Психологічні особливості онкохворих

Преморбідні:

· “недостатня нервова розрядка емоцій”;

· стійка конфліктність;

· образливість, ненависть;

· відчуття безпомічності, безнадії;

· депресія;

· довготривалий невроз;

· важка психотравма (часто пов’язана із втратою значущих переживань, зв’язків) як пусковий механізм.

 

Особливості ВКХ онкохворих:

Перші психологічні зміни з’являються задовго до встановлення діагнозу:

• при появі перших ще недиференційованих симптомів і підозрах про рак – страх перед невизначеністю стану, панічна думка про невиліковну хворобу, агнозія як психологічний захист;
• депресія, безсоння, тривога;
• дратівливість, плаксивість, зниження працездатності;
• іпохондрійна фіксація на своїх соматичних відчуттях.

Боячись підтвердження діагнозу, хворі часто довго відкладають візит до лікаря. Але думка про рак міцно фіксується у свідомості. При підтвердженні діагнозу, як правило –

• шокові психогенні реакції, пов’язані зі страхом смерті;
• можуть з’являтися психопатологічні синдроми, що відповідають преморбідним особливостям особистості.

 

Наприклад, при постановці діагнозу злоякісної пухлини молочної залози жінки у постклімактеричному віці, які мають чоловіка і дітей, переважно переживають страх смерті, вони легше адаптуються до свого захворювання. У жінок віку дітонародження чи передклімактеричного віку, незаміжніх чи розлучених, таких, що не мають дітей, психологічні реакцій більш виражені і зазвичай зумовлені страхом перед видаленням молочної залози, втратою своєї жіночності і сексуальної привабливості.

 

На етапі госпіталізації:

• зниження інтенсивності переживань, поява деякої впевненості, оскільки хворі бачать роботу спеціалістів.

 

З моменту повідомлення про термін операції:

• наростання інтенсивності переживань; у 54% хворих відзначаються психогенні реакції важкого ступеню, у 25% - середнього ступеню важкості;
• у деяких хворих виникає негативне ставлення до самої операції.

 

Тут ефективною може виявитися групова робота за участю пацієнтів, які уже пережили подібну операцію, і вона виявилася успішною.

 

У післяопераційному періоді:

• різко знижується ступінь всіх негативних переживань;
• переважають астенічний і апатичний синдроми, що зумовлено спадом психічного напруження після довготривалої стрес-ситуації;
• зміна мотиваційних установок;
• звужується діапазон подій, які мають емоційну значущість;
• обмежуються контакти.

 

При виписці:

• у 14% хворих відзначається ейфорія, однак повідомлення про диспансерне спостереження, променеву чи хіміотерапію породжують знову негативні емоції, депресію, страх рецидиву;
• близько 20% хворих виявляють суїцидальні тенденції.

Суїцидальні тенденції онкохворих

Одним з провідних чиників виникнення суїциду у хворих із злоякісними новоутвореннями є хронічний больовий синдром. Відсутність знань і можливості надання системної протибольової терапії підтримують суїцидальні тенденції. У таких випадках психологічний сенс суїциду полягає у бажанні уникнення болю і негативних переживань.

Суїцид, як правило, продуманий, добре спланований і завершений. Суїциденти часто попереджають про свої наміри родичів чи лікарів у відкритій чи завуальованій формі.

Іншим чинником виступають песимістичні прогнози й установка на майбутнє із депресивним забарвленням.

 

Психогенні реакції хворих

За мірою вияву можна виділити 3 ступеня реагування:

- легкий – окремі, нерідко виражені розлади, котрі можна розцінювати к адекватну форму психогенних реакцій, яка наближається до невротичного рівня і в більшості випадків легко долається лікарем чи самим хворим;

- середній – характеризується розладами, котрі за своєю інтенсивністю займають проміжне місце;

- важкий – коли сила переживань досягає рівня невротичної, а інколи й психотичної симптоматики, що потребує втручання лікаря-психіатра.

Часові етапи ВКХ:

- діагностичний;

- етап поступлення в стаціонар;

- передопераційний;

- постопераційний;

- етап виписки;

- катамнестичний.

 

У перші три періоди найчастіше спостерігається тривожно-депресивний синдром (45 - 57%) в основному середнього та важкого ступеню – занепокоєння, страх перед „безнадійним захворюванням”, пригніченість, думки про безперспективність, близьку смерть, поява суїцидальних думок. Стенічні особи - переважає тривога; астенічні – депресія.

