Розділ шостий. Мої університети

 

 

Коли ти по­чу­ваєш се­бе ско­ти­ною і відчу­ваєш, що ско­ти­на у тобі пе­ре­ма­гає лю­ди­ну, са­ме час влаш­ту­ва­ти­ся на ро­бо­ту або піти ку­дись нав­ча­тись. Суспільство по­бу­до­ва­но та­ким чи­ном, що яку б нішу ти не зай­мав, ти у будь-яко­му ви­пад­ку зай­ма­ти­меш од­не з най­нез­начніших і най­брудніших місць у цьому соціально­му місиві, тоб­то навіть як­що ти напівбог чи пак письмен­ник, ти по­ет чи ти прос­то маєш ба­га­то гро­шей, або твої батьки ма­ють ба­га­то гро­шей, ти пи­шеш тро­хи кращі кар­ти­ни, ніж пи­сав Ту­луз-Лот­рек, ти граєш у пре­фе­ранс кра­ще, ніж хтось із тво­го ка­ба­ку, ти пиз­диш гоп­ників і при цьому зай­маєшся здо­ро­вим сек­сом без усіля­ких там пігу­лок, ти пре­зи­дент цієї країни, ти ла­баєш кра­щий в об­ласті гівно­панк — у те­бе обов’язко­во жит­тя скла­да­ти­меться як­най­гірше.

Тому, як­би я був пре­зи­ден­том цієї країни, я б відмо­вив­ся від пре­зи­дентст­ва, то­му що я ро­зумію, як же це, зреш­тою, жах­ли­во бу­ти пре­зи­ден­том країни, яка те­бе завж­ди бу­де не­на­видіти. І тій не­на­висті бу­дуть спри­яти всі про­дажні струк­ту­ри від істо­рич­них фа­культетів до га­зет і па­ра­ходів, в за­леж­ності, зви­чай­но, від вла­ди май­бутнього і вла­ди в країні зок­ре­ма. То­му бу­ти пре­зи­ден­том — не для ме­не, і кра­ще я піду пра­цю­ва­ти сто­ро­жем, а ще кра­ще — піду нав­ча­ти­ся.

Моє нав­чан­ня в пер­шу чер­гу бу­ло зу­мов­ле­не прим­ха­ми моєї тур­бот­ли­вої ма­ми зро­би­ти з ме­не як мінімум дип­ло­ма­та міжна­род­но­го кла­су. Ко­ли я був ма­ленький, всі так і ка­за­ли, що, йо­ба­на рот, ти бу­деш дип­ло­ма­том, ти ж вун­деркінд, ти ж та­кий-пе­ре­ся­кий. Ме­не відда­ли нав­ча­ти­ся у кра­щу шко­лу на­шо­го не­ве­лич­ко­го міста. Да­вай, ка­за­ли во­ни, вчись, бу­деш дип­ло­ма­том. Йо­ба­на рот, до­да­ва­ли во­ни.

 

І я вчив­ся. По­га­но вчив­ся, то­му після шос­то­го кла­су ме­не од­ра­зу ви­ки­ну­ли з цієї шко­ли і ска­за­ли, що не бу­де з ме­не дип­ло­ма­та. Те­пер усі мої ро­дичі ка­за­ли од­ноз­нач­но: йо­ба­на рот, ка­за­ли во­ни. Нічо­го, ска­за­ла моя тур­бот­ли­ва ма­ма, все бу­де як­най­ліпше. Тоді я, на­че ос­тан­ня прош­ман­дов­ка, тя­гав­ся по різних те­ат­ральних гурт­ках, му­зич­них шко­лах, ре­пе­ти­то­рах англійської мо­ви, бо ж я все од­но мав стати дипломатом міжна­род­но­го кла­су. Я пе­рей­шов до іншої шко­ли. Як мені по­яс­ни­ли, теж з англійським ухи­лом, але не бу­ло там ніяко­го англійсько­го ухи­лу, то­му що, пот­ра­пив­ши до ліцей­но­го кла­су, — а тоді, здається, у кожній школі був та­кий, — я з учи­телькою англійської май­же нарівних спілку­вав­ся тою са­мою англійською. Нас­туп­но­го ро­ку ме­не виг­на­ли з то­го ліцей­но­го кла­су, де пріори­тет­ним пред­ме­том бу­ла англійська, і пе­ре­ве­ли до іншо­го кла­су, де пріори­тет­ним пред­ме­том бу­ло тру­до­ве нав­чан­ня. Тру­ди у нас бу­ли п’ять разів на тиж­день, учи­тель нас мо­ло­тив — при­чо­му в пря­мо­му сенсі — ки­ян­кою, а од­нок­лас­ни­ки мо­ло­ти­ли один од­но­го, теж, яс­на річ, ки­ян­кою і не тільки, ад­же бу­ли во­ни всі з рад­госп­но­го рай­ону і гур­то­житків, де па­ну­ва­ло царст­во ан­ти­санітарії...

Одного ра­зу я привів сво­го батька до шко­ли і за­ни­кав йо­го в коптьорці, де у тру­до­ви­ка на­шо­го бу­ха­ли йо­го колєгі. Батько пос­пос­терігав за тим, що відбу­вається у нас на уро­ках, після чо­го ки­ян­кою дав по балді тру­до­ви­ку і заб­рав ме­не з тієї шко­ли, віддав­ши у зви­чай­ну, теж гопівську, але роз­та­шо­ва­ну най­ближ­че до на­шо­го бу­дин­ку шко­лу. На ту по­ру я тільки-но пе­рей­шов у дев’ятий клас, а це свідчить про час ста­те­во­го дозріван­ня у суміші з іншою бідою, та­кою як ал­ко­голь, ци­гар­ки, ма­цан­ня дівок і навіть трав­ка.

 

Коли мені бу­ло п’ятнад­цять років, весь мій час скла­дав­ся вик­люч­но з вільно­го ча­су, я нех­ту­вав са­мо­роз­вит­ком і вза­галі нех­ту­вав усім, до чо­го ме­не спо­ну­ка­ли мої не­щасні батьки, та мені, зреш­тою, бу­ло пофіг, бо ж я був най­ро­зумнішим і сам міг вирішу­ва­ти, що мені потрібно, а це, як не кру­ти, кру­то.

За де­ся­тий клас я про­чи­тав усього, здається, п’ять кни­жок, за­хо­пив­ся хіп-хо­пом і закінчив нав­чальний рік з однією четвіркою та дво­ма трійка­ми. Реш­та бу­ли двійки.

Але, нез­ва­жа­ючи на те, в атес­таті у ме­не не бу­ло жод­ної трійки, а самі ли­ше п’ятірки та четвірки. Далі я пос­ту­пив до од­но­го київсько­го ви­що­го нав­чально­го зак­ла­ду, де постійно висів на во­ло­сині, але мені бу­ло настільки по ба­ра­ба­ну, що, з’явля­ючись на одній із де­ся­ти пар, я вмуд­ряв­ся скла­да­ти свої грьобані сесії...

Я не знаю, навіщо зно­ву пус­тив­ся у відвер­тості що­до мо­го жит­тя, зга­дую ті нікчемні реф­лексії, бо ж то все не є моїми універ­си­те­та­ми, а є нічим іншим, як піт на яй­цях ба­буїна, як лай­но зіпсу­то­го но­со­ро­га (десь я це вже чув), бо ж з усього, чо­го ме­не вчи­ли, я мо­жу зга­да­ти тільки те, що не мож­на кру­ти­ти руч­ки та ва­желі верс­татів. Фак­тич­ни­ми моїми універ­си­те­та­ми бу­ло чи­тан­ня і життєві по­мил­ки, на яких заз­ви­чай вчиться мо­лодь, а ще моїми універ­си­те­та­ми бу­ли кон­фу­зи, відвер­то не­га­тивні вчин­ки, спілку­ван­ня з п’яни­ми ро­бо­тя­га­ми, поїздки на да­чу та на мо­ре, а так і по­тя­ги ра­зом із провідни­ця­ми-істе­рич­ка­ми, ду­же рідкі нас­та­но­ви батька, ще рідші сльози ма­тері, бой­френд моєї бабці Філіп, який прой­шов Аф­ганістан, Ніка­ра­гуа, Че­хос­ло­вач­чи­ну та інші точ­ки. Моїми універ­си­те­та­ми бу­ли ро­бо­ти, на яких я пра­цю­вав, по­то­пельни­ки, яких я ба­чив, по­хо­ро­ни, на яких я сто­яв із кам’яним об­лич­чям, му­зи­ка, яку слу­хав, синці, які за­го­юва­лись, ран­ки, ве­чо­ри, доміно, бійки, на­ше ма­лолітнє злодійство, зреш­тою, дійсність, яка три­ває...

 

 

Одного ра­зу по­лив дощ, я зас­му­тив­ся, відчув, що жит­тя по­волі ско­чується до­ни­зу, проліта­ють най­кращі миті моєї мо­ло­дості, мною ово­лодіває ханд­ра, ту­га та жа­гу­чий біль за безцільно про­житі ро­ки. Бу­ло у ме­не ну над­то ба­га­то вільно­го ча­су. Я чи­тав і пи­сав, я слу­хав му­зи­ку і ди­вив­ся з комп’юте­ру ху­дожні фільми, я по­чав зби­ра­ти фільми, я по­чав ство­рю­ва­ти влас­ну ко­лекцію дійсно хо­ро­шо­го кіна, я навіть на­ма­гав­ся ди­ви­ти­ся те­левізор. Зреш­тою, все це ме­не підха­ри­ло — я ба­жав людсько­го спілку­ван­ня, волів щось ро­би­ти, бо­дай якось ута­му­ва­ти амбіційні пот­ре­би сво­го чо­ловічо­го «я».

 

І тоді я знай­шов об­мок­ле від дощів ого­ло­шен­ня, яке висіло на сіро­му, оди­но­ко­му, як і я, стовпі. Ме­не, а за­ра­зом і всіх інших зап­ро­шу­ва­ли на ро­бо­ту до однієї ук­раїно-біло­руської фірми, яка зай­мається ви­го­тов­лен­ням усіля­ких хар­чо­вих до­ба­вок і спецій. Я, звісно, подз­во­нив ту­ди, і ме­не зап­ро­си­ли на співбесіду. Роз­мов­ляв зі мною до­сить чем­ний і привітний чо­ловік років со­ро­ка-со­ро­ка п’яти, ска­зав, що, поп­ри зовнішній виг­ляд, я йо­му підход­жу і з двад­цять третього чис­ла, тоб­то че­рез три дні, мо­жу прис­ту­па­ти до своєї ро­бо­ти, тільки є од­не про­хан­ня, при­нес­ти на завт­ра тру­до­ву книж­ку, пас­порт і іден­тифікаційний код.

— Добре, — відповів я.

Робота моя по­ля­га­ла в охо­роні об’єкту, а са­ме скла­ду, на яко­му ці всі до­бав­ки ра­зом зі спеціями зберіга­лись. Я мав пра­цю­ва­ти до­бу че­рез три.

— Нема пи­тань, — відповів я.

І ро­бо­та, і гроші якісь за­роб­ля­ти­му, і вільно­го ча­су пов­но.

— Заїбісь, — ска­зав я сам собі вже вдо­ма.

