і залежить від інтелектуальних здібностей користувача (дослідника, вченого, фахівця). Суттєва особливість цього процесу полягає у встановленні та поясненні зв'язків між явищами (інформацією, документами, фактами і ін). Друга є технічним процесом пошуку архівної інформації. У широкому понятті він полягає в методичній підготовці, вивченні бібліографії, збиранні різної інформації, у т.ч. і робота з архівними документами. При цьому центральне місце посідає пошук архівних документів.. Ідея так званого перехресного пошуку, вперше була сформульована В.М.Автократовим, дозволяє повніше використовувати теорію фондування і особливості побудови системи довідкового апарату, а також враховувати специфіку роботи дослідників – однієї з головних категорій користувачів архівної інформації. Дослідниками є самі архівісти, які здійснюють пошук документів.

 

Перехресний пошук включає одночасний пошук і за генетичною вертикаллю та логічною горизонталлю. Пошук за генетичною вертикаллю спирається на пофондове описання, тобто на систему архівних довідників конкретного архівного фонду, до яких належать описи, огляди, різні покажчики. Пошук за логічною горизонталлю будується на системі міжфондових архівних довідників, до яких належать різні каталоги, тематичні огляди, автоматизовані пошукові системи та інші довідники. Цей пошук дозволяє виходити безпосередньо на документи, що стосуються досліджувальної проблеми. Використовуючи обидва способи пошуку документів, користувач знаходить необхідну інформацію. Однак найчастіше він здійснює довготривалий пошук інформації за генетичною вертикаллю. Це викликано тим, що архівні довідники, побудовані відповідно до класифікації документів, займають провідне місце у системі довідкового апарату державних архівів.

Архівний маркетинг – вид діяльності архівної установи, спрямований на забезпечення її взаємозв’язків із споживачами архівної інформації, створення ринку архівних послуг та отримання прибутку, шо включає вивчення кола реальних і потенційних споживачів ретроспективної документної інформації, стимулювання попиту і накопичення інформації про споживачів, рекламування інформаційних послуг архіву, вивчення наслідків їх надання, вироблення рекомендацій з тематики і форм використання архівної інформації, визначення конкретних цін на інформаційні послуги та їх відповідності реальному попитові, відстеження ефективності різних форм надання архівної інформації.

 

16. ІСТОРІЯ АРХІВІВ та архівної справи в Україні починається з утвердження її державності. Найдавніші писемні документи – грамоти періоду Київської Русі – виникали як результат взаємовідносин між великим князем і його васалами, між окремими феодалами. Грамоти закріплювали права на власність і привілеї. "Повість минулих літ" згадує русичів, які служили в Греції і писали заповіти на успадкування майна. Документи, що засвідчували права успадкування, відображали діяльність землевласників, збиралися і зберігалися дружинниками і боярами.

 

Від часу запровадження християнства як державної релігії та інституційного утвердження церкви на території України беруть початок церковні архіви. Монастирі, церкви, митрополичі та єпископські кафедри були найважливішими центрами зосередження писемних документів.

 

Давньоруська православна церква невдовзі після свого утворення стала не лише важливим духовним осередком, а й великим землевласником. Основним джерелом розширення церковних земельних володінь були бенефіції – пожалування з боку князівської влади та великих феодалів. Монастирі дбайливо зберігали документи про своє заснування, на право володіння земельними угіддями та привілеї. В монастирських церквах і соборах документи зберігалися в ризницях разом з цінними культовими речами і богослужебними книгами. Давні монастирські архіви Київської Русі не збереглися переважно через ворожі навали, війни, природні катаклізми.

 

Давньоруські літописи зафіксували важливі відомості про широкі стосунки київських князів з чужоземними країнами, тексти договорів з Візантією, волзькими болгарами. Угоди скріплювалися писемними документами. Хрисовули; клятвені грамоти руських послів та інші важливі документи на пергаменті зберігалися в казні київських великих князів. Місцезнаходження князівських архівів разом з коштовностями свідчило про роль документів і ставлення до них великокнязівської влади.

 

Княжий двір як орган центрального управління Галицько-Волинської держави XIII – XIV ст. мав серед своїх державних функцій, що домінували над приватними князівськими, завдання збирати та зберігати важливі документи. Галицький літопис серед двірських урядників, які виконували державні функції, називає печатника (канцлера). Коло обов'язків цього урядника не обмежувалося проставлянням печаток на князівських грамотах, він виконував доручення князя, зокрема здійснював слідство над боярами. У княжому дворі зосереджувалися документи про адміністративні, військові, судові, фінансові, церковні й дипломатичні справи Галицько-Волинської держави.

 

 

З княжої канцелярії в місті Володимирі походять відомі грамоти XIV ст. (про відновлення і підтвердження союзу з Пруссією, надання свободи купцям, привілеї містам) останніх галицько-волинських князів Андрія і Льва, Юрія (Болеслава).