При поступленні в стаціонар: втрата зв’язку зі звичайним способом життя, контакт з іншими хворими, обмін інформацією – ВКХ сприяє переживанню ситуації як екстремальної.

У передопераційному періоді: травмуючим є очікування; важливо дати можливість пацієнтам висловити свої страхи, переживання, „вилити” почуття, навіть виплакатися.

Тривожно-депресивний синдром супроводжує в тій чи іншій мірі всі періоди переживання хвороби.

Дисфоричний синдром – друга за частотою вияву реакція – дратівливість, незадоволення оточуючим, пошуки причин захворювання, зокрема звинувачення на адресу медиків, родичів. Частіше виявляється у хворих з переважанням рис збудливості, вибуховості, епілептоїдності. За фасадом агресії часто фіксується пригнічувана тривога і страх.

Діагностичний етап – 13% хворих,, поступлення в клініку – 16%, переопераційний період – 17%, післяопераційний – 14;. в основному середній і важкий ступінь переживання (82 – 97%).

Тривожно-іпохондричний синдром – зниження напруженості порівняно з попередніми, інтровертованість, зверненість на себе; емоційна напруженість з фіксацією уваги на своєму здоров’ї, страх перед операцією, її наслідками; знижене загальне тло настрою.

Діагностичний етап: середній і важкий ступінь – 65%, легкий – 35%; при поступленні в клініку: середній і важкий ступінь – 59%, легкий – 41%; передопераційний період: середній і важкий ступінь – 73%, легкий – 27%; пост-операційний: середній і важкий ступінь – 67%, легкий – 33%; етап виписки: середній і важкий ступінь – 76%, легкий – 24%.

Обсесивно-фобічний синдром – нав’язливі дії і страхи; переживання бридливості, нав’язливого страху забруднення, зараження „раковими мікробами”, важкі уявлення смерті під час операції чи після неї; тривога з приводу мимовільного „випускання газів”, нетримання сечі. Частіше спостерігається у хворих з переважанням тривожно-помисливих та психастенічних рис характеру.

Лише на етапі поступлення інколи фіксується легкий ступінь переживання обсесивно-фобічних реакцій.

Апатичний синдром – свідчить про виснаження компенсаторних механізмів; переважання в’ялості, деяка загальмованість, байдужість, відсутність інтересів. На діагностичному етапі – 2% хворих. У післяопераційному періоді – зростання частоти вияву (20%), що відображає реакцію на перенапруження всіх душевних сил в попередні етапи. Частіше зустрічається у астенічних особистостей.

Позиція при лікуванні: апатичний синдром – це реакція, яка цілком своєрідно адаптує пацієнта до обставин, що склалися; кожен організм володіє своїм резервом часу і своїм ритмом, тому не варто поспішати стимулювати нервову систему пацієнта призначенням відповідних препаратів, а дати організму можливість набрати силу й самотужки відновитися.

Астено-депресивний синдром – пригніченість, тужливість з переживанням безнадійності захворювання, помітне депресивне тло. Частіше виявляється у циклоїдів. У дагностичній фазі – 11% (легкого ступеню – 50%, важкого і середнього – 50%), в період поступлення 9%, на інших етапах – зниження його ролі.

Астено-іпохондричний синдром – на перших трьох етапах – 1 – 2,5% випадків; на постопераційному етапі виходить на перше місце серед інших реакцій (26%). В переживаннях хворого виступають на передній план страх ускладнення, тривога з приводу загоєння операційної рани, занепокоєння у зв’язку із каліцтвом внаслідок операції. Після операції: легкий ступінь – 51%, середній і важкий – 49%. При виписці: легкий – 40%, середній і важкий – 60%.

Деперсоналізаційно-дереалізаційний синдром – скарги на втрату реальності, відчуття оточуючого і свого тіла, смакових відчуттів і апетиту, задоволення від здійснення тих чи інших фізіологічних актів; хворі вимагають снодійного, хоча засинають без нього. За важкістю – в основному середній ступінь переживання. Діагностичний етап - 1,5% хворих; при поступленні – 1%, перед операцією - 4%; після операції – 2%; при виписці – 1%.

Параноїдний синдром – маячне трактування оточуючого, яке супроводжується ідеями ставлення, переслідування чи й обманами сприйняття; характерна агресивність, спрямована на оточуючих. Пов’язаний з шизоїдними рисами у преморбіді. Частіше проявляється у важких формах.

На різних етапах переживання хвороби займає, як правило, останнє місце серед інших реакцій, однак у передопераційному періоді – 2,5 % хворих.

