за державну незалежність України

(1917-1920)

Культурна політика Центральної Ради. Перша світова війна призвела Російську державу до глибокої суспільно-політичної кризи, внаслідок якої відбулася Лютнева (1917 р.) революція. В ході лютнево-березневих революційних подій було ліквідовано самодержавство і роз­почалися демократичні перетворення у державі. Складовою частиною них перетворень став і національно-визвольний рух. В Україні цю бороть­бу очолила Центральна Рада (утворилася в березні 1917 р.), яка поставила за мету відновлення держави українського народу.

Важливою і невід'ємною частиною державотворчої політики УЦР було питання культурно~освітнього будівництва в Україні. По­треба в цій роботі, як першочерговій, диктувалася тим, що на 1917 р. нагальний освітній рівень українського народу був дуже низький, а не­письменність серед населення становила близько 70 %. У деяких регіо­нах цей показник сягав навіть понад 80 %. Зрозуміло, що таке станови­ще було зумовлено існуючим буржуазно-поміщицьким суспільно-політичним устроєм, який був зацікавлений у тому, щоб тримати народ у темряві безграмотності й покорі. На це була націлена й діюча система освіти,у якій мали змогу навчатися діти переважно панівних класів. Сам же процес навчання грунтувався на мовах й культурних надбаннях інших народів (росіян, поляків, євреїв, німців), ігнорував вивчення і по­дальший розвиток національно-культурних досягнень українського народу. Тому з весни 1917 р. спочатку на громадських засадах, а потім і законодавчо Центральна Рада добилась розширення мережі україно­мовних освітніх закладів, розпочинаючи зі створення початкових шкіл, а за ними гімназій, різних училищ і вищих закладів.

Іншим напрямом культурної роботи Центральної Ради було налагодження україномовної видавничої справи, створення бібліо­тек, розвитку національного театру, музики, образотворчого мис­тецтва та сприяння становленню культури національних меншин України.

Упродовж року свого існування, у досить складних соціально-економічних умовах, в умовах громадянської війни та збройного проти­стояння різних політичних сил, Центральна Рада на культурно-освітнянській ниві зробила дуже багато. Так, упродовж літа — осені 1917 р. під керівництвом Центральної Ради було відкрито 5,4 тис. українських шкіл, понад 100 гімназій, запроваджено україномовне викла­дання у десятках медичних, агрономічних, технічних училищ і шкіл. У системі вищої освіти почали діяти новостворені народні університети у Києві, Миколаєві, Харкові, Одесі. Науково-педагогічна академія та тех­нічний інститут у Києві, ряд українських факультетів і кафедр в існуючих вузах, які водночас охоплювали навчальним процесом понад 5 тис. сту­дентів.

У освітянській роботі активну участь брали товариства «Просвіта» (понад 2 тис. осередків), за їх допомогою у містах і селах створювались хати-читальні, бібліотеки, гуртки по ліквідації неписьменності, серед на­селення поширювалась навчальна й художня література тощо.

Великий обсяг роботи здійснила Центральна Рада з налагодження видавничої справи. За її участю було засновано 80 україномовних газет і журналів, масовими тиражами вийшло 680 найменувань навчаль­ної, історичної, художньої, суспільно-політичної, технічної та іншої літе­ратури.

Демократизація й відродження національно-культурного життя да­ли поштовх для подальшого розвитку української художньої літерату­ри й поезії. У 1917—1918 рр. великими тиражами почали виходити твори класиків української літератури: І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського та ін. У цей час побачили світ збірки поезій молодих українських літераторів: «З жур­бою радість обнялася» О. Олеся; «Хвилі» М. Коноваленка; «Лісові ритми» М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичи­ни, І. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших авто­рів. На українську мову перекладалися твори Г. Мопассана, Дж. Лон-. дона, О. оальзака та інших зарубіжних авторів. Значну увагу Цент­ральна Рада надавала видавництву суспільно-політичної літератури.! Таких видань вийшло кілька сотень. Це, наприклад, брошури з працями О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С. Єфремова, С. Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалася проблема побудови Української держави, її соціально-економічного й полі­тичного устрою.