 

Монастирі й церкви, засновані галицько-волинськими князями, крім маєтностей, грошових і речових пожертвувань, отримували богослужебні книги. Так, князь Володимир Василькович спорядив монастир Св. Апостолів, церкви та єпископії (перемиську, чернігівську) книгами. На книгах, які зберігалися в ризницях, нерідко робили записи про пожертвування храмам, нотатки господарського характеру. Монастирські зібрання книг і документів відігравали роль архівів-бібліотек. Хранителями книг і грамот були ризничі (завідувачі ризниці).

 

Отже, виникнення архівів в Україні безпосередньо пов'язане з утвердженням державності на її землях, насамперед Київської Русі. Розширення державних функцій княжого двору, економічне зміцнення церкви зумовлювали зростання великокнязівського і церковних архівів, які мали важливе політичне й культурне значення для внутрішнього життя держави та міждержавних відносин. Формувалися й особові архіви дружинників і бояр. Документи захищали приватну власність, закріплювали станові привілеї. Розпад Київської Русі, занепад Галицько-Волинської держави негативно позначилися на розвитку архівної справи, але закладені архівні традиції знайшли своє продовження в литовсько-польській добі української історії.

 

 

17. Литовська метрика (лат. Acta/Metrica Magni Dusatus Lithuaniae; пол. Metryka Litewska) — архіви документів, що виходили передусім з канцелярії Великого князівства Литовського в період з першої половини XV ст. до 1794 р.

 

У XIV-XVI ст. значна частина українських земель (Волинь, Поділля, Київщина, Чернігово-Сіверщина) перебувала під владою Великого князівства Литовського.

 

Життя на цій території регламентувалося документами, що виходили передусім з великокнязівської канцелярії. Її архіви відомі нині під назвою «Литовська метрика» і належить до найінформативніших комплексних джерел з історії соціально-економічного розвитку і міжнародної політики не тільки України, а й Білорусі, Росії, Литви та Естонії. Хронологічний діапазон Литовської Метрики обіймає період з першої половини XV ст. до 1794 р.

 

Система діловодства Великого Князівства Литовського з кінця XIV ст., в основному, брала приклад з польської Коронної канцелярії, це чітко простежується, коли династична унія вперше об'єднала дві держави. Хоча престол польського короля і великого князя литовського займала, як правило, одна особа, існували окремі канцелярії — коронна і великокняжа.

 

Відповідно, канцелярські книги і архіви в цілому велись окремо з середини XV ст. У обох канцеляріях стало регулярною практикою ведення книг, до яких записувались офіційні копії більшості документів, виданих головною канцелярією і підканцелярією (під керівництвом канцлера і підканцлера відповідно). Звідси беруть початок паралельні комплекси книг, відомі, відповідно, як Литовська метрика (Acta/Metrica Magni Dusatus Lithuaniae; Metryka Litewska) і Коронна метрика (Metrica Regni Poloniae; Metryka Koronna).

 

Використовувалось поняття «метрика» в Литовському князівстві в якості технічного терміну для позначення актових книг чи ресурсів, куди записувались копії записів документів публічного й приватноправового характеру XV-XVIII ст., що вийшли з великокнязівської канцелярії й юридично оформлювали політичні та соціально-економічні стосунки між державою і суспільством, між різними верствами останнього. Канцелярські книги складають переважну частину архівного фонду «Литовська метрика», який в наш час[Коли?] знаходиться в Російському державному архіві давніх актів (ф. 389). Книги Литовської метрики (ЛМ) містять також записи документів, що надходили до великокнязівської канцелярії. Окрім того, до складу ЛМ входять архіви місцевих установ, фрагменти архівів намісницьких канцелярій, судових установ, приватних архівів і, нарешті, оригінальні грамоти, які раніше систематизувалися за воєводствами і зберігалися в літерних пакунках.

 

Спочатку розділення на серії, подібно установленому Ганкевичем порядку для Коронної метрики, для Литовської метрики проведено не було, хоч певне розрізнення в складі книг фіксувались. Коли, Коронний та Литовський архіви опинились в Санкт-Петербурзі, книги Литовської метрики були поділені за тим же принципом, що й Коронна метрика, але при цьому було допущено багато неточностей.

 

Репрезентуючи книги записів актових документів, ЛМ протягом століть виконувала суто практичні функції. Існував великий попит на офіційні копії документів великокнязівської канцелярії, що підтверджували шляхетність походження, соціальний статус, права на землю, майно, родинні стосунки, різні привілеї тощо.