Мене офор­ми­ли охо­рон­цем складських приміщень, ви­да­ли мені фор­му, поз­най­оми­ли з працівни­ка­ми скла­ду, сим­па­тич­ни­ми дівча­та­ми з бух­гал­терії та на­ка­за­ли вночі в ніяко­му разі не спа­ти.

— Добре, — відповів я. — Не спа­ти! Чо­му б і ні! — три­маю мар­ку такого собі по­зи­тив­но­го штем­па. — Все бу­де га­разд, — по­ка­зую аме­ри­канський жест, що сим­волізує всьо оукей.

Виділили мені коптьорку. В прин­ципі, не по­га­на та­ка коптьорка. Те­левізор, шаф­ка, ка­на­па, на якій не мож­на спа­ти, дві тум­боч­ки, сто­лик, якісь гідран­ти на ви­па­док по­жежі, про­во­ди, елект­рич­ний чай­ник, мікрох­вильова пічка і два ва­зо­ни з как­ту­са­ми. Квіти нам не довіря­ли.

Все бу­ло чин­но і бла­го­род­но.

Я зас­ту­пив, у формі по­чу­вав се­бе яки­мось еФ­Бе­еРівцем чи спец­назівцем, за­га­лом все бу­ло чьотко. Відкри­вав ве­ли­ку зе­ле­ну бра­му, че­рез яку проїзди­ли ван­тажівки, при­во­зя­чи й уво­зя­чи то­вар, на­ма­гав­ся спілку­ва­ти­ся з працівни­ка­ми скла­ду та з дівча­та­ми, що пра­цю­ють у бух­гал­терії. Од­нак дівча­та ви­яви­лись ту­пи­ми й не здат­ни­ми вес­ти цікаві роз­мо­ви. Сприй­ма­ючи ме­не не більше ніж охо­рон­ця, во­ни бу­ли гли­бо­ко вра­жені моєю інтелігентністю, ви­со­кою культу­рою та освіченістю. Я на­ма­гав­ся роз­мов­ля­ти про якісь но­вин­ки євро­пей­сько­го кіно, а во­ни ска­за­ли, що не­що­дав­но ди­ви­ли­ся «Дзвінок-2», я на­ма­гав­ся торк­ну­ти­ся літе­ра­тур­ної те­ми, а од­на з них по­ча­ла співа­ти дифірам­би Де­ну Бра­уну, інша ска­за­ла, що їй по­до­бається Фран­су­аза Са­ган, а ще інша ме­не при­го­лом­ши­ла тим, що во­на по­люб­ляє кла­си­ку.

— Справді? — зрадів я. — А що са­ме?

— У ди­тинстві я чи­та­ла «Спар­та­ка».

Живопис та прик­лад­не мис­тецт­во їх вза­галі не ціка­ви­ли, ли­ше ша­ну­вальни­ця кла­си­ки бу­ла якось на вис­тавці зі своєю свек­ру­хою.

Віднайшовши роз­ча­ру­ван­ня, я поп­лен­тав­ся до складських приміщень.

— Здоров, ма­лий! — звер­ну­лись до ме­не працівники. — Що, пер­ше чер­гу­ван­ня?

— Да, — відповів я.

— Нічо’, — ска­за­ли во­ни, — у нас нор­мально, всі привітні, ро­бо­та, ма­лий, у те­бе — ша­ра.

— Нормально, — ка­жу, — нор­мально.

— Да, — відповіли во­ни.

— Ясно, — ка­жу, — а вза­галі як, нор­мально?

— Да, ма­лий, — відповіли во­ни, — клас­но.

 

Так шо сидів я у своїй коптьорці, кни­жеч­ку чи­тав, відчи­няв во­ро­та, впус­кав, ви­пус­кав. Нор­мально за­га­лом...

А потім до моєї сра­ної ко­мо­ри завітав один із працівників. Бу­ло йо­му років трид­цять п’ять, мав він знач­не пив­не пу­зо, чер­во­ну мон­го­лоїдну пи­ку, не­ве­лич­кий шрам над верхньою гу­бою, який, хо­чу заз­на­чи­ти, навіть прик­ра­шав йо­го. Ще б пак, він же муж­чи­на.

— Новенький, — конс­та­ту­ючи про­тяг­нув він.

— Да, — звів я пле­чи­ма, знічу­ючись.

— Нормально, — ка­же він, сіда­ючи на ка­на­пу. — Ме­не, до речі, Ми­ко­лай­ови­чем звуть. Олек­сандр я.

— Да, — ка­жу, замріяно вдив­ля­ючись крізь вікно вда­лечінь шкільної пло­щад­ки.

— Шо да? — об­ра­жається Ми­ко­лай­ович Олек­сандр. — Шо да? Я те­бе шо, пи­таю? Я ка­жу, що на­зи­ва­ти ме­не не інак­ше, як Олек­сандр Ми­ко­лай­ович.

— Добре, — відка­зую я, вми­ка­ючи елект­рич­ний чай­ник. — Ка­ву п’єте?

— П’ю, але не за­раз, і вза­галі, — ка­же, — я до те­бе не для цього прий­шов. Я до те­бе ось чо­го прий­шов. Ти, ма­лий, ще ма­лий, а я маю те­бе вчи­ти. Ро­зумієш, — ка­же він, — жит­тя пов­не нез­ро­зумілих ре­чей.

— Да, — ка­жу, — ро­зумію.

— Так от, — про­дов­жує він, — жит­тя як во­но є, в прин­ципі, нор­мальна шту­ка. От по­годься зі мною, я бре­ха­ти не бу­ду, я прав­ду ка­жу. Моя ма­ти читає га­зе­ту «Жизнь».

— Моя бабушка, — кажу, — теж чи­тає газету «Жизнь».

— От ба­чиш, — го­во­рить він, за­ва­рю­ючи собі ка­ву, — я тобі, у прин­ципі, міг би бу­ти батьком.

— Дякую.

— Ні, не дя­куй. Тут спра­ва в іншо­му. Ця га­зе­та — ніяке не жит­тя. Жит­тя — тут, — і він прист­рас­но по­чав ка­ла­та­ти се­бе у гру­ди, — так син­ку, тут. Жит­тя... Лю­бов, не­на­висть, ро­бо­та, яку ти ро­биш, повітря, яке ти вди­хаєш, це і є жит­тя...

Ну, по­ду­мав я тоді, який же він сло­воб­луд, шо він че­ше, по­ду­мав я тоді. Чо­го він на­ма­гається до­мог­ти­ся цією водою, ци­ми ту­пи­ми фра­за­ми ти­пу «жит­тя — це жит­тя, то­му що це жит­тя». Ким він хо­че мені зда­ти­ся? Філо­со­фом? Знав­цем душ людських? Ким?

— Ти, ма­лий, за­раз пев­но ду­маєш, ким же цей дядько хо­че зда­ти­ся. Філо­со­фом, знав­цем душ людських? Ні, син­ку, тут зовсім в іншо­му спра­ва, зро­зумій, що жит­тя склад­на шту­ка, тут вар­то бу­ти обач­ним, у цьому ділі го­лов­не — труд. Що зро­би­ло з мав­пи лю­ди­ну?

— Нічого, — ка­жу, — не зро­би­ло з мав­пи лю­ди­ну.

— Тобто... — не ро­зуміє Олек­сандр Ми­ко­лай­ович.

— Мавпа, — ка­жу, — це мав­па, а лю­ди­на — лю­ди­на. Ніхто ж не го­во­рить, що з го­роб­ця вий­шла во­ро­на.

— Дурак, — ка­же він мені, — пра­ця зро­би­ла з ма­ка­ки лю­ди­ну, пра­ця! Ти слу­хай ста­ро­го...

Нічого собі ста­рий!

—... він тобі діло роз­ка­же. По­ки ще я жи­вий... Роз­повім тобі од­ну історійку. Жизнєнну. Поїха­ли ми якось у Моск­ву, а мор­да у ме­не азіатська, так шо на­би­ли мені оту мор­ду оті бри­то­го­лові... Тьху, це не та історія. О! Ось це — ця! Ко­рот­ше, бу­ла у ме­не дівчи­на. Жи­ли ми з нею нор­мально, я її час­тенько на­тя­гу­вав, та я і за­раз мо­жу ко­го зав­год­но на­тяг­ти, та це і не важ­ли­во, так от, поїхав я до Моск­ви як­раз тоді, ко­ли мені оті го­ло­мозі мор­ду на­товк­ли, на за­робітки, ще по­за­ми­ну­ло­го ро­ку... Слу­хай ме­не, чо’ відволікаєшся? Це бу­де тобі доб­рою на­укою, вчи­ся, по­ки я жи­вий... приїхав я з Моск­ви і учув не­лад­не, що дівчи­на ме­не лю­би­ти пе­рес­та­ла. Ну, ду­маю, не лю­бить во­на ме­не. А у неї там якісь проб­ле­ми з зовнішністю, та я, в прин­ципі, теж не принц, та і ха­рак­тер у неї дур­ну­ва­тий, та й ім’я у неї ту­по­ри­ле, ну, ду­маю, все, з та­ким пе­реліком во­на ме­не і роз­лю­би­ла. Ну не ду­ра? Вирішив я пе­ревіри­ти, чи лю­бить во­на ме­не. Ле­жи­мо, зна­чить, ми в ліжку, а я ка­жу їй, щоб лізла во­на під ковд­ру. Лізь, ка­жу, під ковд­ру. А во­на лізе і по­чи­нає мені то­го, ну, ти зро­зумів. Я її ра­зок упиз­див... так, іноді бив я її для профілак­ти­ки... ка­жу їй, що во­на ду­ра. Прос­то лізь під ковд­ру. І си­ди. Я перд­нув. Нор­мально так бздо­нув, си­ди, ка­жу, під ковд­рою. Як­що лю­биш — си­ди, а во­на як вист­риб­не з-під ковд­ри, і з бал­ко­на, з чет­вер­то­го по­вер­ху, як чкур­не, а на­ос­та­нок прок­ри­ча­ла мені, що в труні во­на те ко­хан­ня ба­чи­ла, як­що во­но пе­ревіряється та­ким чи­ном. І все, но­гу собі по­ла­ма­ла, і більше я її не ба­чив.

— А її, — пи­та­юсь, — ча­сом, не Фе­одо­рою звуть?

— Ні, — ка­же, — Ахіна­цеєю, та яка, в пиз­ду, різни­ця.

— І я так ду­маю...

— Вона з Тер­но­по­ля. Так що я хотів тобі по­ка­за­ти цим прик­ла­дом, що три­май­ся сво­го ко­хан­ня, не зну­щай­ся зі своєї ко­ха­ної, не їзди в Моск­ву, бо там го­ло­мозі, і, вза­галі, ти нор­мальний ма­лий, нам такі потрібні.

Олександр Ми­ко­лай­ович підвівся, зро­бив ос­танній ков­ток ка­ви і пішов на склад.

— Не бзди, ма­лий, — ска­зав він мені на­ос­тан­ку, і ці сло­ва ви­да­ли­ся мені най­ро­зумнішим, що він ска­зав за ті півго­ди­ни, скільки сидів у ме­не в коптьорці. Нор­мальні сло­ва, по­ду­мав я, тре­ба за­пам’ята­ти.

