В Україні в силу історичних обставин “воєнний комунізм” більшовики почали запроваджувати не з 1918 року ( як в Росії ), а тільки з січня 1919 р.

План

1. Зовнішньополітичне становище СРСР після громадянської війни та Україна

2. Соціально-економічні перетворення в УРСР на основі нової економічної політики.

3. Утворення СРСР

4. Політика “українізації”

5. Національний комунізм

 

Міжнародне становище УСРР.Після революції 1917-1921 пп. На території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П'ять з них (Латвія, Естонія, Литва, Польща, Фінляндія) були дійсно самостійними. В усіх інших в т.ч. в Україні утвердився тоталітарний радянський режим.

Скориставшись формальною незалежністю України, Х.Раковський спробував розвинути активну діяльність українського уряду на міжнародній арені.

14 лютого 1921 року представники УСРР Ю.Коцюбинський та Ф.Кон підписали перший мирний договір УСРР з Литвою.

18 березня 1921 року було укладено Риський мирний договір з Польщею. А незабаром УСРР вже становила дипломатичні стосунки з Латвією і Естонією.

Члени ЦК КП(б)У Е.Квірінг та О.Шумський висловили пропозицію про необхідність, щоб УСРР мала власні представництва у великих державах та в країнах, де була багаточисельна українська громада. Безпосереднім результатом цього стало підписання на початку 1922 р. договору про дружбу й братерство між УСРР та Туреччиною.

Характер міжнародних відносин після її об'єднання в СРСР різко змінився. До цього УСРР мала дипломатичні відносини з зарубіжними країнами та свох представництва в Австрії, Польщі, Туреччині, Німеччині; представники УСРР були учасниками більш як 60 міжнародних договорів, конвенцій, угод.

Після утворення СРСР керівництво зовнішньою політикою переходить до його верховних органів.

На початку 1923 року дипломатичні й зарубіжні представництва УРСР були ліквідовані.

За прийнятою Конституцією СРСР (1924 р.) УРСР втратила можливість не тільки прямо, а й опосередковано впливати на міжнародну політику Радянського Союзу.

 

УРСР в період політики воєнного комунізму. У 1918-1921 рр. більшовики спробували реалізувати програмні положення своєї партійної програми по заміни ринкової економіки комуністичним виробництвом.

Політика “воєнного комунізму” включала проведення повної націоналізації всіх підприємств, мілітаризацію праці, широкий централізм, введення продрозкладки (продрозверстки), заборону торгівлі, відміну товарно-грошових відносин, натуралізацію в оплаті, зрівняння в розподілі.

В Україні в силу історичних обставин “воєнний комунізм” більшовики почали запроваджувати не з 1918 року (як в Росії), а тільки з січня 1919 р.

За кілька місяців були одержавлені підприємства цукрової промисловості, усі великі шахти, металургійні та машинобудівні заводи.У 1920 р. було націоналізовано понад 11 тис. підприємств. Керівництво націоналізацією здійснювали Укрраднаргосп та його комітети-главки: Укрголовліс, Укрголовцукор, Укрголовспирт.

З 1920 р. більшовики розпочали мілітаризацію української промисловості. З цією метою було створено Українську трудову армію та орган по управлінню нею – Українську раду трудової армії, яка діяла на правах обласного органу Ради оборони РФСРР, Укррадтударм здійснював контроль за заготівлею сировини, продовольства, видобутком палива, постачанням підприємств робочою силою. Близько 30 тис. “трудармійців” працювали, зокрема, на підприємствах Донбасу. За відсутністю матеріальних стимулів до праці тисячі робітників у пошуках кращої долі втікали на село. Торгівлю, кооперацію і кустарні промисли більшовиками було поставлено поза законом. Така політика призвела до остаточної руйнації промисловості, особливо важкої. В Україні не працювала жодна домна й не було вироблено жодного пуда прокату.

В ході мілітаризації праці було введено загальну трудову повинність чоловічого населення віком від 18 до 45 рр. (для технічних спеціальностей – до 65 років).

Для керівництва державною економікою в УСРР було створено систему виробничих управлінь, главків, центрів (їх налічувалось до 45), вони керували діяльністю 10720 великих, середніх й дрібних підприємств.