 

Відкритим залишається питання про обставини і процес формування ЛМ. Вчені не мають єдиної думки щодо способів і принципів записування у книги ЛМ. На думку М. Бережкова, книги ЛМ за XV—XVI ст. становлять собою книги записів документів, виданих від імені великого князя чи панів-ради з великокнязівської канцелярії, або отримали від посадових осіб центрального і місцевого управління, приватних осіб, іноземних урядів. Окрім того, ЛМ містить матеріали інших канцелярій ВКЛ, приватних архівів, оригінальні грамоти тощо. М. Бережков уважав, що вже наприкінці XV ст. книги ЛМ складалися за тематичним принципом. Реконструюючи склад оригінальних книг ЛМ (до 1523 р.), дослідник дійшов висновку, що в червні 1486 р. у канцелярії ВКЛ запроваджено ведення поточних книг чотирьох категорій: «книги данин і судових справ», «книги оренд», «книги відправ», «книги посольств».

 

Дискусійним є також питання щодо мови ЛМ. Академік В. Пічета вважав ЛМ чудовою пам'яткою офіційної білоруської мови, хоча й зазначав, що фонета мови цього джерела була ще не вповні білоруською. Дослідник Литовського статуту С. Лазутка називав мовою ЛМ давньобілоруську. І. Лаппо оперував терміном «литовсько-руська» мова, а М. Тихомиров називав її «руською мовою». Г. Хорошкевич запропонувала термін «середньовічна західноруська мова» чи «давньобілоруськоукраїнська мова». Професор З. Зинкявичюс пропонував для канцелярської мови ВКЛ вживати назву «слов'янська канцелярська мова ВКЛ». Доктор П. Кеннеді Грімстед вважає, що державною юридичною й основною канцелярською мовою на всій території ВКЛ протягом XV—XVI ст. була «руська» мова, що як «своєрідний лінгвістичний попередник білоруської і української мов існувала паралельно з мовою Московського князівства». Після Люблінської унії 1569 р., з приєднанням Волинського, Брацлавського і Київського воєводства до Польщі, у коронній канцелярії Королівства Польського для цих територій було заведено окрему групу книг — Руську (Волинську) метрику. З канцелярського діловодства Правобережжя почалося витіснення української мови й впровадження польської.

 

Загалом ЛМ відзначається значним тематичним діапазоном щодо соціально-економічної історії України кінця XV—XVI ст. У центрі уваги уряду ВКЛ того часу були питання землеволодіння, коли в основному закінчився розподіл землі між феодалами й почалася гостра боротьба за землю з приводу її перерозподілу. Документи ЛМ (привілеї й підтвердження на володіння землею, купівлі-продажу землі тощо), віддзеркалюють стосунки між землевласниками, що знаходилися на одному чи різних щаблях соціальної системи, між мешканцями міст, між міщанами й представниками приватних юридик у містах, скарги на різні «кривди» та «утиски», позови до королівського суду, судові листи, справи про утиски, бійки, ображання, наїзди на землю, будинки, загарбання майна, розподіл спадщини, повернення боргів тощо. У книгах ЛМ зосереджено інформацію про інститут старост, державців, воєвод, війтів, служебників, маршалків, городничих, кухмістрів, тивунів, урядників, а також про земян, бояр, дворян, міщан, князів та ін. Документи ЛМ містять також дані з української генеалогії, метрології, сфрагістики, топоніміки, антропоніміки, демографії, віддзеркалюють генезу української шляхти. ЛМ — цінне джерело для вивчення історії української мови, палеографії, документознавства, архівної й канцелярської справи в Україні, а також для висвітлення впливів канцелярської практики ВКЛ, а саме ЛМ, на документи та архівну практику Генеральної військової канцелярії та полкових канцелярій Гетьманщини.

 

 

18. Коро́нна ме́трика (Ме́трика Королі́вства По́льського, пол. Metryka Królestwa Polskiego, лат. Metrica Regni Poloniae) — книга реєстрації виданих у Польському Королівстві нормативних актів, документів чи здійснених для потреб юридичних або фізічних осіб публічно-правових актів. Велася у державній канцелярії.

 

У широкому розумінні під Коронною метрикою розуміють державний архів, де зберігалися всі акти, видані королем Польщі чи сеймом. Як архів Коронну метрику поділяли на велику, повну (під контролем і на зберіганні у канцлера) та малу, якою відав підканцлер.

 

Коронна метрика містить акти 15—18 століть. Найстаріша відома книга Коронної Метрики датується 1447-м роком. Як книга реєстрації правових актів велася з другої половини 16 століття до 1795 року. Метрики розділені, залежно від оператора, на канцлера і підканцлера. Не існувало ніяких істотних відмінностей між ними, так як не було поділу обов'язків між канцлером і підканцлером. Запис робився у книгу того сановника, канцелярія якого підготовлював документ. Їх робота була копіювати метрики документу в повному обсязі. Потім, коли робили запис декількох документів одночасно з тим же змістом (наприклад, індивідуальні пільги), один вписували в повному обсязі, з іншого боку створюється реєстр.