 

Все і бу­ло б нор­мально, як­би ме­не не виг­на­ли з ро­бо­ти. Ста­ло­ся це ду­же швид­ко. Під час то­го са­мо­го пер­шо­го чер­гу­ван­ня, ко­ли усі розійшли­ся, я зак­рив во­ро­та, шлаг­ба­ум, увімкнув зовнішнє світло. Цілий день я сто­яв у ке­дах, но­ги мої доб­ря­че зопріли і те­пер, вночі, ко­ли по­хо­ло­да­ло, по­ча­ли мерз­ну­ти. От біда, по­ду­мав я тоді, тре­ба щось ро­би­ти. Пос­та­вив ке­ди на ба­та­рею, а сам ліг на ка­на­пу, за­су­нув но­ги під ковд­ру, ну, щоб зігріти їх більш-менш. Під ритмічні поск­ри­пу­ван­ня бра­ми, ше­лест це­ло­фа­ну на ву­лиці, під бре­хан­ня со­бак із сусідських те­ри­торій я зас­нув.

Розбудив ме­не ок­рик, як ви­яви­ло­ся, ди­рек­то­ра цього скла­ду, який ще не пішов до­до­му, а за­ли­шив­ся пра­цю­ва­ти. Як на ди­рек­то­ра скла­ду він виг­ля­дав ду­же мо­ло­до і більш-менш інтелігент­но.

— Дружочєк, — ска­зав він мені, — нє спі.

— А я не сплю, — про­мо­вив я крізь сон, — я кіма­рю.

— Докімарілся уже, — хо­лод­нок­ров­но про­мо­вив він і на­ка­зав мені відкри­ти бра­му та шлаг­ба­ум (щоб ма­ти змо­гу виїха­ти), що я і зро­бив.

Ранком прий­шов доб­ро­душ­ний на­чальник охо­ро­ни і бла­го­по­луч­но звільнив ме­не. У тру­довій бу­ло впи­са­но час прий­нят­тя на ро­бо­ту і час звільнен­ня. Прий­ня­ли ме­не двад­цять третього, а звільни­ли двад­цять чет­вер­то­го. Кру­то, по­ду­мав я тоді, я б’ю всі ре­кор­ди. Тоді я навіть за­був нас­та­но­ви Олек­санд­ра Ми­ко­лай­ови­ча, за­був оте незрівнян­не йо­го «не бзди». Тоді я і на­ма­гав­ся не бздіти. Мені вип­ла­ти­ли дев’янос­то гри­вень за мою відпрацьова­ну до­бу і відпус­ти­ли на всі чо­ти­ри сто­ро­ни. Ме­не це цілком влаш­то­ву­ва­ло: но­ги мої більше не сиріли, очі не зли­па­ли­ся, все бу­ло чин­но і бла­го­род­но, не­мов­би я тільки-но на­ро­див­ся, по­ба­чив перші промінчи­ки сон­ця, мої перші ковт­ки повітря, мої перші досліди.

 

Насправді ж ме­не не звільни­ли, але бу­ло б при­кольно ось так по­летіти з ро­бо­ти. Ма­буть, при­кольно. Але я далі пра­цю­вав, ме­не зне­ва­жа­ла од­на бух­гал­тер, яка вва­жа­ла мою ро­бо­ту ла­кей­ською і навіть не удос­то­юва­ла ме­не еле­мен­тар­ним вітан­ням, во­на, зда­ва­лось, ме­не не поміча­ла навіть тоді, ко­ли бра­ла плом­бо­вані ме­талічні ту­бу­си з клю­ча­ми, во­на щось пи­та­ла, я відповідав, але все од­но ме­не не існу­ва­ло. За­те я доб­ре за­то­ва­ри­шу­вав із її под­руж­кою, до­сить гар­ненькою, мо­ло­дою. Во­на пра­цю­ва­ла у них ди­зай­не­ром, з чо­го са­ме, я і не знав, не знав навіть, як її звуть, але ми іноді роз­мов­ля­ли, во­на не бу­ла та­кою ту­пою, як усі інші, чи, мож­ли­во, во­на бу­ла прос­то най­мо­лод­шою. Я по­тай­ки мріяв, що во­на ме­не по­ко­хає і за­ли­ша­ти­меться на ніч у моїй коптьорці, де ми б ко­ха­ли­ся, пес­ти­ли один од­но­го, мріяли про спільне май­бутнє, але замість цього во­на по­ра­ди­ла мені піти пра­цю­ва­ти в Мак­до­нальдс.

— А чо­го, — за­пи­та­ла во­на у ме­не, — ти не йдеш у Мак­до­нальдс? Я у твої ро­ки пра­цю­ва­ла у Мак­до­нальдсі.

— Це примітив­на ро­бо­та, яка за­би­ра­ти­ме у ме­не чи­ма­ло вільно­го й не тільки вільно­го ча­су. Тим більше, тут я пра­цюю вик­люч­но з ідей­них мірку­вань.

— Яких же це мірку­вань, хлоп­чи­ку?

— Ідейних.

Маю зізна­ти­ся, що мені лес­ти­ло те, як во­на ме­не на­зи­ва­ла. Во­на ме­не віч-на-віч і по­за­очі на­зи­ва­ла хлоп­чи­ком.

— Розумієш, — ми бу­ли на ти, — я лю­ди­на, яка має мис­ли­ти, але ро­бо­та здебільшо­го за­ва­жає мис­ли­ти. А тут нічо­го не ро­биш, тобі пла­тять баб­ки, а ти ще й мис­лиш. Тим більше, ця ро­бо­та — да­ни­на суспільству, мов­ляв, пог­ляньте, я не сид­жу на шиї в дер­жа­ви, хо­ча у неї особ­ли­во і не по­си­диш, я пра­цюю, я за­роб­ляю гроші, я маю соціальний ста­тус. Ста­тус охо­рон­ця складських приміщень. Тріпочіть, Ге­гель і Кант! Зро­зуміло?

— Ага, — ка­же во­на, — зро­зуміло. Ти, ма­буть, щось ви­га­дуєш. Ну, оповідан­ня там усілякі пи­шеш чи вірші, ме­му­ари якісь...

— Щось ти­пу то­го, — ка­жу...

— Віршики? — чо­мусь пе­ре­пи­та­ла во­на...

— Так, — відповідаю, — вірши­ки...

Зрештою, май­же усі, хто пра­цю­вав не ру­ка­ми, ме­не зне­ва­жав, але я ско­рив­ся: чо­го мені має не вис­та­ча­ти ува­ги чи по­ва­ги яки­хось ме­нед­жерів та бух­гал­терів. За­те робітни­ки, а особ­ли­во робітни­ки скла­ду, ме­не лю­би­ли. Олек­сандр Ми­ко­лай­ович, потім два бра­ти-близ­ню­ки — один худий, а інший глад­кий, — Ан­тоніна Фе­дорівна, водії, елект­ри­ки та інша не­обхідна мішу­ра. Во­ни постійно за­хо­ди­ли до ме­не у коптьорку, віта­ли­ся, про­по­ну­ва­ли ви­пи­ти або пи­та­лись якоїсь по­ра­ди що­до за­пов­нен­ня до­ку­мен­тації, нак­лад­них. Од­но­го ра­зу ме­не зміню­вав мій змінник, Сергій. І по­ба­чив­ши, що я щось до­чи­тую, по­ди­вив­ся, що ж я чи­таю. У моїх ру­ках з об­ра­зою для се­бе він по­ба­чив то­мик повістей Че­хо­ва. Спо­чат­ку йо­го це трош­ки спан­те­ли­чи­ло, потім здивувало, йо­го бро­ви якось див­но на­су­пи­лись, об­лич­чя ста­ло схо­жим на стра­уса ему.

— Шо за гівно, — ска­зав він. — Там, у шух­ляді, пор­нуш­ка ле­жить. Кра­ще б її по­чи­тав, ге? — і він по­чав мені якось не­од­ноз­нач­но підмор­гу­ва­ти, мов­ляв, ми ж па­ца­ни шо на­да, а ти тут соплі роз­во­диш...

Мене це трішки зас­му­ти­ло, але все ж та­ки це був чи не найбільш прик­рий ви­па­док із колєга­ми. А так все бу­ло чин­но, бла­го­род­но. Але зго­дом на ме­не за­би­ли й інші бух­гал­те­ри, во­ни вва­жа­ли ме­не ро­зум­ни­ком і чес­то­люб­цем, во­ни вва­жа­ли, що я див­люсь на них зверхньо, а то­му у помс­ту та­кож ди­ви­лись на ме­не зверхньо.

А од­но­го ра­зу на­чальство, ге­не­ральний ди­рек­тор та йо­го зас­туп­ник, довіда­ли­ся про мою літе­ра­тур­ну діяльність і виріши­ли, що я був би не­по­га­ним копірай­те­ром для їхньої фірми. Мені да­ва­ли на зміні ро­бо­ту, яку я ви­ко­ну­вав за ніч, за­роб­ля­ючи на цьому ра­зи в три більше, ніж охо­рон­цем. Я був уже не ос­танньою фігу­рою у фірмі, але, здається, я заб­ре­хав­ся. Я так са­мо пив із робітни­ка­ми, і ме­не так са­мо, ба навіть більше, зне­ва­жа­ли бух­гал­те­ри. Од­нак я дов­го не прот­ри­мав­ся, при­гос­тив Ми­ко­лай­ови­ча Олек­санд­ра пи­вом з коп­че­ни­ми крильця­ми, здав зміну, до­пи­сав рек­лам­ний прос­пект і з радістю звільнив­ся...

Яке ж бу­ло кай­фо­ве відчут­тя, відчут­тя, не­мов ти щой­но заз­нав ка­тар­си­су, він те­бе очис­тив, він те­бе за­но­во на­ро­див, і те­пер ти маєш мож­ливість ве­се­ло кро­ку­ва­ти зе­ле­ною на­бе­реж­ною повз роз­дя­гальні і тап­ча­ни, повз сон­них бомжів та зак­риті діжки з ква­сом. Тобі підграє ве­се­ла, тро­хи па­фос­на му­зи­ка, ти зва­жаєш ли­ше на неї, тобі доб­ре, і май­же ніщо не мо­же зла­ма­ти тво­го чу­до­во­го наст­рою, ніщо не мо­же зму­си­ти по­жовтіти цю свіжу зе­ле­ну тра­ву, що розс­те­ляється під но­га­ми, ніщо не впли­не на плин ча­су, ніхто не вкра­де твоє щас­тя, бо ж твоє щас­тя у тобі са­мо­му, і один ви­раз те­бе суп­ро­вод­жує, ли­ше один: не бзди.

 

Як же насп­равді чу­до­во, ду­маєш ти, і тих­цем, по­ма­лу підбздьовуєш. По­ма­лу, щоб ото­чу­ючі не відчу­ли неп­риємно­го, прогіркло­го, спер­то­го за­па­ху тих газів. І все ж та­ки, щоб там не бу­ло, підбздьовуєш... І ду­маєш, що це і є жит­тя, ко­ли сам до се­бе ка­жеш не бздіти, а насп­равді бздиш і сам же собі не зізнаєшся. Ось во­но, жит­тя...