На селі на початку 1919 р. рядом декретів та постанов було запроваджено продовольчу розкладку з селянських господарств, за якою селянські господарства мали здати державі 85 % свого врожаю. На практиці це перетворювалося у звичайну реквізиції. У 1919 р. на українське село було накладено продрозверстку у розмірі 140 млн. пудів. Вивезення хлібу було доручено продзагонам (їх кількість складала на березень 1920 р. 15 тис.чол.)

Проведення політики “воєнного комунізму” на селі означало ще і колективізацію селянських господарств: поміщицькі господарства перетворювалися на радгоспи та комуни.

У відповідь на таку політику радянської влади піднялася хвиля селянського руху: в середині березня 1919 р. підняв повстання отаман Зелений; найбільш масштабним став виступ отамана Григор'єва, який командував Задніпровською дивізією та ін. У 1920 р. вкрай загострилися стосунки більшовиків з махновцями. На початку січня 1920 р. Всеукрревком оголосив Н.Махна поза законом, у відповідь на що “батько” повів справжню партизанську війну проти більшовиків. Найбільше діставалося “продзагонівціям”, яких Махно наказав у полон не брати, а розстрілювати як мародерів. Махно здійснив 4 рейди через Катеринославщину, Полтавщину, Харківщину, Донбас, дійшовши до території Війська Донського.

Для придушення опору населення більшовики посилили “ червоний терор” У 1920 р. для його здійснення було створено українську філію російської “надзвичайки” (ВЧК) на чолі з Манцевим. У травні в Україну прибув головний більшовицький інквізитор Ф.Дзержинський з 1400 бійцями. Особливого розмаху кривавий терор набув на Катеринославщині і в Північній Таврії.

При проведенні “воєнного комунізму” на селі більшовики спробували опертися на частину середняків-незаможників, колишніх бідняків, що були вдячні більшовикам за набуте майно та землю, та бідняків. Були створені конкуруючі з сільрадами комітети незаможних селян (КНС), які починають діяти в Україні з травня 1920 р.

Незважаючи на репресії, політика більшовиків на селі провалилася. Цей провал виявився в суспільно-політичній кризі 1921 р.

Проведення економічної політики “воєнного комунізму”, яка повністю ігнорувала специфіку економічного розвитку українського села, мало для України трагічні наслідки: скорочення посівних площ, руйнування сільськогосподарського виробництва – все це призвело до голоду 1921-1923 рр.

Таким чином, на 1921 р. більшовицькому керівництву стало зрозумілим, що цілеспрямована “лобова атака на капіталізм” – спроба переводу ринкової економіки до державної організації на комуністичних засадах зазнала краху.

 

Україна в роки нової економічної політики. У перші роки після жовтневого перевороту більшовики свідомо не приділяли серйозної уваги розвитку господарства. Спочатку вони сподівалися на блискавичне розгортання “всесвітньої революції”, у результаті якої пролетаріат індустріально розвинених країн Заходу в обмін на “братерську інтернаціональну допомогу” мав постачати їм промислові товари й устаткування, а коли революція так і не розпочалася – на конфіскаційні методи “воєнного комунізму”. Наприкінці 1920 р. ця грабіжницька політика цілком збанкрутувала. Голод 1921-1923 рр., повстання флоту в Кронштадті, масовий селянський повстанський рух в Україні та в самій Росії поставили на порядок денний питання про те, що або більшовики змінять свою політику, або їх змете хвиля всенародного повстання.

На Х з'їзді РКП(б) у березні 1921 р. під тиском В.Леніна було прийнято рішення про “тимчасовий відступ” і запровадження нової (у порівнянні з “воєнним комунізмом) політики – НЕПу. У найзагальніших рисах НЕП передбачав:

- заміну продрозкладки продподатком;

- децентралізацію економічної діяльності;

- денаціоналізацію дрібних та середніх підприємств;

- дозвіл приватної торгівлі та відновлення товарно-грошових відносин;

- введення стійкої валюти;

- введення госпрозрахунку на підприємствах (право продажу обмеженої кількості надпланової продукції);

- дозвіл іноземних концесій;

- відновлення матеріальних стимулів виробництва;

- розвиток кооперації та оренди;

- реорганізація апарату державного управління господарством країни.