У цей час вперше було створено історичні праці з новими кон­цепціями історії України, зокрема: «Ілюстрована історія України», «Ко­ротка історія України», «Якої ми хочемо автономії» М. Грушевського; «Коротка історія України», «Про козацькі часи на Україні» В. Антоно­вича; «Історія Українського письменництва» С. Єфремова.

З метою розвитку бібліотечної справи у всеукраїнському мас­штабі за рішенням Генерального секретаріату Центральної Ради було засновано Українську національну бібліотеку (УНБ) з кілько­ма філіями у великих містах України. У цих бібліотеках було зосе­реджено великі книжкові фонди, серед яких були рідкісні видання, а також архівні документи. Для роботи над бібліотечними фондами залучалися вчені,студенти, широке коло читачів. Поступово УНБ з філіями пере­творилися в осередки просвітницької й науково-дослідної роботи у рівнихрегіонах України.

Прагнучи розвитку українського театрального мистецтва, Цен­тральна Рада заснувала Український національний театр. До складу його трупи увійшли відомі артисти України М. Садовський, Л. Курбас,

I.Мар’яненко, П. Саксаганський та ін. Діючим губернським театрам ішлілялися кошти для зміцнення їх матеріальної бази, вони не оподат­ковувалися. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався професійний склад творчих колективів. По містах і селах засновувалися сотні аматорських колективів.

Для підготовки митців сцени й організаторів театрального мистецтва Генеральний секретаріат Центральної Ради створив школу з підготовки професійних артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика «Театральні вісті».

Становлення національного сценічного мистецтва Центральна Рада тісно пов'язувала з розвитком народної музики, музичної т піти й хореографії. З її ініціативи було засновано Український на­ціональний хор (диригент К. Стеценко). Відкрито у Києві загальноук­раїнські курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів. У губернських центрах і в ряді великих промислових міст засновано загаль­ноосвітні музичні школи.

Питанням розвитку українського образотворчого мистецтва лон малася створена у грудні 1917 р. Центральною Радою Українська Академія мистецтв. Першим її ректором було обрано Г. Нарбута; тут читали лекції професори — О. Мурашко, А. Маневич, М. Бурачек, М, Ьойчук, В. Кричевський, М. Жук. Тісні творчі стосунки з Академією підтримувало багато відомих українських художників, які представляли римі школи та напрями у живопису. Наприклад, М. Бойчук очолив шдділ монументального живопису, в який увійшли В. Седляр, С. Налепський, І. Падалка. Цей відділ почав називатися школою «бойчукістів», для якої було характерне відображення у мистецтві подій реального життя, наповнених динамікою і драматизмом, багатогранною композиці­єю, пластикою, глибоким філософським змістом тощо. Бойчукістами, зокрема, були розписані Луцькі казарми у Києві, оперні театри у Харкові, Києві, санаторій в Одесі. Багато їх полотен прикрашали виставки і картинні галереї.

У інших мистецьких школах у цей період активно працювали О. Архипенко, І. Бурячок, В. Заузе, В. Різниченко, І. Труш та багато інших художників.

При Академії мистецтв було засновано Українську національну картинну галерею. її основою у момент заснування стали картини українських і зарубіжних малярів XVI—XIX ст. з особистих колекцій Г. Павлуцького, Д. Антоновича, В. Щавінського та полотен, закуплених на виставках та аукціонах художників з різних країн світу.

На грунті українського образотворчого мистецтва активну творчу ро­боту вели скульптори О. Архипенко, Ф, Балавенський, І. Кавалерідзе, М. Гельман, А. Страхов, М. Паращук, П. Вітович та ін.

Так, О. Архипенком були створені скульптури «Солдат» (1917), «Постать» (1920) тощо; І. Кавалерідзе — монумент Т. Шевченка у Ромнах (19І8); М. Паращуком — галерею скульптурних портретів В. Стефаника, І. Франка, X. Ботєва, Д. Благоєва та ін.

Українські митці у наступні десятиліття створили чимало скульптур­них і архітектурних монументальних творів, які увійшли у скарбницю національного й світового образотворчого мистецтва.

У період діяльності Центральної Ради було закладено основи українського кіномистецтва. У цей час на екрані з'являється чимало художньо-документальних картин з українською тематикою, екранізує­ться багато казок для дітей та наукових кінофільмів для студентів, що було досить передовим явищем на той час для країн світу.