 

 

Життя, як ка­зав один мій знай­омий, — це жит­тя, то­му що це жит­тя. І хоч він і був без пе­ребільшен­ня дур­ну­ва­тим, усе ж част­ка прав­ди в цьому ви­разі існує. А жит­тя — це на­по­лег­ли­ва пра­ця і ре­зультат, який ми очікуємо від тої са­мої на­по­лег­ли­вої праці. Окрім служ­би в охо­роні, я мав ще кілька робіт, при­чо­му май­же всі во­ни не відповіда­ли моєму пок­ли­кан­ню та фа­ху. Од­но­го ра­зу, ко­ли ми пе­реїжджа­ли з однієї квар­ти­ри на іншу і ко­ли пра­цю­ва­ли ван­таж­ни­ки, я, ма­ючи не до­сить хлип­ку струк­ту­ру тіла, прин­ци­по­во відмо­вив­ся їм до­по­ма­га­ти і навіть на­ос­тан­ку на шпа­ле­рах хімічним олівцем вивів фра­зу, яка не спо­до­ба­лась мені са­мо­му: «Пра­цю­ва­ти має бид­ло, я — інтелігент». Од­ра­зу, на­пи­сав­ши це, я відчув лег­ке по­ко­лю­ван­ня ниж­че пуп­ка: те по­ко­лю­ван­ня бу­ло нічим іншим, як со­ро­мом. Че­рез півро­ку мені до­ве­ло­ся пра­цю­ва­ти ван­таж­ни­ком на при­ват­но­му соєво­му за­воді чи не соєво­му, а яко­мусь напівфаб­ри­кат­но­му. Од­ним сло­вом, моя ос­нов­на за­да­ча по­ля­га­ла у роз­ван­та­женні мішків із соєвим бо­рош­ном, із яко­го далі ви­го­тов­ля­ли соєве м’ясо, всякі там домішки до яло­ви­чої тушківки, бит­ки соєві та іншу туф­ту. Спо­чат­ку я пра­цю­вав два дні на тиж­день. Більше я прос­то фізич­но не мав змоги. Після пер­шо­го тру­до­во­го дня до­до­му ме­не ніс мій друг Ан­тоніо, потім я вже хо­див сам, але че­рез си­лу. Че­рез місяць я адап­ту­вав­ся і не гірше за інших чо­ловіків роз­ван­та­жу­вав мішки з соєвим бо­рош­ном. Ко­ли роз­ван­та­жуєш про­тя­гом чо­тирьох го­дин, то ще на­че і не не­на­ви­диш свою ро­бо­ту, а далі — єди­не ба­жан­ня: ста­ти отим са­мим мішком із бо­рош­ном і більше ні про що не ду­ма­ти. Не­хай інші за те­бе думають і вирішу­ють твою соєву до­лю.

— Та ти нор­мальний ма­лий, — ка­за­ли мені му­жи­ки на ро­боті.

— Да, — відповідав я.

Іноді мож­на бу­ло поп­ра­цю­ва­ти на на­ван­та­жу­вачі. Тоб­то та­ка ма­хи­на, чи­мось схо­жа на транс­фор­ме­ра або Вольтро­на. Жи­виться во­на від аку­му­ля­торів, що зна­хо­дяться зза­ду, має два ста­ле­вих ро­ги, яки­ми ти підчіплюєш піддон із наг­ро­мад­же­ни­ми мішка­ми на ньому і ве­зеш на склад. І ко­ли ти пра­цюєш на цій-от шту­кенції, то час пли­не на­ба­га­то швид­ше, ніж ко­ли ти роз­ван­та­жуєш, і то­му не всти­гаєш сісти, як тобі ка­жуть, що да­вай ва­ли мішки тя­га­ти, чи ти вза­галі обурєл. Зви­чай­но, ти не обурєл, то­му покірно йдеш роз­ван­та­жу­ва­ти, а фу­рам не­має кінця і краю. І ти вйо­буєш, інак­ше не ска­жеш, са­ме вйо­буєш, як ос­танній па­па Кар­ло на цій не­до­лугій пла­неті, і тобі зда­ються див­ни­ми про­роцт­ва на­уко­вих фан­тастів по­чат­ку двад­ця­то­го століття, які пе­редріка­ли пов­ну заміну людської фізич­ної праці на пра­цю ма­шин. Але кон­веєр — це ще не пов­на заміна. І єди­не, що ме­не три­ма­ло на цій ро­боті, що за го­ди­ну ро­бо­ти ти от­ри­муєш більше, ніж от­ри­мує се­редній ме­нед­жер на то­му са­мо­му за­воді, де ти па­шеш. За­вод був при­ват­ний, і влас­ник до­сить ша­ноб­ли­во ста­вив­ся до своїх працівників, навіть до ван­таж­ників та охо­ро­ни... І от тоді, ко­ли ти пра­цюєш, для те­бе не існує нічого то­го, що існує для реш­ти меш­канців цієї пла­не­ти. Не існує гло­балізації, війн, ре­во­люцій, не існує польових ко­ман­дирів та аг­ре­сив­но наст­роєних ха­сидів, тут діти не підри­ва­ються на мінах, а є ли­ше ти, мішок із соєвим бо­рош­ном і фірма, яка го­дує польових ко­ман­дирів та аг­ре­сив­них ха­сидів замінни­ком сви­ни­ни — соєвим м’ясом, тим са­мим напівфаб­ри­ка­том із ге­не­тич­но мо­дифіко­ва­ної сої, який є нічим іншим, як щи­рою відриж­кою гло­балізації...

Одного ра­зу я зібрав­ся звільня­тись із цієї ро­бо­ти.

— Вибач, — ка­жу бри­га­ди­рові, — не хо­чу по­мер­ти мо­ло­дим, та і на та­кий-ся­кий леп­топ я вже за­ро­бив, навіть більше. Да­вай, — ка­жу, — звільняй ме­не.

— Через тиж­день, — ка­же мені бри­га­дир, — не­обхідно знай­ти тобі заміну.

— Добре, — ка­жу.

У цей час як­раз бу­ли трав­неві свя­та, і робітни­ки за­во­ду ра­зом із ван­таж­ни­ка­ми доб­ре відзна­чи­ли ці самі свя­та. Во­ни жер­лу горілку так, на­че ніко­ли її не жер­ли. Во­ни та­му­ва­ли свою ал­ко­гольну спра­гу на де­сять років упе­ред — я не пот­ра­пив на їхній бан­кет з відо­мих при­чин, ад­же горілку я май­же не п’ю, а тим більше в такій кількості.

— Ні, — ка­жу, — хлопці, ви ме­не про­бач­те, але я — пас.

— То і па­суй на хуй, — по­жар­ту­ва­ли во­ни, і я навіть не об­ра­зив­ся.

Наступного ран­ку приїжджає влас­ник і по­чи­нає ви­ши­ко­ву­ва­ти всіх працівників за­во­ду. — Пад­ли! — кри­чав влас­ник, ху­дор­ля­вий інтелігент­ний хлоп­чик рочків двад­ця­ти п’яти.

— Падли! — кри­чав він.

Усі ви­ну­ва­то хи­та­ли го­ло­ва­ми, мов­ляв, так, пад­ли, ніхто ж не за­пе­ре­чує.

Виявилось, що учо­ра хтось за­був вимк­ну­ти на по­жеж­но­му щит­ку який­сь за­побіжник, який тре­ба ви­ми­ка­ти обов’язко­во, а та­кож хтось за­був вимк­ну­ти на­ван­та­жу­вач, аку­му­ля­то­ри яко­го в цей час за­ряд­жа­лись від яко­гось там фільтру, що при­ми­кав до цього са­мо­го по­жеж­но­го щит­ка. Од­ним сло­вом, за­димілись аку­му­ля­то­ри, спра­цю­ва­ла по­жеж­на сиг­налізація, на склад при­пер­лись по­жеж­ни­ки, по­ба­чи­ли дим і по­ча­ли га­си­ти. Ви­ла­ма­ли двері, піною та во­дою зіпсували п’ятнад­цять мішків із бо­рош­ном і якусь-там особ­ли­ву ха­ла­бу­ду, де зберігав­ся харч для со­ба­ки Бру­но, яка меш­ка­ла на те­ри­торії за­во­ду. Оскільки влас­ник мав до­сить лібе­ральні пог­ля­ди на жит­тя і ша­ноб­ли­во ста­вив­ся до працівників, то:

— Падли, — по­чав він, — я хо­чу зна­ти, хто не вимк­нув за­побіжник і хто не вимк­нув за­ряд­ку для цієї шту­ки, — він тицьнув пальцем у бік об­ра­же­но­го на­ван­таж­ни­ка. — Я ніко­го би­ти по го­лові не бу­ду, але і гла­дить теж не зби­ра­юся. Той, хто це зро­бив, відповість до­га­ною від ко­лек­ти­ву і звільнен­ням.

Знаючи, як хлоп­цям потрібна ця ро­бо­та, зна­ючи, що їм потрібно го­ду­ва­ти дітей, дру­жин, ку­пу­ва­ти горілку, ма­ти стаж, ад­же до пенсії за­ли­ши­лись яки­хось п’ять-сім років, я зро­бив крок упе­ред і, насліду­ючи То­ма Сойєра, який звільнив від по­ка­ран­ня Бекі Тет­чер, го­лос­но, але з не­ве­лич­кою хри­по­тою про­мо­вив:

— Ето сдєлал я! Тільки я не пад­ла, — ска­зав я, після чо­го навіщось до­дав, — пе­реп­ро­шую.

— Вважай, си­нок, що в те­бе не­має ро­бо­ти, — ска­зав він надірва­ним істе­рич­ним го­ло­сом.

— Нема за що, па­па, — ска­зав я і пішов зби­ра­ти речі.

Увечорі хлопці зро­би­ли мені про­щальну ве­че­рю із порт­вей­ном і пи­вом, як я люб­лю.

— Ми, — ска­за­ли во­ни, — у те­бе в бор­гу. Дя­куємо, ма­лий.

— Да, — ка­жу.

— Ми виріши­ли тобі піднес­ти не­ве­лич­кий по­да­ру­нок від ко­лек­ти­ву, який ти вря­ту­вав. Ось, три­май.

І во­ни пре­зен­ту­ва­ли мені два мішки соєво­го бо­рош­на.

Ідучи до­до­му, я ви­ки­нув ті мішки че­рез пар­кан, на те­ри­торію сусідсько­го мо­ло­ко­за­во­ду. На­хуя мені те бо­рош­но?