Відтепер вилучалися у селян не всі лишки, а заздалегідь установлений податком мінімум. Решта виробленого продукту могла реалізовуватись на розсуд власника. Це були прогресивні нововведення, які мали сприяти економічному розвитку країни.

В Україні між бідними селянами розподілялась земля, націоналізована у 1918 р. Центральною Радою. Тимчасово відкладалась колективізація сільського господарства. Колишнім власникам повертались відібрані після 1917 р. невеликі виробництва, заохочувались іноземні капіталовкладення. В Україні з'явилось чимало приватних закладів. Дозволялось засновувати власні фабрики й заводи, брати в оренду націоналізовані раніше підприємства. Великі підприємства, банки, транспорт, зовнішня торгівля - тобто командні висоти економіки - залишалися в руках держави.

В роки непу посилилась роль товарно-грошових відносин. Державні підприємства переводились на господарський розрахунок. Ліквідовувалась зрівнялівка в оплаті праці, яка стала залежати від кількості і якості виробленої продукції.

Неп мала позитивні і негативні наслідки. У селянських господарствах України зросла продуктивність праці, розширились площі оброблюваних земель, покращувалось виробництво предметів споживання. На цьому тлі відставала важка промисловість, якої не торкнулась викликана непом реорганізація.

Однак політика непу не супроводжувалась політичними змінами в Україні. Республіка як і раніше мала фіктивний суверенітет і виконувала продиктовані з Москви завдання.

Спроби опозиційної Української комуністичної партії (УКП) об'єднатися з КП(б)У і створити самостійну організацію закінчилися розпуском УКП.

Нова економічна політика радянського керівництва була тимчасовою поступкою приватному капіталові при переході до соціалістичного будівництва. Вона мала на мете, переборовши труднощі поточного моменту, забезпечити досягнення кінцевої мети – побудови соціалізму радянської моделі. Тому основними частинами цієї політики було: жорсткий однопартійний режим в політико-ідеологічній сфері та адміністративно-ринкова система господарства в економіці, що пов'язувалась зі світовою лише через торгівлю на основі державної монополії на неї.

Особливостями непу в Україні було те, що робилося це із запізненням і повільніше. Лише з серпня 1921 р. він поступово став проникати у промисловість. Було зокрема, передано в оренду приватним особам й організаціям понад 5 тис. дрібних і середніх підприємств. Оскільки більшість підприємств були нерентабельними, то їх законсервували, а їхнім устаткуванням обладнали потужніші заводи і фабрики. Це дозволило збільшити обсяги промислового виробництва.

На 1926 р. українська промисловість, темпи розвитку якої виявилися вищими, ніж в Росії, в основному досягла довоєнного рівня виробництва, а легка і харчова вийшли на цей рубіж ще у 1925 р.

Для України особливу вагу мало відродження сільського господарства. Систему кооперації, яка була достатньо розвиненою, за більшовиків було вщент зруйновано. В умовах неп створювалися акціонерні товариства, як, наприклад, “Селодопомога”. До 1923 р. у селянських господарствах України було зосереджено понад 9 % земельного фонду республіки (31 млн. десятин). Цього ж року було запроваджено єдиний сільськогосподарський податок: заможні господарства сплачували 5,6 % прибутку, середні – 3,5 %, бідняцькі – 1,2 % або ж зовсім не сплачували його. Останнє обумовлювалося не економічною доцільністю, а політичними розрахунками – створити на українському селі прошарок населення, відданого більшовикам. В 1923 р. продподаток було замінено на грошовий. Ці та інші заходи забезпечили зростання зернового виробництва до 17 млн. тонн у 1926 р.; формуванню єдиної кооперативної системи, до якої було залучено 85 % селян.

В 1922-1924 рр. було проведено грошову реформу: в обіг надійшли забезпечені золотом радянські гроші-червінці.

Отже, нова економічна політика привела до покращання стану економіки УРСР, але разом з тим породила і безліч протиріч, що проявились в кризах 1925 р., 1929 р.