 

До 1480-х була тільки «Inscriptionum Libri» (Книга записів), окремо проводилися тільки записи, пов'язані з доходами монарха (обстежень та перевірок королівських маєтках.)

 

Наприкінці XV століття розділено три серії книг:

 

основна

у закордонних справах

книга «посольство» (лат. Legationum Libri), тут вписано дипломатичне листування (у тому числі вхідні), повноваження, інструкції членам за кордон, звіт членів міждержавних угод і договорів.

 

Згідно з буквальною назвою книги були розміщені також витяги з промов депутатів парламенту, інструкції, отримані від членів регіональних рад, положення Сейму, листування між містами.

 

У середині XVI століття поділяли такі серії книг: суддівські, реляційні, і парламентські. Раніше ці записи були зроблені в книгах, що знаходились у Кракові. У 30-х рр. вісімнадцятого століття, серія книг канцлера (зі зв'язків з громадськістю). Тут відомі королівські документи і листи, що стосуються громадських справ і політики, а також дають підтвердження і дозвол царя на приватну власність.

 

Корона Метрика спочатку зберігала у Кракові, за Сигізмунда III Вази у Варшаві. Під час шведської володарювання відбиток було експортовано до Швеції. У 1795 році російські війська забрали всі Метрики в Санкт-Петербург. На даний час документи Коронної Метрики знаходяться у Республіці Польща, в Центральному архіві історичних документів у Варшаві (пол. Archiwum Główne Akt Dawnych).

 

1569 року було запроваджено окрему Коронну метрику для українських земель, що входили до складу Польщі.(Руська (Волинська) метрика).

Магістратські архіви.

Крім архівів центральних установ ВКЛ, а згодом Речі Посполитої, існували місцеві архіви, оскільки місцевій владі належала важлива роль в управлінні внутрішніми справами. До цього часу дійшли у вигляді компактних архівних зібрань судово-адміністративні (актові) книги місцевих замків, гродів і земств. Подібно до ведення книг у центральних установах, на місцях також існувала практика запису актів до книг. Перший Литовський статут 1529 р. лише закріпив існуючу в судах традицію ведення актових книг. Відповідно до категорій судів – гродських, земських, підкоморських – складалися і актові книги. У Центральному державному історичному архіві України в м. Києві (ЦДІАК) зберігаються книги з канцелярій судів: Володимирських гродського і земського, Кременецьких гродського і земського, Луцьких гродського, земського і підкоморського, каптурового суду Волинського воєводства, а також з судово- адміністративних архівів Київщини та Брацлавщини. Працівники ЦДІАК почали поактове описування судово-адміністративних книг. До місцевих архівів з великою кількістю актових книг ставилися вимоги щодо належного зберігання їх. У Литовських статутах 1566 та 1588 рр. вказувалося зберігати актові книги “в скринях моцних за трьома замками.

Акти, пов'язані з діяльністю міських урядів (магістратів, ратуш), відклалися в міських архівах. Найціннішу частину магістратських архівів становили привілеї та інші грамоти, які визначали права міста. Грамоти на магдебурзьке право, королівські акти, документи про межі міста тощо зберігалися в магістратських архівах під замком у скрині або спеціальній шафі. На колекції привілеїв та інших найважливіших документів в архівах складали описи. Більшість документів, як правило, зберігалася у фасцикулах (зв'язках документів різних за змістом) і описи на них не складалися. Окремі вхідні документи переписували до міських актових книг. У деяких містах існували спеціальні книги – копіарії, куди вписували привілеї міста. У Самборі така книга (“Привілеї міста Самбора”) відома з 1562 р. У магістратських архівах, окрім збірки привілеїв, зберігалися адміністративно-судові книги та книги, пов'язані з веденням міського господарства. Судові книги ретельно оберігалися. Різні категорії книг 16-17 ст. з міст Самбора, Кам'янця, Дубна, Кременця і Дрогобича зберігаються в сучасних архівосховищах Києва та Львова.

МАГІСТРАТ- становий орган міського управління. Спочатку мав адміністративно-судові, а потім переважно судові функції.

Магістратські архіві – це привілеї та інші грамоти, які визначали права міста, грамоти на магдебурзьке право, королівські акти, документи про межі міста, адміністративно-судові книги та книги, пов'язані з веденням міського господарства, зберігалися в магістратських архівах під замком у скрині або спеціальній шафі.

На колекції привілеїв та інших найважливіших документів в архівах складали описи. Більшість документів, як правило, зберігалася у фасцикулах (зв'язках документів різних за змістом) і описи на них не складалися.

Окремі вхідні документи переписували до міських актових книг. У деяких містах існували спеціальні книги – копіарії, куди вписували привілеї міста.