І та­ких робіт у ме­не бу­ло безліч. За чо­ти­ри ро­ки я був і кур’єром, і рек­лам­ним аген­том, і ка­си­ром, і про­дав­цем­кон­сультан­том у кни­гарні, і про­дав­цем пор­ну­хи на Петрівці, і ван­таж­ни­ком, і охо­рон­цем, і при­би­ральни­ком, і ав­то­ме­ханіком, різно­ро­бом, і ко­рес­пон­ден­том у сто­личній га­зеті, і помічни­ком ре­жи­се­ра на од­но­му з най­по­пу­лярніших те­ле­ка­налів Ук­раїни, і розк­ле­юва­чем афіш, я був без­робітним і по­етом, вва­жа­ючи і це ро­бо­тою, яка, на жаль, не при­но­сить гро­шей. Але най­яск­равішою ро­бо­тою в моєму житті бу­ла ро­бо­та ак­то­ром дра­ма­тич­но­го те­ат­ру. Усе по­ча­ло­ся, ко­ли мені бу­ло тро­хи більше шес­ти років. Тоді я по­чав хо­ди­ти до те­ат­ральної студії, у якій ак­торську май­стерність нам вик­ла­дав Віктор Олексійо­вич Ко­ломієць, ар­тист на­шо­го місько­го те­ат­ру імені ТеГе. І він — я маю на увазі не Те­Ге, а ар­тист те­ат­ру — ме­не повів на, як би за­раз ска­за­ли, кас­тинг, де ме­не ог­ля­дав смішний дядько, у яко­го ім’я теж бу­ло нівро­ку. Алім Іва­но­вич. Ди­рек­тор і го­лов­ний ре­жи­сер те­ат­ру. До ме­не він ста­вив­ся до­сить доб­ре, і я не міг збаг­ну­ти, чо­му всі йо­го на­зи­ва­ють ган­до­ном. Вже потім для се­бе я зро­бив де­які вис­нов­ки.

Мені од­ра­зу на­да­ли го­лов­ну роль, де я мав гра­ти си­на Ва­си­ля Си­мо­нен­ка. У кінці вистави я по­ви­нен вибігти на сце­ну бук­вально на п’ять хви­лин, вис­лу­ха­ти про­щальну про­мо­ву по­ета про те, що наді мною то­полі й вер­би затріпо­чуть яки­мось лис­тям, після чо­го Си­мо­нен­ко повільною хо­дою крокує до не­бут­тя, а я за­ли­ша­юсь на радість мамі та дер­жаві. На прем’єру зап­ро­си­ли всіх. І ме­ра, і са­мо­го си­на Ва­си­ля Си­мо­нен­ка, і ще там ко­гось, Бе­ню­ка, здається, чи Бог­да­на Сильвест­ро­ви­ча — хто там пам’ятає той страшний дев’янос­то дру­гий рік? Але факт...

Сам син по­ета, на відміну від ме­не, був бид­лу­ва­тим, але йо­му все од­но якісь там громади вру­чи­ли ор­дер на трикімнат­ну квар­ти­ру. Мер мене од­ра­зу по­лю­бив, став моїм заступником і ме­це­на­том моїх ди­тя­чих по­ривів. Він для ме­не був Омельчен­ком, а я для нього — Клич­ком.

Після цього бу­ли ще вис­та­ви, роль хлоп­чи­ка-дебільчи­ка у п’єсі Кар­пен­ка-Ка­ро­го «Суєта», го­лов­на роль у п’єсі Горіна «Бра­во, Ма­ест­ри­ку», де я був Ма­ест­ри­ком, роль дво­юрідно­го племінни­ка Ро­мео у вис­таві то­го ж Горіна «Чу­ма обом домівкам ва­шим» та інше. Я пам’ятаю своє зо­ря­не ми­ну­ле, як ме­не впізна­ва­ли в транс­порті лю­ди, як зап­ро­шу­ва­ли на те­ле­ба­чен­ня, радіо, як ме­не го­ду­вав шо­ко­ла­дом зав­ше проп­ре­зи­дентський мер Олійник...

Добрий був час. І не дар­ма я зро­бив ак­цент са­ме на цих двох моїх ро­бо­тах, влас­не, не зро­бив ак­цент, а прос­то так тра­пи­ло­ся, що ван­таж­ник і ак­тор — не­од­ноз­нач­на па­ра­лель і до­сить цікаві про­фесії, а го­лов­не, по­пу­лярні. І в будь-яко­му ви­пад­ку, що б те­бе не гриз­ло, хто б те­бе не ку­сав, як би важ­ко не жи­ло­ся, ким би ми не бу­ли — по­етом чи ка­ме­ню­кою, — вар­то за­ли­ша­ти­ся лю­ди­ною... І хоч я маю ну ду­же вже шкідли­вий та зби­тош­ний ха­рак­тер, теж зда­тен на де­які вчин­ки, гідні лю­ди­ни з чес­тю, яку я втра­тив ще у школі... і це са­ме то­му, що найбільш гріховні лю­ди — це діти, і Мро­жек це довів...

 

 

У школі я мав об­раз замріяно­го хлоп­чи­ка. Я був бун­та­рем і ди­ва­ком. Ме­не лю­би­ли дівча­та і не­до­люб­лю­ва­ли хлопці. Не всі, зви­чай­но, але не­до­люб­лю­ва­ли. Я не був у класі най­сильнішим, не був забіякою, й оцінки мої ба­жа­ли бу­ти кра­щи­ми. І, нез­ва­жа­ючи на по­гані оцінки, був я од­ним із най­ро­зумніших у школі, ме­не постійно зап­ро­шу­ва­ли на всілякі вікто­ри­ни, такі собі інте­лек­ту­альні кон­кур­си, де завж­ди був один і той са­мий приз — збірка віршів Ліни Кос­тен­ко. У ме­не бу­ло сім та­ких збірок.

У третьому класі я вхит­ряв­ся хо­ва­ти зо­ши­ти з по­га­ни­ми відмітка­ми під сусідський ки­ли­мок. Я це ро­бив то­му, що за двійки от­ри­му­вав пас­ком по дупі, але моя ди­тя­ча наївність не пе­ред­ба­ча­ла та­ко­го по­во­ро­ту подій, як те, що сусіди іноді цей ки­ли­мок вит­ру­шу­ють, а зна­чить, зна­хо­дять ті зо­ши­ти. Во­ни по­вер­та­ли ті зо­ши­ти моїй тур­бот­ливій мамі, а во­на, у свою чер­гу, хо­ва­ла їх до мо­го ран­ця, чо­го я не помічав. Од­но­го ра­зу в ма­ми увірвав­ся тер­пець, і во­на ме­не доб­ря­че відлуп­цю­ва­ла. Нор­мально, по­ду­мав я тоді, нор­мально. Ко­ли був я у восьмо­му класі, моя ма­ма пе­реїха­ла до Києва, за­ли­шив­ши ме­не на ви­хо­ван­ня ву­лиці. Я став по­кидьком. Це бу­ло пов’яза­но з ве­ли­ки­ми гро­ши­ма, які мій батько пре­чу­до­во умуд­рив­ся за­бор­гу­ва­ти якимсь ре­ке­ти­рам. Це був дев’янос­то сьомий рік, ко­ли ре­кет і дрібно­бур­жу­аз­ний бан­ди­тизм ще ма­ли знач­ний вплив на суспільство та де­які йо­го про­яви. Батько ска­зав, що йо­му впад­ло за­роб­ля­ти ті гроші — не­хай при­хо­дять і вби­ва­ють. Ма­ма ж не хотіла за­ли­ша­ти­ся вдо­вою, то­му во­на поїха­ли до Києва шу­ка­ти ліпшої долі. Віддав­ши батьків борг, во­на з ним роз­лу­чи­ла­ся і ска­за­ла, що роз­лу­че­ною по­чу­вається кра­ще. На каніку­лах я приїздив до своєї ма­ми і волів за­ли­ши­ти­ся жи­ти у Києві. Ні, ска­за­ла ма­ма, я те­бе по­ки що не по­тяг­ну. От закінчиш шко­лу — аж тоді. То­му я че­кав закінчен­ня шко­ли, щоб пе­реїха­ти жи­ти в Київ, роз­по­ча­ти но­ве жит­тя, розп­ро­ща­ти­ся з усіма ми­ну­ли­ми дру­зя­ка­ми, проб­ле­ма­ми, за­ли­ши­ти після се­бе куп­ку лай­на, а з со­бою взя­ти ли­ше все не­обхідне. І я до­че­кав­ся...

Тоді мені потрібен був ме­га­поліс, шум ав­то­мобілів, си­ре­ни швид­ких, рин­ки та площі, інфраст­рук­ту­ра з усіма її пе­ру­кар­ня­ми, мо­лоч­ни­ми ма­га­зи­на­ми, ар­го­цент­ра­ми, ме­ре­жа­ми рес­то­ранів та авітаміно­зом. Мені як повітря бу­ли не­обхідні мет­ро­політен і трам­ваї, тро­лей­бу­си та марш­рут­ки дальнього спря­му­ван­ня, річко­вий вок­зал, скло, ме­тал, каміння, бан­ки та біржі, бляді та фуніку­ле­ри, філії аме­ри­канських цер­ков, де зби­ра­ються по­биті цвя­ха­ми та се­реж­ка­ми діти ур­ба­ну, мені потрібен був важ­кий рок ме­та­ле­вих та гіпсо­кар­тон­них ву­лиць, ко­лоністські за­маш­ки влас­ників тор­го­вих квар­талів, підземні пе­ре­хо­ди, сталінський ампір, ав­то­ма­ти з ка­вою та бан­ко­ма­ти, збіго­виська предс­тав­ників різних мо­лодіжних і не тільки суб­культур, книж­кові крам­ниці, по­лиці, рин­ки, му­зичні крам­ниці, скульпту­ра, архітек­ту­ра, ци­гар­ки та роз­биті слоїки з мо­ло­ком, з іржею, з кров’ю, з клеєм, з цук­ром, си­ро­пом та з олією, на якій мав би пос­лиз­ну­ти­ся бо­дай один по­ряд­ний Берліоз. Я праг­нув ніжності, жорс­то­кості, вбивств, на­род­жень трійні, магнітів і ста­лак­титів, виріза­них апен­диксів та ви­пад­ко­вих пе­ре­хо­жих, радіоак­тив­но­го повітря, повітря з важ­ки­ми ме­та­ла­ми та роз­би­тих мрій... Усе це міг мені да­ти Київ.

Усе не­обхідне і скла­да­ло всі мої речі. У двох зви­чай­них, навіть не до­рожніх сум­ках я пе­ревіз свої по­жит­ки. Це бу­ла па­ра брюк, дві теніски, дві со­роч­ки, з півто­ри сотні ка­сет із му­зич­ни­ми за­пи­са­ми і де­ся­ток зо­шитів. Усі інші речі бу­ли настільки стаціонар­ни­ми, що взя­ти їх з со­бою оз­на­ча­ло би прос­то по­ру­ши­ти їхню гар­монію з місцем, де во­ни ле­жа­ли чи до чо­го бу­ли прик­ру­чені. На цих ре­чах навіть пил не ви­ти­рав­ся — настільки во­ни бу­ли стаціонар­ни­ми й ор­ганічно при­жив­ле­ни­ми до сво­го місця. Че­рез де­який час я заб­рав настільну лам­пу й од­но­ка­сет­ний магніто­фон.