Входження в СРСР. Після завершення громадянської війни радянські республіки мали статус незалежних держав. Такою була і Українська Соціалістична Радянська Республіка – УСРР (вона тоді мала таку назву). Однак це була імітація державності, оскільки на території радянських республік поширювалися закони Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР) і саме з Москви здійснювалось управління країною.

У роки громадянської війни радянські республіки позбулися суверенних прав у галузі військової, економічної і дипломатичної діяльності, коли була підписана угода про воєнний і господарський союз держав (1919 і грудень 1920 р.) Створювалось 7 об'єднаних відомств: військових і морських справ, Вища рада народного господарства, фінансів, праці, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти й телеграфу. Вони входили до складу уряду – Ради народних комісарів РСФРР і мали лише своїх представників в Раднаркомі УСРР. Центральні відомства, розташовані в РСФРР, не враховували в достатній мірі інтереси республік, розглядаючи їх як адміністративно-територіальні одиниці. Наростання відцентрових сил свідчило про необхідність вироблення гнучких форм союзних відносин.

Між Україною і Росією велися переговори щодо упорядкування взаємовідносин. Це ж питання хвилювало й інші народи колишньої Російської імперії, на території якої існували тепер радянські республіки.

Комісію ЦК РКП(б) по підготовці проекту рішення про відносини РСФРР з іншими республіками очолював Й.Сталін. Він був противником державного суверенітету республік. Очолювана ним комісія виробила проект, згідно з яким радянські республіки мали ввійти до складу Російської Федерації на правах автономних, тобто ніяке право на державність не визнавалось. Перший секретар ЦК КП(б)У Дмитро Мануїльський підтримав цей план. Проти виступив голова українського уряду Християн Раковський та М.Скрипник, які схилялись до ідеї конфедерації – утворення Союзу Соціалістичних Держав..

В.І.Ленін втрутився у підготовку документів, пов'язаних з об'єднанням радянських республік. Він небезпідставно побоювався, що сталінський план лише посилить відцентрові тенденції і призведе до протилежного результату. Тому В.Ленін запропонував нове державне об'єднання створити як Союз Радянських Соціалістичних Республік, союз, федерацію зовні рівноправних республік, навіть із правом вільного виходу з нього. Але це була фікція. Республіки могли вийти із Союзу тільки за згодою комуністичної партії. Партія була організацією високо централізованою, переважно російською, центр її перебував у Москві. Тому ленінський план створення Союзу мав чисто формальний, декларативний характер, що не міг гарантувати реального суверенітету України та інших республік, що визначило майбутній унітарний характер держави.

З'їзди Рад радянських республік схвалили проекти Декларації про утворення СРСР і 30 грудня 1922 р. відбувся 1 з'їзд Рад СРСР, що проголосив утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, до якого ввійшли Російська і Закавказька федерації, Українська РСР і Білоруська РСР. Проте союзний договір тоді не був підписаний представниками союзних республік. За пропозицією представника українського уряду М.Фрунзе він був прийнятий за основу з тим, щоб продовжити роботу над ним у республіканських органах влади. Отже, утворення СРСР було декларовано, проте воно не одержало юридичного оформлення.

Доопрацювання проекту союзного договору продовжувалось протягом 1923 р. Український проект договору передбачав розширення суверенних прав республік, що входили в Союз. На початку червня 1923 р. проект УСРР було передано у Москву. Під час розгляду цей проект критикували сам Сталін та його оточення. Оскільки позицію України підтримали інші республіки, Сталін вирішив покінчити із союзним договором і прийняти замість нього союзну Конституцію, що й було зроблено на ІІ Всесоюзному з'їзді Рад в січні 1924 р.

Союзний договір 1922 р. мав бути міжнародним договором. Однак його ніколи ніхто не затверджував і не підписував. Замість нього в конституції 1924 р. з'явився розділ “Договір про утворення СРСР”, а конституція - це внутрішній, а не міжнародний документ.

У травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив текст нової Конституції УСРР, де законодавче закріплювалось входження УРСР до складу СРСР та утворення Молдавської АСРР в складі УРСР (із столицею Тирасполь /сучасна невизнана Придністровська республіка/).

Таким чином, за радянської конституції Україна отримала чітко окреслену національно-територіальну цілісність із власним адміністративним центром та апаратом (чого вона не мала з часів Гетьманщини ХУІІІ ст.).

