Кваліфікація, тлумачення, норм міжнародного права та проблема «конфлікту кваліфікації», і методи її вирішення у міжнародному праві

" Кваліфікація " – це елемент тлумачення норми (з'ясування її змісту), що полягає в її юридичній оцінці, визначенні мети норми іноземного права, у встановленні її змісту норм. Кваліфікація іноземної юридичної норми тісно пов'язана з тлумаченням і спрямована на встановлення мети іноземного права. Наслідки кваліфікації часто можуть не збігатися за змістом, оскільки використовуються різні колізійні правила.

Питання предмета кваліфікації як самостійне вперше було відображено наприкінці XIX ст. у працях німецького юриста Кана і французького – Бартена. Обидва вчені дійшли висновку, що наявність однакових колізійних норм у праві різних держав не є автоматичною запорукою однакового вибору права. Колізійні норми різних правових систем, навіть у разі їх формулювання за однаковою термінологією, містять "приховані колізії", які породжують так званий " конфлікт кваліфікацій ", тобто непогодженість принципів національного права відповідних держав.

Перед судом чи іншим органом, який повинен розв'язати спір з "іноземним елементом", виникає проблема тлумачення юридичної норми, кваліфікації цієї норми або фактичних обставин справи, вирішення " конфлікту кваліфікацій ".

Кваліфікація обставин справи (сутності суперечки) або норми права може бути різною залежно від правової системи, принципи якої застосовуватимуться. Основними способами вирішення питання кваліфікації є кваліфікація: (1) за законом суду; (2) за системою права тієї держави, до якої відсилає колізійна норма; (3) за принципом автономної кваліфікації.

Теорія " кваліфікації за законом суду " означає, що суд, застосовуючи колізійну норму, кваліфікує її відповідно до змісту цієї норми у цивільному законодавстві правової системи місцезнаходження суду. Кваліфікація за законом суду виявляється й тоді, коли суд, керуючись визначеннями, поняттями, категоріями свого права, кваліфікує іноземне право як власне.

Опоненти теорії кваліфікації за законом суду вважають доцільнішою " кваліфікацію за системою права тієї держави, до якої відсилає колізійна норма ". Зазначена теорія не набула широкого схвалення, оскільки фахівцеві, правова свідомість якого формується переважно під впливом принципів, понять і категорій власної правової системи, складно зрозуміти іноземне право так, як його тлумачать у країні походження цього права..

Теорія " автономної кваліфікації " полягає в тому, що суд, розглядаючи суперечки з "іноземним елементом", повинен кваліфікувати поняття норми права не за допомогою звернення до конкретних існуючих правових систем, а на основі загальних правових понять, які утворюються внаслідок порівняльного юридичного аналізу законодавства окремих держав.

Щодо законодавства України:

Ø ст. 11 Цивільного процесуального кодексу України (1963) наголошувала:

«Суд у випадках, передбачених законом, застосовує норми права інших держав.

В разі відсутності закону, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні відносини, а при відсутності такого закону суд виходить із загальних начал і змісту законодавства України»;

Ø ст. 1554 "Правова кваліфікація" проекту Цивільного кодексу України (1996) передбачала такий її механізм:

«1. Правова кваліфікація судом або іншим державним органом України фактичних обставин, пов'язаних із правовими відносинами, для визначення права, що підлягає застосуванню, ґрунтується на їх тлумаченні відповідно до права України, якщо інше не передбачено законом.

2. Якщо юридичні інститути невідомі праву України, або відомі під іншою назвою, або з іншим змістом і не можуть бути визначені шляхом тлумачення за правом України, то при їх правовій кваліфікації необхідно також врахувати право іноземної країни».

Ø ст. 1555 "Встановлення змісту норм іноземного права" проекту Цивільного кодексу України (1996) передбачала також:

«1. При застосуванні іноземного права суд чи інший державний орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

З метою встановлення змісту норм іноземного права суд або інший державний орган може звернутися у встановленому порядку за сприянням і роз'ясненням до Міністерства юстиції чи інших компетентних органів та установ, у тому числі до тих, що знаходяться за кордоном, або залучити експертів.

Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджують зміст норм іноземного права, на які вони посилаються в обґрунтуванні своїх вимог або заперечень, іншим чином сприяти суду чи іншому державному органові у встановленні змісту цих норм.

Якщо зміст норм іноземного права в розумні строки не встановлений, незважаючи на вжиті згідно з цією статтею заходи, застосовується право України».