Я стра­шен­но втом­лю­вав­ся, я не­на­видів ме­га­поліс ра­зом з йо­го інфраст­рук­ту­рою, му­зич­ни­ми та мо­лоч­ни­ми ма­га­зи­на­ми, склом та камінням, трам­ва­ями та бля­дя­ми — я не­на­видів Київ. Зреш­тою, Київ так са­мо не­на­видів ме­не, що­ра­зу підкла­да­ючи мені сви­ню... І вже за­раз я ро­зумію, що іде­альне місце для мо­го про­жи­ван­ня — це не­ве­лич­ке го­родішко з трьома кри­ви­ми ву­ли­ця­ми, де прак­тич­но не­має мо­лоді й дис­ко­тек, це не­ве­лич­кий бу­ди­но­чок з ізраз­цо­вой пєчкой, го­дин­ни­чок на стіні, який вис­ту­кує ти­хий плин ча­су, за­тиш­ний парк, де стоїть гіпсо­вий пам’ятник за­гиб­лим воїнам, це шкільна спор­тив­на пло­щад­ка, де фут­больні во­ро­та збиті з сос­но­вих ко­пилів, це бе­рез­няк, ліщи­на, альтан­ки та ра­бат­ки, клум­би, од­но­по­вер­хові, за­хо­вані в сос­но­вих га­ях лікарні, це лу­ки й оди­нокі то­полі, це ти­хе поск­ри­пу­ван­ня ве­ло­си­пе­да, це розп­лав­ле­на смо­ла на роз­би­тих шля­хах, це коні, що хви­ца­ють своїх про­пи­тих гос­по­дарів, це не­то­пирі, що не­на­ро­ком заліта­ють тобі в ква­тир­ку, це во­лосінь, що зап­лу­та­лась на твоєму вуд­лищі, це спокійне не­ви­баг­ли­ве жит­тя... Го­лов­не, зви­чай­но, щоб був Інтер­нет...

 

Тільки те­пер я ро­зумію, що Київ — це сто­ли­ця поп­си та нес­ма­ку, що вся культу­ра зо­се­ред­же­на у, бу­де­мо її на­зи­ва­ти так, провінції, а Київ — це ли­ше не­ве­лич­ка мож­ливість те все ре­алізу­ва­ти й до­нес­ти до суспільства, але він, куп­ле­ний і роз­бе­ще­ний, ви­ма­гає не мис­тецт­ва, не культу­ри як та­кої, а про­даж­ності, поп­со­вості, нес­ма­ку та ба­га­то сил. На­разі я жал­кую, що місцем сво­го про­жи­ван­ня я об­рав са­ме сто­ли­цю, а не, при­пустімо, Франківськ, Львів, Харків, не­хай навіть Уж­го­род або Чернівці. Але, зви­чай­но, це кра­ще, ніж місто, де я на­ро­див­ся, то­му що те місто — це київська Бор­щагівка в мініатюрі, це смер­дю­чий залізнич­ний вок­зал та не менш смер­дю­чий приміський ав­то­вок­зал, де важ­ко знай­ти за­тиш­ну місци­ну, де культур­ним цент­ром є су­пер­мар­кет, який слу­жи­телі капіта­лу пе­ре­ро­би­ли з «Ди­тя­чо­го світу». Моє місто — то є глу­пе, як ніч, місто, то є Се­ред­ня Подніпрян­щи­на, де жи­вуть пе­ре­важ­но воісти­ну глупі, як ніч, лю­ди. Іноді, приїжджа­ючи ту­ди, я з ост­ра­хом по­чи­наю спос­теріга­ти за тим, як глупі лю­ди ла­ма­ють свої долі, роб­лять такі вчин­ки, які ро­би­ти не слід, і не то­му, що це по­гані вчин­ки, а то­му, що в прин­ципі всі вчин­ки такі, все жит­тя та­ке, і це жит­тя не насп­равді, а здається, уза­гальне­не ви­ра­зом «по­ки що», і, влас­не, жи­ву­чи там, при­низ­ли­во для се­бе усвідом­люєш, що жи­веш не по-справжньому, а по­ки що. По­ки що я так, а далі якось бу­де, і зви­чай­но, що бу­де кра­ще, всі вірять, що бу­де кра­ще, але кра­ще не стає, і лю­ди про­дов­жу­ють жи­ти всім цим очіку­ван­ням, ство­рю­ючи тим­ча­сові ма­га­зи­ни, ка­фе, рес­то­ра­ни, у те­атрі став­ля­чи од­но­ра­зові пос­та­нов­ки, які гра­ються де­ся­тиліття­ми для од­них і тих са­мих трид­ця­ти відвіду­вачів, у бібліотеч­них фон­дах містяться од­но­ра­зові кни­ги, які май­же не чи­та­ються, на місце­во­му те­ле­ба­ченні не­має архіву, то­му що ма­ло не все знімається на­жи­во, і ба­га­то хто мис­лить та­ким чи­ном, що ось за­раз я ще тро­хи так про­ка­наю, а потім при­ду­маю щось кра­ще, пе­реїду, нап­рик­лад, у Київ... І це, бу­ва, чи не най­кра­щий варіант, пе­реїха­ти у Київ, де діаспо­ра на­шо­го міста настільки на­си­че­на, що йду­чи навіть ма­ло­люд­ни­ми ву­лич­ка­ми Києва, які, сла­ва тобі, за­ли­ши­лись, хо­чеш-не-хо­чеш, а стрінеш ко­гось зі своїх зем­ляків. Та жит­тя у Києві в них скла­дається з постійно­го по­шу­ку по­меш­кан­ня і ро­бо­ти, іноді ночівлі в знай­омих, при­ве­ден­ня сво­го жит­тя у роз­че­са­не, ба навіть прис­той­не ста­но­ви­ще, але не усім це вдається, ба­га­то хто по­вер­тається обідра­ний і го­лод­ний до­до­му, на рідні землі. Прос­то-на-прос­то: я вий­шов із се­ла, про­те се­ло із ме­не не вий­шло. У цьому ви­пад­ку я не го­во­рю про се­бе осо­бис­то, то­му що у ме­не трохи інша ситуація, я вже пус­тив ко­рені. І нез­ва­жа­ючи на це, я ніко­ли не був ки­яни­ном і за­ли­шусь до кінця своїх днів провінціалом із се­редньої Подніпрян­щи­ни. І сла­ва Бо­гу.

 

 

А од­но­го ра­зу в ме­не по­ча­ла­ся деп­ресія. Отак. З нічо­го. Нє, ну не те що зовсім уже з нічо­го, во­ни у ме­не завж­ди ви­ни­ка­ють нап­рикінці вес­ни. Приб­лиз­но у травні. Ме­не по­чи­на­ють па­ри­ти лю­ди, я дов­го не мо­жу кінчи­ти, постійно му­чить усвідом­лен­ня не­потрібності та втра­ти се­бе. Му­ляє дум­ка про май­бутнє: що ж ро­би­ти далі, де шу­ка­ти по­ря­тун­ку? Мо­же, звер­ну­ти­ся до Бо­га, на­пи­са­ти пе­тицію пре­зи­ден­ту, не­хай він виділить мені ти­ся­чу гри­вень на ліквідацію моїх примітив­них пот­реб, не­хай зро­бить ме­не по­пу­ляр­ним, влаш­тує од­ну із ба­гатьох обділе­них доль на­шої країни, йо­му ж, пре­зи­ден­ту, це ніфіга не кош­тує...

Звісно, що не кош­тує, йо­му вза­галі на те­бе нас­ра­ти, як, зреш­тою, й усім іншим, то­му що у те­бе деп­ресія, а нар­ко­ма­ни, деп­ре­сивні хлоп­чи­ки, бро­дячі мо­на­хи у цьому суспільстві ніко­му не потрібні, так що зва­жай на це і ро­би щось сам. Я і ро­бив. Ля­гав на ка­на­пу, їв ка­нап­ки, блу­кав спе­кот­ни­ми ве­чо­ра­ми по зас­маг­лих ву­ли­цях міста, прин­ци­по­во не по­пов­ню­вав ра­хун­ку на мобільно­му те­ле­фоні, скар­жив­ся на жит­тя й на­ма­гав­ся абст­ра­гу­ва­ти­ся пивом, книж­ка­ми та кіно... Я пе­ре­див­ляв­ся усе, що мож­на пе­ре­ди­ви­ти­ся: від ма­ло­бюд­жет­них сту­дентських та фес­ти­вальних робіт до ма­ло­бюд­жет­них бой­овиків, зня­тих у Сан-Дієго. Я ди­вив­ся два тижні поспіль, пе­ре­див­ля­ючись за день по п’ять-шість фільмів. Я чи­тав книж­ки. Оби­рав ав­то­ра, йшов до бібліоте­ки або до комісійно­го ма­га­зи­ну, брав усе, що на­пи­сав той чи інший ав­тор, зно­ву ж та­ки ля­гав на ка­на­пу, за­па­сав­ся ка­нап­ка­ми й чи­тав.

До ме­не іноді дзво­ни­ли друзі, про­по­ну­ва­ли поміч.

— Може, тобі чи­мось до­по­мог­ти? — співчут­ли­во пи­та­ли мої друзі.

— Позичте гри­вень трис­та, — відповідав я.

Вони цинічно кла­ли слу­хав­ку.

— На хуй, — так са­мо цинічно про­мов­ляв я в по­рож­не­чу ко­рот­ких гудків і, не звер­та­ючи ні на що ува­ги, про­дов­жу­вав спус­то­шу­ва­ти се­бе та хо­ло­дильник. Окрім усього цього, я мав ку­пу проб­лем із нав­чан­ням, із дівча­та­ми, із ал­ко­го­лем і тю­тю­но­вою за­лежністю, конфлікти з дру­зя­ми, де призвідни­ком конфліктів завж­ди був я.

 

Одного з та­ких деп­ре­сив­них ве­чорів я вис­ко­чив на ву­ли­цю, зло­вив по­пут­ку, доїхав до залізнич­но­го вок­за­лу, сів у по­тяг і ви­ру­шив до західно­го кор­до­ну. Че­рез проб­ле­ми з військко­ма­том у ме­не не бу­ло за­кор­дон­но­го пас­пор­ту, не бу­ло двох­сот до­ларів, не бу­ло нічо­го, що до­по­мог­ло б мені якось пе­рет­ну­ти кор­дон...

Якусь там кількість го­дин я їхав у запльова­но­му, прос­мерділо­му коп­че­ною ков­ба­сою ва­гоні ра­зом із гу­цу­ла­ми, які бу­ли схожі скоріш на персів чи па­кис­танців, аніж на слов’ян. Гу­цу­ли ви­яви­ли­ся до­сить скна­ри­ми, то­му во­ни їли мої харчі, куп­лені на одній станції під Києвом, а я не пив їхньої горілки. Я па­лив свої ци­гар­ки, а во­ни — мої. У до­розі ми ба­га­то роз­мов­ля­ли (цього во­ни не жа­ду­ва­ли), ди­ви­ли­ся правді у вічі, розг­ля­да­ли дівчат, які їха­ли в Лодзь, роз­мов­ля­ли з дівча­та­ми, які їха­ли в Лодзь. Бу­ли ті дівча­та з Хар­ко­ва, то­му гу­цу­ли якось сто­ро­ни­ли­ся їх, але, зреш­тою, та­ка інтер­національна та кос­мо­політич­на річ, як горілка, розв’яза­ла їм язи­ки, і во­ни реш­ту шля­ху неш­ля­хет­но бу­боніли про шля­хетні речі...