Невід'ємною складовою частиною культурних перетворень Цен­тральна Рада вважала і проблему проведення українізації судового та адміністративно-державного апарату. Проте цій роботі, особли­во у 1917 р., досить активний опір чинили різні проросійсько налаштовані чиновники. Незважаючи на ці труднощі, на весну 1918 р. близько 50— 60% (по регіонах) адміністративного апарату вели своє діловодство українською мовою, а у березні 1918 р. Центральна Рада надала україн­ській мові статусу державної.

У полі зору Центральної Ради постійно перебували питання розвитку культури національних меншин України. Для них було створено десятки шкіл, гімназій, факультетів у вузах, різні періодичні ви­дання, театри, музеї тощо. На державних штампах і печатках означення друкувалися чотирма мовами найбільших національних меншин Украї­ни. Право на вільний національно-культурний розвиток національних меншин Центральною Радою гарантувалося законодавчо.

Культурна політика часів Гетьманату. Культурні перетворення, започатковані Центральною Радою, продовжували розвиватися в Українській державі у період правління гетьмана П. Скоропадського (вес­на — осінь 1918 р.).

У системі освіти тривав процес формування україномовних навчальних закладів. До того ж особливість цієї роботи полягала в тому, що російськомовні та інші навчальні заклади практично не підляга­ли реформуванню, а створювалися нові, українські. Наприклад, у допов­нення до діючих гімназій впродовж літа 1918 р. було утворено додат­ково 50 нових, і їх загальна кількість досягала 150 одиниць, серед яких було вже кілька десятків сільських. Для малозабезпечених гімназистів наділялася часткова матеріальна допомога, а також 350 іменних стипен­дій (ім. Т. Шевченка, Г. Сковороди, І. Франка, І. Стешенка) для від­мінників навчання. Міністерство освіти законодавчо закріпило обо-н'язкове вивчення української мови і літератури, історії, географії, етно­графії у системі шкільної та вищої освіти України.

З метою подальшого розвитку української мови з ініціативи Українського наукового товариства та Наукового товариства імені Шевченка було створено Термінологічну комісію. її головою був професор П. Тутківський, членами — М. Данилевський, В. Різниченко, X. Осьмак, І. Щоголів, О. Курилик, О. Янт. Комісія розробила укра­їнську гуманітарну й природничо-технічну термінологію, переробила та доповнила український орфографічний словник.

Уряд Української держави виділяв значні кошти на вищу осві­ту. Було значно зміцнено матеріальну базу діючих вищих навчальних складів, у доповнення уже до створених Центральною Радою націо­нальних університетів влітку 1918 р. розпочав свою роботу Кам'янець-I Іодільський університет, виділялися кошти для утворення нових університетів в Умані, Катеринославі, Одесі, Харкові. Розширялися украї­номовні факультети і кафедри у діючих вищих закладах освіти. У листо­паді 1918 р. наказом гетьмана П. Скоропадського було засновано Укра­їнську академію наук (перший президент — В. Вернадський) і призначено перших одинадцять академіків: по історико-філологічному від­ділу — Д. Багалія, А. Кримського, М. Петрова, С. Смальстоцького; по фізико-математичному — В. Вернадського, М. Кащенка, С. Тимошен-ка; по відділу соціальних наук — Ф. Тарановського, М. Туган-Барановського, О. Левицького, В. Косинського.

В цей час видавалися газети, журнали, гуманітарна, технічна й м.іложня література на мовах різних народів України. Особливо І»томанітною була періодична преса: партійна, громадська, коопе­ративна, незалежна, освітянська, наукова тощо. Наприклад, для і іктеми освіти видавалися газети «Вільна українська школа», «Освіта», «Педагогічний журнал». Друкувалися сотні інших найменувань періо­дичних видань повітових, міських, губернських масштабів. Так, велико­масштабна видавнича справа, започаткована Центральною Радою і геть­маном П. Скоропадським, стала основою українського видавничого ре-шгансу 20-х років XX ст.

Гетьманський уряд не шкодував коштів на подальший розвиток інших напрямів культури. Зокрема, тривала робота зі збирання цент­ральними бібліотеками архівних матеріалів, поповнення їх книжкових фондів, розширювалася експозиція Української національної картин­ної галереї, збільшилась кількість музеїв, відкрився новий «Молодий театр» під керівництвом Л. Курбаса, створювалися численні аматорські театральні, музично-хорові й танцювальні колективи тощо.