Ейфоричний синдром – реакція „надії”, „полегшення”, „успіху” – підвищений настрій, переоцінка свого стану й можливостей, радість, яка здається немотивованою. Частіше виявляється в осіб циклоїдного типу на постопераційному етапі (6%); в період виписки – 14%.

Синдром самоізоляції – пригніченість, почуття самотності, безперспективності, втрата інтересів, відмежування й уникання оточуючих, втрата активності. Частіше зустрічається і важче протікає в хворих з преморбіними шизоїдними рисами (може призвести до суїциду). Напряму залежить від міри каліцтва і втрати зовнішньої привабливості внаслідок операції. Виявляється у 64% хворих. Чинники: страх рецидив захворювання і метастазів, соціальна дезадаптація, викликана інвалідністю, думки про заразність захворювання тощо.

Поняття паліативної медицини з’явилося нещодавно, тому ще немає чіткого наукового визначення. Слово „паліо” означає „обгортання”, „полегшення”, у переносному значенні - „компромісний шлях вирішення проблеми”.

Паліативна медицина вступає в дію тоді, коли хворобу неможливо вилікувати. Девіз:

„Якщо ти не можеш вилікувати, то хоча б полегши страждання хворого; якщо не можеш полегшити його страждань, то розділи їх...”

Принципи паліативної медицини

1. Контроль симптомів хвороби – зменшення чи знищення суб’єктивної гостроти симптомів, мінімізація страждань пацієнта.

2. Організація догляду за хворим.

3. Створення якості життя для пацієнта.

4. Створення якості вмирання пацієнта як індивіда, людини, особистості.

5. Орієнтація на підтримку родичів і близьких термінального хворого, всієї сім’ї в цілому.

 

Основні постулати паліативної медицини

1.Один з найважливіших постулатів паліативної медицини – ставлення до смерті як до природного явища. Смерть – як і народження – необхідний і невід’ємний атрибут життя.

2.Процес пологів найсприятливіший тоді, коли він проходить природно. Це ж стосується і смерті. Якщо в організмі запущена програма смерті, то неприпустимо гальмувати чи стимулювати її. Основна допомога пацієнту – формування здатності прийняти і перенести страждання.

3.Прадивість повідомлення діагнозу залежить від того, наскільки сам пацієнт хоче знати правду. Основний принцип – не давати всю істину одразу. Розкривання правди частинами допомагає пацієнту дозріти до прийняття повноти істини. Важливо відчувати, коли інформації вже достатньо для пацієнта.

4.Основним в організації догляду на етапі вмирання є останнє бажання хворого.

5. Повага до свободи пацієнта бути таким, яки він є.

6.Забезпечення максимальної духовної збереженості і цілісності пацієнта до самого його кінця з можливо якнайповнішим задоволенням його потреб.

 

Людина – єдина істота, яка знає про неминучість смерті. Однак, і сама людина не завжди повністю усвідомлює це. Здорова людина не переймається думками про смерть – її увага захоплена великими й малими буденними проблемами, турботами. Страх смерті у молодому та середньому віці – це частіше одна з форм нав’язливих страхів, тобто прояв неврозу або різних психотичних станів. У старечому віці думки про смерть відвідують людину все частіше. Це вже закономірне явище, оскільки поглиблюється самотність, поступово ослаблюються звичні зв’язки з життям.

Цікавими є психологічні спостереження, які доводять думку про те, що людина помирає так, як вона жила. Всі ті сили, почуття, думки, які були характерними для неї при житті, властиві і її смерті. У людей із сильною і здоровою нервовою системою зазвичай не відбувається зміни особистості перед смертю.

 

Всі люди неоднаково поводять себе в годину смерті:

ü виснажений хронічною хворобою хворий чекає смерті як найвищої благодаті і звільнення від страждань;

ü хтось страждає від страху смерті;

ü інший помирає у повній байдужості, апатії;

ü у деяких людей спостерігається добрий, навіть піднесений настрій, аж до ейфорії та екстазу;

ü трапляється, що людина приймає факт смерті, а потім раптово заперечує його;

ü багато “сильних” людей відчувають у момент смерті невгамовану жагу життя і наполегливо боряться до кінця;

ü після розквіту людської особистості, після довгого і повноцінного, осмисленого життя смерть більш прийнятна для помираючого;

ü по-іншому сприймають смерть ті, хто так і не зміг отримати повного задоволення від життя, кого смерть застала молодим, сповненим сил, енергії, коли ще не здійснилися життєві плани і мрії.