 

У Львові ме­не зустріли мої под­ру­ги Інга та Дзвінка, яким я до­по­ма­гав пи­са­ти од­ну з їхніх інсти­тутських робіт од­ра­зу після тра­гедії на Скнилівсько­му ле­то­вищі. Інга меш­ка­ла у Львові, а Дзвінка в Руд­но, то­му ми всі поїха­ли до Інги. Во­на по­ра­ди­ла їха­ти че­рез Во­линську об­ласть до Хел­му, то­му що там більш лібе­ральні й поб­лаж­ливі при­кор­дон­ни­ки, але я сто­яв на своєму й хотів до Пше­мис­лю. Ран­ком ми пішли на ри­нок, прид­ба­ли все не­обхідне, взя­ли в борг у хлоп­ця Інги, та­ко­го собі відго­до­ва­но­го західно­ук­раїнсько­го бич­ка, трис­та до­ларів і ви­ру­ши­ли на залізнич­ний вок­зал.

Як було вже зазначено, за­кор­дон­но­го пас­пор­ту в ме­не не бу­ло, про­те у ме­не був наш, ук­раїнський пас­порт, яким я не­од­но­ра­зо­во ря­ту­вав собі як­що не жит­тя, так нир­ки або сво­бо­ду. Заз­ви­чай мєнтів ду­же об­ра­жає відсутність пас­пор­ту. Цей пас­порт був як зви­чай­нісінький пас­порт, але замість пе­чат­ки гру­пи крові у ме­не була ціка­ва пе­чат­ка чо­гось іншо­го. Нез­баг­нен­но­го жов­то­го, над­то підозріло­го кольору. Заз­ви­чай я ка­зав, що це міжна­род­на пе­чат­ка не­до­тор­кан­ності, то­му що мій батько який­сь там дип­ло­мат та дип­ло­мант усіля­ких міжна­род­них премій і ним опікується сам Хав’єр Солана ра­зом із чор­но­ма­зим Кофі. Мєнти ніко­ли не віри­ли, а от усілякі охо­ронці й працівни­ки про­пуск­них служб цілком довіря­ли мені.

Із цим са­мим пас­пор­том я на­ма­гав­ся пе­рет­ну­ти польський кор­дон. У ме­не нічо­го не вий­шло, то­му до­ве­ло­ся да­ти всього-на-всього двісті п’ятде­сят до­ларів і три пляш­ки горілки. Три пляш­ки, щоб про­вес­ти ще сім.

У той час, ко­ли я пе­рет­нув кор­дон, ця безг­луз­да витівка ви­да­ла­ся мені дійсно безг­луз­дою. Я не мав ані ме­ти, ані гро­шей, ані бо­дай яко­гось наст­рою блу­ка­ти нез­най­омою мені країною, де жи­вуть ко­лишні по­не­во­лю­вачі ук­раїнсько­го на­ро­ду, які роз­мов­ля­ють на май­же не зро­зумілій мові. Тоб­то мо­ва більш-менш зро­зуміла, але ж я польською ні бе ні ме, і вза­галі, вза­галі, шо за, шо за, шо за ши­за, бра­за?!?! На ру­ках у ме­не бу­ло тро­хи більше п’ятде­ся­ти до­ларів. Це приб­лиз­но сто шістде­сят зло­тих. Що я міг ку­пи­ти на ті гроші? Хіба що поїсти трош­ки. Так, сьогодні, завт­ра, ну мак­си­мум після­завт­ра. А жит­ло, а інша біда. І вза­галі, яко­го ми­ло­го ме­не ту­ди по­нес­ло, до цих ляхів, до цього сра­но­го Євро­со­юзу?

Прикольно, по­ду­мав я тоді, при­кольно...

 

 

Ніколи не от­ри­му­вав від різних асоціацій та за­кор­дон­них культур­них ме­це­натів ані грантів, ані гро­шо­вих дивідендів на літе­ра­тур­ну діяльність за кор­до­ном. Ці гран­ти по­люб­ля­ють от­ри­му­ва­ти різно­го ро­ду письмен­ни­ки та по­ети, які за кор­до­ном ніхуя не роб­лять, а че­шуть ли­ше язи­ка­ми, як же ж у нас, за кор­до­ном, фай­но, і як же ж у вас, в Ук­раїні, по­га­но. Потім во­ни приїжджа­ють на Батьківщи­ну і по­чи­на­ють або бу­ха­ти, або ви­пус­ка­ти чер­го­ву книж­ку про те, що національна свідомість, дух ук­раїнства ще не згас­ли, і ми маємо — але до­ля месії ляг­ла на мої плечі, — тож я маю підня­ти те­бе, о ба­га­тост­раж­дальна не­не, з колін. Потім во­ни де­який час бу­ха­ють, зно­ву їдуть за кор­дон і вми­ра­ють десь там у швей­царських або австрійських Альпах чи в Тат­рах.

І чим дов­ше во­ни зди­ха­ють, тим більш лег­шає ба­га­тост­раж­дальній нені, яка для од­них закінчується десь на кор­доні між Тер­нопільською та Хмельницькою об­лас­тя­ми, а для інших прос­тя­гається від Лу­ганська до Кри­во­го Ро­гу...

 

Нічим не відрізня­ючись від за­гальної ма­си по­ляків, я кро­ку­вав вечірнім Кра­ко­вом і зби­рав­ся ви­ру­ши­ти вверх Віслою до Освєнци­му. Мав же я хоч раз по­бу­ва­ти десь там, ку­ди, в прин­ципі, мож­на і про що зна­ють усі. Так не­час­то бу­ває. Зап­ла­тив­ши двад­цять п’ять зло­тих, ав­то­бу­сом я доїхав до Освєнци­му, де про­був три дні. Там мені теж уда­ло­ся за­ро­би­ти. По­ла­зив­ши го­ри­ща­ми чес­них ляхів і німців, я віднай­шов із сот­ню ста­ро­вин­них мо­нет, польське та австрійське срібло, мо­не­ти фа­шистської Німеч­чи­ни та де­які про­тес­тантські ку­ло­ни й ме­дальйо­ни по­чат­ку ми­ну­ло­го сторіччя. Це все, як і краківські, тар­нувські та же­шувські здо­бут­ки, я змо­жу про­да­ти дяді Маріку, єврею-націоналісту, що меш­кає у Ка­товіце, євро так за трис­та-чо­ти­рис­та. Цим я і жив там, у Польщі, десь до ро­ку, тро­хи мен­ше. Я ниш­по­рив го­ри­ща­ми, сплав­ляв над­бан­ня нації за півціни знай­омо­му єврею і не­по­га­но се­бе чу­хав, влас­не, не те що не­по­га­но, а в прин­ципі до­сить прис­той­но. У ме­не бу­ло ши­ро­ке по­ле для літе­ра­тур­ної діяльності, я знімав не­до­рогі кімнат­ки у пансіона­тах, які най­частіше зда­ва­ли гладкі німкені, точніше, польки з тев­тонським корінням. Я блу­кав міста­ми та містеч­ка­ми Польщі, ли­ше Польщі, бо далі мені бу­ло неціка­во. Шен­ген мені не світив, а в Чехії ще у ди­тинстві я виб­лу­кав кож­ну сте­жи­ну. І знаю в Чехії усіх: від па­на Міла­на до пані Міла­ни.

Я вив­чив польську, я вив­чив чеську, сло­вацьку, я спілку­вав­ся з угор­ця­ми ла­ма­ною фінською, а з біло­ру­са­ми — англійською. Я був своїм у дош­ку. Я пи­сав. Пе­ре­важ­но вірші. Ме­не віта­ли в кожній ком­панії Польщі, у кож­но­му ма­га­зині чи су­пер­мар­кеті ме­не про­пус­ка­ли без чер­ги, зі мною віта­ли­ся всі Кваснєвські на світі, ме­не лю­би­ли так, як лю­би­ли мо­го дя­дю Серьожу.

І... бу­ло б клас­но, як­би я за­раз не бре­хав, а роз­повідав прав­ду, що у Польщі я дійсно зай­мав­ся літе­ра­ту­рою, але пе­ре­важ­но вив­чен­ням її, що я блу­кав міста­ми та містеч­ка­ми, але мені бу­ло настільки са­мотньо, що співав ук­раїнською російські пісні, чіпляв­ся до пе­ре­хо­жих, злодіював по ма­га­зи­нах і су­пер­мар­ке­тах. Я знай­шов двох відмо­ро­же­них панків, які по­го­ди­ли­ся при­вес­ти ме­не до сво­го скво­ту, де я про­жив із місяць, по­ки нас не нак­ри­ли поліціянти, які по­во­ди­ли се­бе так, на­че ті пан­ки за­раз лю­би­ти­муть їх у сра­ку. Ме­не відпус­ти­ли, навіть не спи­тав­ши до­ку­ментів. А що б я їм по­ка­зав? Ук­раїнський пас­порт із ту­по­ри­лим жов­тим роз­ми­вом, який мав бу­ти гру­пою крові. Я і до­те­пер не знаю своєї гру­пи крові, і як­що рап­том Цой спи­тає ме­не, яка, чу­вак, у те­бе гру­па крові, то я не зна­ти­му, що відповісти, не знаю, ска­жу я йо­му, а він ска­же, що во­на має бу­ти на ру­каві. І мені за­кортіло ста­ти ізраїльським сол­да­том. Не знаю, чо­му са­ме ізраїльським, але за­кортіло стра­шен­но.

Потім я поїхав до Вар­ша­ви. Упер­ше за п’ять місяців. У Вар­шаві я по­цу­пив із су­пер­мар­ке­ту кілог­рам кар­топлі, і ме­не зат­ри­ма­ли. У відділку мені по­яс­ни­ли, що як­що ти ук­раїнець і на не­ле­гальних умо­вах, то тобі кра­ще не крас­ти. Доб­ре, відповів я, і ме­не відпус­ти­ли, заб­рав­ши п’ятде­сят євро за кло­по­ти.

Після Вар­ша­ви я знай­шов тих са­мих ци­ган із в’єтнамськи­ми те­левізо­ра­ми і зап­ро­по­ну­вав се­бе в якості ба­ри­ги тра­вою.

— Це ж Євро­па, — ска­зав я. — Тут усе мож­на.

Вони пок­ру­ти­ли вказівни­ми пальця­ми біля скроні й російською по­яс­ни­ли мені, що зай­ма­ються ли­ше па­ле­ною технікою і що я ду­рак.

Мене тя­га­ло зі сто­ро­ни в сто­ро­ну, я осе­ляв­ся у різних пансіона­тах, які дійсно три­ма­ли гладкі німкені. І од­но­го ра­зу мені все ос­то­пиз­ди­ло і я осів. Не пам’ятаю де, не пам’ятаю як, але мені бу­ло клас­но... І вже потім, ко­ли по­вер­тав­ся до­до­му, проїжджа­ючи польсько-український кор­дон, я склав од­ну лірич­ну пісню. Щось там про не спи, моя рідна зем­ля, про­кинься моя Ук­раїно...

Ну доб­ре, не я склав, а «Манд­ри», все од­но я за­бив на всіх болт... Бо сто­мив­ся...

