Проблеми «професійного вигорання» соціальних працівників

 

 

В аспекті формування професійної компетентності фахівців із соціальної роботи особливого значення набуває проблематика так званих «особистісної деструкції», «професійного вигорання», «синдрому емоційного вигорання» у спеціалістів, що працюють в сфері «людина-людина».

 

Йдеться про явища, пов'язані з негативним впливом на особистість фахівця з боку інших людей (клієнтів, підопічних, пацієнтів тощо), з якими він, в силу своїх посадових обов'язків, постійно безпосередньо спілкується. Такий вплив часто носить стресогенний характер і призводить до певних проблем, труднощів у професійній діяльності та особистому житті працівника. Ці негативи можуть нести загрозу нормальному функціонуванню, викликати порушення психічних і фізичних станів та процесів, мають різноманітні прояви і особливості протікання. Ось чому при формуванні професійності фахівців із соціальної роботи обов'язково треба зосереджувати особливу увагу на питаннях, пов'язаних із основними теоретичними знаннями та практичними навиками, що дають змогу запобігти виникненню особистісної деструкції, або ж вчасно діагностувати, виявити і подолати прояви професійного вигорання.

 

Сам термін «професійне вигорання» (переклад англійською – «burnout») був введений у 70-х роках ХХ сторіччя Х.Дж. Фрейденбергом (H.J. Freudenberger) для характеристики психічного стану здорових людей, які інтенсивно спілкуються з клієнтами, пацієнтами, постійно перебувають у емоційно завантаженій атмосфері при наданні професійної допомоги [по 101 с. 43]. Одними з перших науковців, котрі досліджували даний феномен були також К. Маслач і С.Джексон (Maslach & Jackson), котрі визначили професійне вигорання як синдром, що проявляється у емоційному виснаженні, деперсоналізації (дегуманізації як формі цинізму), редукції професійних досягнень [141, с.64].

 

Поряд із поняттями «синдрому професійного» чи «емоційного вигорання» використовують терміни «особистісна деструкція професіонала», «професійна деформація», які подібні за змістом, однак мають певні відмінності.

 

Так, під професійною деформацією розуміють «психологічну дезорієнтацію особистості, що формується внаслідок постійного тиску внутрішніх та зовнішніх чинників професійної діяльності і призводить до формування специфічно-професійного типу особистості» [по 26, с.14]. Для таких фахівців зміни у професійній свідомості можуть проявлятися у формальному, функціональному ставленні до людей, в авторитарності та категоричності суджень, прагненні маніпулювати іншими людьми, нав'язувати власні погляди, цінності, не враховуючи цілей та мотивів клієнтів тощо.

 

Професійна деформація може відбуватися не лише у представників соціономічних професій, але і в тих, хто працює з технікою, комп'ютерами, механізмами тощо. Так, наприклад, у програмістів професійна деформація може відбуватися в напрямку формування прагнення алгоритмізації життя, акцентуванні

уваги на помилках, постійному очікуванні загрози вторгнення у особистісний простір, підміні у свідомості фахівця реальності віртуальним світом та ін. Для керівників будь-якої сфери особистісна деформація знаходить вияв у підвищенні агресивності, втраті здатності розуміти підлеглих, небажанні розвиватися, формуванні почуття вседозволеності, непогрішимості тощо.

 

В літературі представлені спроби класифікації професійної деформації особистості. Наприклад, Е.Ф. Зеєр [по 101, с.45] запропонував наступну систематизацію:

 

1. Загальнопрофесійні деформації, що є типовими для працівників даного фаху (наприклад, для правоохоронців, - «синдром асоціальної перцепції» - коли будь-яка людина сприймається як потенційний правопорушник).

 

2. Спеціальні професійні деформації, що виникають внаслідок певної спеціалізації (наприклад, у слідчих, - підвищена підозріливість, у оперативника, - агресивність тощо).