Але утворення СРСР на федеративних засадах керівництво РКП (б) виходячи з власної партійної програми, розглядало як одну з перехідних форм до повної єдності радянських республік. Тому з кінця 1920-х рр. розпочався наступ сталінського керівництва на залишки суверенітету, що мали союзні республіки.

 

Національний комунізм. Як ми переконалися, саме українські, а також грузинські і тюркські більшовики допомагали встановленню радянської влади у 1917-1920 рр. й першими започаткували явище національного комунізму. Прибічники цього напряму були відданими комуністами, які щиро вірили в те, що марксизм-ленінізм пропонує найправильніший шлях порятунку для людства. Разом з тим, вони вважали, що для досягнення оптимальних результатів комунізм має пристосовуватися до специфічних національних умов. Інакше кажучи, слід було залучити до будівництва комунізму національно-визвольні сили, надавши йому певне “національне” обличчя. Ще у 1918 р. комуністи В.Шахрай (перший комісар закордонних справ в українському радянському уряді) та його колега С.Мазлах (старий більшовик, єврей за походженням.) піддали партію критиці за лицемірну політику в національному питанні й зокрема стосовно українців. Явно натякаючи на російський націоналізм, вони підкреслювали, що “доки лишатиметься нерозв'язаним національне питання, доки один народ правитиме, змушуючи інший народ коритися, ми не матимемо соціалізму”.

Через рік національний комунізм знову виринув у КП(б)У у формі так званої федералістичної опозиції на чолі з Ю.Лапчинським. Це угрупування закликало до повної незалежності радянської української держави, яка б мала повну владу, включаючи військову й господарську, а також незалежний цент партії, ніяк не підлеглий Російській Комуністичній партії. Коли Москва відмовилася розглянути ці вимоги, Лапчинський з товаришами вийшли з партії, що викликало гучний скандал.

Надалі тенденції національного комунізму пов'язані з іменами Миколи Хвильового – письменника. Пристрасний заклик Хвильового до українців іти власним шляхом був висловлений у знаменитому його гаслі “Геть від Москви!”. Хоча Хвильовий звертався насамперед до молодих авторів, які шукали для себе взірці літературної творчості, його позиція, без усякого сумніву, мала політичні мотивації. Однак його антиросійськість грунтувалася не стільки на українському націоналізмі, скільки на революційному інтернаціоналізмі. Він був переконаний у тому, що світова революція доти не переможе, доки один народ, у даному випадку російський, намагатиметься монополізувати її.

Небезпека, що її являли погляди Хвильового для радянського режиму, посилювалася тим, що вони знайшли підтримку не лише в українських літературних колах, а й у самій Комуністичній партії України, особливо серед колишніх боротьбистів. Їхнім лідером був комісар освіти Олександр Шумський. Засуджуючи російський шовінізм, він виступає проти принципу централізму, пропонує призначати на керівні посади в українському радянському уряді та в Комуністичній партії України таких українських комуністів, як Г.Гринько, В.Чубар, відкликавши призначенців Е.Квірінга, Л.Кагановича. Ця пропозиція, що зображувалася засобом поширення комунізму, була не чим іншим, як закликом обирати політичних керівників України не в Москві, а на Україні. Критика Шумського викликала скандал як у Радянському Союзі, так і за кордоном. Лідер західноукраїнських комуністів К.Максимович повторив закиди Шумського на форумі Комуністичного Інтернаціоналу, зацікавленість у справі Шумського виявили навіть деякі західноєвропейські соціалісти.

На початку 1928 р. серед українських комуністів з'явився новий ухил. Його виразником став економіст М.Волобуєв. Аналогічно Хвильовому в латературі та Шумському в політиці Волобуєв хотів викрити невідповідність між теорією й практикою більшовиків в економіці. Він доводив, що за радянської влади Україна, як і за царя, лишається економічною колонією Росії.

Тим часом, комуністична партія була готова піти на такі поступки як українізація. Вона навіть визнала деякі свої недоліки, як, зокрема, панування в її лавах російського шовінізму. Але вона не могла допустити поширення поглядів Хвильового, Шумського та Волобуєва, оскільки це підірвало б її владу над Україною.