 

 

Це місто виг­ля­да­ло над­то па­фос­но і вод­но­час без­тур­бот­но. Йо­го меш­канці постійно всміха­ються і радіють усьому, на­че бо­жевільні. Ти на­ма­гаєшся їх насліду­ва­ти, але з цього ви­хо­дить прик­рий ідіотизм, ти ро­зумієш, що так не звик, що у твоїй блуд­ливій батьківщині так не роб­лять, що там усміха­ються ли­ше тоді, ко­ли на це є ва­гомі при­чи­ни. Але ду­ша ба­жає бу­ти од­ним із меш­канців, щоб те­бе прий­ня­ли за сво­го, ка­за­ли тобі: «О, пся крев, ти один із нас». І ти справді один з них, хоч і те­че в тобі східнос­лов’янська кров, але політич­но відчу­ва­ти се­бе євро­пей­цем ку­ди кай­фовіше...

Я меш­кав у кімнаті, яку мені зап­ро­по­ну­вав один мій то­ва­риш із ам­ба­са­ди. Тар­га­ни, де­рев’яна підло­га, іржаві тру­би, але все бу­ло до­сить чин­но, бла­го­род­но, навіть па­фос­но, як і місто, у яко­му я зу­пи­нив­ся. У кімнаті по­руч меш­ка­ла од­на ста­ренька жінка, та­ку у нас наз­ва­ли б пу­порізкою, але то інше місце, інший час, інше се­ре­до­ви­ще, де ста­ренька жінка — то ли­ше ста­ренька жінка і не більше... У неї бу­ло щось із го­ло­вою, то­му во­на ко­жен день зі мною знай­оми­лась.

— Привіт, — ка­за­ла во­на кож­но­го дня, — ме­не звуть Ма­тильда. А те­бе?

— Артем, — відповідав я кож­но­го ра­зу.

— Ти ук­раїнець? — пи­та­лась во­на.

— Так, я ук­раїнець, а ви, пев­но, полька.

— Саме так.

І потім во­на дов­го і прист­рас­но роз­повіда­ла мені, що у неї є донька й онук Юліус, який має от-от приїха­ти, але ані онук, ані донька не приїжджа­ли і, скоріш за все, не приїдуть. При­най­мні най­ближчі декілька століть. Це зна­ли усі, але Ма­тильда бу­ла впев­не­на, що як­що не в обід, то під вечір точ­но вже приїдуть.

І я по­ду­мав, як же, ма­буть, їй клас­но отак щод­ня че­ка­ти своїх рідних і бу­ти пе­ре­ко­на­ною, що во­ни от-от ма­ють приїха­ти, зна­ти, що во­ни те­бе не за­бу­ли, люб­лять, приїдуть до най­кра­щої у світі ба­бусі, і не­хай її звуть Ма­тильда, не­хай у неї не все га­разд із пам’яттю, із го­ло­вою, але ж приїдуть, то­му що во­ни її люб­лять, так са­мо, як і Ма­тильда їх лю­бить...

— Так, зви­чай­но, — ка­зав я їй, — ско­ро приїдуть.

А потім Ма­тильда за­си­на­ла в моїй кімнаті десь у фо­телі або ж на ка­на­пе і спа­ла до обіду або до ве­чо­ра, а потім про­си­на­лась — якось ви­раз­но, на­чеб­то по­год­жу­ва­ла­ся з моїм існу­ван­ням — і йшла до своєї кімна­ти або вниз, до ба­ру, ви­пи­ти чаю або з’їсти якесь тістеч­ко. Після то­го я ба­чив її ли­ше чер­го­во­го ран­ку...

— Привіт, — зно­ву ка­за­ла во­на, — я Ма­тильда...

Я нічо­го не мав про­ти то­го, що во­на існу­ва­ла май­же в колі мо­го жит­тя, що во­на бу­ла чи­мось над­то близьким до ме­не. Мож­ли­во, той доб­рий і лас­ка­вий пан з Ук­раїни — то єди­не, що її тішить нап­рикінці жит­тя...

У той час, ко­ли Ма­тильда спа­ла, я ви­хо­див у місто, блу­кав ву­лич­ка­ми, зби­рав лис­тя, мрійли­во за­див­ляв­ся на ка­то­лицькі дзвіниці, щось собі мірку­вав, ви­лов­лю­вав по­жовклі урив­ки фраз ба­калійників, жах­ли­вий кантрі польською мо­вою, що лу­нав із проїжджа­ючих ав­то­мобілів, че­кав чо­гось, іноді знай­омив­ся з меш­кан­ця­ми міста.

— Привіт, — відповіда­ли во­ни мені і посміха­лись.

Дивно, що у цьому не­ве­лич­ко­му місті жи­вуть май­же одні ста­ри­ки. Мо­лоді я і не ба­чив, хіба що з де­ся­ток шко­лярів, які ку­ри­ли тра­ву за му­зеєм історії міста. Тут усього дві шко­ли, як по­яс­ни­ли мені місцеві, при­чо­му од­ну зби­ра­ються роз­фор­мо­ву­ва­ти. Усі ва­лять до Вар­ша­ви або до Лод­зю... Але, що ціка­во, курвів тут чи­ма­ло, до то­го ж усі вже по­ряд­но підстар­ку­ваті та якось до­сить ста­течні. Це, ма­буть, ком­пен­сація за Лодзь та Поз­нань, у яких курвів я май­же не ба­чив.

Досить див­но я се­бе відчу­вав, пе­ре­бу­ва­ючи сьомий місяць у Польщі. Мені ще ніко­ли не бу­ло так спокійно, так лег­ко і так за­тиш­но. І зда­ва­лось, я мав чи­мось віддя­чи­ти цій країні, ну не знаю, на­пи­са­ти, нап­рик­лад, оду Речі Пос­по­литій, або по­ему про здо­бут­ки польсько­го на­ро­ду, або історію в гу­мо­рес­ках і наз­ва­ти її приб­лиз­но так: «Історія в гу­мо­рес­ках: Ян Ка­зи­мир — Олек­сандр Кваснєвський». Мож­ли­во, я мав прис­вя­ти­ти все своє жит­тя Польщі, про­да­ти ду­шу яко­мусь за­гад­ко­во­му Кшиш­то­фу або ще ко­мусь... Але Польща від ме­не не ви­ма­га­ла нічогісінько. Навіть за­кор­дон­но­го пас­пор­ту. Пат­рульні ще жод­но­го ра­зу не зу­пи­ня­ли ме­не, мож­ли­во, че­рез мій над­то євро­пей­ський виг­ляд, а мож­ли­во, прос­то я ще не зустрічав справжніх жорс­то­ких польських пат­рульних, які стріля­ють у го­ло­ву тільки за те, що ти ук­раїнець...

 

Якось уве­чері я прий­шов до сво­го пансіона­ту й зас­тав у се­бе в кімнаті Ма­тильду. Во­на ґреч­но привіта­лась, навіть зап­ро­по­ну­ва­ла зва­ри­ти мені ка­ви.

— Ні, дя­кую, — відповів я, — вже вечір, я потім не зас­ну.

— Артеме, — ка­же во­на своєю зас­тарілою польською (у неї ви­хо­дить «хартьєм»), — до ме­не завт­ра приїде онук. Юліус.

— Справді? — ка­жу я з афек­то­ва­ним по­ди­вом.

— Я ж тобі роз­повіда­ла сьогодні, — нер­вує Ма­тильда. — За­був?

Мене це тро­хи збен­те­жи­ло. Тю, ду­маю...

— Так, — ка­жу, — зви­чай­но...

— І донька. Ка­ща. Да­вай це відзна­чи­мо. У ме­не збе­рег­ла­ся ще пляш­ка не­до­ро­го­го, але до­сить приємно­го ви­на.

Чому б і ні, ду­маю, мож­на.

— Чому б і ні, — ка­жу, — мож­на.

— Я за­раз, — за­ме­ту­ши­лась Ма­тильда й зник­ла в ко­ри­дорі.

Я сів у фо­тель, у яко­му так лю­би­ла по­ку­ня­ти ста­ра, й узяв у ру­ки жур­нал, який, пев­но, до мо­го при­хо­ду чи­та­ла Ма­тильда. На стіні вистукував го­дин­ник у виг­ляді чер­ниці. Зву­ки, які до­но­си­ли­ся з інших кімнат зли­ва­лись в один шу­мо­вий потік, і, зда­ва­лось, час на­чеб­то зу­пи­нив­ся, зу­пи­ни­лось моє сер­це, рух жит­тя ра­зом із ним, я за­та­му­вав по­дих, хотів яко­мо­га дов­ше не ди­ха­ти, але який­сь виш­не­вий кисіль про­со­чив­ся в мої ар­терії, і я по­чав за­си­на­ти. Не див­но, що в цьому кріслі Ма­тильду завж­ди хи­ли­ло на сон...

 

Мене про­бу­див не­ви­раз­ний крик, німецька лай­ка, ме­туш­ня в ко­ри­дорі. Одяг­ши сво­го улюб­ле­но­го свет­ра з ко­лю­чим гор­лом, я вий­шов у ко­ри­дор з’ясу­ва­ти, що там тра­пи­лось. Кімна­та Ма­тильди бу­ла відчи­не­на, нав­ко­ло біга­ли спан­те­ли­чені лю­ди, ха­зяй­ка пансіону, яка ки­ну­ла мені не до­сить привітне «чєшчь» і зник­ла у одній із кімнат. Я за­зир­нув у кімна­ту Ма­тильди і різко відвер­нув­ся. Під сте­лею висіли кап­ро­нові кол­го­ти.

 

Подейкували, що до Ма­тильди по­вер­нув­ся здо­ро­вий глузд і во­на збаг­ну­ла, що до неї ніхто не приїде. Мож­ли­во, це прав­да, а мож­ли­во, щось інше по­бу­ди­ло ста­ру так скінчи­ти...

Мабуть, це нор­мально, я маю на увазі, та­кий кінець для та­кої жінки, ма­буть, це зви­чай­ний кінець зви­чай­ної людської тра­гедії. Але чи вар­то заг­либ­лю­ва­тись у тра­гедію кож­ної ок­ре­мо взя­тої лю­ди­ни, чи вар­то ко­пир­са­тись у чу­жих ду­шах, шу­ка­ти зачіпку для по­ря­тун­ку і чи не вип­ре той по­ря­ту­нок ще більшою тра­гедією?

 

Я пок­ва­пив­ся виїха­ти з цього міста в по­шу­ках чо­гось но­во­го, чо­гось сильнішо­го за ме­не, но­во­го ро­зуміння всього та по­ро­зуміння з усім чи що? Зви­чай­но, стра­шен­но не хотіло­ся їха­ти, і навіть не то­му, що за­тиш­на місци­на при­ваб­лю­ва­ла своїми анемічни­ми ву­лич­ка­ми, своїми не­ви­раз­ни­ми кап­лич­ка­ми, своєю бездіяльністю — прос­то шу­ка­ти щось но­ве не бу­ло сил і ба­жан­ня, а жи­ти все од­но десь до­ве­деться.

Я без­жально до­лав кіло­мет­ри, відстані, милі, я проїжджав вок­за­ли, се­ла, містеч­ка, не­од­но­ра­зо­во, ма­буть, проїжджав і це місто, але не зу­пи­няв­ся, не мав сил ніде зу­пи­ни­тись... Я прос­то їхав собі назустріч не місцю, а ча­су.............