 

3. Професійно-типологічні деформації, що зумовлені накладанням індивідуально-психологічних особливостей особистості на психологічну структуру професійної діяльності (наприклад, рольова експансія, властолюбство, викривлення мотивів діяльності тощо).

 

4. Індивідуальні деформації, спричинені особливостями працівників, коли професійно важливі риси (так само як і небажані риси для представників даного фаху) занадто розвиваються і це призводить до формування акцентуацій, професійного фанатизму, трудоголізму тощо.

 

Останнім часом в науковій літературі інтерес до проблем професійної деформації та «синдрому емоційного вигорання» у представників людинознавчих професій значно зріс. Дослідники вивчають особливості негативних професійних впливів у педагогічних працівників [63, 101], медиків [142], психологів-консультантів [84], правників, соціальних педагогів [71] та ін.

 

Отже, явище професійної деструкції, деформації є поширеним серед представників багатьох професій. Одним із проявів такої деформації є синдром емоційного вигорання, який притаманний більшою мірою для представників професій «людина-людина, людські спільноти, соціальні системи». Інакше кажучи, емоційне вигорання можна розглядати як специфічний різновид професійної деформації серед осіб, котрі внаслідок специфіки своєї професії тісно спілкуються з людьми. Причому, найчастіше з особами, життєва ситуація яких насичена різноманітними проблемами, і завданням працівника є сприяння вирішенню цих

 

проблем.

 

Варто відмітити, що вигорання не настає раптово, воно є результатом тривалого процесу особистісної деформації працюючої особи. Приміром, фахівці із соціальної роботи часто стикаються зі стресовими професійними ситуаціями, що вимагають концентрованої уваги та напруження, енергії емоцій, психологічного співпереживання, необхідності постійно адаптуватися до постійних змін. Стрес викликається тими вимогами, які висуваються як з боку клієнтів і керівників, так і зі сторони соціального працівника до самого себе. В разі, якщо адаптивні можливості соціального працівника знижені (наприклад, внаслідок перевтоми чи виснаження), у людини порушується стан рівноваги, рівень вимог переважає наявні ресурси, поступово знижується контроль над ситуацією і починає розвиватися синдром професійного вигорання. Тому вигорання часто вважають не просто результатом некерованого стресу, але і його наслідком.

 

Основними причинами, що зумовлюють професійні деформації та вигорання є, як вже відзначалося вище, великі фізичні та емоційні навантаження на працівника, специфіка його діяльності, стереотипи професії, що вимагають від фахівця виконання певних ролей, а це, в свою чергу на тлі тих чи інших індивідуально-типологічних особливостей особистості призводить до порушень у сфері спілкування і змін в структурі особистості.

 

Психологи виділяють декілька груп основних чинників, що спричиняють можливість професійних деформацій та вигорання. Це фактори, зумовлені специфікою діяльності, організаційні показники, особистісні чинники, особливості соціально-психологічного характеру професійної взаємодії, специфіка рольового репертуару працівника та ін.

 

Спробуємо проаналізувати ці групи чинників з огляду їх впливу на розвиток професійного вигорання у соціальній роботі.

 

Як вже зазначалося вище, специфіка професійної діяльності соціальних працівників полягає у наданні послуг особам, котрі перебувають у скрутних життєвих ситуаціях і не в змозі самостійно їх подолати. Буквально це означає, що фахівці із соціальної роботи постійно стикаються з виявом гострих людських проблем, які носять соціальний, економічний, психологічний, матеріальний характер. Весь негатив, який люди накопичують внаслідок труднощів взаємодії з суспільством, вони несуть до соціальних служб, соціальних працівників, котрі на разі виступають як посередники між державою та її громадянами. Серед відвідувачів та клієнтів системи соціального захисту населення багато агресивно налаштованих, неврівноважених людей, доведених до крайнощів злиденними умовами існування, нехтуванням їх інтересів та неможливістю задоволення їх