Українізація. Суспільно-політичне життя України в 20-х роках значною мірою визначалось політикою українізації. Основні її напрями були проголошені ще в 1919 р. у резолюції УІІІ конференції РКП(б) “Про радянську владу на Україні”. Але здійснювались вони непослідовно. ХІІ з'їзд РКП(б)

у квітні 1923 року виробив політику “ коренізації ”, яка в Україні одержала назву українізації. Суть її полягала в тому, щоб посилити (укорінити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних республік. Та й обіцянки і програмні засади комуністів щодо створення рівних умов для розвитку всіх націй і народностей треба було виконувати.

В ході українізації державні й партійні установи перейшли до української мови у своєму діловодстві. Питома вага українців у складі КП(б)У зросла з 23 % у 1923 р. до 52 % у 1927 р., серед службовців державного апарату – відповідно з 25 % до 54 %. Але на посаду першого (з 1925 по1934 р генерального) секретаря ЦК КП(б)У, який відігравав тоді роль головного політичного керівника в Україні, призначалися не українці: німець Є.Квірінг, єврей Л.Каганович, поляк С.Косіор, з 1938 р. – росіянин М.Хрущов.

В державному будівництві враховувалися інтереси національних меншин. У 1924 р. у складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку (столиця м. Тираспіль). В місцевостях компактного проживання німців, поляків, євреїв, болгар, татар та громадян інших національностей було створено 13 відповідних національних районів, 953 сільських і 100 селищних Рад. Діяли національні школи. У 1925/1929 навчальному році було 1214 російських шкіл, 625 німецький, 247 єврейських, 337 польських, 74 болгарських, 31 татарська, 17 чеських шкіл.

Процес українізації очолювали керівники Народного комісаріату освіти О.Шумський (1925-1927 рр.) та М.Скрипник (1927-1932 рр.) Завдяки їхній діяльності українська мова поширювалася в освіті та науці (все діловодство, службове листування, мова публічних виступів, зовнішніх проявів влади – написів, печаток, мова періодичної преси, підручників, наукових видань іт.д. ) Для службовців, викладачів встановили термін (переважно один рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення мови і культури з випускними іспитами. Відбувалася українізація окремих військових частин (дві офіцерські школи і кавалерійська дивізія).

Активну роль у національно-культурному розвитку відігравала Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В.Липківським, створена в жовтні 1921 р. Вже в 1924 р. вона нараховувала 30 єпископів та тисячі священиків, 1100 парафій. Але з 1926 р. радянський уряд розпочав наступ на церкву, розпустив Всеукраїнську Церковну Раду, заарештував В.Липківського, розпочалось переслідування віруючих.

Завдяки політиці українізації у 1926 р. 65 % діловодства здійснювалось українською мовою. 80 % шкіл, 50 % технікумів, 25 вузів були україномовними. З грудня 1932 р. після телеграми Сталіна та Молотова, їх перетворюють на російськомовні. Понад 97 % українських дітей у 1929 р. навчалися рідною мовою. У вузах у 1933 р. було 55 % студентів-українців проти 30 % у 1923 р. Рішуче українізували пресу. Майже 90 % газет і понад 59 % книжок у 20-ті рр. видавалися українською мовою. Кіностудії у 1928 р. випустили 36 кінофільмів лише українською; радіомовлення, що виникло у 1924 р. здійснювалося тільки українською мовою.

Однак українізація ніколи не розглядалася її ініціаторами як самоціль. Вона повинна була бути підпорядкована процесу перебудови культури України по принципу марксизму-ленінізму і існувати лише в тих межах, які не суперечили інтересам вищого державного та партійного керівництва. Коли українізація вийшла за передбачені партією рамки, її почали згортати.

Вже у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. Розгорталась боротьба проти “націоналістичних ухилів”. М.Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством.

У 1933 р. починається відхід від українізації. Більшовицька партія змінила акценти політики в галузі культури, надаючи перевагу не національному духовному відродженню, а проведенню так званої “культурної революції ”. Жертвами розправи стали члени комісії з українізації - активних її учасників репресують, а радянська влада повертається до політики русифікації