 

Культурні перетворення в перші роки радянської влади. Глибокі національно-культурні перетворення, розпочаті Центральною Радою і геть­маном П. Скоропадським, незважаючи на орієнтацію на дещо інші ма­теріальні й духовні цінності людського суспільства, продовжувалися в перші роки радянської влади (1919—1920).

У царині освіти радянською владою було продовжено курс на створення умов для здобуття освіти всіма верствами населення безкоштовно. З цією метою весною 1919 р. розпочалося створення єдиної трудової школи з семирічним і дев'ятирічним періодами навчан­ня. Проте економічні труднощі, спричинені громадянською війною та зовнішньою інтервенцією, змусили гіаркомос УСРР у серпні 1920 р. видати постанову «Про запровадження у життя єдиної трудової шко­ли», згідно з якою усі початкові, середні загальноосвітні школи (гімназії, ліцеї, спеціальні школи, приватні, земські тощо) підпорядковувалися дер­жаві із семирічним терміном навчання. Безумовно, що скасування серед­ньої шкільної освіти негативно вплинуло на загальноосвітню підготов­ку молоді, бо семирічка давала лише мінімальні знання. По закінченні школи молодь могла продовжувати навчання у різних училищах, техні­кумах, робфаках при вузах, а потім уже поступати в інститути. Це робило систему підготовки спеціалістів з вищою освітою (а їх для Укра­їни не вистачало) складною і тривалою.

Не зовсім виправданим було і рішення уряду УСРР про розукруп­нення університетів, особливо таких як Київський, Харківський, Одесь­кий та ін., й створення на їх основі численних різнопрофільних інститу­тів. Це призвело до розпорошення наукових сил і на певний період послабило розробку вченими деяких фундаментальних наукових нап­рямів.

Проте, незважаючи на ці недоліки, радянською владою до початку 1921 р. в галузі освіти було зроблено чимало. По містах і селах України для дорослого населення додатково відкривалися курси з ліквідації неписьменності. До цієї роботи було також залучено понад 15 тис. різних культурно-освітніх закладів, серед яких було 4 тис. товариств «Просвіта», 5,5 тис. хат-читалень, 3,1 тис. бібліотек, 1,5 тис. клубів.

Для дітей значно збільшувалась мережа шкіл, загальна кількість яких на весну 1921 р. становила понад 22 тис. (2,3 млн школярів), до того ж більш як 50 % учнів навчалися рідною українською мовою (до 1917 р.шкіл з вивченням української мови було одиниці). Підготовкою вчите­лів у цей період займалися 20 новостворених педінститутів (більшість з них діяли по губернських центрах), 43 педучилища, більше сотні курсів з підготовки і перекваліфікації учителів. Загальна ж кількість гуманітар­них і технічних вузів на 1921 р. налічувала 38 одиниць, у них навчалося близько 57 тис. студентів. При 13 вузах діяли робфаки (2,5 тис. чол.), які готували молодь до вступу в інститути. До освітянської роботи було також залучено 30 різних наукових товариств і організацій.

Позитивні тенденції збереглися і в розвитку науки. Незважаю­чи на те що під час громадянської війни через різні обставини чимало видатних українських учених емігрувало за кордон, наукова діяльність Української академії наук (УАН) не припинилась при матеріальній допомозі з боку уряду УСРР розвивалась досить успіш­но. Наприклад, у сфері природничих наук розпочалися дослідження но­вих напрямів у механіці, авіації, гідрології, хімії, біології, радіотехніці тощо. Цією роботою на початку 1921 р. займалися 84 науково-дослідні ка­федри, на яких працювало 320 дійсних членів Академії наук, 203 аспі­ранти.