нагальних потреб. Крім того, чимало клієнтів соціальних служб мають так звані «споживацькі погляди» і мають на меті не стільки вирішення власних проблем та опанування новим досвідом для недопущення труднощів у майбутньому, скільки хочуть отримати соціальну допомогу (краще всього у грошовому вимірі), іноді приховуючи свої реальні статки та доходи. А соціальні працівники, соціальні інспектори повинні виконувати контролюючі функції, забезпечуючи дотримання основного принципу соціальної підтримки, - принципу адресності та цільового використання коштів. На тлі таких можливих розбіжностей цілей та завдань з боку фахівців та клієнтів і виникають часті конфлікти, непорозуміння, емоційне напруження тощо.

 

З іншого боку, постійна взаємодія фахівців із проблемними людьми, тими, хто мають, наприклад, фізичні чи розумові обмеження, без певного місця проживання, з узалежненою, іноді погано контрольованою поведінкою тощо, - не може не викликати емоцій підвищеного переживання, емпатії, бажання зробити щось більше, особливе. А таке ставлення також може виявитися згубним для особистості соціального працівника, виснажуючи його емоційно і морально. Крім того, загальновідомим є факт високого рівня навантаження на одного соціального працівника та робітника в межах системи соціального захисту, що теж негативно дається взнаки на фізичному та моральному стані спеціаліста, спричиняє високі показники плинності кадрів у соціальній сфері, впливає на зниження ефективності праці співробітників соціальних служб.

 

Ще однією специфічною особливістю сучасної соціальної роботи є те, що вона відбувається в умовах суспільних трансформацій, на тлі соціально-економічних зрушень та криз, переживає постійні реформи та зміни. Постійно впроваджуються нові напрямки та форми діяльності, розробляється та вдосконалюється нормативно-правова база, і соціальні працівники повинні у стислі строки це реалізовувати на практиці. Такий ритм роботи ще більше посилює навантаження на фахівців, вимагаючи від них додаткових зусиль, швидкого оволодіння новими видами та формами діяльності, вивчення документів, реагування на ті чи інші виклики з боку суспільства та держави.

 

Не менш важливі й особистісні чинники, що сприяють розвиткові синдрому професійного вигорання. Так, вітчизняні вчені [101, с.91] відмічають, що гендерні особливості також мають неабияке значення у посиленні негативних проявів професійної деформації. У жінок більшою мірою розвивається емоційне виснаження, оскільки вони частіше є орієнтованими на людей, м'які за характером, з вищим рівнем переживань та емпатійності. А враховуючи те, що понад 90 % усіх

працюючих в системі соціального захисту, - жінки, ризик професійного вигорання в цій сфері дійсно високий.

 

Досить вагомими чинниками виступають також і умови праці фахівців із соціальної роботи. Невисока заробітна плата, дестабілізуюча організація діяльності внаслідок постійного реформування, бюрократичні моменти, перенавантаження – усе це також спричиняє професійну деформацію соціальних працівників і їх вигорання. Варто відмітити, що за таких умов розвивається не лише індивідуальне вигорання, але і так зване «вигорання організації» в цілому. Серед основних симптомів цього негативного явища в процесі функціонування соціальних служб можна назвати: зниження рівня залучення працівників до роботи; формування конфліктуючих між собою угрупувань в середині колективу; режим повної залежності від керівництва, або безпорадності перед ним; відсутність професійної підтримки, співробітництва; падіння ініціативи; поява невдоволеності роботою, відчуття негативізму та ін.

 

Зрозуміло, що умови праці, групи клієнтів у соціальних службах різні, та і самі соціальні працівники мають свої індивідуальні особливості. Однак, охарактеризовані вище проблеми роботи соціальних працівників значно підвищують ризик розвитку «синдрому емоційного вигорання», який найчастіше проявляється у формуванні відчуття байдужості, емоційного виснаження, у розвитку негативного ставлення до клієнтів чи колег, відчутті власної безсилості, непрофесійності.

 

Психологи стверджують [63, с. 57], що професійне вигорання призводить до змін на рівні мислення, свідомості, почуттів, у стані здоров'я і, звичайно, у поведінці спеціаліста. Так, особа, в якої розвивається синдром емоційного вигорання, нездатна концентрувати увагу навіть нетривалий час, в неї ригідне мислення, відбувається посилення підозріливості, відчуття образи, провини, підвищується дратівливість, безсилля, втомлюваність, зустрічається порушення сну, знижується стійкість до захворювань, людина не встигає відновитися в період сну чи відпочинку. В процесі діяльності такий працівник постійно чекає кінця робочого дня, часто спізнюється, втрачає інтерес до роботи, уникає спілкування з колегами та клієнтами, втрачає здатність до засвоєння нових форм роботи, опирається нововведенням, йде на неконструктивні конфлікти тощо.

 

Інакше кажучи, синдром професійного вигорання з'являється у працівників, які в ході своєї щоденної діяльності стикаються з різними стресогенними ситуаціями, відчувають негативні впливи інших людей, мають значні навантаження та не вміють правильно відновлюватися. Ось чому важливою складовою

професійного досвіду соціальних працівників мають стати знання та вміння, що спрямовані на запобігання розвитку у фахівця усіх перерахованих негативних професійних проявів.

 

Профілактика професійної деформації в соціальній роботі представляє собою сукупність упереджувальних заходів, зорієнтованих на зниження ймовірності розвитку передумов та проявів професійного вигорання. Причому, така допомога може використовуватись як самим працівником, так і надаватися на рівні соціальної служби, колег по роботі, або ж із залученням сторонньої допомоги з боку кваліфікованих фахівців-психологів чи супервізорів. Однак, в будь-якому випадку соціальним працівникам необхідно вміти виявляти та діагностувати прояви розвитку синдрому професійного вигорання, мати навички управління стресовою ситуацією, знати індивідуальні особливості та можливості самовідновлення, розвивати вміння переключення з одного виду діяльності на інший, укріплювати силу волі, психологічну стійкість тощо. Не менш важливо формувати в соціальній організації та в системі соціальної роботи в цілому адекватну мотивацію до діяльності, створювати належні умови для самореалізації та саморозвитку спеціалістів.

 

Діяльність по запобіганню розвитку професійного вигорання в ході формування особистості соціального працівника повинна вміщувати, принаймні, три основні положення: інформування (теоретична складова), навички емоційної підтримки та відновлення, заходи управлінсько-організаційного характеру.

 

Стосовно інформування, то кожен, хто працює в системі соціального захисту, повинен мати уявлення про особливості стресових чинників і можливості розвитку професійної деформації та синдрому професійного вигорання в соціальній роботі. Зокрема, варто пам'ятати, що будь-який стрес є емоційною реакцією на певну ситуацію (в даному випадку - професійну). Модель такого стресу складається з таких основних складових [101, с.119]: 1) професійна ситуація (яка послідовно або несподівано виводить людину зі стану рівноваги); 2) сприймання професійної ситуації як стресової (такої, що викликає стурбованість); 3) емоційне збудження як реакція на події, що примушують страждати; 4) фізіологічне збудження (підвищення артеріального тиску, напруження м'язів, пониження ефективності імунної системи тощо); 5) наслідки (занедужання, хвороби, зниження продуктивності праці, міжособистісні та внутрішньо особистісні конфлікти та ін.). Важливою також є інформація стосовно типу реагування на дистресову ситуацію, оскільки це, великою мірою, визначає ризик розвитку професійного вигорання особистості.

 

Також допоможуть знання власних індивідуально-типологічних якостей (типу темпераменту, рис характеру, переважних способів поведінки в конфліктних

ситуаціях, спрямованості особистості та ін.). Наприклад, за даними психологічних досліджень значно знижують ризик емоційного вигорання такі якості як оптимізм, здатність і орієнтація на спілкування, контактність, орієнтація на компроміс та співробітництво в ході вирішення конфліктів, креативність, розуміння змісту діяльності і достатня вмотивованість праці та інші особистісні фактори.