На ниві гуманітарних наук у цей час плідно працює кафедра україн­ської історії Харківського університету на чолі з професором Д. Багаліем. Колективом кафедри та науковцями й викладачами інститутів народної освіти Києва, Полтави, Ніжина та інших міст було опублікоиано багато томів історичних записок, у яких розглядалися маловідомі до цього часу періоди історії України. Досліджувалися політологічні, етно­графічні та інші проблеми. Питанням розвитку української мови і філо­логії займалися численні україномовні кафедри, а результати їх праці публікувалися у «Шевченківських збірниках», які виходили у Києві та Харкові. У літературі та поезії у цей час починають активно пра­цювати фундатори української літератури радянського періоду П.Ти­чина, В. Сосюра, В. Головко, В. Чумак, В. Блакитний, У. Кулик, 1. Коцюба та ін.

Вивченням давнього минулого нашої держави займались Археоло­гічна комісія Української академії наук, яка утворилася на початку 1921 р. з трьох київських археологічних установ: Археологічної комісії Українського наукового товариства в Києві, Комісії розбору давніх актів, Археологічної комісії Української академії наук. До роботи цієї комісії було залучено й Археологічну комісію Львівського науконого товариства. Спільними зусиллями цих двох комісій було дослі­джено багато пам'яток старовини на території України.

Уряд подбав і про забезпечення науково-освітніх закладів видав­ничою базою. Практично кожен інститут, багато кафедр, наукові това­риства видавали свої газети, збірники, журнали, бюлетні тощо. У січні 1921 р. Раднарком передав УАН велику друкарню, технічна потужність ЯКОЇ давала можливість без затримки видавати у світ всю наукову про­дукцію, створену УАН та іншими науковими установами. Поряд із зміцненням видавничої бази наукових закладів за рахунок держави масово друкувалися спеціальна наукова література для вузів, підручни­ки для шкіл, училищ, робфаків, твори українських і зарубіжних літерато­рів тощо. Наприклад, у 1920 р. у республіці вийшло з друку 2274 назви книг загальним тиражем понад 20 млн примірників, із них — 11 млн українською мовою, решта російською, єврейською, польською, сербсь­кою та іншими мовами. Періодична преса налічувала 360 найменувань газет і журналів, більш як 50 відсотків з яких були україномовними.

Певну увагу радянський уряд приділяв розвитку мистецтва, зокре­ма театрального. Цим напрямом культурної роботи займався відділ мистецтва Наркомату освіти. Під його керівництвом у республіці було зміцнено матеріальну базу тих театрів, які припинили свою роботу під час денікінсько-польської інтервенції, та створено мережу нових професій­них і аматорських. У березні 1919 р. було засновано державний драма­тичний театр ім. Т. Шевченка. Активну участь у цей період у подальшо­му розвитку національного театру й сценічного мистецтва брали такі відомі майстри сцени, як П. Саксаганський, М. Заньковецька, Г. Борисоглібська, А. Курбас, Г. Юра, Д. Козловський та ін. Для підготовки акторів театрів та організаторів професійних й аматорських театрів у Києві було відкрито музично-драматичний інститут ім. В. Лисенка.

Питанням розвитку музичного й хорового мистецтва займався Всеукраїнський музичний комітет, який очолював видатний співак Л. Собінов. Під керівництвом комітету було удосконалено навчальні програми існуючих музичних шкіл та училищ, розпочався процес ство­рення нових музичних закладів, у тому числі консерваторій у великих містах України. Значний внесок в організацію та подальший розвиток українського музично-хорового й танцювального мистецтва цього часу зробили Я. Степовий, К. Стеценко, М. Леонтович, Л. Ревуцький, Г. Верьовка та інші митці.

Поступово розвивалося започатковане Центральною Радою укра­їнське кіномистецтво. Цією проблемою займався Всеукраїнський кінокомітет. Під його керівництвом було створено цілу низку худож­ньо-документальних кінофільмів, наприклад «Червона зірка», «Мир ха­там — війна палацам», «Той, що прозрів» та ряд інших кінострічок, у яких відображалися революційні події в Україні 1917—1920 рр.

 

У цілому ті глибокі культурні зміни, які були закладені різними за своєю політичною орієнтацією урядами в період національної і соціаль­но-визвольної боротьби 1917—1920 рр., мали прогресивний характер, У ці роки було засновано українську національну систему освіти, видав­ничу справу, здійснено глибокі перетворення в інших галузях культури. Все це заклало міцну основу національно-культурного відродження та подальшого розвитку культури українського народу в наступні роки й дало можливість зробити вагомий внесок у розвиток світової культури XX ст.