 

Не менш важливою складовою професійної самосвідомості соціальних працівників для профілактики синдрому професійного вигорання є навички самовідновлення та набуття емоційної рівноваги. З цією метою варто оволодіти методами саморегуляції та релаксації.

 

Саморегуляція розглядається як управління своїм емоційним станом, що досягається шляхом впливу людини на саму себе за допомогою слів, мисленнєвих образів, уяви, управління м'язовим тонусом, диханням тощо. Прикладами дієвих методик саморегуляції, котрі можуть бути використані соціальними працівниками є: дихальні вправи (антистресове дихання), аутогенне тренування (застосування спеціальних словесних формул самонавіювання, що дозволяють здійснювати вплив на деякі процеси людського організму), фізичні вправи, рухи, сміх, гумор, короткочасне споглядання приємних пейзажів, інших зображень природи чи значимих, близьких людей, звернення до вищих сил (Бога) та ін.

 

Релаксація – це метод, за допомогою якого можна частково або повністю позбутися фізичного чи психічного напруження. Особи, які переживають професійне вигорання, часто виснажені, деморалізовані, знесилені. Тому необхідно віднаходити час (нехай це всього 5-10 хвилин) та місце (навіть за робочим столом) для відновлення енергії, м'язового розслаблення, візуалізації приємних образів та ін. Повне розслаблення за короткий час може бути досягнуто шляхом сильного напруження і поступового розслаблення певних груп м'язів. Варто пам'ятати, що коли м'язи розслаблені, людина перебуває у стані повного душевного спокою.

 

Не менш важливою для відновлення є емоційна підтримка та професійна допомога колег, товаришів по роботі, наставників і супервізорів, покращання психологічного клімату в колективі, відвідування спеціальних тренінгів, правильна організація дозвілля та здоровий спосіб життя. Допомагають також і опанування техніками контролю за власним часом, вироблення упевненості в собі, пошук індивідуальних способів відновлення (спілкування з природою, хобі та ін.)

 

Насамкінець, важливе місце у профілактиці професійного вигорання посідають організаційно-управлінські методи, спілкування з колегами-професіоналами, обмін досвідом, новинами, структурування діяльності, оптимізація робочих місць, система об'єктивної оцінки результатів діяльності, стимулювання та

мотивація. Варто відмітити провідну роль керівника соціальної служби, який повинен розглядати своїх спеціалістів як значний ресурс соціальної роботи, і піклуватися про його збереження та відновлення. Одним із таких способів є спонукання персоналу до підвищення кваліфікації, розвитку, самореалізації, підтримка супервізії в організації та ін.

 

Таким чином, підсумовуючи все вищесказане, можна запропонувати наступні практичні рекомендації для соціальних працівників різних рівнів з метою запобігання розвиткові професійних деформацій взагалі та синдрому емоційного вигорання, зокрема.

 

1. Постійно слідкувати за власними емоційним, фізичним і психологічним станами, звертаючи особливу увагу на стресостійкість.

 

2. Піклуватися про своє фізичне та психічне здоров'я, прагнути досягти емоційної рівноваги, вести здоровий спосіб життя, опановувати та використовувати техніки самовідновлення.

 

3. Вміти правильно задовольняти потреби у спілкуванні, відволікатися від професійних проблем, навчитися перемикати увагу від переживань, бути оптимістично налаштованою людиною.

 

4. Навчитися трансформувати негативні емоції, відчуття, боротися з негативом прийнятним для кожного, індивідуальним способом. Для цього необхідно визначити підходящі форми відновлення та сублімації.

 

5. Прагнути віднаходити гуманістичні цілі та смисли у власній професійній діяльності, пам'ятати про її визначальну соціальну значущість.

 

6. Підвищувати рівень професійної майстерності, ділитися досвідом і допомагати колегам, не боятися звертатися по допомогу при необхідності.